3. Україна і процес «перебудови» в срср (1985-1991 рр.).

Після смерті 76-річного Л.Брежнєва (1982 р.) та його наступників 70-річного Ю.Андропова (1984 р.), 74-річного К.Черненка (1985 р.) до влади прийшов 56-річний М.Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним секретарем.

На середину 1980-х рр. системна криза охопила всі сфери життя СРСР. Тривала виснажлива гонка озброєнь, війна в Афганістані, розвиток економіки екстенсивними методами, переважання в Україні виробництва незавершеного циклу, брак нових технологій - все це руйнувало економіку країни та призводило до стрімкого падіння рівня життя населення. За темпами зростання основних фондів Україна опинилася на останньому 15 місті в СРСР у 1986 р. Центр відтепер орієнтується на розвиток Сибіру та Далекого Сходу. З 400 шахт Донбасу 140 не реконструювалися більше 20 років, а на 1985 р. таких стало 280. З України вимагали валові показники – наслідком стало виробництво товарів низької якості. У 1986 р. вироблені в Україні товари вищої категорії якості досягли лише 15,9% від загалу. Разом з тим, з кінця 1960-х до кінця 1980-х. рр. тіньовий сектор економіки СРСР зріс у 30 разів і становив 20% від національного доходу.

На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М.Горбачов вперше поставив питання потреби докорінних змін. Проголошено курс на здійснення радикального економічного реформування та демократизації суспільного життя. Кінцевою метою прорікалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму», в якому ринкові закони було б поєднано з централізованим плануванням, політичний плюралізм із керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням СРСР.

В червні 1987 р. було проголошено програму реформи управління економікою. Розширювалися права підприємств. До Конституції було внесено зміни про перебудову вищих органів державної влади, виборчу систему, запровадження інституту президентства. Почалося формування багатоукладності: впровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів, спільних підприємств. Було прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Однак, темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували падати. Проблемою реформування стало те, що М.Горбачов спробував реформувати політичну систему, зберігши однак, монополію КПРС на владу.

Хоча перебудова не досягла поставлених цілей, вона змусила пробудитися суспільство, яке усвідомило неможливість подальшого життя при тоталітаризмі. Складовою частиною процесу стало національно-державне відродження України. В умовах лібералізації почали виникати групи «зелених», політичні клуби, історико-просвітницькі організації «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка та ін. Їх діяльність одразу ж набувала політизованого характеру. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що перебувала в опозиції до компартії – «Народний рух України за перебудову» на чолі з поетом І.Драчем.

Політико-просвітницька акція організована Рухом «Живий ланцюжок», присвячена Акту злуки УНР і ЗУНР, отримала масову підтримку населення - 21 січня під національними прапорами стали, за різними підрахунками, від 450 тис. до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. У значній мірі завдяки діяльності Народного руху в ряді міст відбувся демонтаж пам’ятників Леніну. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів першим позбувся Леніна Тернопіль – 8 серпня 1990 р.

У 1990 р. в Україні вперше відбулися вибори на альтернативній основі. Демократичні сили – близько 40 неформальних організацій - згуртувалися у Демократичний блок, який і завоював ¼ мандатів. Одночасно з виборами до Верховної Ради відбулися вибори й до місцевих Рад. У Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях представники партійного апарату зазнали нищівної поразки і перейшли в опозицію. 16 липня 1990 р. новообрана Верховна Рада прийняла декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів республіки на своїй території.

Активну державотворчу позицію зайняла молодь - голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р., охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами до Верховної Ради були: відмова від підписання нового союзного договору, відставка уряду, оголошення нових парламентських виборів, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ тощо. Парламент був змушений піти на уступки, але реалізована була лише відставка уряду.

Останньою спробою законсервувати ситуацію та повернутися до жорстких методів керівництва країною стала спроба державного перевороту групою заколотників на чолі із віце-президентом Г.Янаєвим 19 серпня 1991 р. Проте заколотники наштовхнулися на рішучий народний спротив і вже 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, яка проголосила незалежність України. 1 грудня 1991 р. проведений Всеукраїнський народний референдум 90,32% голосів засвідчив свою підтримку цього акту.

Події серпня-грудня 1991 р. стали кульмінацією мирної національно-демократичної революції в Україні. Попереду постали завдання розбудови незалежної держави.

Освіта і наука післявоєнного періоду.

З визволенням України від німецьких окупантів почалася відбудова шкіл, яка проходила у надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи, величезної кількості дітей-сиріт та безпритульних, за відсутності вчительських кадрів (значна частина яких загинула на фронтах) і зруйнованих навчальних приміщень. Однак, створення протягом післявоєнної п'ятирічки 1300 шкіл на 400 тис. учнів дозволило на 1950 р. вже відновити довоєнну шкільну мережу.

Окрім того, з метою подолання дитячої безпритульності з'явилися нові типи навчальних закладів, зокрема суворівські та нахімовські училища, створювалася мережа дитячих будинків. Відкривалися школи робітничої та селянської молоді, вечірні школи, відновлювалися обов'язкові випускні іспити, запровадили нагородження кращих випускників золотою та срібною медалями. Було запроваджене обов'язкове семирічне навчання.

Найбільш динамічні зміни у повоєнний період стосувалися освітньої системи Західної України. Питання освіти українського населення тут було надзвичайно гострим ще з часів польського панування. Так, у 1939 р. працювали всього 135 українських шкіл, а 70% населення взагалі залишалося неписьменним, серед студентів вищих навчальних закладів українці становили лише 3%.

Вже у 1945/46 році в Західній Україні налічувалося 6,5 тис. шкіл, в яких навчалося понад 1 млн.учнів. За першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл збільшилася майже у 7 разів. Відкривалися вищі навчальні заклади. У 1950/51 навчальному році вже працювали 24 ВНЗ (з них 3 університети) і 110 спеціальних навчальних закладів. В цей час було створено Чернівецький медичний інститут, Ужгородський державний університет – перший в історії Закарпаття.

Разом із тим, активно відбувалася радянізація освіти, що вносило суттєві зміни у навчальний процес. Русифікація, пропаганда, ідеологізація, міфологізація історичної науки, декларативність особистої відданості кремлівським вождям, боротьба з вільнодумством, ворожість до релігії, що виливалося у переслідування за релігійними переконаннями, започаткування системи доносительства у школах та інститутах стали її невід'ємними складовими.

У 1960-1980-ті рр. внаслідок демографічних втрат, пов'язаних із «вибитим» війною цілим поколінням молоді відбувалося скорочення контингенту дітей шкільного віку. Це полегшило перехід до впровадження загальною середньої освіти. Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УСРС 1978 р. закріпили положення про обов'язкову середню освіту.

1984 р. став роком реформи освіти. Відтепер за бажанням батьків навчання дітей могло починатися з 6 років, 8-річні школи були реорганізавані у 9-річні, а 10-річні у 11-ти річні. Однак реформа мала і ряд ускладнень. Так, практично не надавалося матеріальної підтримки, зростав ідеологічний тиск на освіту, не враховувалися національні особливості регіонів. Період перебудови дав також відродження таких навчальних закладів як ліцеї та гімназії.

Швидко розвивалася і професійно-технічна освіта. Якщо у 1966 р. було 700 профтехучилищ, в яких навчалося 285 тис. учнів, то вже у 1987 р. – 1200 закладів із 710 тис. учнів.

У галузі вищої освіти теж відбувалися суттєві зрушення. Впродовж 1960-1980 рр. кількість студентів зросла вдвічі. На 1986/87 р. в Україні діяло 146 ВНЗ де навчалися 850 тис. студентів.

Однак, загальною проблемою всієї системи освіти в Україні була її русифікація. Українська мова послідовно та наполегливо витіснялася з навчального та наукового процесів. Прийнятий наприкінці 1950-х років Закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР» надав право батькам обирати мову навчання своїх дітей, що стало серйозним ударом по українській мові, яка ставилася у підпорядковане становище. Відтепер ставала «необов'язковою» для вивчення і володіння. Адже, зрозуміло, що відмовитися від навчання російської було неможливо, однак можна було «демократично» і принципово ігнорувати українську.

Швидкими темпами звужувалося сфера вжитку української мови, закривалися школи. Ситуацію було доведено до страшного абсурду. Наприкінці 1980-х років у канадському місті Вермонті було більше українських шкіл ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих.

Вироком прозвучали слова І.Дзюби, які він висловив у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», але на жаль вони цілком реально відображали ситуацію етноциду – цілеспрямованого нищення нації: «Стан шкільної освіти в містах настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць… Але найгірше те, що «українські» школи… зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної належності та зв'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. У більшості з них панує той самий дух вищості і «предпочтительности» російської культури і другорядності української…».

Наука повоєнного періоду.

Слід наголосити, що навіть у важких воєнних умовах науковці не полишали своєї діяльність. Вчені Академії наук УРСР, яка з початком війни була евакуйована в Уфу, а з літа 1943 р. працювала у Москві, продовжували свої наукові розвідки. Звісно, пріоритетність напрямку їх розробок визначав заклик «Все для фронту, все для перемоги!». Так, фахівці Фізико-технічного інституту АН УРСР розробили прилади для військової авіації та наземної радіолокаційної системи. Праця Інституту електрозварювання допомогла ефективно поліпшити міцність та якість танків Т-34. Розробки медичних установ використовувалися для лікування поранених.

Перемога над німецьким фашизмом дозволила повернутися до наукової праці у звичайному режимі. У трьох відділах Акдемії наук УРСР розпочали свою діяльність 44 інститути, у тому числі 20 створенних заново. У 1946 р. було здійснено пуск першого в УСРС атомного реактора, а у 1948-51 рр. розроблено першу в СРСР електроннообчислювальну машину. Металеві конструкції абсолютно всіх відбудованих об'єктів зварювалися за технологією, запропонованою вченими Інституту електрозварювання АН УРСР.

Однак, в науці повоєнного часу мали місце й інші тенденції. Так, тавруючи «низькопоклонство» перед Заходом, нехтуючи позитивним досвідом розвинених країн, комуністичний режим засуджував все буржуазне, американське, європейське. Боротьба із науковим прогресом, із галузями наук майбутнього (приміром, кібернетика була проголошена «лженаукою») призвела до відставання радянської науки від світу на цілі десятиліття у генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

Разом із тим, липневий 1955 р. пленум ЦК КПРС (єдиний пленум в історії партії, який звернувся до проблем науки!) присвятив пильну увагу перспективам науково-технічного прогресу в СРСР. Чільне місце у науковому процесі традиційно займала Академія наук. За 1956-1965 рр. вона поповнилася десятьма науково-дослідними установами. Так, постали Інститут проблем лиття, Інститут хімії високомолекулярних сполук, Інститут напівпровідників, Інститут геофізики тощо.

Досягненням цього періоду стало освоєння космосу. Великий внесок у цей процес зробили й українські вчені, передусім С.Корольов – генеральний конструктор будівництва космічних кораблів. Перший супутник землі було запущено у 1957 р., Гагарін відправився у космічний польот у 1961 р.

1960-1980-х роки стали для Академії наук часом стрімкого розвитку. Кількість науковців в установах АН зросла з 4 тис. у 1961 р. до 15 тис. у 1985 р. Кількість працівників із науковими ступенями за цей час збільшилася майже у 6 разів. Академія поповнилася ще двома десятками інститутів. Було створено п'ять наукових центрів: Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський.

Харківський фізико-технічний інститут АН УРСР увійшов у програму розвитку атомної енергетики, якою керував І.Курчатов. У 1964 р. в цьому інституті було споруджено найбільший на той час у світі лінійний прискорювач електронів. Вчені цього інституту працювали у галузях ядерної фізики, керованих термоядерних реакцій, надвисоких енергій, металургії ядерної енергетики тощо.

Зусиллями вчених Інституту електрозварювання АН УРСР ім. Є.Патона було створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, яке проводилося в тому числі в експериментальних умовах: під водою, у космосі. Колектив інституту розробляв нові зразки автозварювальної електричної апаратури, яка широко використовувалася на виробництві. Так, у 1953 р. з її допомогою було побудовано найбільший у світі суцільнозварний міст через Дніпро в м. Києві довжиною понад 1,5 км. Працював інститут над питаннями зварювальних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. У жовтні 1969 р. на космічному кораблі «Салют-6» було здійснене неможливе в земних умовах зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі. Загалом в інституті було запатентовано понад 400 винаходів. У процесі створення англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавляння сталі.

Слід відмітити і вченого світового рівня – хірурга, одного з основоположників легеневої й серцевої хірургії в Україні та СРСР М.Амосова (1913-2002 рр.). Під його керівництвом із середини 1950-х рр. почалася розробка методів хірургічного лікування пороків серця. Він розробив нові методи хірургічного лікування захворювання легенів, серця, питання штучного кровообігу, фізіології серця, регулювання функцій внутрішніх органів, медічної та біологічної кібернетики. Сконструював кілька унікальних медичних приладів, уперше в світі запровадив протитромбічні протези серцевих клапанів, розробив апарати штучного кровообігу, першим в СРСР виконав протезування мітрального клапана. Був засновником і керівником Інституту серцево-судинної хірургії.

Разом із тим, слід наголосити, що практична реалізація багатьох революційних новітніх наукових розробок залишала очікувати на краще. Адміністративне управління, домінанта кількості над якістю виробленої продукції ставали суттєвим гальмом на шляху наукового прогресу. В такий ситуації втрачалася економічна зацікавленість підприємств-виробників у впровадженні передових наукових технологій. Багато наукових розробок українських вчених так і залишалися нереалізованими, або уходили за кордон. (На думку дослідників на Заході впроваджувалося до 60% патентів, розроблених в СРСР). Характерним прикладом може стати розроблена технологія безперервного розливу сталі в металургії, вперше запущена на Донецькому металургійному заводі. До середини 1980-х рр. частка такої технології в Україні складала лише близько 10%, в той час як передові країни: Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю.

Талановиті вчені, вихідці з України впроваджували свої відкриття в інших країнах. Так, батьком персонального комп'ютера став українець за походженням Штефан Возняк, родичі якого емігрували до США. У 1975 р. групою вчених у США було створено перший комп'ютерний конструктор «Альтаїр-8800». Однак, його можливості були обмежені. Через рік Возняк запатентував свій винахід під назвою «Еппл-1», що зробив у США технічну революцію, яка згодом перекинулася на світові простори. А вже наступного року Штефан зробив значно потужніший персональний компьютер «Еппл-2». За ці успіхи у 1983 р. президент Рейган присвоїв Ш.Возняку національну нагороду за технології – найвищу відзнаку держави за наукові досягнення.

Важким та неоднозначним було становище у галузі гуманітарних наук. Часи певної лібералізації, пов'язані із хрущовською відлигою, коли пом'якшився тиск цензури, було спрощено доступ до архівних джерел, певною мірою розширилася тематика досліджень, швидко минули. В дослідженнях знову стали домінувати усталені схеми і догми. В історичній науці превалювали описовий підхід, пропаганда переваг соціалістичного устрою (в промисловості перебільшувались досягнення державного сектору), постійно акцентувалась керівна роль Комуністичної партії. І, відповідно, наукові дослідження страждали на відсутність аналізу, авторського бачення проблеми та власної позиції.

Історію змушені були писати в угоду верхньому ешелону влади, моменту. Не надавалося змоги реально відобразити життєдіяльність країни. Замовчувалося все, що могло навести тінь на «непогрешимых вождей», посіяти сумнів в правдивості їх дій. Виховне значення такої підлесливої історії, яка боялася історичної правди, було відповідно щирості її змісту. Запевняння, що на досвіді історії можна і надалі вчитися, брати у неї уроки, зависали у повітрі.

Однак, незважаючи на пресинг науковий пошук тривав. Серед значних здобутків того часу слід відмітити опубліковану «Українську радянську енциклопедію» у 20 т., «Радянську енциклопедію історії України» у 4 т., «Історію Української УРСР» у 10 кн., «Історію міст і сіл УРСР» у 26 т., «Словник української мови» у 11 т. та інші.

Важким тагарем стала і русифікація, що поступово, але невпинно набирала обертів. Офіційно проголошений курс на прискорення «злиття націй» призвів до посилення русифікації. Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький дав обіцянку М.Суслову за 5 років знищити українську мову. На російську мову було переведено більшість наукових часописів. У 1973 р. зявилася вимога писати дисертації лише російською. Вага навчальної літератури для ВНЗ української мовою скоротилася з 86,9% у 1946 р. до 8% у 1980 р. Україномовне книговидання постійно зменшувалася. Якщо у 1970 р. українською мовою було видано 38,2%, то у 1985 р. вже лише 21,4% книг, а у 1988 р. книги, видані українською мовою, становили лише 3% від загальних тиражів.

Тема ІХ. Незалежна Україна: проблеми трансформації суспільства (1991-2012 рр.).