3. Функціонування щитовидної, паращитовидної та вилочкової залоз

Щитовидна залоза є одним з найважливіших органів внутрішньої секреції людини, особливо велике значення вона має для зростаючого організму.

У дитячому віці щитовидна залоза має фолікулярну будову з малим змістом колоїду. Маса нормальної щитовидної залози з віком різко змінюється. Так, у новонароджених вона складає 1 г, у дітей 11 днів до 6 місяців - 2 г, 6-12 місяців - 3 г, 1-2 років - 4 г, 3- років - 7 г, 5-10 років - ДО г, 11-15 років - 15 г, 16-20 років - 25 г, 21 року і старше - 39-47 г. Гістохімічні дослідження ряду авторів показали, що йод фіксується щитовидною залозою ембріона вже на 4-6-місячному віці його розвитку. До 7 місяця ембріонального розвитку йодофіксуюча здатність досягає максимуму, а потім дещо знижується до моменту народження.

Гормони щитовидної залози - тироксин і кальцитонін – потрібні вже в період внутрішньоутробного життя, бо вони є провідними чинниками регуляції обміну вуглеводів, жирів, білків, мінеральних речовин і води. Гормони щитовидної залози забезпечують зростання, розвиток і диференціацію тканин в організмі шляхом підтримки рівноваги між процесами асиміляції і дисиміляції. Важливо підкреслити їх особливе значення в регуляції метаболічних процесів у спеціалізованих тканинах нервової, імунної та ендокринної систем.

Тиреоїдні гормони беруть участь у регуляції діяльності нерпової системи (підвищення збудливості), серцево-судинної системи (посилення роботи серця, підвищення тонусу судин, підвищення кров'яного тиску); вони регулюють зростання й остеофікацію кісток, дозрівання хрящів і прискорюють розвиток зубів.

Надмірна функція (гіперфункція) щитовидної залози супроводжується її збільшенням (зоб), витрішкуватістю, підвищенням обміну речовин, схудненням, тахікардією, дратівливістю, швидким настанням втоми, розладом сну, плаксивістю.

Гіпофункція щитовидної залози в дитячому віці призводить до кретинізму (затримка зростання, порушення пропорцій тіла, затримка статевого розвитку, відставання психічного розвитку). При внутрішньоутробній недостатності функціонування щитовидної залози дитина народжується неповноцінною в розумовому відношенні (природжений кретинізм).

У новонародженої дитини виявляється висока тиреоїдна активність (фізіологічний гіпертиріоз), яка триває близько тижня. Другий підйом активності щитовидної залози відбувається в 12-15 років, що пов'язано з потребою підвищення рівня метаболічних, енергетичних і біосинтетичних процесів у цей період інтенсивного зростання.

Паращитовидна залоза

Паращитовидні залози у людського ембріона з'являються на ранніх стадіях розвитку - їх можна виявити в ембріона віком 1,5 місяця. Це ендокринні залози, що виділяють паратиреоїдний гормон (паратгормон), який разом з вітаміном Д відіграє важливу роль у регуляції кальцієфосфорного обміну завдяки підтримці певної залежності між рівнем кальцію і фосфору в крові та вмістом їх у кістковій тканині, що має особливе значення для розвитку дитячого організму.

Паратгормон забезпечує запаси кальцію і фосфору в кістковій тканині, впливає на остеоліз і остеогенез, забезпечує розвиток скелета і підтримку нормальної нервово-м'язової збудливості.

У новонароджених рівень кальці ю і фосфору в крові є дещо зниженим, що іноді призводить до виникнення ціанозу, апное, тремору, тетанії, які є проявами гіпопаратиреоїдизму. Гіпофункція паращитовидних залоз призводить до виникнення спазмофілії (підвищення нервово-м'язової збудливості, судорожного скорочення дихальних і глоткових м'язів, алкалозу, розм'якшення кісток та інших трофічних розладів). Гіперфункція паращитовидних залоз викликає надмірне окостеніння і підвищення рівня кальцію в крові (виникненню гіперфункції сприяє недостатність вітаміну Д).

Вилочкова залоза

Експериментальними дослідженнями доведено, що неонатальна тимектомія викликає значне зменшення кількості малих лімфоцитів у крові і периферичних лімфоїдних органах, а потім розвивається синдром виснаження, який проявляється атрофією лімфоїдних елементів у лімфатичних вузлах і селезінці. За таких умов експериментальні тварини надзвичайно чутливі до інфекції, бо тимус відіграє провідну роль у забезпеченні механізмів протиінфекційного імунітету.

Лімфоцити, що утворилися у кістковому мозку і лімфоїдних органах, з потоком крові поступають у тимус, де проходять «імунологічне навчання», закінчивши «курс наук», вони покидають вилочкову залозу і розселяються по всій лімфоїдній системі. Лімфоцити після проходження навчання живуть у тимусі в середньому 3-4 дні, майже повний обмін тимоцитів відбувається за 4-6 днів. Тимус виробляє різні гормони, одні з них активують клітинний імунітет, а інші впливають на синтез гуморальних антитіл. З тимуса був виділений один з лимфоцитостимулюючих чинників, який назвали тимозином. Тимозин здатний перетворювати незрілі лімфоцити на Т-лімфоцити, на мембрані яких з'являються тимусні антигенні маркери. Один з компонентів тимозина гальмує гуморальний імунітет за типом імуноре- гулятора альфа-глобуліна. Вілочкова залоза може прямим чином стимулювати лімфоїдні клітини-попередники, гальмувати надмірну продукцію В-лімфоцитов, а разом з ними й надмірний синтез антитіл. Тимус має тісні взаємозв'язки з іншими залозами внутрішньої секреції, які також виконують імунорегуляторні функції - гіпофіз, над- нирникі, щитовидні залози. Роль тимуса полягає в розпізнаванні своїх аутологічних антигенів та алогенних і ксеногенних антигенів. Виділяють такі вікові типи розвитку тимуса: а) постнатальний (до 1 року), б) ранній дитячий (від 1 до 3 років), в) дитячий (від 3 до 8 років) - період найвищого розвитку тимуса; г) підлітковий (від 9 до 13-18 років); ґ) юнацький (від 16 до 20 років) - період інволюції тимуса; д) дорослий (від 20 до 50 років), е) старечий (після 50 років).

При народженні вилочкова залоза складає 4,2 % маси тіла, у 2-річ- лої дитини - 2,2 %, а в дорослого - 0,3 % маси тіла. Максимальна відносна маса вилочкової залози спостерігається в 2-3-річному віці, а абсолютна - до періоду статевого розвитку, потім залоза починає зменшуватися, і її маса у дорослої людини досягає 6 г.