3. Характеристика політичного та суспільного ладу

Достеменно відомо, що єдність території Руської землі VIII-IX ст. ґрунтувалася не на родоплемінній спільності, а на політичній. Відтак помітне поширення політоніму „Русь” було безумовно пов'язане з утвердженням нової етносоціальної спільності державного типу. Чи мала Київська Русь ознаки держави? Безумовно, події внутрішнього життя, зовнішні стимули були передумовами утворення державного організму. І хоча спочатку Русь була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, та згодом задля встановлення контролю над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями цей союз утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Київська Русь прийшла до феодалізму, „перескочивши” через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і у слов'ян. Тому Київську Русь можна вважати ранньофеодальною державою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо). За формою правління – це монархія на чолі з великим князем, який спочатку виконував переважно військові функції, але з часом зосередив у своїх руках всю політичну владу. Важливу роль у політичному управлінні відігравали також княжа рада та його представники на місцях (удільні князі, тисяцькі, посадники тощо). Окремі державні питання вирішувало віче (народні збори), значення якого поступово зменшувалося. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, що обговорювалися на віче, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати політику князя, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. В період феодального роздроблення посилилася роль феодальних з'їздів, на які збиралися всі князі, їх найбільші васали, окремі представники духовенства.

Після утвердження на князівському столі у Києві новгородського князя Олега з династії Рюриковичів, який знищив місцевих правителів – князів Аскольда і Діра, Київ було проголошено офіційно „матір'ю градів руських”, тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Формування єдиної Київської держави було складним і тривалим процесом. Його внутрішній зміст визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні Київського державотворчого осередку до підкорення своїй владі окремих східнослов'янських племен-союзів. І хоча певний час київські правителі змушені були рахуватися з військово-політичною могутністю, на яку спиралася влада племінних князів, центральна влада не залишала спроб обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалась. І першою серйозною спробою запровадити суворий порядок збирання данини для зміцнення економічної могутності центральної влади був організований княгинею Ольгою (945-964) успішний військовий похід на древлян. Наступним кроком закріплення східнослов'янських земель за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями, коли у 969 р. князь Святослав вперше призначив своїх намісників до великих міст для управління прилеглими до них землями. Відтоді практика призначення великокнязівських намісників, якими звичайно були члени правлячої князівської родини, міцно укорінюється у суспільно-політичному устрою Київської держави.

У кінці Х – на початку XI ст. Київська Русь стала централізованою державою з відносно єдиною монархічною формою правління. Зміни у структурі державної влади виявлялися у зростанні економічної і політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу у межах всієї території. Князь Володимир усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно в руках династії, і запровадив більш конструктивний підхід до управління державою – „родовий сюзеренітет”, посадивши власних синів (він мав 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Ярослав Мудрий для запобігання міжусобній боротьбі за київський престол, що як правило, спалахувала після смерті князя між його синами, запровадив принцип старшинства в межах родини. І хоча певний час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Щоб покласти край ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі визнали право успадкування земель, які займали на той час. З перемогою принципу „вотчини” над системою старшинства або ротації, майбутнє князів було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом ХІІ ст. виникло до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, об'єднаними спільними династичними узами.

Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади почався процес її децентралізації, внаслідок якого великий київський князь врешті-решт став не більше як титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Князювання Ярослава Мудрого було своєрідним апогеєм могутності Київської Русі.

Вся політична система і право Київської Русі відповідали рівню ранньофеодальної європейської держави. Великий київській князь за своїм політичним статусом відповідав західноєвропейським королям; місцеві князі –герцогам і графам; бояри і кращі мужі – баронам. Феодальна земельна власність визначала відносини пануючого і експлуатованого класів. Залежні селяни були змушені за користування землею віддавати феодалам частину своєї праці. Основне населення Київської Русі – смерди (селяни-общинники) – виконували повинності на користь феодала. Про селянську общину часів Київської Русі відомо небагато. До її функції належав регулярний перерозподіл земель між окремими сім'ями. Господарськими одиницями, на які накладалася данина, були рало і плуг. Саму данину феодали переважно стягували хутром або грошима.

До різних категорій залежного та юридично неповноправного населення належали: рядовичи, закупи, холопи та ін. Селяни, які потрапляли в кабалу до феодала, оформлену спеціальним договором – „рядом”, називалися рядовичами. Однією з груп рядовичей були закупи (назва походить від суми грошей (купи), одержаної селянином в борг від феодала за умови відробітку). Рядовичи і закупи були найбільш пригніченою частиною залежного населення. Існували раби, яких називали холопами. Холопів можна було продавати, свавільно карати, навіть убивати. За вбивство холопа сторонньою особою належало лише відшкодувати його панові за заподіяні матеріальні збитки. Однак раби не були основною робочою силою вотчини. Їх використовували переважно на хатніх роботах у феодальному дворі.