Досвід Китайської народної республіки

Китай – країна з великою кількістю населення – 1 295 033 млн. – одна п’ята частина населення всього світу. За даними перепису населення у 2000 р. кількість дитячого населення в Китаї становила 345 335 394 осіб чи 27,79 % всього населення. Діти, які з різних причин не проживають з біологічними батьками, стали сиротами через стихійні лиха чи аварії, покинуті і безпритульні називають у Китаї “вразливими дітьми”.

Національної статистики щодо кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, немає. Водночас наводяться цифри, що в Китаї 300 000 дітей вулиці. 83 % дітей вулиці з провінції. Вік 10–15 років. Більшість не вміють ні читати, ні писати, в школі не навчалися²⁰.

Велика кількість населення, розміри країни створюють певні труднощі у роботі щодо догляду за дітьми, їх розвитку. Водночас уряд Китаю, захищаючи права дітей, керується принципами концентрації зусиль держави на кожній конкретній дитині.

Китай прийняв широкий спектр законів і правових актів, що регулюють захист дітей, а також особливу політику і стратегію, спрямовану на захист вразливих дітей.

Конвенцію ООН про права дитини Китай, як і Україна, ратифікував в 1991 році. За останнє десятиліття уряд Китаю розробив Національну програму розвитку дітей, Закон про захист неповнолітніх, Закон про навчання, Закон про вчителів, Закон захисту прав і інтересів жінок, Закон про охорону здоров’я материнства і дитинства, Закон про захист інвалідів, Закон про працю, Закон про попередження дитячої злочинності, Рекомендації органам соціального захисту, Рекомендації подальшого розвитку догляду за дітьми-сиротами, Закон про усиновлення та ін.

На національному рівні відповідає за політику в галузі організації дитячих закладів і надання соціальних послуг Міністерство внутрішніх справ. Місцеві органи влади відповідають за фінансування і надання послуг дітям з особливими потребами. Що стосується дітей-сиріт та безпритульних дітей, обставини надання соціальної допомоги залежать від місця проживання дитини. І у такій ситуації відчувається суттєва різниця між містом і провінцією.

Основними формами догляду дітей в Китаї є: влаштування дитини до родичів; у фостерну сім’ю; розміщення у закладах.

У Китаї догляд в установах усе ще переважаюча форма догляду за дітьми-сиротами і дітьми, що залишилися без піклування батьків. З 1998 р. на тлі стихійних лих, дорожньо-транспортних випадків й інших катастроф, через недобудовану систему соціального захисту, число дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, зросло. Також зросла кількість установ через потребу поміщати більше дітей. У даний час існують п’ять різних видів піклування в установах: інтернатному закладі; будинках соціальної служби, де проводиться реабілітація дітей; догляд у закладі за дітьми-інвалідами; центри захисту дітей, що живуть на вулиці, інтернатні професійні навчальні заклади.

Система піклування в інтернатному закладі містить у собі заклади соціальної служби, дитячі будинки і дитячі села. Названі заклади забезпечують догляд за дітьми-сиротами і дітьми, що залишилися без піклування батьків, з раннього віку. Вони зобов’язані забезпечити право дітей на освіту. Наприкінці 2002 р. в містах і провінціях Китаю було близько 38 000 будинків соціальної служби. З них 600 призначені для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків. 1999 р. 45 550 дітей було під опікою будин­ків соціальної служби. У 2002 р. число уже виросло до 54 550.

Інтернатні професійні навчальні заклади містять у собі школи для дітей-інвалідів і інтернатні дитячі сади для дітей молодшого віку. Головна мета цих закладів – розвивати соціальні і професійні здібності дітей. Установа надає послуги по охороні здоров’я, реабілітації й освіти, поки дитина не досягає повноліття. Установа також допомагає дитині влаштуватися на роботу, створити родину. Дітям, що страждають важкими формами інвалід­ності (фізичної або психічної), забезпечується постійний догляд. Крім того, існують також інтернатні професійні заклади для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, що не страждають функціональними порушеннями.

Паралельно з цим, близько 10 000 громадських організацій створили реабілітаційні і тренінгові центри, що надають послуги дітям-сиротам і людям з функціональними порушеннями у своєму суспільстві.