11.5. Біржа праці та її місце і роль у функціонуванні ринку праці

В Україні в різний час існували біржі, бюро праці, комітети по боротьбі з безробіттям, посередницькі бюро з найму робітників. Чимало громадян ще пам'ятають бюро з працевлаштування населення, які займалися організованим набором робітників і переселенням сімей. Саме на їхній основі, щоб створити умови, які б сприяли реалізації права громадян на працю, забезпечення соціального захисту тимчасово непрацюючих, і було створено державну службу зайнятості.

Функції біржі праці виконують в основному державні служби зайнятості, підпорядковані міністерствам праці. До їх обов'язків належить насамперед надання посередницьких послуг при працевлаштуванні безробітних і людей, які бажають змінити місце роботи або професію, визначення попиту та пропозиції робочої сили, надання інформації про потрібні професії, профорієнтація молоді. Функції державної служби зайнятості визначено Законом України „Про зайнятість населення” і положенням про державну службу зайнятості. Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” покладає на цю службу функції виконавчої дирекції Фонду страхування. Так, у Франції, Великобританії, Італії державні біржі праці ведуть облік безробіття і здійснюють виплату допомоги по безробіттю. У випадку відмови від робочого місця

безробітний позбавляється допомоги. Слід зазначити, що в розвинених країнах Заходу передбачені штрафні санкції щодо тих підприємств, які не подають на біржі праці повну і своєчасну інформацію про вакантні робочі місця. Водночас направлення, які видаються біржею праці, не обов'язкові для підприємців. Багато з

них наймають робітників безпосередньо через відділи кадрів своїх підприємств, що дає змогу кваліфікованим робітникам не користуватись послугами біржі праці, зв'язуватись безпосередньо з підприємством.

Поряд з державними біржами праці існують і платні приватні агентства з найму робітників, які мають різну спеціалізацію, а також посередницькі бюро з працевлаштування при профспілкових, релігійних та молодіжних організаціях.

Кожна держава, яка є членом МОП (Україна в тому числі), відповідно до положень цієї всесвітньої організації має забезпечити утримання безплатної державної служби зайнятості, яка у співпраці з іншими громадськими та приватними установами сприяє найкращій організації ринку зайнятості. При цьому важливо, щоб соціальне забезпечення стало пріоритетним завданням національної політики і містило серед інших засобів службу зайнятості, професійну підготовку та професійну орієнтацію незалежно від раси, статі, віросповідання, політичних поглядів тощо.

11.6. Проблема зайнятості населення в Україні

Зайнятість – це діяльність громадян, спрямована на задоволення особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі, у вигляді заробітної плати, утримання, додаткової допомоги та виплати натурою.

Зайнятість – це система соціально-економічних відносин між людьми, що виникають в процесі їх діяльності.

Повна зайнятість, як вважає С.В. Мочерний, – це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно-корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (в межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.*

Раціональна зайнятість – це зайнятість яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури

Ефективна зайнятість – зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності і соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

______________________________________________________________________

*С.В. Мочерний. Економічна теорія. – К. Вид-во. Академія, 1999.

Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

- працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організація в Україні і за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх родин, що беруть участь у виробництві;

- обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

- які проходять службу в Збройних силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

- які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах, і вищих навчальних закладах;

- працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.

Визначення людини як безробітної непроста справа. При аналізі категорії незайнятих дослідники враховували, що згідно із Законом України „Про зайнятість населення” (1991 р.) громадянин вважається безробітним, коли він у працездатному віці, фізично здоровий, не працює з причин, що від нього не залежать, не є зайнятим або самозайнятим, внаслідок чого може мати доход, що перевищує мінімальну заробітну плату, прагне знайти оплачувану форму зайнятості.

Серед багатьох причин незадовільної ситуації у сфері зайнятості сільського населення однією з найважливіших, на нашу думку, є законодавча неврегульованість статусу зайнятості громадян, які проживають у сільській місцевості і мають у приватній власності земельну ділянку, одержану в результаті розпаювання земель сільськогосподарських підприємств і організацій колективної форми власності в ході реформування аграрного сектора економіки. Є ще одне дуже важливе питання: юридичний і соціальний статус селян, що працюють на власних присадибних земельних ділянках, розміри яких збільшилися до 2 га згідно із Земельним кодексом України, та ділянках, виділених для самостійного господарювання внаслідок реструктуризації КСП. Деякі фахівці (переважно з органів державної служби зайнятості) вважають їх підприємцями, оскільки вони мають земельні ділянки, розміри яких перевищують офіційно встановлені для особистого підсобного господарства. Тому, маючи понад 2 га землі, громадянин не може бути безробітним та не повинен отримувати матеріальну допомогу по безробіттю. Інші спеціалісти, зокрема учені-економісти ІАЕ УААН, наявність ділянки землі, до того ж такої незначної, вважають визначальним критерієм підприємництва. Але вони не надають цим людям статусу безробітних. Юридичний статус цих людей залишається не визначеним.

Звільнені з підприємств і організацій селяни змушені працювати переважно лише в особистих підсобних господарствах. Разом із зареєстрованими безробітними станом на 01.04.2004 р. їх тепер понад 2 млн. осіб. Ще майже 1 млн. осіб становлять приховані безробітні. Всього майже 3 млн. осіб із 8 млн. працездатних (тобто 37,5%) не мають постійного місця роботи і надійних джерел доходів. Також за оцінкою експертів близько 1 млн. найактивніших сільських жителів перебувають на тимчасових заробітках за межами своєї країни, в ближньому та далекому зарубіжжі.

Нездатність традиційного сільськогосподарського сектора економіки, представленого сільськогосподарськими підприємствами, забезпечити за існуючих умов достатній, з погляду повноти, стабільності і величини доходів, рівень зайнятості зумовила інтенсивне "скидання" трудових ресурсів села у приватний сектор. Домінуюча роль в останньому належить особистому селянському господарству. Окрім того, що особисте селянське господарство ведуть практично усі сільські сім'ї, незалежно від характеру постійної зайнятості їх працездатних членів, ця сфера за офіційними статистичними даними є єдиним місцем роботи для більше як 700 тис. сільських працездатних жителів у працездатному віці.