
- •Тема 1. Значення та місце філософії права в системі юридичних наук.
- •Філософія права в системі юридичних наук.
- •Відмінні риси філософії права та соціології права:
- •Предмет філософії права.
- •Структура філософії права.
- •4. Функції філософії права.
- •Тема 2. Гносеологія права.
- •2. Специфіка процесу правового пізнання. … і можливості пізнання правової реальності.
- •3.Взаємозв’язок гносеології права з онтологією.
- •Відмінності:
- •4.Сутність методології права.
- •Тема 2. Ч.2. Гносеологія права.
- •2. Способи обґрунтування права.
- •3.Екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика права.
- •Тема 3. Онтологія права (ч.1)
- •Онтологічна природа права.
- •Теологічні погляди на сутність права.
- •Природне вчення.
- •Леоністичний підхід.
- •Соціологічний напрямок.
- •3. Правова реальність.
- •4.Право та комунікація. Право і правовий текст.
- •Тема 3. Ч.2 Онтологія права.
- •2.Форми буття права, ідея права, закон, правове життя.
- •3.Легістська онтологія права. Природно-правова онтологія. Ліберитарно-правова онтологія. Онтологія права інституціонального.
- •2.Людина, особа, громадянин: співвідношення категорій.
- •3.Право як форма буття, та забезпечення прав людини.
- •4.Права людини і громадянина: співвідношення.
- •5.Концепції прав людини і громадянина.
- •6.Об’єктивне та суб’єктивне право.
- •Тема 5. Аксіологія права.
- •Соціальні цінності і право.
- •3.Рівність, свобода, справедливість як аксіологічні аспекти права.
- •4.Справедливість і свобода як головні сутнісні риси права.
- •Модуль іі. Проблеми застосування правових норм.
- •Тема 1. Форми реалізації права і форми правової поведінки.
- •Форми реалізації правових норм і їх загальна характеристика: виконання, дотримання, використання і застосування правових норм як особлива форма реалізації права.
- •Взаємозв’язок різноманітних форм реалізації права і видів правомірної поведінки особи. Поняття правомірної поведінки особи. Класифікація видів правомірної поведінки (діяльності) особи.
- •Тема 2. Застосування правових норм.
- •Підстави застосування права.
- •Правове регулювання та правовий вплив.
- •5.Механізм та стадії застосування права.
- •6.Акти правозастосування.
- •Усвідомлення змісту норми права (прийоми тлумачення)
- •Результати тлумачення (тлумачення норм права за обсягом)
- •5.Інтерпретаційні акти: юридична природа, поняття, види.
- •6.Нормативно-правові акти, акти застосування права та інтерпретаційні акти: співвідношення.
- •7.Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства.
- •Види прогалин та шляхи їх усунень.
- •Колізії у праві: поняття, причини, види.
- •Колізійні норми.
- •Шляхи усунення колізій у законодавстві.
- •Аналогія права: поняття та логічна основа.
- •3.Співвідношення аналогії права та аналогії закону.
- •Спільні риси:
- •4.Особливості аналогії у правозастосуванні: вимоги та стадії.
4.Права людини і громадянина: співвідношення.
Права людини є невід’ємними від суспільних відносин.
Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднор мативною формою взаємодіє людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є засобом подолання протиріч та конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об’єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства в держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з однієї сторони, забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів, а з іншої – не порушує можливостей, наданих іншим суб’єктам суспільних відносин.
Процес суспільної діяльності людини в значній мірі залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв’язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння правами, розширення їх сфери та визначення положення людими в суспільстві.
Права людини – це складне, багатоаспектне явище, що пов’язане з ґенезою правових норм, які формулюють ці права.
Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію та супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тієї чи іншої країни.
Вперше термін «свобода» з’явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до безсоромних збірників податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла в період середньовіччя в Англії. Вона нормативно була закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань по законному вироку та по закону країни.
Петиція про право 1628 р. поклала на Англійського короля певні обов’язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 р., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканості особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 р., що встановив свободу слова в парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.
Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документі США. Серед них Декларація прав Верджинії 1776 р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 р., що визначила перелік невідчужуваних прав людини. Основного значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 р., що була проголошена у Франції та визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини.
Вирішального значення процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами та владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, придбав автономію, право на невтручання держави у сферу свободи, окреслену правом, та отримує гарантії державного захисту у випадку порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи, людської гідності та щастя.
Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, ми не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи та держави. Їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і в сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини та Австрії – позитивістську.
Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потребує внесення коректив до вищезгаданих концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як в сфері надання цим правам законодавчої форми, так і в сфері охорони прав та свобод.
Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію та супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав в конституціях демократичних держав.
Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда – це конституційні права.* На це ж вказує положення ст..21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Це надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб’єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні риси, що визначають її наукову самостійність.
Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечувати нормальне існуванні і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них.
Це можливості, що мають природний характер та належань людині від народження.
Це можливості, що не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.
Це можливості, що залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.
Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення.*
При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття права людини та права громадянина. Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина є сукупністю можливостей, які закріплені в нормативно-правових актах та визначають міру свободи суб’єкта, що має постійний політико-правовий зв’язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина ми можемо визначити схематично.
Права людини |
Права громадянина |
Можуть існувати незалежно твід державного визнання і закріплення |
Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа |
Мають морально-соціальних характер |
Мають нормативно-правовий характер |
Не передбачають обов’язкової наявності громадянства чи підданства |
Належать лише громадянину певної держави |
:Належать людині від природи |
Надаються державою |
Залежать від рівня розвитку суспільства та людини |
Залежать від політики держави |
Покликані задовольняти природні та економічні інтереси |
Окрім економічних та соціальних інтересів задовольняють політичні потреби |
Засновуються на загально-людських ідеях та принципах |
Засновуються на принципах міжнародного та національного права |
Гарантуються природою людини та суспільством |
Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами |
Не мають документальної форми закріплення |
Мають письмову форму закріплення (нормативно-правовий акт) |
Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що деттермінуються економічними та культурними умовами суспільства та законодавчо закріплюються державою. В правах та свободах:
Відображається міра свободи, що об’єктивно визначається станом розвитку суспільства.
Забезпечується самовизначення особи.
Встановлюються умови реального користування соціальними благами у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя.
Визначаються можливості захисту та відновлення прав та свобод, що порушені будь-яким із суб’єктів суспільних відносин.
Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних
можливостей індивіда, закріплених в законодавчих актах держави. Це вказує на суб’єктивний характер цих прав.
Суб’єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб’єкта суспільних відносин. Структуру суб’єктивного права складають чотири різновиди можливостей:
а) можливості поведінки в межах свободи, що встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб’єктів;
б) можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб’єктивних інтересів. Саме ця складова суб’єктивного
права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;
в) можливості вимагати виконання обов’язку іншими суб’єктами права як гарантії дієвості права.
г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб’єктів.