6. Етнічні процеси в Київській Русі.

Російські історики М.Карамзін, С.Соловйов в їх версії української історії праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні етноси, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині ХІХ ст. пішов М.Погодін, за його концепцією, у Києві до ХІІІ ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їх місце з Галичини та Волині прийшли українці.

М.Грушевський критикував версії М.Погодіна і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з 4 ст. н.е. спершу під назвою антів, потім полян, а потім русів. Київська держава була витвором однієї народності українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ні наступницею Київської Русі.

У радянську добу історична наука до середини 30-х рр. розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій, близьких до концепції Грушевського. Проте після війни концепція єдиної давньоруської народності, схвалена вищим радянським керівництвом (вона допомагала зміцненню внутрішньої єдності СРСР) стала домінуючою. Автори: Б.Греков, В.Мавродін, Л.Черепнін. Надалі ця теза стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність – радянській народ».

На сучасному етапі в Україні існують обидва варіанти. Тезу про існування «давньоруської народності» відстоюють П.Толочко, М.Котляр, О.Моця та ін.«Окремішність» українського народу відстоюють Л.Залізняк, Я.Ісаєвич, М.Дашкевич та ін.

Аргументи концепції «єдиного народу»:

1. Сформувалася єдина давньоруська літературна мова, як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури і культури;

2. Укорінилися єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно-словянської території існував курганний обряд поховання, на теренах всієї Київської Русі функціонувала «Руська правда» тощо.);

3. Усталилася єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші споруди, спосіб будівництва доріг, типи ремісничих виробів тощо.;

4. З’явилася єдинa руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств; все східнослов’янське населення прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»;

5. Kонсолідувалася елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.

Контраргументи прихильників ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов’янських народів:

1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не призвело до утворення «латинської народності». До того ж у Київській Русі єдиною була лише церковнослов’янська мова, а решта -існувала низка діалектів.

2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов’янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угрофіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть 15 слов’янських племен, що увійшли до держави Русь у 13 столітті не були єдиним народом. Нестор Літописець писав: «Усі племена мали свої звичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Щоб сформувався єдиний народ необхідні були потужні засоби впливу і час. Однак нерозвиненість комунікацій (відсутність засобів зв’язку: телебачення, загальнодержавних періодичних видань, практична відсутність транспортної мережі, що призводило до певної ізольованості регіонів тощо), величезна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, загальна нетривалість існування давньоруської держави (лише в кінці Х ст. остаточно сформувалися державні структури, а вже в середині ХІІ ст. вона розпалася на незалежні князівства).

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці риси повністю характерні для всіх імперій, приміром династія Романових, яка зібрала під собою 130 народів та народностей була політично єдиною країною – нею правила одна династія, правляча верхівка в провінції мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не було єдиного етнічного масиву.

Отже, безумовно, предки сучасних росіян, білорусів та українців протягом формування та існування Київської Русі мали спільне політичне життя, єдину культурну сферу, однак єдина народність не склалася.

Більшість сучасних істориків схиляються до думки, що наслідком феодальної роздробленості стало остаточне формування народів. На теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов’ян -переселенців з місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й Ростовські землі, де відбувалася енергійна слов’янська колонізація місцевих угро-фінських племен (російські історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80% фінської крові).

Генетичною базою формування українського народу залишалися землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом та такими містами як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський.

Термін Україна – вперше у середині 11 ст. у творі теолога Григорія „Сермонс”. Вдруге 1187 - Іпатіївський літопис.

Вперше назву Малоросія у 14 столітті Костянтинопільський патріарх.

Тема ІІ. Литовсько-польська експансія на українські землі. Феномен українського козацтва (14 - 1 пол. 17 ст.).

1. Причини і процес захоплення українських земель Литвою та Польщею.

2. Становище українських земель, їх політичний та адміністративний устрій у складі Великого князівства Литовського та Польщі.

3. Литовсько-польські унії та їх наслідки для історії українських земель.

4. Причини і джерела виникнення українського козацтва. Запорізька Січ.

Основні поняття теми: експансія, Велике князівство Литовське, унії, Річ Посполита, козацтво, Запорізька Січ.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 1999. - С.81-125.

2. Історія України / Відп. ред. Ю.Сливка; керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 2002. - С.95-133.

3. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - харків: Школа, 2007. - С.83-125.