2. Соціально-економічний і політичний розвиток українського суспільства (іі пол. 40-х – початок 80-х рр.).

Після війни в Україні залишилися неушкодженими лише 19% промислових підприємств. (Для порівняння: в Італії, яка була союзницею Німеччини і війну програла - лише 20% промисловості було зруйновано). Відмова від іноземної фінансової допомоги «Плану Маршала» змусила покладатися виключно на внутрішні резерви. Відбудова зруйнованого промислового потенціалу в Україні мала свої особливості. Так, першочергово розвивали важку промисловість – основу воєнно-промислового комплексу, що в умовах «холодної війни» набув пріоритетного значення. Протягом першої післявоєнної п’ятирічки 1946-1950 рр. у важку промисловість було спрямовано майже 88% капіталовкладень.

У 1947 р. перший струм дав відновлений Дніпрогес, у 1948 р. почав роботу газопровід Дашава-Київ. Стали до ладу 22 доменні, 43 мартенівські печі, 46 прокатних станів, до 1950 р. відновили роботу 104 машинобудівних заводи. Вже в кінці 1949 р. обсяг валової продукції промисловості перевищив довоєнний рівень 1940 р. на 15%.

Однак, кошти у важку промисловість спрямовувалися за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Так, у 1950 р. продукція села досягла лише 60% рівня 1940 р. Продукція легкої та харчової промисловості становила лише 80% довоєнної.

Надзвичайно гострою була проблема відбудови сільського господарства, яке держава постійно обмежувала матеріально – село отримувало лише 7% капіталовкладень. На колгоспників не поширювалося пенсійне забезпечення, більшість з них не мали паспортів і без дозволу не могли залишити село, обмежувалися площі присадибних ділянок. Згідно закону про сільськогосподарський податок у другій половині 1940-х рр. оподаткуванню підлягало кожне фруктове дерево, кожня домашня худобина, незалежно від врожаю чи прибутку селянина. При тому оплата праці залишалася надзвичайно низькою. Так, у 1946 р. навіть колгоспник-ударник, відпрацювавши 350 днів, після сплати податків міг придбати на свою річну зарплату лише 1 штани й 1 гімнастерку.

Процеси відбудови у світі мали зовсім інший вигляд: спочатку стабілізація валюти, розвиток інфраструктури, сільського господарства, легкої промисловості й лише потім розбудова важкої промисловості.

Голод 1946-47 рр. Кількість померлих по 20 областях Україна за неповними даними досягла 800 тис. В той же час річний експорт зерна СРСР у 1946 р. склав 1,7 млн.т. М.Хрущов просив запровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами. У відповідь Сталін назвав Хрущова «підозрілим елементом» та наголосив: «Ти м’якотілий!». Хоча все ж мінімальну допомогу Україна одержала, однак тільки на посівну компанію і на фураж. Щоб виконати план по м’ясу – різали птицю вагою 500 г. За нестачу зерна віддали під суд кожного 16-го голову колгоспів.

Особлива увага приділялась відбудові і розвитку Західної України. В повоєнний період в регіоні було відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. підприємств. Обсяг валової продукції зріс у 1946-1950 рр. у 3,2 рази. На базі лісу, який раніш повністю вивозився, побудовані деревообробні, паперові, хімічні заводи (Львів - картонна фабрика, Мукачеве – меблева, Свалява – лісохімічний комбінат). Відкрито нові родовища корисних копалин (Дрогобицький район – газ). Однак, спостерігалася і характерна для України структурна диспропорція – відставання легкої промисловості.

Відбулися також зміни у галузі освіти. В 1950 р. у школах працювало понад 60 тис. вчителів, або в 6 разів більше, ніж у довоєнний період. Навчання йшло у 25 вузах, або у 1,5 рази більше ніж у 1940 р. Але процеси насильницької русифікації призвели до того, що у 1953 р. майже усюди викладання було російською мовою. Керівні кадри були переважно не місцеві. Так, у Львові лише 10% членів компартії – місцеві мешканці.

Форсована примусова колективізація (у 1950 р. колгоспи об’єднали 93-98% населення) супроводжувалася масовими депортаціями незгодних – близько 200 тис. Окрім того, у 1945 р. ліквідовано Українську греко-католицьку церкву.

Характерні риси «відлиги».

Реформаторські кроки в галузі економіки стали характерними для 1950-70-х рр., коли стало зрозумілим, що тоталітарний СРСР для збереження правлячого режиму потребує стимулювання наукового прогресу, формування нової економічної стратегії. Спроба економічних реформ була спрямована на втілення завдання – у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвинутіші капіталістичні країни за показниками виробництва продукції на душу населення.

Після смерті 5 березня 1953 р. Й.Сталіна тріумвірат, що перебрав на себе владу у складі Л.Берії, Г.Маленкова, М.Хрущова вирішив насамперед вивести із застою сільське господарство. У вересні 1953 р. закупівельні ціни зросли у 2-5 разів на м'ясо, молоко, масло. Було знижено податки. З 1954 р. розпочалося освоєння цілини. З України виїхало на цілину близько 100 тис. людей.

Кульмінаційним моментом «відлиги» стала доповідь М.Хрущова про «культ особистості» на ХХ з’їзді КПРС 24-25 лютого 1956 р. Було розкрито злочини, вчинені Сталіним та його прибічниками. Однак, нічого не сказано про голодомори, колективізацію, „радянізацію” Західної України тощо. Процес десталінізації супроводжувався частковою реабілітацією: за період з 1956 - 1963 рр. було реабілітовано 250 тис. осіб. Проте серед них переважно старі комуністи і далеко не всі. Так, навіть спроби реабілітувати М.Хвильового, М.Скрипника, О.Шумського були визнані помилковими. У 1961 р. нова хвиля десталінізації – винесення мумії Сталіна. Місто Сталіно перейменовано на Донецьк.

Для процесів «відлиги» були характерні непослідовність, обмеженість критики «культу особи», Хрущов наголошував лише на «відхиленні від ленінських норм життя» і не ставив за мету докорінну перебудову системи. Більше того, наказав знищити 11 великих мішків з документами, які свідчили про його особисту участь у репресіях.

Серед нововведень в економічній сфері слід відмітити ліквідацію у 1958 р. машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Щоправда, це дало лише тимчасовий ефект – вже у 1961-1962 рр. через некваліфіковане обслуговування техніки вперше за мирні роки в країні скоротився парк сільськогосподарських машин. З позитивних змін також – підвищення заробітної платні колгоспникам, укрупнення колгоспів, що зменшило апарат управління. Влітку 1964 р. на колгоспників було поширено пенсійне забезпечення.

Однак, ці зрушення програли іншим тенденціям. Незабутній анекдотичний слід залишила «кукурудзяна епопея». Ідею було повністю дискредитовано в умовах радянської бюрократичної безвідповідальності. Кукурудзу сіяли на пшеничних полях, навіть в Архангельській області. Так, посіявши у 1962 р. на 37 млн.га, вдалося зібрати врожай лише з 7 млн. га. Як наслідок, у 1962 р. СРСР вперше змушений був закуповувати зерно за кордоном.

Підсобні господарства колгоспників стали об’єктом адміністративного переслідування, розмір їх зменшувався. Вийшла заборона тримати у власному господарстві більше 1 корови. Залишалась недоторканою колгоспно-радгоспна система. Питання сільськогосподарського виробництва намагались вирішити перевіреними адміністративно-бюрократичними методами. Якщо упродовж 1950-1958 рр. обсяг валової продукції аграрного сектора України зріс на 65%, то в наступному шестиріччі – лише на 3%. З 1958 по 1962 р. поголів’я корів у селянських подвір’ях скоротилося з 22 млн. до 10 млн. голів.

Поряд із сільським господарством реформи відбувались і в промисловості. Так, у 1957 р. замість надцентралізованих галузевих міністерств було утворено ради народного господарства. Право планування й розпорядження місцевими ресурсами було передане від центральних міністерств і відомств раднаргоспам. Було значно скорочено бюрократичний апарат. Темп приросту промислової продукції у 1950-х - першій половині 1960-х рр. майже вдвічі перевищував показники за 1965-1985 рр.

Але при цьому навіть не ставилося питання про ліквідацію командно-адміністративної системи. Окрім того, в той час як промислово розвинені країни розвивали ресурсозберігаючі технології, СРСР «переганяв» їх за видобутком сировини.

Значно підірвали авторитет М.Хрущова також і прорахунки у зовнішній політиці: Карибська криза, хуліганство в ООН, придушення національної революції в Угорщині у 1956 р. тощо. У жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС М.Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем було обрано Л.Брежнєва.

Період правління Брежнєва увійшов в історію як період «застою», що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації, пройшла хвиля арештів і судових процесів, фактично сформувався новий культ – Л.Брежнєва, посилилася русифікація України.

Відповіддю стало поширення дисидентського руху. Умовно його можна поділити на декілька течій:

5. Самостійницький напрям. Створення таємних гуртків та спілок. Приміром, Українська робітничо-селянська спілка у 1958 р. створена на Львівщині групою юристів. Вимагали реалізації статей Конституції, що передбачали вихід зі складу СРСР. У 1961 р. групу викрито, керівника Л.Лук’яненка засудили до розстрілу, пізніше заміна вироку на 15 років ув’язнення. Також Український національний комітет (1962 р.), Український національний фронт (1967 р.) тощо. Представники руху: В.Чорновіл, Б.Горинь, М.Горинь, В.Стус та ін.

6. Національно-культурницький напрям. Протестували проти русифікації, нищення пам’яток історії та культури і т.д. Представники І.Дзюба, І.Світличний тощо.

7. Релігійний напрям – вимагали легалізацію греко-католицької церкви, української автокефальної, повернення храмів і т.д. Представники були переважно священиками.

8. Правозахисний напрям. Вимагали дотримання законів, норм Конституції, гарантування прав людини. Так, генерал Григоренко боровся за права кримськотатарського народу (за що був позбавлений звання, всіх бойових нагород та примусово провів понад 5 років у психіатричній лікарні) тощо.

Форми спротиву дисидентів залишалися практично завжди виключно у правовому полі. Набув надзвичайного поширення самвидав. Друкувалися праці В.Чорновола, „Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюби, вірші В.Симоненка. У Львові видали 6 номерів „Українського вісника”. Відбувалися акції та демонстрації протесту. Так, осінню 1965 р. під час прем’єри фільму „Тіні забутих предків” у кінотеатрі „Україна” в Києві В.Стус, І.Дзюба, В.Чорновіл звернулися до присутніх із закликом встати на знак протесту проти порушення прав людини та арештів інтелігенції.

Окрім того, писалися звернення та відкриті листи. У 1968 р. 139 діячів науки, літератури, студентів, робітників (С.Параджанов, Л.Костенко, В.Стус, І.Драч, авіаконструктор О.Антонов та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС із листом у зв’язку з репресіями на Україні. У 1978 р. звернення в’язнів з мордовських таборів – вимагали виходу України з СРСР. Головні питання, які порушувалися у зверненнях стосувалися національної проблеми: становища України у складі СРСР, русифікації, утисків національної інтелігенції і культури тощо.

Життєвий шлях тих, хто в радянському суспільстві наважувався виступати проти системи, для багатьох поколінь став символом Совісті Нації... Яскравим прикладом може стати біографія Василя Стуса. Народився він в селі Рахнівка на Вінниччині 6 січня 1938 року. Вже у 1940 році його родина переїздить до Донецька (тоді Сталіно). Навчався у 75 школі, потім в місцевому педінституті за спеціальністю „викладач української мови та літератури”. Після служби в Радянській армії вчителював у місті Горлівка Донецької області. Одночасно в той період, з усуненням від влади Хрущова, розпочався мертвотний „період застою”. Активно йшли переслідування „націоналістів”, „дисидентів”, арешти та цькування національної інтелігенції. В той час Василь пише листа своєму другові: „Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є 2-3 українських школи, якім животіти зовсім недовго. В Донецьку таких шкіл немає зовсім. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації - лише в селі, а „хуторянським” народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації”.

У 1963 році Василь Стус поступає в аспірантуру Київського Інституту літератури. Але закінчити навчання вже не довелося. Через 2 роки, після його виступу в кінотеатрі „Україна”, де Стус разом з товаришами протестував проти незаконних дій уряду та КДБ, поета було виключено з аспірантури: „За систематичне порушення норм поведінки аспірантів”. Почалися важкі часи: на роботу Стуса не брали, вірші друкувати відмовлялися, працевлаштуватися за фахом стало неможливо - доводилося перебиватися випадковими заробітками, приміром, підробляти кочегаром.

Але біль за долю народу, приреченого на знищення, надавав Василю сили. Він пише: „Дуже стрімкий процес денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це трагедія... Як можна далі ждати? Як можна з цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження...” У 1972 році відбувся перший арешт, суд, та безжальний вирок: „займався антирадянською агітацією” – 5 років тюрми і 3 роки заслання. У 1979 році знов повернувся у Київ після закінчення терміну заслання. Одразу через кілька днів по поверненні вступив до правозахисної Української Гельсінської групи, тобто не продемонстрував ніякого ні страху, ні каяття. І вже через рік отримав новий арешт і новий вирок: тепер вже як „рецидивіст”: 10 років таборів і 5 заслання. 4 вересня 1985 року Стус при загадкових обставинах загинув у тюрмі. У 1989 році прах Василя Стуса був перевезений у Київ, але вже через кілька місяців невідомими була підпалена його могила, (приблизно в той же час на Західній Україні такі ж „невідомі” двічі підривають пам’ятник Степану Бандері). Слідство та розшук підпалювачів не дають нічого. Василь Стус був реабілітований в 1991 році і посмертно йому було присуджено державну премію України. Президент Віктор Ющенко нагородив Василя званням Герой України – посмертно...

Таким чином, Висиль Стус був дуже незручною для влади людиною. Його порядність та чесність були природними, а не показними, всі моральні вимоги до середовища, життя і до самого себе були не вдаваною позою, а покликом серця. Так як велика частка життя Стуса пройшла в ув’язненні, то й головні свідчення про життя і смерть поета дають його друзі, які сиділи разом з ним у таборах. Так, наприклад, Василь Овсієнко – політв’язень 1973-1977 і 1979-1988 років пише, що серед усіх політичних в’язнів Стус був самим активним та неспокійним. Він раз у раз оголошував протести та голодовки проти катування та знущання адміністрації з в’язнів. За що майже постійно знаходився у карцері. Василь вимагав такої ж активності і від інших політв’язнів. Його дуже дратувала їх пасивність, Стус казав: ”Біда мені з цими вівцями”. Але тут треба відзначити, що більшість людей, засуджених по схожим зі Стусом звинуваченням були людьми вже з одного боку немолодими, багато з них хворіли на серце, а з другого дуже інтелігентними. Для них тюрма була не „домом рідним”, як для деякої частки суспільства, а великим жахом та шоком. На це дуже гарно працював і головний принцип адміністрації: саджати політичних в’язнів тільки разом зі звичайними кримінальними злочинцями, які також вносили свою частку до справи „перевиховання”. Тому, наприклад, інший відомий громадський діяч, правозахисник і багатолітній політичний в’язень Левко Лук’яненко казав: ”Якщо ми приймемо рішення самоспалитися, то я готовий. Але на довготривалі зусилля я вже не годен. Я не маю сили.” І тільки Стуса називали „залізним”, лише в нього були сили і на життя, і на творчість, і на боротьбу.

Стус помер у карцері, куди його було кинуто після оголошення голодовки. В самих обставинах його загибелі було багато загадкового. По версії, яка стала офіційною – то серцевий напад. Але спочатку версій було багато. Так, тюремна адміністрація стверджувала, що Стуса перевели, потім повідомили про самогубство і лише значно пізніше з’явилася така „рятівна” версія про серцевий напад. Друзі ж Василя, які в той час знаходилися в сусідніх камерах, схиляються до версії вбивства. Хтось навіть чув останній крик Василя: „Вбили, холера!”. Адже сама смерть Василя для його катів сталася дуже „вчасно”. Дуже вже „гарно” все „збігалося” – саме в той час Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. І у світі піднімалася хвиля здивування: людина сидить у тюрмі саме за те, за що їй планують дати Нобелівську премію – дивно?! Адже на дворі був не 1937 р. І при владі вже був не кривавий Сталін, а „демократичний” Горбачов. Котрий на кожному кроці декларував перебудову суспільства, гласність, демократію! І разом із тим, запитання: за що катують Василя Стуса залишалось без відповіді...

Якщо торкатися питання творчості Василя Стуса, а не його громадської діяльності, то як казав сам Стус: „Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, хто в годину люту посміли лишитися самим собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писали.” Але вірші, як і самі автори ставали дуже „незручними”. Велика кількість творів Стуса була назавжди втрачена у різноманітних його „особистих справах”, багато віршів поета було просто знищено: розірвано, або спалено, навіть на очах у автора. Деякі вірші вдалося врятувати лише тому, що Василь Стус вдавався до маленьких „хитрощів” і вставляв свою поезію в особисті листи до своєї родини та друзів. Хоча й у такий спосіб за підрахунками самого поета десь „губилося” приблизно 70 відсотків його кореспонденції. Стус починав багато листів до своїх друзів з типових вибачень: „Я не мовчу, я просто не одержую ваших листів, або мої до вас не доходять”.

Як пише політв’язень Овсієнко: „Коли мені кажуть: ”А що там у вашій українській літературі є?” – я пригадую Шевченка з його захалявною книжечкою і графа Толстого, який бавився вегетаріанством і по 25 разів переписував окремі сторінки. Згадую засланого в Одесу та на Кавказ Пушкіна – і нашого Павла Грабовського, що півжиття провів у неволі. Це не в докір комусь – борони Боже! – а в докір тим, хто сміє порівнювати наслідки, не заважаючи на зусилля і потенції. В нас вигрібали все чисто не лише з шухляд, але й з щілин та закутків душ, і самі душі витрясали з тіл потенційних авторів.”

Так, на виступи дисидентів влада відповідала новими арештами та репресіями. Заарештовували за спробу вивісити синьо-жовтий прапор: В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів, а М.Василів за виготовлення прапору 10 років.

Останнім способом протесту стало самоспалення. У 1968 р. Василь Макух (багаторічний в’язень ГУЛАГу) самоспалився на Хрещатику в Києві. В наступному році Микола Бориславський спробував повторити вчинок Макуха. При собі мав транспаранти: „Боріться за законні права української мови” та „Свободу діячам української культури”, але був заарештований і засуджений за свій вчинок на 2,5 роки. У 1978 р. на могилі Тараса Шевченка спалився Олекса Гірник із Калуша.

В 1965 р. почала впроваджуватися економічна реформа Косигіна, яка характеризувалася розширенням самостійності підприємств, відновленням галузевого принципу, посиленням стимулювання й господарського розрахунку. За 5 років продуктивність праці зросла на 37%, але водночас посилилася гіперцентралізація (постали монополісти: Держкомітет цін, Держкомітет поставок тощо), міністерства майже ніким не контролювалися і т.ін. Характерною рисою стало не лише повернення до колишньої централізованої системи управління, а й нестримне її розростання. Чисельність управлінського апарату за 20 років правління нового генсека зросла з 3 до 18 млн. осіб (в 6 разів).

Першорядне значення надавалося військово-промисловому комплексу. На середину 1970-х рр. на ВПК працювали до 80% машинобудівних заводів. На Харківщині на його частку припадало 72% продукції.

В цей час йшло інтенсивне постачання на світовий ринок енергоносіїв – нафти і газу. З 1960 по 1985 рр. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 54,4% – забезпечення нафтодоларів. Однак, отримані кошти використовувались неефективно, стрімко падав добробут народу, на дефіцит перетворювалися навіть товари повсякденного вжитку. У 1981 р. у Києві відбулося 6 страйків, а в Прип’яті дійшло до масових заворушень, приводом до яких стала нестача продуктів харчування.

Слід відзначити першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який займав цю посаду у 1963-1972 рр. Він вимагав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які б відповідали її внеску у загальносоюзний бюджет. Намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску русифікації. Однак, у травні 1972 р. його усунули з посади.

Новим секретарем ЦК став В.Щербицький. Його правління розпочалося із репресій та чисток. У 1973 р. з партії виключили 37 тис. людей. Осінь-весна 1972-1973 рр. нові судові процеси над дисидентами (до 90 людей). Офіційно проголошений курс на прискорення «злиття націй» призвів до посилення русифікації. В.Щербицький дав обіцянку М.Суслову за 5 років знищити українську мову. З’явилася вимога писати дисертації російською. Вага навчальної літератури для ВНЗ української мовою скоротилася з 86,9% у 1946 р. до 8% у 1980 р. У 1988 р. книги, видані українською мовою становили лише 3% від загальних тиражів. На 1988/89 – навчальний рік не залишилося жодної україномовної школи у Донецьку, Харкові, Одесі, Миколаєві, Луганську, Чернігові тощо.

Окрім того, надзвичайно гостро постали екологічні проблеми - місто Костянтинівка Донецької області зайняло 2-е місце у світі по рівню забруднення середовища. Україна займала 2,6% території СРСР, але тут було побудовано 40% атомних станцій. Сільське господарство - розорані землі до 82% всіх земель тощо.