До лівого крила політичного спектра України належать партії соціалістичного і комуністичного спрямування: КПУ, СПУ, ПСПУ. Їх ідеологічною основою є модернізований марксизм-ленінізм. Основні програмні засади:

• суспільство соціальної справедливості із сильним соціальним захистом населення (право на працю, безплатна медицина і освіта та ін.);

• пріоритет колективним формам власності;

• визнають планово-ринкову економіку при державних і контролюючих функціях;

• виступають проти вступу в НАТО;

• розширення прав регіонів та ін.

Найбільш характерними особливостями формування багатопартійності в Україні є:

1. Перехід від монопартійності до поліпартійності (сьогодні понад 120 партій).

2. Малочисельність партійних лав. Сьогодні членами різних партій є лише 2% усіх виборців України. Найбільша з них Компартія 140 тис. осіб. На 2001 р. лише 12 партій мали місцеві осередки.

3. Невизначеність соціальної бази. Дуже часто не зрозуміло виразниками інтересів яких груп є політичні формування. Переважають декларативні гасла.

4. Часто партії створювалися не на основі якоїсь ідеї, а навколо лідера.

5. Локальність партійного впливу і порівняльно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи переважають на Заході, ліві партії – на Сході.

6. Незначний вплив багатьох політичних партій на українське суспільство.

7. Штучність створення багатьох партій (часто саме під вибори).

Сьогодні, в умовах формування ВР за партійними списками все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, зростання їх впливу в суспільстві.

3. Проблеми реформування економіки.

Після проголошення незалежності України першочерговим завданням постало завдання переходу від планово-командної до ринкової економіки.

Перед державою постав цілий ряд серйозних економічних проблем. Серед них можна виділити: тотальне домінування державного сектору та монополій; наявність структурної та регіональної диспропорційності економіки (яка, на жаль, зберігалася й далі - у 1995 р. капітальні вкладення у народне господарство Дніпропетровщини у 2,5 рази перевищували інвестування Волині); мілітаризація економіки (наприкінці 1990-го р. працювали на військово-промисловий комплекс 1,3 млн. робітників), екологічні (на 1 м2 в Україні кількість викидів в атмосферу перевищувала союзний рівень у 6-7 разів і ситуація ще ускладнилася Чорнобильською катастрофою) та психологічні проблеми; незакінченість виробничих циклів - 72% господарських зв’язків замикалися на Росії, а в Україні вироблялося не більше 20% готових продуктів (причому основна їх частка являла собою лише напівфабрикати або комплектуючи вироби, які були призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках) тощо.

В процесі реформування економіки можна відмітити 3 періоди: перший – 1991- середина 1994 рр.; другий – друга половина 1994 – до кінця 2004 р.; третій з кінця 2004 р. – до сьогодення.

Для першого періоду були характерні невдалі спроби віднайти оптимальну модель реформування національної економіки.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще на початку 90-х років (Декларація про державний суверенітет). Після проголошення незалежності, через різні обставини Україна не виробила своєї моделі переходу до ринку, а як складова частина єдиного економічного простору країн СНД, була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком «шокової терапії».

У 1992-1993 рр. було здійснено обвальну лібералізацію цін, що спричинило найбільшу у світі інфляцію у 1992 р. – 2100%, у 1993 р. – 10300%. Причому випереджальними темпами ціни зростали у паливно-енергетичному та сировинному комплексах. Так, у 1992 р. ціни у паливній промисловості зросли в 237 разів, а в легкій у 10-20 разів.

Такий штучно створений диспаритет цін спричинив розкол суспільства на тих, хто швидко розбагатів («нові українці») і на більшість тих громадян, які миттєво зубожіли.

У жовтні 1992 р. – прем’єр-міністром став Л.Д.Кучма, який спробував відновити централізоване управління господарством, ввести держзамовлення, при цьому спираючись на державний сектор.

Одночасно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості, прискорилося роздержавлення. Але в умовах коли стара система господарювання була підірвана, а нова ще не створена всі ці спроби виявилися малоефективними. У вересні 1993 р. Кучма йде у відставку. Прем’єр-міністром обирають Ю.Звягільського, який проводив політику поступових реформ:

• почалося згортання економічної лібералізації;

• відновлювалися адміністративні методи управління;

• зріс рівень регулювання цін (до 80%);

• запроваджено низький фіксований валютний курс.

Дійсно, цьому уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції, але економічна криза загострилася, темпи спаду виробництва набирали силу. Так, політика посилення регуляції мала наслідками зростання «тіньової економіки», та обмеження виробничої діяльності.

За цих обставин обраний Президент Л.Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Її суть:

1. Фінансова стабілізація - послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Структурна перебудова виробництва.

4. Соціальний захист (реформа зарплат, соціальна допомога тощо).

У квітні 1995 р. були внесені корективи до цієї програми. Зокрема, передбачалося:

- прискорення приватизації;

- легалізація тіньової економіки;

- активізація інвестиційного процесу та ін.

Реалізація цих програм призвела до якісних змін в економіці:

• прискорилися приватизаційні процеси. У 2002 р. більше 70% промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах;

• відбулося роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб;

• утвердився ринковий механізм ціноутворення;

• вдалося забезпечити товарну насиченість ринку;

• відбулася певна стабілізація грошової системи.

Але і до сьогодні економічна криза в Україні не здолана. Найбільш характерними негативними процесами в економіці є:

1. Структурна деформація економіки. У 2000 р. частка базових галузей (група А) становила майже 60% (у світі вважається безперспективною така економіка!) В Америці ця частка складає - 25%, у Франції - 24%.

2. Високий рівень зношення основних фондів. У провідних галузях він сягає 60-70%. Причому цей процес старіння обладнання і устаткування прискорюється. Зношеність основних фондів українських підприємств на 2009 р. становить 60%, а залізничної галузі до 87%.

3. Неефективне використання наявного економічного потенціалу. Україна має сприятливі ресурсний, кадровий, сільськогосподарський потенціал (приміром, за рівнем забезпеченості трудовими ресурсами посідає 5-те місце; за науковим потенціалом 4-те місце). Але за використанням наукового потенціалу відстаємо від Франції у 20 разів. Так, лише у 1994/95 навчальному році з ВУЗів звільнилося 7 тис. викладачів.

4. Високій рівень економічного ризику. За всі роки незалежності на 2000 р. Україна отримала 4,2 млрд. іноземних інвестицій, а Сінгапур щороку отримує 10 млрд. За оцінкою Всесвітнього банку у 2008 р. Україна зайняла 145 місце із 181 країни за рейтингом простоти ведення бізнесу.

5. Високий рівень енерго- та ресурсоємності виробництва. Це наслідки неефективних, застарілих технологій. Україна забезпечує свої паливно-енергетичні потреби з власних ресурсів лише на 47%.

6. «Тінізація» та криміналізація економіки. За даними Президента Ющенка у 2005 р. 40% економіки знаходилося в «тіні». (На 2001 р. – до 60%). Незаконний вивіз капіталу з України досяг за роки незалежності 20 млрд. долл. В наслідок стратегічних помилок при реформуванні економіки 80% реального економічного потенціалу України захопили 20 «сімей»-кланів, а для 47 млн. населення залишили – 20%. Тіньовий сектор на сучасному етапі контролює понад 80% діяльності банків і майже 50% приватних підприємств.

7. Тіньова економіка народжує корупцію та злочинність. Протягом 1992 р. – 2004 р. від тортур в установах міліції загинуло 900 осіб. 6 років без суду утримували у Херсонському слідчому ізоляторі О.Литвиненка (тільки особисте втручання Н.Карпачової допомогло його звільнити). 6 липня 2005 р. здійснив самоспалення житель Херсонщини І.Куліда – протестуючи проти злочинів людей у формі. За кількістю засуджених на душу населення Україна залишається одним із світових лідерів. Кожен рік насильницькою смертю в країні гине до 70 тис. осіб. Це не тільки економічна – але й політична проблема. За рівнем корупції у 2000 р. Україна займала третє місце у світі (Нігерія, Ботсвана). На 2011 рік наша країна посідає 164-те місце в рейтингу економічних свобод серед 179 країн світу (дослідження, проведене американською дослідницькою організацією Heritage Foundation і газетою Wall Street Journal). За цим показником Україна — найгірша серед європейських держав. У 2010 р. Україна посідала 162-ге місце, а 2009-го була на 152-му. Перед Україною опинилися Узбекистан (163-тє місце), Білорусь (155-те) і Росія (143-тє).

8. Непрофесійні, непослідовні реформи призвели до найнижчих за всю повоєнну історію показників господарської діяльності. Виробництво деяких товарів (мотоциклів, магнітофонів тощо) зменшилося у сотні разів, а виробництво окремих виробів взагалі припинилося. (Приміром, у 1990 р. Донецьк виробляв - 20,6 млн. пар шкарпеток, а на 2002 р. – виробництво припинилося повністю; Львів (був лідером України по виробництву шкарпеток) у 1990 р. - 97,4 млн.пар, у 2002 р. лише 6,6 млн.пар тощо). Підприємства приватизовані, а ефективність їх роботи зменшилася. Наприкінці 2009 року Україна посіла 82 місце у рейтингу конкурентоспроможності. За показником міцності фінансових ринків країна посіла 106 місце, а за ефективністю товарних ринків - 109 місце у світі.

9. Значно зросла майнова диференціація суспільства. Відношення прибутків 10% найбагатшого населення до такої самої кількості найбіднішого становить 30:1 (в Європі 5-7:1). 80% населення опинилося на межі бідності. Внутрішній національний продукт на душу населення в Уругваї (країні третього світу) у 50 разів вищій, ніж у незалежній Україні.

10. Соціальні проблеми. За індексом людського розвитку (складається з ВВП на душу населення, показників освіти та здоров’я) Україна посідає 95 місце з 175 країн тощо.

Разом із тим, економічні показники останніх років демонструють впевнену тенденцію до стабілізації та зростання. Так, у 2005 р. рівень реальних доходів населення збільшився на 20,1%, номінальна заробітна плата – на 34%, а зарплата у бюджетному секторі – більш ніж на 50%. Надходження до державного бюджету збільшилися у 1,6 рази порівняно з попереднім роком. Наступні роки лише продовжили та підтримали ці тенденції. У 2006 р. рівень заробітної плати збільшився на чверть, пенсій – на 20%, витрати бюджету на соціальні потреби – майже втричі. А соціальні виплати за перше півріччя 2008 р. склали 126 044 млн. грн., що у майже 6 разів більше ніж у 2002 році.

Таким чином, зростають пенсії, заробітна платня, соціальні виплати, скорочується безробіття та зростає ВВП країни. Однак, слід зауважити, що в той час, як прибутки населення за 2000-2007 рр. зросли майже вп'ятеро (без урахування інфляції) то виробництво, приміром, тваринництва збільшилося тільки на 6%, легкої промисловості лише на 33% тощо. За 2007 р. доходи населення збільшилися на 30%, а обсяг товарної продукції лише на 7,8%. Отже, товарне забезпечення доходів зменшується, що спричиняє неминучу інфляцію. Так, на 2009 р. запланований рост ВВП у 5,7%, в той час як прогнозована інфляція складе майже 10%.

Слід також відзначити зростання інвестиційної привабливості української економіки в останні роки. Так, якщо за всі роки незалежності на 2000 р. Україна отримала лише 4,2 млрд. іноземних інвестицій (а, приміром, Сингапур щороку отримує близько 10 млрд. дол.) то далі відбулися кардинальні зрушення: у 2005 р. прямі іноземні інвестиції склали вже 7,8 млрд.дол., а лише за 6 місяців 2008 р. іноземні інвестори вклали в економіку України 6,9 млрд. дол. Проте, наявність майже постійної політичної кризи не дає можливості реалізувати повністю інвестиційний потенціал країни. Політична нестабільність змушує інвесторів вкладати свої фінанси у більш стійки рінки. Так, за ті ж 6 місяців 2008 р. відтік іноземних капіталів з України склав понад 500 млн. дол.

Освіта і наука в сучасному світі.

Загалом, успадкований від радянських часів освітній потенціал залишається високим: 93% зайнятого населення мають середню або вищу освіту. Близько 60% викладачів вищих навчальних закладів мають науковий ступінь або наукове звання. Громадяни України мають право безоплатно здобувати освіту на конкурсній основі в державних і комунальних вищих навчальних закладах таких типів, як технікуми, коледжі, інститути, академії, університети тощо. Згідно із Законом України «Про вищу освіту» (2002 р.), вона ґрунтується на таких принципах: доступності та конкурсність здобуття вищої освіти кожним громадянином України; незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій; інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи; наступності процесу здобуття ВО; державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень; гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Пріоритетними орієнтирами у галузі вищої освіти є європейські стандарти. В місті Болонья (Італія) в 1999 р. 29-ма міністрами освіти була підписана Болонська декларація про створення єдиної системи вищої школи. Як відповідь Європи на явища глобалізації і одночасно спосіб надання вищій освіті “Європейського виміру” - спільності фундаментальних принципів функціонування. Реформа освіти по Болонському процесу повинна забезпечити взаємне визнання дипломів по всій Європі. У травні 2005 р. Україна приєдналася до Болонського процесу.

Причому деякі аспекти цього процесу в Україні вже мали місце. Так, поділ фахівців на бакалаврів і магістрів існує в Україні з середини 1990-х рр., але разом із тим, ступінь бакалавра і досі прирівнюється лише до незакінченої вищої освіти.

Виходячи з того, що процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, в т.ч. вищу освіту, особливо вищу, Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи і здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливо працює над практичним приєднанням до т.зв. Болонського процесу.

З метою підвищення якості освіти та рівня конкурентоспроможності випускників українських ВНЗ на європейському ринку праці викладачі розпочали розробку і впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

Продовжується скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формі навчання.

З метою підвищення якості освітньої діяльності ВНЗ Міністерство освіти і науки України запровадило регулярне проведення їх ліцензування і акредитації. Ліцензування – це процедура визнання спроможності вищого навчального закладу певного типу розпочати освітню діяльність, а акредитація – процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандіртів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методічного та матеріально-технічного забезпечення. Що допомогає забезпечують державний контроль за діяльністю навчальних закладів.

В Україні є 4 рівні акредитації, найвищим з яких є четвертий. Найкращі навчальні заклади отримують статус національних. Наприклад Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Львівський національний університет ім.І.Франка тощо.

Успіхом у галузі вищої освіти стало відкриття приватних ВНЗ, зокрема такого потужного, як Національний університет «Києво-Могилянська академія» відкритий у 1992 р. у Києві. У травні 1995 р. навчальні плани і програми цього університету були схвалені експертами ЮНЕСКО.

На сучасному етапі близько третини ВНЗ України є приватними. Так, у 2003-2004 р. в Україні діяло 339 вищих навчальних закладів. 235 з них державної власності. Однак, зростання приватних навчальних закладів має і ряд своїх суттєвих рис та проблем. Так, з одного боку вища освіта стає доступнішою, з іншого – освіту отримують ті, хто може за неї заплатити, що не завжди відповідає забезпеченню найвищої якості навчання.

Серед проблем освітянської галузі – передусім невідповідність матеріально-технічної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. Як наслідок, скорочувалася мережа шкіл, дошкільного та позашкільного виховання, у той же час зростала кількість закладів освіти, що проводили заняття у 2-3 зміни. Погіршилася ситуація із забезпеченням підручниками, методичними посібниками, технічними засобами навчання тощо. Падав соціальний престиж праці педагога, скорочувався професорсько-викладацький корпус та науковий потенціал ВНЗ, зростало навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення. Негативним фактором, який вів до зростання кількості безробітних з вищою освітою, стало перевищення випуску над потребою спеціалістів низки професій.»

Навчання учнів забезпечують майже 500 тис. вчителів, з яких близько 90% мають вищу освіту. Підготовка вчителів ведеться в університетах, педагогічних інститутах та училищах. Однак, на жаль якість навчання з роками не підвищується, а навпаки іноді навіть знижується. Так сільська школа не завжди дає освіту, яка відповідає державним стандартам. Вкрай низьким є матеріальна база. Навчальні компютерні комплекси мають тільки 43% (у сільській місцевості – меньше 40%). На 75 школярів припадає лише один персональний компютер. Доступ до Інтернету має один учень з 200, у сільській місцевості один з тисячі. Так Україна випадає зі світового інформаційного простору.

Наука.

На початку 1990-х рр. Україна мала розвинутий науковий потенціал. У науковій сфері були зайнятими майже 500 тис. людей. Однак, кризові процеси в економіці країни на початковому етапі незалежності істотно вплинули на наукові процеси. Науковці були змушені перебиватися випадковими заробітками або опановувати бурхливе море вільного підприємництва. Найбільш талановиті виїхали за кордон, поповнивши таким чином науковий потенціал інших країн. Першочергово це стосувалося перспективних напрямків та фахів – генетиків, фізиків, біохіміків тощо. Кількість зайнятого наукового персоналу скоротилася до 174 тис. осіб.

Провідним науковим і координаційним центром освіти у країні є Академія наук України (у 1994 р. отримала статус національної – НАНУ). Засновано низку галузевих академій. Понад 80 установ НАН України, об'єднаних у п'ять регіональних центрів і Кримське відділення, охоплюють своїм впливом всю країну.

У 2001 р. науковий комплекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні розробки виконували 113 тис. спеціалістів. Визнаними у світі науковими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса. Незважаючи на істотні втрати початку 1990-х років на сучасному етапі відбувається відродження української науки. В наукових установах забезпечується високий рівень досліджень. Так, ведуться перспективні роботи у галузі енергетики, екології, геології, клітинної біології, генної інженерії тощо.

Наукові установки та науковці країни працюють у тісному взаємозв'язку із світовим науковим процесом. Так, Україна бере активну участь у таких міжнародних програмах розвитку ракетно-космічного комплексу: «Глобалстар», «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97» та ін. У листопаді-грудні 1997 р. український космонавт Л.Каденюк здійснив космічний політ на кораблі «Коламбія». І наукові звязки України з закордонною наукою постійно розширюються. Підписано угоду між Інститутом електрозаврювання ім. Є.Патона і НАСА щодо розробки технологій космічного зварювання. Завдяки співпраці з британськими вченими запрацювала українська станція в Антарктиді.

Активно працюють конструкторські бюро заводів ім. О.Антонова (м.Київ), ім.Малишева (м.Харків), «Південмаш» (м.Дніпропетровськ) та ін. Значною мірою завдяки їм країна виробляє конкурентоспроможні на світовому ринку товари такі як супутник Землі «Січ», літаки «Мрія», Ан, найпотужніші у світі преси, турбіни, дизельні двигуни, висококласні тепловози тощо.

Значних успіхів у розв'язанні проблеми трансплантації внутрішніх органів, зокрема серця, досяг колектив українських кардіологів Інституту ім.Амосова АМНУ. Академік О.Шалімов розробив нові методи хірургічних операцій, написав понад 800 наукових праць.

Відбулися значні зрушення у сфері гуманітарних наук. Відкрилися нові суспільнознавчі інститути – української археографії ім.М.Грушевського, сходознавства ім. А.Кримського, української мови, українознавства тощо. Налагоджено тісні зв'язки з науковими установами діаспори, таким як Український вільний університет у Мюнхені, Український інститут при Гарвардському університеті (США), Канадський інститут українських студій та ін.

З 1989 р. відновило свою активну діяльність Наукове товариство ім.Шевченка, яке обєднує на сьогодняшній день вже декілька тисяч науковців України та світу. Товариство набуло загальнодержавного статусу, по всій Україні створено 15 территоріальних осередків. У Львові створено виробничо-господарську інфраструктуру Товариства, яка включає видавничу грпу, бібліотеку, архів, книгарню з власним персоналом тощо. Відновлено відання «Записок НТШ», «Хроніки НТШ», «Вісника НТШ», монографічних видань із серії «Українознавча бібліотека НТШ», збірників праць секцій. Розпочато видавничі книжкові серіали «Видатні діячі НТШ», «Мемуарна бібліотека НТШ» та бібліографічні збірки НТШ.

Світове визнання здобувають і вчені-емігранти з України. Так, до еліти сучасної фізики входить науковець українського походження Г.Шарпак (уроженець Рівненщині, на початку 1930-х рр. переїхав до Франції). У 1992 р. його нагороджено Нобелівською премією за відкриття у фізиці.

Однак, головною проблемою вітчизняної науки залишається надзвичайно мізерне фінансування наукових досліджень. У радянські часи істотна частка науки працювала в інтересах військово-промислового комплексу і тому фінансувалася із джерел, призначених на розвиток ВПК. Тому скорочення бюджетних асигнувань болюче вдарило по рівню наукових розробок. Так, якщо на початку 1980-х рр. на науку виділялося 4-5% національного доходу, то в умовах незалежної України фінансування складало менше 1% (доходячи в деякі роки до абсолютно кризових показників, приміром 0,3% у 2000 р.). Як наслідок країна втрачає наукові кадри, збільшується відставання від Заходу в рівні наукових розробок. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізіологів, біохіміків, програмістів тощо.

ЗМІСТ

Тема 1. Давньоруська держава в контексті світової історії (ІХ-ХІІ ст.)

Тема 2. Литовсько-польська експансія на українські землі. Феномен українського козацтва (14 - 1 пол. 17 ст.).

Тема 3. Проблема української державності в козацько-гетьманську добу (ІІ пол. 17-18 ст.).

Тема 4. Україна в нові часи: модернізація суспільно-економічних відносин (кінець ХVІІІ-початок ХХ ст.).

Тема 5. Альтернативи державотворення в Україні в період революції 1917-1920 – рр.

Тема 6. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму (1920-1939 рр.).

Тема 7. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.).

Тема 8. Соціально-економічний та політичний розвиток України у 1946-1991 рр.

Тема 9. Незалежна Україна: проблеми трансформації суспільства (1991-2012 рр.)

Література:

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 1999.

2. Історія України / Відп. ред. Ю.Сливка; керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 2002.

3. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Харків: Школа, 2007.