МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
В. А. Нагайник
ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКА ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ
Електронна версія конспекту лекцій з дисципліни «Історія України».
(Для студентів I-х курсів університету денної
і заочної форм навчання та всіх напрямів підготовки)
Олег
Князь
Ігор
Княгиня
Ольга
Князь Святослав- Завойовник
Князь
Володимир
Великий
Князь
Ярослав
Мудрий
Правителі Київської Русі
ОДЕСА - 2008
Князь Володимир Мономах
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
В.А. Нагайник
ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.
СХІДНОСЛОВ’ЯНСКА ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ.
Електронна версія конспекту лекцій з дисципліни „Історія України”.
(Для студентів I-х курсів університету денної
і заочної форм навчання та всіх напрямів підготовки).
2-е видання, перероблене і доповнене
ОДЕСА – 2008
Т3(4 Укр)
Нагайник В.А.
Витоки українського народу. Східнослов’янська держава Київська Русь: Електронна версія конспекту лекцій
з дисципліни „Історія України”. – 2-е вид., перероб. і доп. –
Одеса: ОДЕКУ, 2008. – 88 с.
Запропонований конспект лекцій є оригінальним навчальним виданням, яке вводить читача в процес наукового вивчення історії України, чия роль має повсякчасно зростати. Адже історія – це велика вчителька життя, що допомагає відрізняти правду від неправди, наставниця на путь істини, скарбниця людської мудрості, безцінного досвіду, повчальних уроків минулого, невичерпне джерело виховання у людей громадянського обов’язку, святого почуття патріотизму, національної самосвідомості, важливий інструмент згуртування нації.
Належно аналізуючи становлення і розвиток людського суспіль-
ства на наших споконвічних землях з найдавніших часів, особлива увага приділяється витокам історичного життя українського народу, виникненню і процвітанню першої у східних слов’ян великої держави Київської Русі. Весь матеріал написаний на сучасній концеп- туальній основі, зважаючи на останні досягнення вітчизняної
і зарубіжної науки.
Для студентів перших курсів університету денної і заочної форм навчання та всіх напрямів підготовки.
Р е ц е н з е н т и:
Г.І.Гончарук, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного
університету;
Н.М.Якупов, заслужений діяч науки України, доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії та світової політики
Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, Герой Радянського Союзу.
Впроваджується за рішенням Вченої ради Одеського державного екологічного університету,
протокол № від 2008р.
П Е Р Е Д М О В А
Характерною ознакою інтелектуальності широких кіл населення в цивілізованих країнах світу є їх велика зацікавленість вітчизняною історією. І в незалежній Україні теж виявляється немалий інтерес громадян до історії, прагнення знати минуле, усвідомити шлях, пройдений народом, бажання навчитися розуміти закономірності процесу суспільного розвитку, бачити драматичні помилки і великі досягнення та вміти висновувати обґрунтовані думки на краще. Одначе, останнім часом з’явилося чимало посібників, автори яких стали свідомо чи несвідомо на стежку історичної міфотворчості.
Тому конче потрібне наукове бачення важливих проблем, періодів нашої історії, починаючи з далекого минулого, з появи людей на території сучасної України, їх розселення та складання способу життя, приділяючи при цьому належну увагу питанню відносно етногенезу (походження) українського народу, що бере свій витік з глибини стародавніх часів, про які немає писемних свідчень, і приводить до виникнення першої в Східній Європі держави – Київської Русі. Саме це містить в собі даний навчальний посібник, підготовлений з урахуванням новітніх досягнень історичної науки. Посібник необхідний студентам, приступаючи до вивчення дисципліни „Історія України”.
Взагалі ж без знання минулого неможливо зрозуміти сучасне, передбачати, а тим більше успішно будувати, майбутнє. Хоча в історії різних часів не буває прямих аналогій, схожі ж ситуації виникають часто, а головне – історія виявляє закони і закономірності суспільного розвитку. Отож, під історією розуміється об’єктивна дійсність в її розвитку, русі, тобто насичений діяльними силами і здібностями людей зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього. Інакше кажучи, повернуте в майбутнє минуле людського суспільства і його сьогодення, оцей закономірний процес розвитку суспільного життя і спільної діяльності людей в конкретних формах, в просторово-часових вимірах і називається історією. Терміном
„історія” позначається також наука, що досліджує, вивчає минуле, розглядає процес розвитку людського суспільства в цілому, аналізує сукупність всіх явищ суспільного життя (економіку, політику, культуру,
побут тощо), їх взаємозв’язки і взаємозумовленості.
В С Т У П:
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ЯК НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Зміст теми за навчальною програмою
Місце історії України в системі соціально-гуманітарних наук. Предмет курсу „Історія України”; освітньо-виховний вплив вітчизняної історії, в тому числі історії Одеського державного екологічного університету на становлення майбутніх спеціалістів. Мета і завдання курсу „Історія України”. Соціально значущі функції історичної науки. Методологія історичної науки. Періодизація історичного процесу. Джерела та наукова література з історії України.
Місце історії України
в системі соціально-гуманітарних наук
Сьогодні у вищих навчальних закладах України створена життєздатна система навчання і виховання майбутніх фахівців на рівні світових досягнень. При цьому в ній особлива увага звертається на відповідне поєднання їх професійної і гуманітарної підготовки. Соціально-гуманітарні науки сприяють духовному самовдосконаленню майбутніх спеціалістів як особистостей, формуванню у них цілісного світогляду, виробленню ними уміння творчо підходити до розв’язання будь-яких фахових життєво необхідних проблем, нових завдань. В системі всього нашого університетського навчання і виховання серед соціально-гуманітарних наук значна роль належить історичній науці. Звичайна ж річ, конкретні теми
„Історії України” розглядаються в їх взаємозв’язку з багатьма питаннями філософії, політології, основ економічної теорії (політекономії), соціології, культурології, ряду інших наук, для котрих вітчизняна історія є підґрунтям і водночас на певних положеннях, знаннях, вміннях з яких вона сама базується.
Відомо, що тривалий час, особливо в період сталінського авторитарного правління, історія України, як й історія інших тодішніх
національних республік, досліджувалася і вивчалася у відведених за вказівками „згори” рамках. Тоді було нетерпимим до різних чи альтернативних думок від національних республік і регіонів відносно
шляху, яким йшли. Все це замовчувалося як ”непотрібна”, що нібито містить у собі небезпеку для держави, історія, котра накопичувалася у
„відділах спецзберігання”, в архівних фондах.
В умовах незалежної Української держави історична наука має досягти розвитку в повному своєму обсязі, у всіх складностях і суперечностях. Надалі життя вимагає обґрунтованого осмислення історії України, об’єктивного висвітлення трагічних і героїчних її сторінок (позбавляючись і деяких вже нових її перекручень з боку окремих дилетантів), повернення із забуття цілого ряду подій, явищ, осіб, героїчних вчинків наших предків, правди про свою історію, про дійсних правдошукачів рідної землі. Історична наука повинна бути завжди затребуваною, бо розробки й поради вчених-істориків є об’єктивно необхідними для використання їх в політиці і на благо всього українського народу.
Предмет курсу „Історія України”;
освітньо-виховний вплив вітчизняної історії, в тому числі
Одеського державного екологічного університету на становлення майбутніх спеціалістів
Історія України – це наука про процес розвитку людського суспільства на українських землях. Предметом історії України є вивчення цього процесу, тобто осягнення розумом історії закономірного розвитку людського суспільства (а також ролі народу й окремих його особистостей як суб’єктів суспільно-історичної діяльності і культури) та державотворчих традицій на території України від найдавніших часів до сьогодення.
Необхідно ознайомитися з історію первіснообщинного ладу на українських землях, починаючи з появи і розселення перших людей на
нашій території, а тоді – з соціальною організацією, заняттям, побутом,
духовним життям найдавніших людей, становленням людей сучасного виду
(homo sapiens) і родоплемінного ладу, розвитком стародавніх землеробсько- скотарських культур, розкладом первіснообщинного ладу, зародженням станово-класового суспільства і державотворчої традиції у іраномовних кочових племен, життям і розвитком старогрецьких міст-держав як органічної частини античної цивілізації, появою і розселенням слов’ян, утворенням ними протодержавних об’єднань, етногенезом українського народу, виникненням і розвитком першої східнослов’янської держави Київської Русі.
Далі треба знати історію розвитку людського суспільства на західноукраїнських землях, де захоплення їх Литвою і Польщею призвело
до поглинення української державності, на наддніпрянських землях, де виникло українське козацтво, утворена Козацька держава, яка мала велике значення в історії українського народу і світової цивілізації, на землях, що
входили до складу Росії, Австро-Угорщини (потім – до Польщі, Чехословаччини та Румунії). Важливим є об’єктивне висвітлення Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана
Б.Хмельницького, Переяславської Ради, Переяславсько-Московського
договору 1654р., політики російського царизму на Україні в другій половині ХVII – першій половині ХVIII ст. та її наслідків для української державності, для подальшого посилення антифеодальної боротьби, виникнення і розвитку національного руху. Значне місце займає вивчення історії України в ХХ ст.: часів загальноросійських і української революцій, громадянської війни і воєнної інтервенції країн Заходу, коли на наших споконвічних землях виникли такі національно-державні утворення, як УНР, УСРР, Українська держава гетьмана П.П.Скоропадського, ЗУНР, а також розвитку українського радянського суспільства на соціалістичних засадах, історичного процесу об’єднання всіх українських земель в єдиній державі і здобуття нею незалежності та сучасного процесу її розбудови як демократичної, соціальної і правової.
Вітчизняна історія невід’ємна від історії людства. Вона охоплює віхи історичного шляху українського народу, який протягом багатьох віків робив
значний вклад у розвиток світової цивілізації.
Історія України – це наша дорогоцінна спадщина. Глибоке вивчення минулого дає людям можливість краще пізнати сучасне, отримати
впевненість у правильності обраного шляху, підтвердженого попереднім досвідом, консолідуватися у єдиному поступі в майбутнє і швидко
реалізовувати найскладніші завдання. Адже історичний досвід застерігає всіх від ігнорування, а тим більше порушення загальних закономірностей розвитку людства, від силових спроб загальмувати або зупинити суспільний прогрес, від ворожнечі чи відкритої суспільної конфронтації, які
загрожують непоправними катаклізмами.
Важливо звернути увагу на освітньо-виховне значення (для становлення майбутніх спеціалістів) історії нашого – Одеського державного
екологічного університету, – діяльність якого нараховує 75 років. В історію ОДЕКУ, заснованого 1932 р. в колишній столиці України – Харкові як інженерного гідрометеорологічного інституту у складі
Гідрометслужби України, а з 1933р. – ГМС СРСР, вписано безліч великих освітніх і наукових справ, перемог.
Вже до Великої Вітчизняної війни інженерний гідрометеорологічний
інститут став визнаватися одним з кращих ВНЗ України. На початку війни інститут був евакуйований в м. Ашхабад, де як підпорядкований Головному управлінню Гідрометслужби Червоної Армії, отримавши назву
„Харківський гідрометеорологічний інститут Червоної Армії (ХГМІ ЧА)”, в подальшому з честю виконував своє завдання по підготовці унікальних кадрів для гідрометеорологічного забезпечення наступальних бойових операцій Сухопутних військ, ВМФ і ВПС. Про роль інституту в підготовці
спеціалістів-гідрометеорологів у грізну пору війни й увагу, яка приділялася йому з боку держави, свідчив і такий немаловажний факт, що викладачі і студенти одержували по 800 грамів хліба як службовці Наркомату оборони
(іншим же категоріям населення видавали по 400-500 грамів). За свою
повну хоробрості і доблесті ратну працю випускники гідрометеорологічного інституту нагороджені орденами і медалями, їх славні справи відображені в хроніці воєнних днів, у воєнно-історичній літературі.
9 липня 1944р. РНК СРСР ухвалила Постанову про перебазування Харківського гідрометеорологічного інституту із м. Ашхабада в м. Одесу з перейменуванням його в Одеський гідрометеорологічний інститут
і з наданням йому приміщень для навчального корпусу і гуртожитку на
400 осіб. У напівзруйнованому м. Одесі було важким виконання завдання по підготовці в ОГМІ початку навчального процесу вже 1 листопада
1944р. Тоді в колективі інституту налічувалося майже 500 студентів
і більше 30 викладачів. Інститут по суті відродився знову і швидко почав розвиватися; відкрилися нові відділення: океанологічне, агрометеорологічне. Стала працювати аспірантура.
У перші повоєнні десятиліття помітно розширялися навчальні бази ОГМІ. Видатні професори інституту створювали наукові школи. У 70-80-х рр. побудовано навчально-лабораторний корпус, спортивно-
оздоровчий комплекс із плавальним басейном, 2 гуртожитки, їдальню та ін. Появляються нові спеціалізації. Почалася підготовка кадрових офіцерів-гідрометеорологів для Міністерства оборони і Служби безпеки
України. Працювала спеціалізована Вчена рада по захисту кандидатських дисертацій.
З 1993р. інститут перейшов на триступеневу систему підготовки фахівців: бакалаврів, спеціалістів та магістрів (фахівців з поглибленою
науково-практичною підготовкою за відповідними спеціальностями і спеціалізаціями). Тобто структура навчального процесу в ОГМІ поступово була наближена до міжнародних стандартів і стала відповідати їм, в тому
числі стандартам Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) – спеціалізованої агенції ООН. З напряму „Гідрометеорологія” інститут вже майже 55 років готує фахівців для ВМО. Програми підготовки фахівців з
цього напряму відповідають міжнародним стандартам і визнаються гідрометеорологічними службами світу.
ОГМІ за своєю організаційною структурою, навчальною і науковою
діяльністю, за рівнем підготовки спеціалістів з фундаментально-прикладних наук, різних галузей народного господарства у поєднанні з гуманітарними науками і при відповідній ролі їх в цьому набув статусу університету. З огляду на це, Кабінет Міністрів України розпорядженням № 363-р від 9 серпня 2001р. утворив Одеський державний екологічний університет(ОДЕКУ).
Гідрометеорологічний інститут зостався одним з головних структурних підрозділів університету; він же є єдиним в Україні навчально-методичним
центром підготовки та перепідготовки фахівців з 5 цивільних і 3
військових спеціальностей напряму „Гідрометеорологія”. ОДЕКУ має також
8 Факультетів (еколого-економічний, природоохоронний, комп’ютерних
технологій, магістерської та аспірантської підготовки, заочний, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, довузівської підготовки, іноземних студентів); Херсонський і Харківський гідрометеорологічні технікуми; навчально-консультаційні пункти університету, розташовані в Одеській, Миколаївській, Вінницькій, Львівській, Луганській, Херсонській областях та АР Крим; Південну філію Державного інституту підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України; проблемні науково-дослідні лабораторії з проблем Антарктиди, ядерної та радіаційної безпеки, фізики складних систем і довкілля; науково-дослідний центр; спеціалізовану Вчену раду по захисту докторських і кандидатських дисертацій з 4 наукових спеціальностей; докторантуру та аспірантуру з 8 наукових спеціальностей.
Одеський державний екологічний університет – унікальний і єдиний у такому пріоритетному напрямі освіти й науки вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, який динамічно розвивається. За якісними показниками ОДЕКУ є одним з найкращих ВНЗ України. Об’єктивними показниками цього є позиції, котрі він зайняв у 2007р. в рейтингах ВНЗ України, що визначені Міністерством освіти і науки України (4 місце в групі із 37 технологічних ВНЗ, будівництва і транспорту) та незалежним міжнародним рейтинговим агентством (37 місце серед більш, ніж 330 ВНЗ України). У нашому університеті сформовані визнані науковою спільнотою в Україні та в близькому і дальньому зарубіжжі наукові школи, створена потужна матеріально-технічна база, яка дозволяє організувати навчальний процес, наукові дослідження та надає сприятливі соціальні умови для студентів, аспірантів, докторантів і викладачів. Свій 75-річний ювілей університет зустрів з суттєво оновленою матеріально-технічною базою: студенти і науково-педагогічні працівники почали заняття у нових навчально- лабораторному корпусі та спортивному комплексі; студенти отримали новий оздоровчий центр, спортивні майданчики. Капітально відремонтована студентська їдальня, гуртожитки університету почали опалюватися новою власною газовою котельнею, що дало можливість суттєво поліпшити умови проживання. Загальна площа лише новобудов університету склала більше
17,5 Тис. Кв. М., в них встановлено нове навчальне, наукове та технологічне обладнання вартістю понад 2 млн. Грн.
Необхідно відзначити, що за весь період, починаючи з 1993р., відколи
посаду ректора посідає Сергій Миколайович Степаненко, наш ВНЗ розвивається особливо динамічно. Це наслідок того, що С.М.Степаненко є: ініціативним і творчо активним педагогом-організатором, схильним до своєчасного опрацювання і застосування найбільш значущих інновацій у навчальному процесі, науково-методичній роботі; новатором важливих наукових досліджень. У цей період С.М.Степаненко і сам досяг видатних творчих перемог – став доктором фізико-математичних наук, професором, академіком, членом Президії Академії наук вищої школи України,
заступником голови Ради ректорів ВНЗ III-IV рівнів акредитації Одеського регіону. Під його керівництвом створений чудовий науково-педагогічний колектив. Тепер навчальний процес забезпечують близько 220 викладачів, серед яких майже 80% з науковими ступенями та вченими званнями, в тому числі 20% докторів наук, професорів, академіків.
Отже, ОДЕКУ має всі можливості здійснювати підготовку фахівців у галузях гідрометеорології, екології, моніторингу стану навколишнього
середовища, організації природоохоронної діяльності, водних біоресурсів, менеджменту природокористування, комп’ютерних технологій та ін. у відповідності до сучасних вимог й на рівні кращих європейських
і світових стандартів. Випускники ОДЕКУ розподіляються в підрозділи Державної гідрометеорологічної служби України та країн СНД, в регіональні підрозділи Міністерства охорони навколишнього природного
середовища України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державного комітету України по водному господарству, Державної
гідрографічної служби України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, в Український Антарктичний центр, інші міністерства, відомства й установи. За весь період діяльності (з 1932р.) ХІГМІ – ОГМІ –
ОДЕКУ випустив майже 25 тис. висококваліфікованих фахівців- гідрометеорологів та екологів для колишнього Радянського Союзу, країн СНД, а також багатьох країн далекого зарубіжжя.
ОДЕКУ набув всіх ознак дослідницького університету. В ньому
сконцентрований найбільш потужний в Україні науковий потенціал в галузі моніторингу та охорони навколишнього середовища. Вчені університету зробили вагомий внесок у розвиток гідрометеорологічної та екологічної освіти і науки в незалежній Україні. Це наші вельмишановні професори і доктори наук: А.М.Андріанов, А.М.Бефані, Н.Ф.Бефані, О.І.Герасимов, О.В.Глушков, Є.Д.Гопченко, В.А.Єфімов, О.Г.Іваненко, В.Г.Ковальов, Ю.О.Корбан, В.Х.Кругляк, Л.С.Лобода, І.Д.Лоєва, В.І.Мещеряков, З.А.Міщенко, Є.В.Обухов, А.М.Польовий, Т.А.Сафронов, Ю.М. Соколов, С.М. Степаненко, В.Ф. Суховій, А.Г.Тарнопольський, Ю.С.Тучковенко, В.М.Хохлов, Є.П.Школьний, В.А.Шнайдман.
На базі нашого університету як провідного ВНЗ в системі вищої метеорологічної та екологічної освіти України діють науково-
методичні комісії Міністерства освіти і науки України з напрямів
„Гідрометеорологія” (голова проф. Є.Д.Гопченко) та „Екологія” (голова проф. С.М.Степаненко), 3 науково-навчальні комплекси Міністерства освіти і науки України: „Український центр гідрометеорологічної освіти” (до його
складу увійшли Харківський і Херсонський гідрометеорологічні та Київський геологорозвідувальний технікуми), „Український центр екологічної освіти”, Південна філія Державного інституту підвищення
кваліфікації і перепідготовки кадрів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.
В історію ОДЕКУ вписано багато славетних імен його викладачів
і випускників. Наш університет набув добрих традицій, знайшов своє неповторне обличчя в суспільстві. Нині ж він, як і впродовж всієї своєї
75-річної історії, намагається закріпляти найкраще із досягнутого, творчо
запроваджувати освітні інновації, інформаційні технології, сприяючи поступовій інтеграції вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.
Отож, студенти в ході вивчення вітчизняної історії повинні добре
знати й історію заснування, становлення і розвитку свого ВНЗ, його структурних підрозділів: гідрометінституту, факультетів, кафедр, наукових шкіл, а також творчу діяльність видатних випускників. Треба пишатися результатами самовідданої праці всіх поколінь викладачів, випускників і, наслідуючи їх приклад, примножувати славу університету.
Мета і завдання курсу „Історія України”
Метою вивчення дисципліни „Історія України” в університеті є надзвичайна необхідність прилучити студентів до оволодівання дорогоцінною спадщиною – знаннями про віхи історичного шляху українського народу, котрий протягом багатьох віків робив значний вклад в розвиток світової цивілізації.
Головним завданням курсу „Історія України” є забезпечити високий рівень історичних знань та історичного мислення у студентів. Призначення ж історичної науки, історії України полягає не тільки в тому, щоб правильно висвітлювати минуле, але й глибоко осмислювати сучасне, відкривати перспективу суспільного розвитку, допомагати передбачити майбутнє. Значить, вивчення історії України не є самоціллю. Це необхідно для того, щоб ясно бачити логіку розвитку суспільних процесів, їх взаємодію, щоб правильно розуміти уроки історії і брати їх на майбутнє, навчитися робити загальногромадянські, загальноцивілізаційні висновки з історичного минулого.
Як мовиться, не знаючи історії, не можна бути освіченою людиною.
Дисципліна „Історія України” у ВНЗ покликана дати студентам необхідні історичні знання, щоб стати свідомо і добросовісно діючими майбутніми
фахівцями своєї справи.
Соціально значущі функції історичної науки
Високе призначення історичної науки – зберігати набутий людством досвід, знання якого дозволяє краще зрозуміти сучасне і визначити правильну перспективу майбутнього розвитку. Адже історична наука досліджує минуле в усій його повноті і внутрішній єдності. В цій багатоликій, різнорідній картині людської діяльності вона виявляє загальні й окремі зв’язки і відносини, шукає закони розвитку, розкриває ці закони і простежує специфіку їх дії на різних етапах руху суспільства. Важливо підкреслити, що історія (вітчизняна і світова) виконує ряд соціально значущих функцій.
Пізнавальна функція історичної науки полягає в тому, що вона є засобом осягання істинних знань і розширення їх новими здобутками про
розвиток людського суспільства. Маючи в своєму розпорядженні надзвичайно багатий і весь час збільшуваний матеріал для зіставляння, порівнювання, історична наука дозволяє правильно зрозуміти всю
своєрідність сьогодення, є знаряддям його пізнання; а оволодівання великими і правдивими знаннями історії інтелектуально розвиває людей.
Історії властива практично-політична функція. Виявляючи на основі
дослідження фактів, подій, явищ, процесів закономірності суспільного розвитку, історична наука здатна допомогти виробити правильний політичний курс, запобігти упереджених, позбавлених об’єктивності, рішень. Конче потрібне свідоме використання виявлених історичних закономірностей, законів, що управляють суспільними явищами. В правильному розумінні єдності минулого, сучасного і майбутнього – джерело інтересу людей до своєї історії. Життя завжди вимагає від всіх учитися у уроків історії. Але ж ми часто забуваємо те, чому історія нас вчить, чи не враховуємо її уроків. Вже багатьом людям починає прикро думатися, що це і є найбільший урок, який ми виносимо з історії.
Особливою можна вважати світоглядну функцію історії. Історична наука містить в собі певні аспекти світогляду і є одним з важливих засобів його формування у студентів – майбутніх спеціалістів. Глибоке знання історії – одна з найперших умов формування наукового світогляду. По суті світогляд – суспільно-політичний феномен, який виник з появою людського суспільства. Світогляд становить систему узагальнених поглядів на світ, суспільство, закони їх розвитку і може визнаватися науковим, якщо спирається на об’єктивну реальність. В суспільному розвитку об’єктивна реальність – це історичні факти. Історія, її фактологічна сторона, є фундаментом, на якому базується наука про суспільство. Щоб висновки з історії стали науковими, необхідно вивчати всі факти, що відносяться до конкретного процесу, в їх сукупності і взаємозв’язку.
У історії вельми значною є виховна функція. Власне, вона і була центральною вже на перших етапах становлення історії. Всесвітня історія –
це пам’ять всього людства, історія України – пам’ять нашого народу. В житті суспільства історія є педагогом, вихователем розуму і почуттів, вона згуртовує націю, зміцнює почуття патріотизму. Історична наука має величезний потенціал виховного впливу на становлення майбутніх спеціалістів; знання історії дають можливість оцінювати роль народу і окремих осіб-правителів у розвитку суспільства, бачити вади, пороки суспільства і людей та робити висновки, як це позначалося чи відбивається зараз на долі української національної ідеї; виховання історією формує високі якості громадянина – патріотизм (що є виявом любові до своєї Батьківщини, до українського народу – громадян України всіх національностей), вірність обов’язку перед державою і суспільством, національну самосвідомість, силу волі і духу, чесність, сумлінність, правдивість, чуйність тощо.
Методологія історичної науки
Методологія будь-якої науки – це вчення про принципи побудови, форми, методи, способи наукового пізнання. Вона є системою дослідницьких принципів і разом з тим на філософському рівні узагальнює закони наукової діяльності, синтезує теоретичні основи найбільш доцільних і ефективних загальнонаукових методів і полегшує ученим вибір цих методів. Методологія – шлях наукового пізнання, в тому числі і шлях наукового вивчення історії, як єдиного, закономірного, в усій своїй величезній різнобічності і суперечливості, процесу. Якщо методологія – шлях наукового пізнання, то методи визначають, як іти по цьому шляху. Той або інший метод в логічному відношенні є, звичайно, висновком з методології; але ж загальні методи для багатьох типів наук і самі в певній мірі виступають як методологія.
Методологічною основою наукового пізнання історичного процесу є філософія, котра зародилася 2,5 тисячі років тому. Вже тоді почали
складатися два основних табори філософів, згідно з тим, як відповідали вони на питання про відношення свідомості до буття, духовного до
матеріального взагалі. Ті, які твердили, що дух існував раніше природи, склали ідеалістичний табір, а ті ж, які основним початком визнавали природу, примкнули до різних шкіл матеріалізму. При вирішенні цього
основного питання філософії виявляються два вихідних пункти у поглядах на хід всесвітньої історії, що існують і понині: це ідеалістичне і матеріалістичне розуміння історії.
Представники ідеалістичного напрямку в філософії визнають
свідомість, дух, ідею, мислення тощо первинними, а матерію, природу – вторинними, похідними і менш важливими; розглядають світ або як результат діяльності індивідуальної свідомості (суб’єктивний ідеалізм), або як форму існування надіндивідуальної свідомості, абсолютного Духа, чи
Бога і т.д. (об’єктивний ідеалізм). Ідеалісти впевняють, що душа і розум людини визначають темпи і характер історичного розвитку, а процеси в усіх сферах суспільства, в тому числі і в економіці, похідні від духу, тобто вторинні. Звідки вони роблять висновок, що в основі історичного процесу знаходиться духовне, моральне удосконалення людей, а суспільство розвиває сама людина, яка Богом наділена здібностями.
Послідовники ж матеріалістичного напрямку в філософії доводять протилежне: первинність буття (матерії, природи) і вторинність свідомості як властивості матерії; матеріальність (речовинність) світу і його пізнаваність. Діалектичні матеріалісти виходять з визнання матерії єдиною основою світу, загального взаємозв’язку предметів і явищ, руху і розвитку світу в результаті діючих в ньому самому внутрішніх суперечностей. Розглядають свідомість як продукт довготривалого еволюційного розвитку людини і її мозку – дуже складної і високоорганізованої матеріальної системи, тобто як властивість високоорганізованої форми руху матерії, відображення об’єктивної реальності. Вважаючи суспільну свідомість, духовну сферу як функцію і відображення суспільного буття, діалектичні матеріалісти разом з тим зазначають, що суспільна свідомість не є пасивною і в свою чергу, володіючи відносною самостійністю, робить активний зворотній вплив на суспільне буття, тобто указують на їх взаємодію. Суспільне буття – це матеріальні відносини людей до природи і між собою; найважливішими з них є виробництво матеріальних благ і економічні відносини людей в процесі виробництва (виробничі відносини). Суспільна свідомість – це духовна сторона історичного процесу, яка включає політичні, економічні, правові, моральні, етичні, релігійні погляди, освіту, науку, мистецтво, а також соціальні настрої, звичаї і т.д. Оскільки ж суспільна свідомість породжена і обумовлена суспільним буттям, то головне джерело ідей треба бачити в матеріальному житті суспільства, насамперед в економічних відносинах; саме економіка є базисною для розвитку духовного життя суспільства. Із зміною суспільного буття міняється і суспільна свідомість, але ж суспільна свідомість справляє серйозний вплив на політичний і економічний розвиток, на все життя суспільства.
Отож, філософія розробила гармонійне діалектичне вчення про різні рівні матерії і форми її руху та запропонувала метод матеріалістичного
розуміння суспільства і його історії. Сучасна ж вітчизняна історична наука
повинна впевнено базуватися на діалектико-матеріалістичному методі.
Адже цей метод розглядає розвиток людського суспільства як природно-
історичний процес, котрий визначається об’єктивними закономірностями і разом з тим перебуває під впливом суб’єктивного фактора через діяльність мас, класів, політичних партій, лідерів.
Існують також конкретно-історичні методи наукових досліджень і спеціальні методи інших наук, які застосовуються для ефективного
дослідження, вивчення чи навчання історії: хронологічний, синхронічний, комплексно-аналітичний, аналітико-синтетичний, структурно- функціональний, пізнавально-критичний, історико-порівняльний, історико- етимологічний, історико-типологічний, соціально-статистичний, науково- прогностичний, історичного моделювання тощо.
Майбутнім висококваліфікованим спеціалістам потрібно добре знати історію, якій належить важлива роль у розбудові нашої держави. Оволодіти
достатніми історичними знаннями можливо за таких умов, коли всі студенти на самому початку врахують, що в основі навчання лежить їх ефективна самостійна робота над навчальними матеріалами (історичними
джерелами, документально-історичними матеріалами, науково-історичними дослідженнями, навчальними і навчально-методичними посібниками тощо) відповідно до робочої програми з нормативної дисципліни
„Історія України”, а також обов’язково будуть користуватися систематичною допомогою в ній з боку викладачів на постійних групових чи індивідуальних консультаціях. Знання історії тільки тоді можуть бути
глибокими, коли вони здобуваються зусиллями своєї думки (мислі), а не однією пам’яттю. Тому дуже важливо завжди досконально вивчати й уміти пояснювати події й процеси минулого, виясняти їх причини і наслідки, точно й зважено, без упередженості враховувати вплив об’єктивних і суб’єктивних факторів на історичні процеси. Такий підхід відповідає важливим і обов’язковим для дотримування методологічним принципам дослідження, вивчення чи навчання історії України: історизму,
об’єктивності, соціального підходу, альтернативності, творчого характеру.
Принцип історизму – це найперший же із найважливіших і обов’язкових для дотримування методологічних принципів вивчення історії
України і тим більше дослідження проблем не тільки історичних, а й політичних, економічних, юридичних, інших наук. Він займає провідне місце серед багатьох факторів, які визначають можливості, глибину й
ширину пізнання людиною суспільства і самої себе. Основним в принципі історизму є підхід до кожного пізнаванного предмета (дійсності) з усвідомленням того, що він розвивається, “саморухається” (як любив
говорити німецький філософ Г.В.Ф.Гегель), змінюється в часі, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Феномен історизму – це стиль мислення, стрижень пізнавальної активності людей. Принцип
історизму вимагає розгляду всіх суспільних явищ, подій, процесів у хронологічній послідовності і відповідності з конкретно-історичними умовами, обставинами, у взаємозв’язку і взаємозумовленості, а також в їх розвитку і зміні, щоб бачити, як те чи інше явище суспільного життя
виникло, які етапи в своєму розвитку пройшло, чим у кінцевому рахунку стало. Згідно з вимогами принципу історизму треба розглядати подію чи особу в цілому поточному відрізку часу, а не лише в один момент; не можна
розглядати їх поза часовими вимірами. Неодмінною має бути перевірка
окремих висновків й оцінок вивчення суспільних явищ уроками історії. Для повного ж визначення принципу історизму буде недостатньою вимога дивитися на сучасне очима минулого, що минуле дає можливість зрозуміти сучасне. При усвідомленні того, що являє собою історизм, треба враховувати й зворотний рух пізнавальної наукової думки. Іншими словами, не тільки сучасне пізнається з погляду минулого, але й минуле пізнається з точки зору сучасного, якого маємо. Отож, пізнавальна наукова думка повинна рухатись від минулого до сучасного і від сучасного до минулого.
Принцип об’єктивності забезпечується тим, що при вивченні історичних подій, процесів спираються на факти в їх справжньому змісті, не
перекручені і не підігнані під схему. Беруться не окремі, випадкові факти, а сукупність усіх фактів, що відносяться до розглядуваної події, виявляється їх взаємозв’язок з іншими подіями і конкретним ситуаціями, що їх
породили, вивчаються їх причини і наслідки. Розглядається кожна подія в її різноманітності і суперечливості, в поєднанні як позитивних, так і негативних сторін. Точно і зважено, безсторонньо, неупереджено
враховується вплив об’єктивних і суб’єктивних факторів на історичні процеси. Обов’язково виділяється і береться все те, що повчає, дає досвід, уроки.
Принцип соціального підходу передбачає розгляд історико-економічних процесів з урахуванням соціальних інтересів всіх верств населення, різних форм їх проявів у суспільстві. Оцей принцип зобов’язує співвідносити інтереси класові і вузькогрупові з загальнолюдськими, враховуючи
суб’єктивний момент в практично-політичній діяльності органів державної влади, партій, керівних осіб.
Принцип альтернативності передусім вказує на вибір між двома
можливостями, на важливість висунення різних варіантів (альтернатив) розвитку в переломні періоди історії, зумовлює ступінь імовірності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу існуючих об’єктивних, реальних можливостей. Формування альтернатив розвитку є дуже важливим при виробленні сучасної економічної і соціальної політики нашої держави. Адже ж альтернатива – це не просто протиставлення одного варіанта (альтернативи) іншому, що часто трапляється у суперечках; альтернативою не може бути й умоглядне, не основане на реальних фактах припущення; вона ж є ступенем імовірності здійснення рішень, основаних на вивченні всіх реальних фактів, взятих в їх взаємозв’язку. Взагалі визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, дістати уроки на майбутнє.
Принцип творчого характеру велить ґрунтовно, всебічно осмислювати і враховувати нові тенденції суспільного розвитку, нові явища життя, сміливо відмовлятися від догматизму в теорії.
Все йде через усвідомлювання історичного досвіду, всіх уроків минулого, які потрібно обов’язково враховувати, щоб правильно визначати політику на перспективу нашого розвитку для блага народу. Отож, лише за дотримування і поєднування вищеописаних та багатьох інших методологічних дослідницьких принципів можна забезпечити сувору науковість і достовірність у висвітленні історичного минулого.
Періодизація історичного процесу
Періодизація – це встановлення хронологічно послідовних і якісно відмінних один від одного періодів (етапів, епох) в розвитку людського суспільства як закономірного природноісторичного процесу. Виділення цих періодів основується на вирішальних факторах, загальних для всіх країн світу чи цілого ряду найбільших з них. Вченими розроблено чимало підходів до періодизації історичного процесу.
Формаційний підхід до періодизації історії обґрунтований марксизмом.
Історія людського суспільства розглядається як послідовна зміна суспільно- економічних формацій (первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної). Стверджується, що вони мають свої специфічні закони виникнення і розвитку, а також загальні закони (притаманні всім формаціям), котрі зв’язують їх в єдиний процес світової історії. Закони і зумовлюють перехід від однієї формації до другої, більш прогресивної. Поняття суспільно-економічної формації дозволяє розуміти закономірний характер історичного процесу, відрізняти одні історичні періоди від інших. З його допомогою можна узагальнювати порядки, існуючі в різних країнах, визначати, на якому ступені розвитку суспільства перебуває та чи інша країна.
Кожна формація виникає на основі певного способу виробництва
(історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин).
Її характеризує відповідний ступінь розвитку продуктивних сил, що визначають властивий конкретній формації тип виробничих відносин (в свою чергу виробничі відносини активно впливають на розвиток продуктивних сил: прискорюють або сповільнюють його); виробничі відносини служать основою (базисом) для формування всіх інших суспільних відносин, а також специфічних для даної формації ідей, установ (надбудови), які водночас справляють на них і суспільство у цілому активний вплив. Зміна способів виробництва означає також якісні зміни в культурі. Отже, кожна суспільно-економічна формація відзначається і своїм рівнем матеріальної і духовної культури.
Формаціям властиві свої форми історичної спільності людей (роди і племена характерні для епохи первіснообщинного ладу, народності виникають у різні історичні епохи, починаючи з рабовласницької аж до сучасної; нації формуються в капіталістичну епоху). Не всі країни і народи
обов’язково проходять в своєму розвитку всі формації чи їх фази. Так, стародавні германці і слов’яни проминули рабовласницьку формацію, американці (населення США) – феодальну формацію. Останнім часом вчені- історики роблять спробу модифікувати формаційну концепцію або поставити її під сумнів.
Культурологічний підхід до періодизації історичного процесу має своє законне утвердження, бо саме культура моделює суспільства, визначає
специфіку та загальний рівень їх розвитку. Коріння ж культури сягають глибини історії і пов’язані зі становленням людини та суспільства, з оволодіванням людиною силами природи. Культура – це історично
визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людей, виражений в способах організації їх життя і діяльності, а також в створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Культура ділиться на
матеріальну і духовну відповідно до двох основних видів виробництва – матеріального і духовного. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріального виробництва та його результати (знаряддя праці, житла, речі
повсякденного вжитку, одяг, засоби транспорту і зв’язку та ін.). Духовна культура охоплює сферу духовного виробництва (пізнання, виховання, освіта, наука, мистецтво і т.д.).
Культурологія виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури, причому матеріальним умовам життя суспільства належить врешті-решт вирішальна роль у розвитку культури. Зазначається, що кожній суспільно-економічній формації властивий свій тип культури як
історичної цілісності. У зв’язку зі зміною формацій відбувається зміна типів культур, але ж перехід від одного рівня розвитку культури до іншого включає в себе використання всього цінного в культурних осягненнях
минулого, без якого неможливий дальший розвиток суспільства. Застосовуються поняття культури також для характеристики певних історичних епох, конкретних народів і суспільств з урахуванням
загальнолюдських основ і унікальності різноманітних культур. Звертається увага на важливість вивчення локальних типів культур (європейський, слов’янський і т.д.), що дає змогу визначити особливі риси історичних епох,
які відрізняють одну цивілізацію від іншої. Кожний з локальних типів культур володіє відносною автономією у своєму розвитку, будучи пов’язаний з іншими типами культур як спадкоємними зв’язками, так і
безпосередніми взаємовпливами.
Цивілізаційний підхід до періодизації історії заслуговує особливої уваги. Розширене визначення поняття культури дуже близьке до поняття цивілізації, але між ними є і відмінності. В цивілізації треба вбачати один із
ступенів розвитку культури, один із необхідних етапів історичного процесу, котрий пов’язаний з втіленням досягнутого рівня духовної культури в системі матеріального виробництва і в соціальних відносинах.
Культурно-історична періодизація, що була прийнята в науці ХIХст., поставила цивілізацію останньою серед трьох епох історії людства (дикість, варварство, цивілізація). Схема обґрунтована американським істориком і етнографом Л.Г.Морганом і збіглася з положеннями, висунутими К.Марксом і Ф.Енгельсом. Дикість (перша епоха розвитку людського суспільства) почалася з появи людини і закінчилася виникненням гончарства (понад 4,5 млн. років – 4-3 тис.-літ. до н.е.). Варварство (друга епоха) почалося з винаходу гончарного виробництва і завершилося появою писемності (відома з кінця IV – початку III тис.-літ. до н.е.).Цивілізація (третя епоха) – ступінь розвитку людського суспільства, що настав після варварства і позначився утворенням суспільних класів, держав, урбанізацією населення, становленням писемності.
Останнього часу серед досліджень українських вчених з питань цивілізаційного підходу до періодизації історичного процесу користуються
загальним визнанням праці Ю.В.Павленка. В одній із своїх книг – „Історія світової цивілізації” (1996р.) він визначив, що сучасне розуміння
соціокультурного розвитку людства передбачає кілька проекцій, які доповнюють одна одну. Показав, що методологічна основа теорії цивілізаційного процесу включає принаймні три основних принципи:
стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства. Вченим обґрунтовано проводиться така схема стадійної структуризації світової історії:
стадія первісного суспільства на рівні доісторичних форм розвитку;
стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з „неолітичної революції” (в інтервалі між VII і III тис.-літ. до н.е.);
стадія ранніх цивілізацій (III – I тис.-літ. до н.е.);
стадія традиційних цивілізацій (від початку I тис.-літ. до н.е.);
стадія індустріального суспільства і виникнення макроцивілізації у світовому масштабі (в інтервалі між ХVI ст. та сучасністю).
Ця схема охоплює всі основні закономірності, що відомі сучасній науці відносно розвитку людства і є підставою для аналізу історії як соціокультурного процесу.
Синтезування евристичних можливостей ідей стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства дозволяє відтворити багатомірну картину світової історії.
Існує немало простих визначень періодизації історичного розвитку людського суспільства. Історія людства складається з всесвітньої історії та історій окремих країн і народів (їх вітчизняних історій); підрозділяється на історію первісного суспільства, давню історію, історію середніх віків, нову історію і новітню історію. Періодизація історії первісного суспільства
ґрунтується на розрізнюванні матеріалу, з якого виготовлялися знаряддя праці (археологічна періодизація): камінь, мідь, бронза, залізо. Початковим, найдавнішим періодом в історії людського суспільства був кам’яний вік (від
виникнення людини понад 4,5 млн. років тому до III тис.-літ. до н.е.), потім – мідний, бронзовий, залізний віки.
Джерела та наукова література з історії України
Існує галузь історичної науки (джерелознавство), яка розробляє теорію і методику вивчення і використання історичних джерел (в основному писемних). Історичні джерела є: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, житла тощо), етнографічні (дані про особливості культури, побуту, звичаїв народів і т. ін.), лінгвістичні (мова, діалекти), усні (пісні, думи, легенди, прислів’я тощо), писемні (записи на бересті, пергаменті, папері), графіті (присвятні, магічні, побутові надписи, котрі були надряпані на речах, кераміці, стінах будівель і т.д.), фотографічні (фотодокументи), фонографічні (фонодокументи).
Важливими джерелами вивчення історії України, починаючи з найдавніших часів – від кам’яної доби до середньовіччя, є речові
археологічні пам’ятки, потім твори арабських, візантійських, західноєвропейських істориків і письменників. Серед джерел історії Київської Русі особливе місце посідають літописи, які, правда, дійшли до
нас не в оригіналі, а в пізніших редакціях і списках. Найповнішим літописом є „Повість временних літ” (відомі 3 його редакції), хронологічно продовженням його є Київський літопис, а далі – Галицько-Волинський літопис; слід назвати найдавніший юридичний збірник „Руська правда”;
серед світської літератури Київської Русі відомі „Слово о полку Ігоревім”,
„Ходіння Данила Заточника”, „Повчання Володимира Мономаха” та ін.
Джерелами вивчення історії України до середини ХVII ст. стали актові матеріали державних установ, монастирів, церкви, полемічна література,
літописи: Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький,
Хмільницький, літописи Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка.
До цінних джерел вивчення історії України з середини ХVII ст. відносяться документи і матеріали вищих органів державної влади, органів та установ державного управління, ревізії та описи, статистичні матеріали, періодична преса, історичні твори. З часів більше століття назад і недалекого минулого історія України знайшла відображення у документах і матеріалах політичних партій, громадських організацій, творах політичних і державних діячів, законодавчих актах парламенту України тощо.
Вченими-істориками здійснено силу-силенну наукових досліджень з історії України, створена незчисленна кількість праць. Проте в різні періоди написати правдиву історію України бувало важко,
а то й неможливо через політико-ідеологічні утруднення. Треба сподіватися, що сучасною ж історичною наукою вона має бути вивчена вже без заданих з боку нових політичних сил наперед орієнтирів і оцінок.
Галузь історичної науки, котра вивчає набування, нагромадження історичних знань, а також наукові суперечки (дискусії) в тлумаченні історичних явищ, подій, процесів, зміну методологічних напрямків в історичній науці та ін., називається історіографією.
Для розвитку наукової історії України багато зробили М.Костомаров,
В.Антонович, М.Грушевський, М.Аркас, Д.Багалій, Д.Яворницький,
Д.Дорошенко, О.Єфименко, І.Крип’якевич. Їх узагальнюючі праці в останні десятиліття були перевидані масовими тиражами, серед них і
11-томна (в 12-ти книгах) „Історія України-Руси” М.Грушевського;
з’явилися і книги вчених української діаспори, зокрема – А.Жуковського,
Н.Полонської-Василенко, О.Субтельного.
Відомі своїм серйозним вкладом у розвиток історичної науки в Україні такі вчені, як В.Голобуцький, О.Гуржій, В.Горобець, К.Гуслистий,
М.Брайчевський, О.Апанович, В.Смолій, Я.Ісаєвич, П.Толочко, П.Тронько, І.Рибалка, В.Сарбей, С.Кульчицький, С.Грабовський, М.Котляр, М.Коваль, Н.Якупов, Г.Гончарук, О.Бойко, В.Баран, А.Бачинський, Н.Савченко,
В.Світлична, Б.Лановик, Ю.Зайцев та ін. Видані ними науково-історичні дослідження, навчальні і навчально-методичні посібники в значній мірі забезпечують сьогодні навчально-виховний процес з дисципліни „Історія
України” у ВНЗ нашої держави.
ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Зміст теми за навчальною програмою
Найдавніші археологічні пам’ятки про появу і розселення людини на території України. Соціальна організація і заняття первісних людей. „Неолітична революція” – утвердження галузей відтворюючого господарства. Духовне життя первісних людей. Племена трипільської культури. Кіммерійці. Таври. Скіфи. Сармати. Старогрецькі міста- держави на території України. Праслов’янські й слов’янські археологічні культури на території України; найдавніші писемні джерела про слов’ян. Слов’янські племена; їх протодержавні об’єднання на території України. Перші літописні східнослов’янські племена.
Найдавніші археологічні пам’ятки
про появу і розселення людини на території України
Становлення первісної людини і суспільства у межах території нинішньої України співвідноситься з періодом стародавнього кам’яного віку. За археологічною періодизацією стародавній кам’яний вік або палеоліт (від грец. palaios – стародавній, найдавніший і lithos – камінь) – це перший період кам’яного віку. Палеоліт продовжувався від появи людини, початкової стадії її формування, тобто ще мавполюдини ( понад 4,5 млн. років тому) аж до Х тис.-літ. до н.е.
Витоки історії людства сягають в глибочінь віків і пов’язані з еволюційним процесом – поступовим перетворенням мавполюдини
в людину сучасного виду. Найважливішою ознакою цього процесу стала випростана хода представників сімейства з ряду приматів – гомінідів (від
лат. homo – людина) – найперших предків людини. Завдяки новим методам датування археологічних знахідок гомінідів в Ефіопії, Кенії, Танзанії відлік історії людства тепер можна робити, починаючи з середини 5-го
мільйоноліття від наших днів. Саме в ту епоху мавполюди-примати вже змогли звестися на задні кінцівки й звільнили передні для зручності добування їжі за допомогою виготовлених ними найпростіших знарядь праці. Відтоді у перших предків людини поступово почала усвідомлюватися
праця, спрямована на задоволення власних потреб через безпосереднє втручання в природу. Перехід мавполюдей до користування знаряддями праці спричинив докорінні зміни не тільки в їхньому біологічному, але й
психічному розвиткові. Усвідомлена праця, а в подальшому і
членороздільна мова, остаточно вивели нашого дуже далекого предка з тваринного стану. Отож, вирішальну роль в еволюції людини відіграла праця, у першу чергу – виготовлення знарядь праці і застосування їх для добування засобів до існування. Вірно ж мовиться, що праця створила саму людину.
В ранньому палеоліті, понад 1 млн. років тому, почалося розселення людей із своєї прабатьківщини – Африканського континенту, а, можливо,
також і з Південно-Східної Азії на інші території Землі у пошуках нових благодатних місць для життя. Через Гібралтар, Східне Середземномор’я, Кавказький перешийок вони стали заселяти Євразійський материк.
Звичайно ж, на українські землі первісна людина примандрувала пізніше – приблизно біля 1 млн. років тому, в так звану ашельську епоху, що датується проміжком між 1,5 млн. і 150 тис. років до н.е. В ту епоху
з’явилися архантропи (від грец. archaios – стародавня, прадавня і anthropos – людина), тобто стародавні (прадавні) люди (пітекантропи, синантропи та ін.),об’єм мозку яких коливався від 800 до 1300 см3 (у сучасної людини – 1400-2000см3), а зріст 160-170 см. Первісні люди дуже інтенсивно освоювали нові території, зокрема землі Європи (проживали невеликими групами, утворюючи так зване первісне людське стадо).
До сьогодні у різних регіонах України виявлено біля 30 ашельських стоянок первісних людей. На думку вчених початок цього процесу відноситься до часів так званого гюнцського обледеніння, що сталося майже