4. Господарська діяльність.

Давні слов’яни жили племенами, які очолювали вожді. За вождями закріплювалася верховна влада, вони відповідали за спорядження військових дружин, воєнні дії, перерозподіл продукції та трофеїв тощо. З часом влада вождів стала спадковою.

За часів VІІІ-ІХ століть поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася племінна знать – князі, воїни-дружинники. Вони стрімко збагачувалися під час війн, привласнюючи військову здобич, обкладаючи населення даниною. В громаді з’являлося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство.

Основу господарської діяльності східнослов’янських племен становило землеробство. З давніх часів наші предки селилися поблизу річок та озер – там де були придатні та легкі для обробки землі. Спочатку використовувалося дерев’яне рало, згодом з’явилися залізні наральники та плуг з череслом i лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система: поле обробляли й засівали до повного виснаження землі, а потім його залишали до відновлення родючості. На Поліссі застосовували ще підсіку – коли вирізалися і випалювалися ділянки лісу. Відвойовану таким чином у природи землю, потім використовували для землеробства. Вирощували просо, пшеницю, жито, овес, льон, ячмінь. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.

Також слов’яни розводили велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, коней. Займалися рибальством, бджільництвом та мисливством. Так, хутро здобутих звірів було одним із найцінніших товарів для обміну та торгівлі.

Розвивалися ремесла. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка. Асортимент виробів із заліза загалом налічував до 150 найменувань – побутового та господарського призначення, ювелірних виробів. Залізні знаряддя праці: серпи, ножі, лемеші, цвяхи, підкови тощо ставали незамінними помічниками у господарський діяльності. Приміром, ручною мотикою у VІІ ст. можна було обробити гектар землі за 120 днів, дерев’яним плугом за 30 днів, а сохою із залізним лемешем – всього за три дні.

Гончарі виробляли різноманітний глиняний посуд: кухонні горшки, миски, глечики, кухлі, келихи тощо. Готові товари оздоблювали кольоровою поливою та багатими візерунками. З Х ст. на зміну ліпільній кераміці прийшов гончарний круг. В ХІ ст. почалося виробництво скла, виникли майстерні емалей, з’явилися професії мулярів, штукатурів, фахівців з виготовлення плінфи (цегли). Загалом до монгольської навали на Русі існувало близько 60 ремісничих спеціальностей.

Використання нових передових технологій, розвиток прогресу призводили до значних змін у господарстві. Суттєво зростала продуктивність праці, що спричинило виникнення додаткового продукту, призвело до різких змін у соціальній сфері. Разом із зменшенням необхідності спільного обробітку землі, вона почала переходити у власність окремих сімей. Відбулося майнове і соціальне розшарування. Племінна знать: князь, дружина, бояри – поступово зосередила у своїх руках значні багатства, землі сільської общини, для роботи на яких активно почала використовувати працю рабів та збіднілих одноплемінників. Які, в свою чергу, перетворювалися на феодально залежних.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство у східних слов’ян. Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. Протягом ІХ-ХІІІ ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконувала роль не тільки війська, а й радників князя, який у свою чергу залишався скоріше воєначальником.

Династичний переворот, вчинений у 882 р. Олегом спричинив об’єднання Новгородсько-Варязької Північної Русі та Київської держави полян. Але в цій структурі були відсутні єдині кордони, законодавство, а підпорядкованість центру зводилася до виплати данини київському князю. Упродовж всього існування Київської держави прибуток князя формувався за рахунок данини, оплати судових витрат, штрафів та мита.

Прості селяни були змушені нести на собі весь тягар феодальних повинностей. Працюючи на землі землевласника вони мусили віддавати йому частку продуктів (данину). Продуктами данини були хутро, шкіри, мед, збіжжя тощо. Їх збирання часто мало грабіжницький, стихійний характер, оскільки розміри та час збирання як правило заздалегідь не визначалися, що іноді несло в собі небезпеку навіть для життя князя. Так, розлючені спробою вдруге зібрати непомірну данину древляни у 945 р. біля Іскоростеня (Коростеня) перебили київську дружину і жорстоко стратили князя Ігоря.

Дружина Ігоря - княгиня Ольга упорядкувала збір данини – регламентувала її розміри (уроки), час та місце збору (погости). Данину спочатку збирали від кожного двору – подимне, а згодом від кожного земельного наділу – від рала. Сформована княгинею економічна структура значно укріпила Київську державу.

Однією з найдавніших форм збирання данини було полюддя - щорічний об’їзд князем підвладних йому територій для збору данини. Детальний опис полюддя залишив візантійський імператор Константин Багрянородний: «Коли настане листопад місяць, князі їхні (русів - Авт.) одразу виходять з усіма русами з Києва і відправляються у полюддя, тобто круговий об’їзд, а саме в слов’янські землі Вервіанів, Друговитів, Кривичів, Севериїв (деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян) і решти Слов’ян, що платять данину русам. Готуючись там протягом цілої зими, вони у квітні місяці, коли розтає лід на річці Дніпрі, знову повертаються в Київ».

Зібравши данину, князь був зацікавлений її вигідно продати. Грошима та іноземними товарами він розраховувався із дружиною та найманцями за їх участь у військових походах.

Так значного рівня досягла торгівля, яка від звичайних безгрошових обмінних операцій піднялася до міжнародного рівня. Були налагоджені торгові стосунки з містами-державами Північного Причорномор’я, Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Іраном, Сирією, Туркестаном, Польщею, Чехією, Богемією, німецьким князівством та ін. країнами і народами. На продаж вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, мед, віск, рибопродукти, худоба, натомість закуповували вина (які на Русі не робили, а пили лише мед та пиво, те й інше традиційно варили з хмелем), південні фрукти, прянощі, вироби із скла, шовк, парчу, атлас, кераміку, зброю, прикраси.

Уже в Х ст. близько 50 торговців з Русі бували щороку в Константинополі. У самому Києві протягом Х-ХІІ ст. існувало вісім спеціалізованих ринків. Піднесенню Київської Русі сприяло те, що її територією проходив ряд важливих торговельних шляхів. Так, знаменитий шлях «із варяг у греки» проходив Дніпром і пов’язував Прибалтику і Причорномор’я. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв’язані Смоленськ, Любич, Чернігів та ін. міста. Купці з товарами прибували у Київ. На початку літа поблизу столиці збиралися цілі флотилії човнів, які вирушали Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався у Константинополі. Вплив української торгівлі на Чорному морі був настільки вагомий, що само море ще довго називалося «Руським». Так, лише експорт до Візантії щороку становив 5-10 тонн товарів та сировини.

Однак, значення цього торговельного шляху поступово занепало у зв’язку із хрестовими походами ХІ-ХІІ ст., які відкрили нові торговельні шляхи в обхід території сучасної України. Тому з ХІІ ст. Русь все більше розвивала зв’язки із Європейськими країнами. Так, з Фландрії надходили тканини, з Іспанії експортувалася зброя, з Італії – одяг. Багато різноманітних товарів надходили з інших країн.

Зрозуміло, що розвиток торгівлі вимагав формування грошової системи. Перші монети на території України з’явилися в обігу вже на початку нової ери. Це була іноземна валюта, головним чином римські денарії, пізніше мали ходіння арабські монети – дирхеми, візантійські – соліди, міліарисії. Було зроблено декілька спроб винайти власне загальне мірило вартості. Спочатку ним виступала худоба, згодом слов’яни започаткували свою грошову одиницю – куну (хутро куниці або білки). Такі гроші також називалися векшами (від старослов’янського «векша» - білка). Однак, зрозуміло, що на роль загального еквіваленту вони мало підходили (швидко псувалися, мали складнощі при зберіганні тощо). Хоча, цікавий факт - у середній Хорватії гроші до наших часів називають кунами.

Першим почав карбувати власні руські монети Володимир Великий. Зі срібла – срібляники та із золота - златники. Найімовірніше їх емісія була пов’язана із одруженням Володимира із візантійською царівною Анною (близько 989 р.) та хрещенням Київської Русі. З одного боку на таких монетах було зображено Христа, з іншого самого князя Володимира на троні, у вінці, над лівим плечем – його родовий знак – тризуб. Написи на таких грошах підсилювали значення княжої влади: «Владимир, а се его злато (або сребро)» та «Владимир на столе» (престолі). Хоча мета таких емісій була скоріше пропагандисткою – підкреслити атрибутику державотворення. Дуже вже незначна їх кількість вводилася в обіг, що ніяк не відповідало потребам великої держави.

Пізніше Ярослав Мудрий (у Новгороді, 1014-1015 рр.) і Святополк Ярополчич (у Києві, 1018 р.) також карбували власні срібні монети. Однак, і тут перевага віддавалася ідеологічним функціям срібляників. Монети на давньоруських землях в силу старих традицій за усталеною звичкою також називали кунами, ногатами, векшами, резанами.

Від середини ХІ ст. набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної форми та маси – гривні. Першими виникли київські монетні гривні – ромбоподібні злитки вагою близько 160 грамів. Майже одночасно з’явилися і новгородські – паличкоподібні злитки вагою понад 200 грамів. Трохи пізніше чернігівські гривні – ромбоподібні злитки з розкутими кінцями або всією поверхнею вагою близько 200 грамів. Гривні використовувалися в оптовій торгівлі, для дрібних купівель від них відрубувалися шматки (звідси «рубль» - рубати). Декілька століть гривні використовувалися на всій території Київської Русі. Однак, з ХІІІ ст. закінчується їхній обіг, лише новгородські гривні ще проіснували до ХV століття.

Прямий наступник державності Київської Русі – Галицько-Волинське князівство мало потужну економічну основу. Вигідне географічне розташування: віддаленість від кочових нападників зі степу, наявність стратегічних торгівельних шляхів і значних покладів солі (що стало надзвичайно важливим в умовах, коли кочівники відрізали Русь від Чорного моря) – все сприяло економічному і політичному піднесенню. Розквітали ремесла, освоювалися нові соляні родовища, колонізовувалися нові землі між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Так, Галицько-Волинське князівство у ХІІ – на початку ХІІІ ст. за розмірами не поступалося Священній Римській імперії. А торгівельний шлях Буг-Дністер витіснив занепадаючий шлях «із варяг у греки» та дозволив сконцентрувати в своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі.

За часів Галицько-Волинського князівства також була спроба перейти на власні, карбовані у Львові, гроші, але виявилася невдалою – переміг празький гріш, який започаткував чеський король Вацлав ІІ (1278-1305 рр. ). Цю монету карбували впродовж ХІV-ХVІ століть. За цей час було введено в обіг близько мільярду монет, які й стали основним засобом обігу на українських землях зазначеного періоду. До випуску власної грошової одиниці було ще дуже далеко.