2. Участь українського народу в Великій Вітчизняній війні срср проти німецько-фашистських загарбників:

А) початок війни, бої на території України та трагічні наслідки для її населення;

Б) окупаційний нацистський режим в Україні; рух опору фашизму.

План війни проти СРСР під назвою «Барбаросса», розроблений генштабом і затверджений Гітлером 18 грудня 1940 р., ґрунтувався на ідеї «блискавичної війни». Бліцкриг за планом німців повинен був зайняти 8-10 тижнів і закінчитися до початку зими. На Україну наступала група армій «Південь». Головний напрям її удару – Київ.

Початок війни був катастрофічним для СРСР. Уже до 10 липня 1941 р. німецькі війська просунулися на північно-західному напрямку на 500 км. Захопили Прибалтику, Білорусію. За перший тиждень війни - 30% всіх запасів боєприпасів, 5,4 із 7,6 млн. гвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів, 50% всіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено ворогом. Це мало наслідком те, що за даними історика В.Короля, гвинтівкою у перших боях був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інколи й один з 5. На один день активних боїв видавали 1,5 обійми патронів, одну кулеметну стрічку, 4 снаряди на гармату тощо.

За перші три тижні війни Червона армія (ЧА) втратила 850 тис. солдатів, 3,5 тис. літаків, 6 тисяч танків, 9,5 тис. гармат (німецькі втрати були в 10 разів меншими). За перші півроку війни в полон потрапили 3,6 млн. солдатів ЧА.

22 липня 1942 р. після захоплення німцями М.Свердловська на Луганщині Україна була окупована повністю. Втрати ЧА на той час склали близько 5 млн. людей, німці втратили лише 250 тис. Від кадрової армії на той момент залишилось лише 8%.

Причини поразок Червоної армії:

1. Формування командно-адміністративної системи управління в 1930-ті роки не дало бажаного результату в зміцненні економіки та обороноздатності СРСР. Витрати на оборону зростали, але їх ефективність була недостатньою. Приміром, на кінець 1940 р. по восьми промислових наркоматах не було встановлено 33 тис. металоріжучих верстатів, а між тим за весь 1940 р. їх було виготовлено 58 тис.

2. Репресії викосили офіцерський склад армії: М.Тухачевський, І.Уборевич, А.Корк, Р.Едейман, командувач військами Київського військового округу І.Якір та ін. - понад 40 тис. воєначальників. Було репресовано 1800 генералів. Кількість воєначальників з вищою освітою на 1941 р. скоротилася в 2 рази порівняно з 1936 р. і становила лише 7% командного складу. Навіть А.Гітлер це відмітив: «Червона армія обезголовлена. 80% командних кадрів знищено. Вона ослаблена як ніколи… Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову». Парадокс: сам Гітлер не викосив стільки воєначальників, як Сталін! Втрати вищих військових кадрів під час репресій складали значно БІЛЬШУ кількість жертв, ніж за всі роки війни! Так, під час репресій з п’яти маршалів загинуло три (під час війни з 13 маршалів не загинув жоден). З 14 командармів репресували (і розстріляли) 13, а на війні полягли всього троє: І.Апанасенко, М.Ватутін і І.Черняховський.

Начальник германського генерального штабу генерал фон Бек у 1938 році писав: «З руською армією можна не рахуватися як з військовою силою, так як криваві репресії підірвали її дух, перетворили в інертну машину».

Разом із військовими розстрілювалися й їхні знання, безцінний воєнний досвід, зникали цілі воєнні школи, заборонялася і заперечувалася вся розроблена ними стратегія і тактика воєнних дій.

3. Самовпевненість Й.Сталіна, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на СРСР не нападе. Хоча всі факти свідчили про зворотне. Так, лише за жовтень 1940 - червень 1941 рр. з боку Німеччини було зафіксоване 181 порушення кордону літаками. Тільки за 10 днів червня таких порушень - 91. За півроку 1941 р. було затримано 2080 порушників тощо. Без перебільшення життям ризикували розвідники, піднімаючи очевидні питання можливого нападу Німеччини на СРСР. Приміром, попередник Голікова на посту начальника ГРУ Проскурін на спеціальному засіданні Політбюро спробував торкнутися теми підготовки Німеччини до війни. Сам доклад генералу довелося робити у вкрай несприятливій, ворожій атмосфері. І Сталін, і Берія декілька разів намагалися збити, залякати доповідача, перервати виступ. Під час засідання напруження все збільшувалося, репліки ставали все більш агресивними і принизливими. Начальника розвідувального управління звинувачували і у боягузтві, і у короткозорості, і у панікерстві тощо. Але сміливий генерал таки закінчив свою доповідь. Виклав всі відомі його відомству факти. Реакція не забарилися… Вже на наступний день Проскурін був заарештований, а пізніше і розстріляний. Сталін від усіх фактів відмахнувся…

Наступним керівником розвідки був призначений Ф.Голіков, який відмінно зрозумів генеральну лінію вождя. Відтепер будь-кому, хто намагався б підняти питання можливого нападу Німеччини, загрожувала реальна небезпека від власного керівництва. Підкреслимо: власного керівництва, а не, приміром, німецької контррозвідки.

Як завершальний штрих слід процитувати рядки з доповіді Л.Берії від 21 червня 1941 р. Вона варта того, щоб процитувати її повністю і мовою оригіналу: «… Я вновь настаиваю на отзыве и наказании нашего посла в Берлине Деканозова, который по-прежнему бомбардирует меня «дезой» о якобы готовящемся Гитлером нападении на СССР. Он сообщил, что это «нападение» начнется завтра…

То же радировал и генерал-майор В.И.Тупиков, военный атташе в Берлине. этот тупой генерал утверждает, что три группы армий вермахта будут наступать на Москву, Ленинград и Киев, ссылаясь на свою берлинскую агентуру. Он нагло требует, чтобы мы снабдили этих врунов рацией…

Начальник разведуправления, где еще недавно действовала банда Берзина, генерал-лейтенант Голиков жалуется на Деканозова и на своего подполковника Новобранцева, который тоже врет, будто Гитлер сосредоточил 170 дивизий против нас на нашей западной границе…

Но я и мои люди, Йосиф Виссарионович, твердо помним Ваше мудрое предначертание: в 1941 г. Гитлер на нас не нападет!».

А.Мікоян, який понад 40 років (1922-1966 рр.) входив до складу Політбюро ЦК партії і належав до найближчого оточення Й.Сталіна, розповідав про унікальний випадок, коли у травні 1941 р. навіть німецький посол у СРСР граф Фрідрих Шуленбург за обідом у присутності перекладача фактично прямо попередив Москву щодо планів фашистського нападу. На тому обіді був присутній і радник німецького посольства Хільгер, який пізніше у своїх спогадах детально описував ті події. Він розповідав, як нервував Шуленбург, як важко було йому зважитися на цей крок. Адже досвідчений дипломат розумів, що він без перебільшення ризикує власною головою. Але, за свідченнями того ж Мікояна: «Говорити з ним (Сталіним – Авт.) навесні і особливо на початку літа 1941 р. про те, що Німеччина у будь-який день може напасти на СРСР, було справою абсолютно марною… коли хтось починав переконувати вождя, що з’явилися нові достеменні свідчення щодо концентрації німецьких військ, щодо секретних заяв і рішень правителів рейху, словом, про зростання небезпеки нападу, то він швидко виходив із себе і у різко погрозливому тоні обривав подальшу інформацію»

4. Некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва з боку Й.Сталіна. Приміром, заборона Сталіна залишити напівоточений Київ призвела до оточення 4 армій (665 тис. бійців). Недооцінка ворога та переоцінка власних сил призвела до повторення ситуації під Харковом і Керчю – там оточили 6 армій (під Харковом у травні 1942 р. - 240 тис. бійців) тощо.

5. У стратегічних планах на випадок війни не було передбачено оборонних операцій. Все було спрямоване на швидку, переможну війну на чужій території. Тому ще 8 квітня 1941 року шість укріплених районів на території Київського особливого військового округу було законсервовано, а зброю з них знято. Окрім того, у військових академіях ліквідувалися курси стратегії та тактики партизанської війни тощо.

6. Репресії торкнулися не лише армії, а й населення. Злочини правлячої верхівки, масовий терор, величезна кількість безневинних жертв, проведені масштабні соціальні експерименти: колективізація (фактично руйнування села), розкуркулювання, терор голодом призвели до того, що практично у кожному домі були люди, ображені на Радянську владу. Самі події початку війни лише додавали кількості цих ображених. (Розстріли політичних в’язнів по тюрмах, жахи евакуації).

7. Недостатній рівень підготовки кадрів. Механіки-водії танків мали лише по 8-10 годин водіння бойових машин, пілоти по 12-15 годин льотного часу. До початку війни з Німеччиною з 29 механізованих корпусів повністю був укомплектований і готовий до ведення бойових дій лише один. У 5 прикордонних округах із 9 тис. бойових літаків для 1200 були не підготовлені екіпажі. Статистика: за період з 1 січня – по 11 квітня 1941 р. сталися 71 авіакатастрофа і 156 аварій, розбилися 138 літаків, загинули 141 пілот.

Із початком війни Л.Берія розпорядився розстріляти по тюрмах всіх політичних в’язнів. Тільки на Західній Україні на початку війни розстріляно близько 20 тис. людей. Поблизу с.Ляцького в Дрогобицькій області 500 в’язнів живцем вкинули до 36-метрової соляної шахти. У Кременеці разом зі священиками загинув і владика Симон. Причому, його смерть була найстрашнішою: „Провівши його голим між ударами рушничних прикладів через вулиці Крем’янця до тюрми, енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п’яти, ніс та язик, викололи очі”.

Під час евакуації жертви також були величезні. Так, коли підірвали греблю Дніпрогесу 18 серпня 1941 р., то загинули й військові колони та громадяни, які рухалися по ній в цей час. У Дніпропетровську підірвали хлібокомбінат разом із працівниками, загинули також і люди, що стояли поблизу в черзі за хлібом тощо. Через паніку та безлад вдалося евакуювати в тил менше 60% великої рогатої худоби, 26,7% свиней, 14,5% коней. 8 жовтня 1941 р. в Маріуполі проходило засідання радянського й партійного активу, яке обговорювало питання евакуації, а в місто вже увійшли німецькі танки.

Відповідальність за всі злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво поклало на населення і солдатів. 16 серпня 1941 р. з’явився наказ № 270 – створення загороджувальних загонів та штрафних рот. 28 липня 1942 р. Сталін підписав наказ №227 – створення штрафних батальйонів для офіцерів. «Ні кроку назад, - говорилося в наказі. - Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці».

Німецький окупаційний режим.

У планах німецької колонізації визначалося: «Україна – найплодючіша область Європи. Її завдання – постачати продукти харчування та сировину новій Європі, а жити на українській землі повинні тільки люди німецької арійської крові».

Україна була розчленована: Закарпаття ще у 1939 р. було передано німецькій союзниці – Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» - Одеська, південні райони Вінницької та Західні області Миколаївської областей були приєднані до іншою союзниці Німеччини – Румунії. Галицькі області – Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська, як «дистрикт Галичина» були включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. З більшої частини українських земель було створено Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавалися у підпорядкування фронтового військового командування. Всі частини роз’єднаної України були ізольовані між собою.

На чолі Рейхскомісаріату Україна Гітлер поставив безжального Е.Коха, який стверджував: «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, я звелю його негайно розстріляти». Міністр окупованих східних територій А.Розенберг стверджував: «Розмноження слов’ян небажане… Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100… Кожна освічена людина – це майбутній ворог».

Гітлерівці запровадили геноцид проти населення: в Україні побудували 180 концтаборів смерті, 50 гетто, виявлено майже 300 місць масового страчення населення. Винищувалися євреї, цигане. До Німеччини на роботу було вивезено 2400 тис. людей, передусім молоді. Новий порядок характеризувався також вилучанням продовольства та матеріальних ресурсів, варварським використанням виробничих потужностей. Вивозили устаткування, культурні цінності, худобу, навіть чорнозем та викопували фруктові дерева.

Рух опору в Україні було представлено двома течіями – радянською і націоналістичною.

Окупаційний режим викликав масовий підпільний та партизанський рух. На боротьбу піднялося все населення.

Червоні партизани. На початок війни на окупованій території залишили 3500 загонів і диверсійних груп, але на середину 1942 р. з них діяло тільки 22. Брак кваліфікованих кадрів – на кінець 1941 р. лише 15% партизанів пройшли відповідну підготовку, недостатня організація – відсутність єдиного координаційного центру, жорстокість каральних акцій окупантів у відповідь стали вагомими причинами перших поразок.

І це попри те, що ще у дев’ятнадцятому столітті були написані видатні праці з теорії і практики партизанського руху. Причому, розроблені і адаптовані саме під партизанську війну в наших умовах, а не де-небудь серед американських прерій або африканських пустель. Це і воєнні записки того ж таки Дениса Давидова, і книга генерал-майора Голіцина «Про партизанські дії у великих розмірах, зведені у правильну систему, які застосовуються до дій армії взагалі, і наших руських особливо». Слід також згадати і книгу генерала Клембовського, яку з подачі В.Леніна у 1919 році надрукували великим накладом для Червоної армії, як підручник партизанської справи. Отже, є і непогано розроблена теорія, і практика, яка не раз доводила свою ефективність, та попри все це – суцільна трагедія і знищення практично всього підпілля…

Однією з важливих складових краху партизансько-підпільного руху 1941 року стало панування концепції «наступальної війни». Адже ще у 1920-ті – початку 1930-х рр. партизанам приділялася значна увага. Створювалися партизанські школи, бази, закладалися таємні склади і таке інше. Але, як пізніше свідчив один з керівників партизанського руху І.Старинов, аналізуючи причини катастрофи: «у 1933 році перемогли прихильники теорії війни на чужій території». І, відповідно, «були репресовані повністю всі партизани-підпільники-диверсанти». Більше того, у всіх військових навчальних закладах були ліквідовані курси партизанської і диверсійної справи.

Навіть просто підіймати такі теми стало небезпечно. Так, коли б хто-небудь з викладачів, приміром, військової академії, виступив із пропозицією почитати курси партизанки, то фактично він сам собі виписував путівку на ГУЛАГ. Бо одразу ж потрапляв під вогонь нещадної критики. Тобто, які таки курси партизанської справи?! А проти кого партизанити?! Може, ви, дорогий викладач, не вірите у силу нашої зброї, нашої армії, а, навпаки, захоплюєтеся якою-небудь іншою армією, може, навіть армією потенційного противника?! Дуже незручні і, додамо, надзвичайно небезпечні питання.

Як наслідок: бази було ліквідовано, всі вибухові запаси передані регулярній армії, а декілька десятків тисяч іноземних гвинтівок і карабінів, разом із кулеметами і набоями до них - просто знищено. Досвідчені ж партизанські кадри були репресовані. Як свідчив І.Старинов, вціліли майже виключно ті, хто напередодні війни знаходився поза межами СРСР. І він знав, що каже, адже саме його на початку війни призначили першим керівником спеціального навчального центру – простіше кажучи партизанської школи. Офіційно вона називалася Оперативний навчальний центр Західного фронту. Коли Старинов прибув 14 липня у Рославль, де знаходився цей центр, то стан справ у «школі диверсантів» був таким: «Спеціалістів з партизанської тактики і техніки на пункті немає, техніки теж немає, але загони формуються, людям ставлять конкретні завдання, - знищувати фашистських солдатів і офіцерів, руйнувати різноманітні воєнні об’єкти і залізні дороги, заважати роботі зв’язку». Коли ж Старинов цілком логічно запитав, а чи вчать майбутніх партизанів-диверсантів, як саме все це слід робити? Відповідь була досить показовою: «Ну! Самі зрозуміють!».

Начальник пункту Кутєйніков свідчив: «Зі зброєю біда… Гвинтівок не вистачає, кулеметів немає, навіть ручних гранат не назбираєш… Тут жодної живої душі немає, яка б хоч би трохи розумілася на цій самій підривній справі!»

Зазначимо, це відбувалося у спеціальній партизанській школі через три тижні після початку війни! Немає зброї, інструкторів і панує переконання, що люди там, за лінією фронту, якось самі в усьому розберуться. Загалом на все навчання відводилося всього 60 годин, що в 15 разів менше, ніж на початку 1930-х років у тих самих ліквідованих партизанських школах.

Інший партизанський керівник - П.Пономаренко, який очолив Центральний штаб партизанського руху, теж наголошував на величезній шкоді, яку нанесла «шапкозакидальна» передвоєнна доктрина. У «Воєнно-історичному журналі» за 1962 рік був надрукований лист Пономаренка, в якому було написано: «Помилкові і неправильні установки Сталіна, що при нападі на нас ми будемо воювати виключно на чужій території, призвели до того, що вся робота щодо узагальнення досвіду партизанської війни в минулому, з розробки відповідних мобілізаційних документів була згорнута. Це збільшило труднощі організації партизанського руху на початковому періоді війни. Партії довелося дорогою ціною виправляти помилки, які допустив Сталін».

Однак, думаємо, що справа тут не тільки і не стільки у перемозі прихильників виключно наступальної війни. Насправді проблема значно глибша. Й.Сталін, ввергаючи країну в масштабні соціальні експерименти: колективізація, розкуркулювання і т. ін., що загалом коштувало життя мільйонам людей, разом із тим не міг не усвідомлювати й масштаби незадоволення його політикою, що могло викликати акції у відповідь.

Причому, повстанський рух в Україні, спрямований проти радянської влади, як реакція на масштабні знущання та пограбування під виглядом «розкуркулювання», дійсно мав місце. Так, тільки за перші місяці 1930 року було здійснено понад 1500 терористичних актів проти представників радянської влади на селі. Приміром, у селі Красносєльє на Кіровоградщині загинув так званий «двадцятип’ятитисячник» (так називали присланих для активізації проведення колективізації міських робітників – зрозуміло, що ці люди у масі своїй абсолютно не розбиралися ні у сільському господарстві, ні у місцевих умовах, не розуміли ні традицій, ні української мови, та й керувалися у своїй діяльності практично єдиним гаслом-планом «Дайош на мєста 100% колєктівізацію!» і, як наслідок, практично єдиним результатом їх надсилання у село стало зростання в ньому соціальної напруги) робітник заводу «Красний Профінтерн» Б.Будзинський, на Полтавщині селяни вбили голову Комаровської сільради О.Проценка і голову артілі М.Полякова тощо.

Показово те, що робилися спроби надати цьому руху спротиву організованого характеру. Так, на Сумщині на базі об’єднання невеличких повстанських груп отаманів Клітки, Федини та Сусіденка готувалося масштабне масове народне повстання. Підпілля охопило своєю діяльністю 49 населених пунктів, було створено повстанські осередки у селах: Саї, Поділки, Беєво, Зеленівка, хутір Московський, хутір Хорол тощо. Заготовлялася зброя, велася агітація серед населення, а також бійців і навіть молодших командирів Червоної армії, здійснювалися терористичні акти проти партійного активу. Лідери підпілля намагалися встановити контакт із подібними організаціями в інших регіонах – зв’язкові були відправлені на Полтавщину тощо.

Однак, цим планам не судилося здійснитися. Весь задум провалився через неорганізований вибух селянського гніву. Так, під час розкуркулення на хуторі Жовтоніжки натовп селян із криками «Бий красноголових бандитів» напав на радянських активістів, які грабували «куркулів». Розпочалася стрілянина, декілька селян (у тому числі і жінок) було поранено, а партійним активістам вдалося втекти. Зрозуміло, що влада відповіла арештами та судовими процесами. У ході розслідування було розкрито і повстанське підпілля. Всі його активні учасники заарештовані і засуджені.

Отже, стає зрозумілим, що в умовах масового народного незадоволення вчити диверсантів, підпільників, готувати людей до таємної боротьби дійсно було не логічно. Адже не існувало жодних гарантій, що набутий досвід не буде використовуватися у боротьбі не з теоретичним потенційним противником (з яким до того ж збиралися битися виключно на його території), а, навпаки, саме із Радянською владою.

Й.Сталін максимально негативно, із великою підозрою та недовірою ставився взагалі до будь-яких проявів самоорганізації мас. Так, офіційна постанова ЦК ВКП(б) про організацію боротьби у тилу ворога була видана лише 18 липня 1941 р. Це в той момент, коли німці захопили вже третину території України, майже всю Білорусь, Прибалтику, Молдавію.

Коли стало зрозумілим, що війна швидкою вже аж ніяк не буде, і коли ворог вже захопив величезні території, тільки тоді, тобто під тиском об’єктивних обставин, почали аврально, швидкоруч створюватися партизанські загони та підпільні групи. В умовах стрімкого наступу німців і, відповідно, гострого браку часу, зрозуміло, що більшість «партизанів» та «підпільників» не встигли пройти аж ніякого військового вишколу. Не кажучи вже про те, що у підпіллі залишилася величезна кількість випадкових, неперевірених людей, абсолютно не готових для боротьби у ворожому тилу.

Причому абсолютна негнучкість командно-адміністративної системи рельєфно проявилася і у цьому процесі. Адже залишали у підпіллі у повній відповідності із принципами командно-адміністративного бюрократичного керування. Членами і керівниками партизанських загонів призначалися (нерідко саме так у наказовому порядку) голови колгоспів, передовики виробництва, стахановці, представники партійно-господарського активу та інші подібні кадри. Одним словом, все це були люди, яких відмінно знало місцеве населення. Вони посміхалися на численних дошках пошани, їх портрети друкувалися у газетах, вони часто виступали перед населенням на безлічі мітингів, нарад, засідань, святкувань тощо. Зрозуміло, що вірогідність провалу у такому випадку збільшувалася астрономічно. Достатньо було однієї-єдиної випадкової зустрічі із людиною, ображеною на радянську владу, яка б впізнала колишнього партійного функціонера й видала б німцям.

Приміром, Василина Петро Кирилович був надзвичайно відомою на Кіровоградщині людиною. У 1920-ті роки він керував комітетом незаможних селян у селі Леськи, потім був головою районного комітету бідноти Шевченківської округи, а потім завідуючим земельним відділом Чорнобаївського і Кам'янського райвиконкомів. З 1936 року директорствував на Кам'янській МТС. У липні 1941 року саме його і призначили керівником Кам'янського підпілля, а з серпня 1941 р. – секретарем Кіровоградського підпільного обкому КП(б)У. Розглядаючи життєвий шлях цього функціонера, варто тільки замислитися, скільки ж людей знало його в районі! А разом із тим і про те, скільки відкритих і таємних ворогів він собі нажив протягом свого життя. Скільки поламаних доль коштувала його стрімка кар’єра. Адже він проніс на собі і розкуркулювання, і примусову колективізацію, і боротьбу із «куркульським бандитизмом», і організацію голодомору. І скільки ж людей (сотні, тисячі?) затаїли на нього зло… Зрозуміло, що провал його діяльності був практично миттєвим. Вже у грудні 1941 року Василина був страчений гестапо. Підпілля було зліквідовано…

24 жовтня 1941 року Червона армія залишила Харків, а вже 22 листопада німці публічно стратили секретаря підпільної Краснобаварської комуністичної організації Катаєва. Оскільки знову партійний функціонер був залишений для підпільної роботи у тому ж самому районі, де він жив і працював до війни. Провали таких підпільників були пов’язані навіть не з роботою німецьких спецслужб, а майже виключно із видачею їх ворогам місцевими мешканцями. Подібних прикладів можна навести безліч…

На посади партизанів та керівників партизанських загонів призначалися абсолютно невоєнні люди, без мінімального досвіду цієї справи. Сама їх майбутня партизанка уявлялася як їм, так і тим, хто їх призначав, цілком туманно і непевно. Такий необхідний воєнний досвід заробляли у бойових сутичках з німецькими частинами. Його ціною ставала загибель сотень, тисяч бійців партизанських загонів.

Причому німці, як правило, особливих можливостей для такого навчання ніколи і не надавали. Практично перша ж сутичка нашвидкуруч зібраних партизанських загонів закінчувалася величезними втратами, а то й одразу знищенням. Так, Київський партизанський загін із гучною назвою «Перемога або смерть», під головуванням С.Осєчкіна, був оточений на хуторі Шевченка в районі Яготина і повністю знищений у відкритому бою з німецькою військовою частиною вже 26 вересня 1941 року.

Також, серйозного удару по підпіллю нанесло й те, що нерідко вся діяльність щодо формування «диверсійних» груп відбувалася в атмосфері практично повної відсутності конспірації. Приміром, у липні 1941 р. у Миколаїв прибув із Ленінграду капітан НКВС В.Лягін - саме з метою організації підпільних груп. Але капітан, судячи із усього, дуже слабко розумів своє завдання. Якби він організовував гурток хорового співу, тоді б його методики не нанесли б великої шкоди, але в умовах підготовки диверсантів вони виявилися цілком провальними.

Так, капітан при підготовці кандидатів у підпілля інструктував та «перевіряв на відповідність» спочатку кожного окремо, а потім зібравши всіх разом. Інструктаж, як перед поїздкою на пікнік на природу! Як наслідок, ВСІ члени підпільних груп знали один одного в обличчя, чули завдання, паролі, явки і т.ін. Зрозуміло, що така «конспірація» непомірно збільшувала вірогідність провалу. Адже відтепер провал ОДНІЄЇ людини ставав провалом всієї організації, що невдовзі і відбулося... Як наслідок, із залишених в Одеській області 28 партизанських загонів на 1 березня 1942 р. вже не діяв жоден. Із 5 загонів НКВС у Миколаївській області діяв лише один тощо.

Типовим прикладом може стати загибель загону, створеного у Херсонській області. Його очолили випадкові люди, далекі від військової справи: заступник голови Херсонської міськради Є.Гірський і заступник секретаря Миколаївського обкому КП(б)У з промисловості П.Макєєв. На початку вересня цей загін, у складі якого був 51 боєць, вже розпочав свої дії в тилу ворога. Втім, спочатку бойові дії можна назвати дуже вдалими. За місяць загін знищив близько трьох десятків німецьких солдатів, одного офіцера, три вантажівки. Вдалося захопити 12 автоматів і 6 мотоциклів, одну легкову автомашину. Однак, всі ці дії викликали занепокоєння ворога, на боротьбу із партизанами були відправлені значні сили і вже у жовтні місяці (не проіснував і двох місяців) загін був оточений і знищений. Зрозуміло, що у боях з регулярною армією, яка мала у достатній кількості транспортні засоби, налагоджений зв'язок, кращий рівень підготовки своїх офіцерів (згадаємо, у партизанському загоні головують партійні функціонери і заступник секретаря з промисловості - зовсім невоєнні, неготові для такого завдання люди. Без жодного досвіду) і, головне, значну перевагу у кількості солдатів – всі такі загони у відкритих боях були приречені на поразку.

Загалом, брак кваліфікованих кадрів значно послаблював партизанський рух. Адже наприкінці 1941 р. лише 15% партизанів пройшли хоч якусь підготовку. Решта, кого залишали або відправляли у тил до німців, були зовсім неготовими до підпільної боротьби. Їх відправляли у бій після коротких і не завжди адекватних «інструктажів»

Окрім того, через припущені грубі помилки при евакуації значна частина документів щодо організації партизанського опору просто потрапила до рук ворога. Процитуємо повідомлення про діяльність айнзатцгруп поліції безпеки і СД в СРСР за жовтень 1941 року: «У Миколаєві були виявлені списки членів Комуністичної партії і співробітників НКВД. Крім того, були захоплені інструкції з організації і діяльності партизанських загонів і диверсійних груп».

Причому цей випадок був абсолютно не поодиноким. Приміром, у будинку НКВС в Лубнах був виявлений «Організаційний план партизанів для Лубен і прилеглих районів». Так детальний опис планів партизанської боротьби, місцевостей розгортання підпільної діяльності, і навіть місцезнаходження штабу – все опинилося у руках фашистів. Таким чином, НКВС фактично зробив за німців всю роботу – тим залишалося тільки ходити по вказаних адресах і заарештовувати підпільників або проводити каральні акції у чітко зазначених квадратах…

Зазначимо також, що не тільки Сталін помилявся на початку війни, як пізніше його звинувачував Пономаренко. Дорогою ціною заплатили партизани також і за переконання самого керівника партизанського штабу, щодо можливості їх жити на самозабезпеченні.

Брак зброї і боєприпасів став справжнім бичем для партизанів. Серйозним обмеженням їх активності. В той час як позиція керівників руху була однозначною – повне самозабезпечення (хіба що окрім рацій і мін). Пономаренко направив навіть спеціальну директиву фронтовим штабам партизанського руху. В якій наголошував: «По-перше, партизанські загони повинні, і мають для цього всі можливості, забезпечити себе за рахунок противника. Партизани, якщо в них немає в достатній кількості зброї, боєприпасів й іншого спорядження, повинні добути все це у бою…» І навіть: «Не можна привчати загони вимагати і покладатися на забезпечення тільки з центру і цим заохочувати безтурботність у загонах».

Дуже непокоїла Пантелеймона Кіндратовича «безтурботність» партизанів! Зрозуміло, що нашвидкуруч збиті партизанські загони, в яких воювали шофери, секретарки, партійні функціонери, пожежники, шкільні вчителі й такий інший контингент й так за визначенням значно програвали регулярній армії. Вимагати від них відкритих боїв – фактично штовхати їх на самогубство. А тепер уявимо, що боїв ще й вимагали за умов браку не тільки військового досвіду, а й зброї! Відповідно, коефіцієнт корисної дій таких нападів на німецькі гарнізони був невисоким.

По-перше, він був пов'язаний із великими втратами у партизанських загонах, а, по-друге, звичайна логіка підказує, що під час таких нападів на гарнізони іноді витрачалося значно більше набоїв, ніж можна було захопити. А якщо бій взагалі невдалий і німцям підійшло підкріплення, а партизани вже розстріляли весь наявний боєкомплект? (адже він і так був небагатим, саме заради його поповнення партизани і йшли у бій).

На біду, такі ж думки мали і більшість як воєначальників Червоної армії, так і партійних функціонерів, від яких напряму залежала доля партизанів і підпілля. Такі «керівники» взагалі всю війну були впевнені, що ніякої особливої тактики і стратегії партизанської справи немає і бути не може! Весь партизанський рух їм уявлялася так: напав на ворога, вступив у бій, наніс йому удар і одразу зникнув. Питання ж забезпечення партизанів набоями і вибухівкою вони називали «шкідливим базіканням». Так, Мехліс прямо звинувачував партизанів у «утриманських настроях».

А Л.Каганович, коли до нього звернувся І.Старинов щодо питання забезпечення партизанських загонів у Криму, взагалі одразу запалав: «Я милостиню не подаю» і відмовився продовжувати бесіду.

Результати не забарилися. На початку 1942 року командуючий партизанським рухом у Криму О.Мокроусов розпачливо повідомляв у центр: «Продуктами харчування загони 5-го району при мізерних пайках забезпечені на 10 днів, а 3-го і 4-го не мають їх узагалі, 18 чоловік уже померли від голоду, ще 30 – конають. У всіх загонах немає медикаментів й хірургічних інструментів... Зброї та боєприпасів зовсім немає лише в другому районі. Але зовсім немає протитанкових гранат, мін, вибухівки…».

Дуже страшне повідомлення. Десятки людей у партизанських загонах вмирали навіть не від рук ворога - від голоду! Були абсолютно відсутні гранати, міни, вибухівка, а загони другого району були змушені воювати ще й зовсім без зброї. В цей же час від них вимагали неможливого – активних бойових дій з ворогом. І Л.Каганович репетував «милостиня».

Як наслідок, з третього району у повному складі дезертирував Тельманський загін. Дехто з колишніх партизанів не пробачив радянській владі смертей від голоду своїх товаришів, перейшов на службу до німців. Просто розбіглися по домівках Фрайдорський, Лариндорфський, Карасубазарський, Красноперекопський загони… Це сотні бійців, які могли б багато шкоди нанести окупантам. Маємо на увазі, що по домівках розходилися беззбройні, часто поранені, вмираючи від голоду люди, фактично кинуті напризволяще. Зраджені воєнними високопосадовцями, які сиділи далеко від лінії фронту в теплих кабінетах.

Недооцінка значення диверсантів і партизанів, ігнорування їх потреб у зброї, вибухівці, медикаментах призводили до вкрай низької ефективності їх роботи, що у кінцевому підсумку прямо грало на руку окупантам. Приміром, вже по війні партизанський командир М.Дука згадував, як під час одного вдалого бомбардування залізничної станції декільком літакам, скинувши декілька тисяч бомб (!), таки вдалося пошкодити полотно, знищити ешелон і зупинити рух потягів на чотири години. Всього на чотири години. Після чого німцям вдалося повністю ліквідувати всі пошкодження. Уявіть, підкреслював партизан, скільки ж підривники-диверсанти могли знищити потягів тією ж самою кількістю вибухівки, яка містилася у скинутих авіаційних бомбах! Десятки ешелонів, сотні?

Для прикладу можна взяти підпільно-диверсійну групу, очолювану В.Молодцовим, яка діяла в Одесі. Всього декілька місяців її роботи ознаменувалися надзвичайно значними перемогами над окупантами. На початку листопада 1941 року було зруйновано залізничну колію між станціями Дачна і 2-га Застава. Фашистам знадобилася ціла доба щоб відновити рух. Також було підірвано ешелон із румунськими і німецькими чиновниками. Загинуло близько 250 окупантів. Підпільникам вдалося підкласти вибухівку до приміщення комендатури – вибухом вбило 150 офіцерів ворога тощо. Ця одна-єдина невеличка підпільна група знищила стільки ворогів і нанесла їм таких матеріальних втрат, що німці тривалий час вважали, що у них у тилу діє ціла велика військова частина. Але зрада одного з членів групи призвела до провалу і загибелі Молодцова і 13 його товаришів.

На жаль, коефіцієнт корисної дії підпільників мало цікавив військову верхівку. Домінувало ставлення до партизанів як до чогось другорядного, малопотрібного, допоміжного.

Як стримуючий фактор, слід також відзначити й жорстокість відплатних акцій німців у відповідь. Для підтримання порядку на окупованих територіях було створено оперативні групи – айнзатцгрупи. До їх складу входили загони СС, агенти нацистської поліцейської служби, СД і гестапо. Такі групи були сформовані В.Шелленбергом (шефом управління шпіонажу та диверсій Головного імперського управління безпеки рейху) ще у 1938 році для операцій у Чехословаччині.

Гітлер надавав їх діяльності великого значення, наголосивши у березні 1941 р.: «У боротьбі двох світоглядів повинні бути використані всі необхідні засоби насильства. Це буде війна на знищення». На айнзатцгрупи він покладав завдання ліквідації небажаних елементів, і взагалі саме вони повинні були здійснити таке бажане «знелюднення» східних територій. Гітлер прямо вказував, що з цією метою СС отримує «особливі повноваження».

Однак саме з перекиданням їх на Схід виникли затримки. Складні і довготривалі переговори, які велися між керівництвом СС і вермахтом щодо використання і повноважень таких груп на Східному фронті затяглися. Начальнику гестапо Мюллеру не вдалося одразу переконати і схилити на свій бік воєнного генерала Вагнера. Мюллер вимагав для айнзатцгруп максимальних повноважень: повну незалежність від військового командування у районах їх дій, а натомість і максимальну допомогу армії військам СС по знищенню «небажаних елементів» і по вивезенню населення на роботу в Німеччину.

Важко сказати, що рухало Вагнером, розуміння того, якими «зачистками» насправді будуть займатися такі групи у тилу армії і скільки військових злочинів проти людства буде здійснено їх руками, або банальна гордість військового, який не побажав визнати чиюсь зверхність над собою, але він не тільки категорично відмовив Мюллеру, а ще й побіг скаржитися Кейтелю і Канарісу. Відомства сварилися між собою, а результат переговорів був відсутнім навіть і наприкінці травня 1941 року – тобто тоді, коли війна вже була фактично на порозі. Як наслідок, негнучкого Мюллера від переговорів відсторонили, а натомість їх очолив Шелленберг, який миттєво владнав ситуацію. В результаті, з початком війни проти СРСР айнзатцгрупи було перекинуто на східний фронт.

Групи були поділені по територіальному принципу. В Україну були направлені групи «С» (підрозділи: зондеркоманди №4 і 4-б, айнзатцкоманди №5 і 6) і «Д» (зондеркоманди №10 і 10-б, айнзатцкоманди № 11-а, 11-б і 12).

Саме на цих групах лежить відповідальність за тисячі військових злочинів на окупованій території. «Зачистки» територій, знищення військовополонених, «неповноцінних» народів: євреїв, циган, боротьба з партизанами та численні каральні акції – це лише неповний список їх «діяльності». Дослідники навіть зараз не можуть назвати чіткої цифри знищеного населення, але рахунок йде на мільйони. Лише на весну 1942 року чотири таких групи знищили від 1 млн. 400 тис. до 2 млн. людей.

Так, керівництво групи «С» у зведеннях від 3 листопада 1941 року повідомляло про знищення 75 тис. людей. Тільки зондеркоманда №5 відправила у рейх 137 вантажівок із одягом вбитих нею мирних мешканців. Командування групи «Д» на 12 грудня 1941 р. винищило 55 тис. людей.

До речі, це при тому, що кількість членів таких груп була дуже незначною (що було окремою гордістю нацистського керівництва – подивіться скільки «героїчних» вчинків можуть здійснити всього декілька сотень відданих співробітників) – лише від 800 до 1200 людей. На цей склад припадало 350 есесівців, 100 членів гестапо, 80 співробітників допоміжної поліції (вони набиралися як правило на місці), 30-35 співробітників СД, 40-50 робітників карної поліції, представники поліції порядку. Окрім того, у складі груп була велика кількість технічного допоміжного персоналу - 150 шоферів та механіків, перекладачі, телефоністи, керівні кадри тощо.

Айнзатцгрупу «С» очолив оберфюрер СС Раш. Досвідчений працівник – брав участь у підготовці провокацій напередодні війни з Польщею. Раш вважав, що має значні заслуги перед Рейхом, і що його зовсім незаслужено обійшли при розподілі портфелів і, відповідно, діяльність на посаді керівника такої групи повинна була стати трампліном для подальшого кар’єрного стрибку. Як наслідок, робота його команд відрізнялася надлюдською жорстокістю – саме на ньому відповідальність за Бабин Яр.

Командиром групи «Д» став Олендорф, який теж був переконаний, що призначення на настільки незначну посаду відбулося тільки як результат помсти недоброзичливців, щоб «морально знищити». Але саме бажання вислужитися, довести, що здатен на більше й обумовлювало жорстокість і масовість знищення людей. На Нюрнберзькому трибуналі Олендорф зізнавався: «Я не давав дозволу на страту окремих осіб. Розстрілювалися лише групи людей…». Людей знищували одразу сотнями, тисячами – так досягалася максимальна ефективність роботи айнзатцгруп…

Показовим приміром є звіт щодо однієї-єдиної проведеної операції «Котбус», під керівництвом генерала СС фон Готберга:

«Знищено противників - 4500

Вбито за підозрою у належності до партизанських банд - 5000

Загинуло німців – 59

Вилучено зброї – 492 гвинтівки».

Вражає невідповідність вбитих партизанів і вилученої у них зброї: менше 500 гвинтівок на 9500 людей! 9 тисяч партизанів йшли у бій неозброєними? Звісно, ні. Скоріше за все більшість загиблих не мали жодного стосунку до підпільників і були страчені просто як заручники із метою залякування місцевого населення. Щодо чого із великою гордістю і повідомляв генерал Готберг: «Велика кількість загиблих жінок та дітей посіяла великий жах перед німцями у серцях цивільних. Відтепер будь-які акції партизан стануть неможливими», - хвалькувато заявляв есесівець.

Фактично німцями на окупованих землях було введено кругову поруку. Начальник штабу головного командування збройними силами Кейтель у циркулярі, присвяченому боротьбі з партизанським рухом вказував: «Щоб у корені придушити незадоволення, необхідно з першого ж приводу негайно вжити найбільш жорстоких заходів, щоб утвердити авторитет окупаційної влади і запобігти дальшому поширенню руху. При цьому слід мати на увазі, що людське життя в країнах, яких це стосується, абсолютно нічого не варте і що залякуючий вплив можливий лише шляхом застосування надзвичайної жорстокості. Спокутою за життя німецького солдата у цих випадках, як правило, повинно служити покарання смертю 50-100 комуністів. Спосіб страти повинен збільшувати ступінь залякуючого впливу».

Так, приміром, у липні 1941 р. під Миколаєвом партизани вбили кількох німецьких солдатів. Причому, стратили з особливою жорстокістю – їх було живцем спалено на повільному вогні. Партизани облили бензином лише нижню половину тіл німців і ті конали у страшних муках. Натомість у відповідь німці розстріляли 400 військовополонених.

«Одеська газета» орган окупаційної адміністрації повідомляла 25 жовтня 1941 року, що у відповідь на диверсійний акт радянського підпілля, який коштував життя 64 окупантам: «Військове керівництво м. Одеси доводить до відома населення Одеси і її навколишніх територій, що після терористичного акту, здійсненого проти воєнного керівництва в день 23 жовтня 1941 року, були розстріляні: за кожного вбитого офіцера або цивільного чиновника або румуна по 200 більшовиків, а за кожного солдата німця або румуна по 100 більшовиків. Взяті заручники, які, у випадку повторення подібних актів, будуть розстріляні разом з їх сім’ями». У якості помсти в Одесі було знищено 12 тисяч заручників.

Замах на німецького офіцера у Дніпропетровську коштував життя 100 заручників у грудні 1941 року. А у лютому 1942 року у Камянець-Подільському стратили 10 людей лише за перерізаний телефонний кабель.

3 листопада у донесенні про події в СРСР № 128 в Берлін повідомлялося:

«…командами айнзатцгрупи досі було ліквідовано приблизно 80 000 осіб. Серед них знаходиться біля 8 000 осіб, щодо яких на основі розслідувань була доведена ворожа проти Німеччини або більшовицька діяльність. Решта була страчена на основі заходів відплати». Вдумаємося: лише проти кожного десятого вбитого були висунуті якісь звинувачення, решта була вбити абсолютно ні за що. А серед них величезна кількість жінок, дітей…

Така нелюдська жорстокість окупантів нерідко змушувала партизанів зменшувати свою активність, щоб не підставляти під удар мирне населення.

Наголосимо й на тому, що не менше смертельних небезпек загрожувало радянським підпільникам і партизанам і після того, як німців вибивала з окупованих територій Червона армія. Так, цікаві свідчення залишив офіцер для особливих доручень Українського штабу партизанського руху капітан Олександр Русаков: «відверто кажучи, тим, хто побував на цій (німецький – авт.) стороні взагалі не вірять. Також і партизанам. Вони знають те, що їм не треба було б знати… Партизани були у німецькому тилу, читали ворожу літературу, дізнались критику на Сталіна і більшовизм».

Тож колишніх підпільників, які, незважаючи ні на що, вижили у нелюдських умовах, чекали численні перевірки. Як можна зрозуміти із наведеного вище свідчення, ці перевірки були вже тільки формальністю, лише видимістю законності. Насправді доля підпільників вже була остаточно вирішена – читання критики на Сталіна влада їм не пробачала.

Типовою стала справа диверсанта агента НКВС А.Шведова. У грудні 1941 року його заслали у місто Сталіно (тепер Донецьк) для організації партизанського підпілля. Та вже навесні 1942 року він був заарештований. Зазначимо, не така вже й нетипова ситуація, подібна доля спіткала багатьох підпільників. Але так як ніякого підпілля Шведову створити не вдалося, то після ретельних допитів і катувань у поліції він таки був відпущений на свободу. До того ж, як пізніше було встановлено, Шведов на допитах не зламався, не впав у паніку, тож сила волі, гострий розум і непогані акторські таланти – все це дозволило йому обвести окупантів навколо пальця. Він залишився живим і навіть все ж таки, незважаючи ні на що, робив спроби підняти червоне підпілля в регіоні.

Але після повернення Червоної армії у 1944 році Шведова заарештували. Тепер вже радянські спецслужби (зазначимо, що теж досить типово…). Проти нього було висунуте лише одне звинувачення – був у фашистів і вижив, і відпустили. Значить - зрадник. Інші докази потрібними й не були. Шведова розстріляли. Герой, який витримав пекло німецьких катувань, був перетворений на злочинця. Реабілітований він був тільки у 1973 році. Цю справу розглядали повторно і не знайшли жодних доказів його зради...

Ще більш трагічною стала доля бійців партизанського загону Г.Ткаченка, що діяв на Ворошиловградщині. Місцеве партійне керівництво, яке було залишено для організації і керівництва цим загоном, одразу ж з початком війни дезертирувало і розбіглося хто куди. Але партизани, залишені напризволяще, не склали руки. Військова вдача була на їхньому боці, тому цей загін без жодної керівної ролі партії вижив і вніс свій вклад у перемогу над фашизмом. (Приклад тієї самої самоорганізації мас, якій так не довіряв і Й.Сталін, і працівники «відповідних органів». Логіка була простою – чого це вони по домівках не розбіглися, коли тікали ті, кому партія наказала воювати у підпіллі, їм що, більше за всіх треба?!).

Парадокс, загін вижив в умовах терору окупації лише для того, щоб бути знищеним НКВС. Те, що не змогло зробити гестапо, з легкістю вийшло в їх радянських колег. Справа була в тому, що після звільнення Донеччини, в місто повернулися представники партійного керівництва. Ті самі, які на початку війни так ганебно перелякалися й розбіглися, тепер були зацікавлені у якнайвигідніший для себе інтерпретації подій. Ось так і було доведено, що ніякого героїзму партизани не проявили, та й взагалі загону начебто і не було. Ткаченка і його товаришів катували-допитували і врешті решт змусили зізнатися, що «насправді» вони з самого першого дня «співробітничали» з німцями, виконували виключно їх завдання і таке інше. У результаті всі 14 партизанів, всі, кому вдалося вижити під німцями, були розстріляні. Боягузтво партійних керівників на довгі роки було поховане разом із ними…

Тільки 30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць – Український штаб партизанського руху на чолі із Т.Строкачем. Наприкінці 1942 р. вже були сформовані партизанські з’єднання під командуванням О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Особливу активність червоні партизани виявили у 1943 р. – було розгорнуто «рейкову війну»: підірвано понад 3,5 тис. ешелонів та майже 1,5 тис. залізничних мостів. Лише під час Курської битви партизанами України було виведено з ладу 114 залізничних і автомобільних мостів, знищено понад тисячу ешелонів ворога. Безстрашно діяли підпільні групи: «Партизанська іскра» на Миколаївщині, «Молода гвардія» на Луганщині тощо.

Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України та південній частині Білорусії значну територію, яку називали «Партизанським краєм». Німецьке командування було змушене виділити для боротьби із партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту. Однак, жорстокість каральних акцій у відповідь змушувала партизанів та підпільників зменшувати свою активність. Так, приміром, 22 жовтня 1941 р. в окупованій Одесі було підірвано комендатуру румунської армії - загинуло 64 окупанти, але за це були розстріляні 12 тисяч заручників тощо.

Другим напрямком руху опору стала діяльність Організації українських націоналістів.

30 червня 1941 р. ОУН(б) без погодження з німцями проголосила Акт відновлення Української держави та сформувала уряд на чолі із Я.Стецьком. Це викликало негативну реакцію німців - вже на початку липня 1941 р. було заарештовано С.Бандеру, Я.Стецька та інших українських діячів і кинуто їх до концентраційного табору Заксенхаузен.

В німецькому рапорті від 15 вересня 1941 р. підкреслювалося, що ОУН „пропагує національні політичні ідеї, що становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому”. Тільки у вересні 1941 р. було заарештовано близько 2 тисяч та розстріляно кілька сотень членів бандерівських „похідних груп”. А 25 листопада 1941 р. гітлерівське командування видало наказ: „Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”. У донесенні Наркома Держбезпеки УРСР П.О.Савченка від 24 травня 1943 р. повідомлялося: „Масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери”. Братів Степана Бандери Василя і Олександра було закатовано в концтаборі Аушвіц 21 липня 1942 р. Загалом, за підрахунками історика А.Русначенка, за роки війни гітлерівці винищили близько 30% членів ОУН.

Збройним формуванням стала «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця, а також військові загони ОУН. У жовтні 1942 р. на базі їх об’єднання було створено Українську повстанську армію (УПА). У лютому 1943 р. третя конференція ОУН(б) прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Першій бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 р., коли сотня УПА під керівництвом І.Перегійняка напала на м.Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці нападають на табори військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні було вбито шефа спецвідділів СА генерала В.Лютце. У відповідь каральні акції та бої з німцями. Лише за липень –вересень 1943 р. відбулося 74 крупних бої, не рахуючи дрібних сутичок, в яких німці втратили до 3 тис. солдатів.

На ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН-Б у 1943 р. було ухвалено головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті тощо. Збір підкреслив, що ОУН бореться проти імперіалізму, тому має за противника і Німеччину, і СРСР.

Очолив УПА Р.Шухевич (Т.Чупринка) (загинув у 1950 р.). На 1944-45 рр. чисельність бійців УПА нараховувала до 100 тис. бійців. Незважаючи на величезні втрати під час «червоної мітли»: з лютого 1944 р. по 22 жовтня 1945 р. було вбито 98846 повстанців, потрапило в полон 104990, здалися 48880 людей, рух опору тривав до 1960 р. Останній бій з УПА відбувся 14 квітня 1960 р. біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської обл.