Тема vіі. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.).

1. Україна напередодні і на початку Другої світової війни.

2. Участь українського народу в Великій Вітчизняній війні срср проти німецько-фашистських загарбників:

а) початок війни, бої на території України та трагічні наслідки для її населення;

б) окупаційний нацистський режим в Україні; рух опору фашизму.

3. Завершальний етап війни. Вклад України в перемогу над фашизмом, уроки і наслідки війни.

Основні поняття теми:

ФАШИЗМ – (від лат. «фашио» - пучок, в’язка, об’єднання) – політична течія, яка виникла в Італії наприкінці 1920-х рр., а також форма тоталітаризму, відкрито терористична диктатура, яка перекреслює всі демократичні права та свободи, спирається на насильство, шовінізм та расизм.

НАЦИЗМ – назва німецького фашизму, який походить від назви Націонал-соціалістичної робочої партії в Німеччині.

ДЕПОРТАЦІЯ – вигнання, висилка, примусове переселення окремих осіб, груп, народів.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 1999. - С.379-417.

2. Історія України / Відп. ред. Ю.Сливка; керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 2002. - С.306-340.

3. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Харків: Школа, 2007. - С.403-473.

1. Україна напередодні і на початку Другої світової війни.

Напередодні війни глибокі суперечності у міждержавних відносинах досягли критичного рівня. В їх основі були як політичні причини – прагнення великих держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити домінування своєї системи, так і економічні – бажання розширити сфери застосування капіталу, отримати дешеві джерела сировини та робочої сили. Слід відзначити посилення американського чинника в Європі, країни якої поступово із укріпленням економічних і політичних важелів впливу США переставали бути єдиними і повноправними господарями своєї долі.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних угод, ініційованих після Першої світової війни державами переможницями, виявила свою недосконалість. Принижена, переможена Німеччина прагнула реваншу. Прихід до влади нацистів, фашизація Італії, яка стала союзником Німеччини, а також і зайнята лідерами Великобританії, Франції, з мовчазної згоди США цинічна політика «умиротворення» - тактика «невтручання» та поступок агресорам поставили світ перед прямою загрозою початку нової війни.

Окрім того, ультрареволюційність тактики комуністів, ідея-фікс «даешь мировую революцию» призвели до самоізоляції, посіяли недовіру до СРСР з боку демократичних сил західних країн та унеможливили створення антигітлерівської коаліції, системи колективної безпеки, фактично сприяли приходові до влади фашизму. Й.Сталін не бачив моральних перешкод для таємних змов із А.Гітлером, був готовий взяти активну участь у спільному переділі світу. Ліга Націй не знайшла дієвих важелів для гармонізації суперництва двох систем світоустрою. Нова світова війна стала неминучою.

Напередодні війни українські землі входили до складу декількох держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Тому «українське питання» було проблемою не лише українського народу, а й одним із найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Ініціатором розіграшу «української карти» стала Німеччина, яка таким чином здобувала собі спільників для реалізації своїх експансіоністських планів. За рахунок Західної України А.Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антифашистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР, водночас територіальними поступками перетворити СРСР на свого тимчасового союзника, створити стратегічний плацдарм для подальшого просування на Схід.

29-30 вересня 1938 р. було укладено Мюнхенську угоду. Керівники Великобританії та Франції вирішили «умиротворити» Німеччину за рахунок західних територій Чехословаччини, яка, у свою чергу була змушена 11 жовтня 1938 р. визнати автономію українців. Так наприкінці 1938 р. постала Карпатська Україна. Головою її уряду став Августин Волошин. Однак Німеччина вирішила остаточно ліквідувати Чехословацьку державу (вірніше кажучи, «розрахуватися» її територіями зі своїми союзниками) й дала згоду на окупацію вже 13-14 березня наступного року Закарпатської України Угорщиною. В таких умовах було проголошено незалежну країну - Карпатську Україну, прийнято Конституцію, українську мову як державну, затверджено гімн: «Ще не вмерла України». Президентом став А.Волошин.

Однак, для охорони незалежності нова держава мала лише невеличкі погано озброєні воєнні сили – Карпатську Січ. В той час як на неї сунуло понад 40 тисяч воїнів регулярної армії. Хоча на допомогу закарпатцям із Галичини і прибуло багато добровольців (переважно членів ОУН), які увійшли в історію завдяки своїй мужності та героїзму, але переламати хід подій вони не змогли. У боях загинуло декілька тисяч закарпатців і сотні галичан. Пали й командири Карпатської Січі – Зенон Коссак і Михайло Колодзінський. Перед вирішальним боєм Колодзінський відмовився від запропонованої капітуляції перед переважаючими силами противника: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати».

Так, першою жертвою цієї міжнародної гри навколо українських територій стала Закарпатська Україна. Утім це був лише початок. Наступною, на думку А.Гітлера, повинна була «зіграти карта» західноукраїнських земель. За їх допомогою Німеччина сподівалася вирішити одразу декілька найважливіших стратегічних завдань: не тільки окупувати частину Польщі, а ще й унеможливити формування антифашистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР, і навіть перетворити СРСР на свого союзника, створити стратегічний плацдарм для експансії на Схід. Зазначимо, що виконати всі ці завдання вдалося із блиском!

Задля реалізації своїх планів Німеччина сплела ціле заплутане павутиння хитрої дипломатичної гри, міждержавних провокацій та шантажу, вибухових заяв і пізніше не менш гучних спростувань, які повинні були ввести світ в оману та відволікти увагу від справжніх планів фашистської верхівки. Причому, ключові події цієї міжнародної гри оберталися навколо майбутньої долі саме українських земель.

Так, ще у червні 1933 р. на міжнародній фінансовій конференції у Лондоні голова німецької делегації Гугенберг висунув відверто провокативну вимогу передачі України Німеччині, адже тільки вона зможе забезпечити «раціональне використання цієї родючої території». Реакція була зрозумілою – СРСР одразу відповів нотою протесту, Німеччина пояснила, що це думка виключно Гугенберга, якому порадили бути обережнішим у своїх висловах.

Також відмінним засобом тиску одразу на декілька держав (СРСР, Польщу, Угорщину) стала пропаганда ідеї начебто створення в майбутньому незалежної української держави – Великої України. До того ж ця ідея знаходила палкий відгук у серцях українських патріотів, яких Німеччина теж планувала якось використати у своїх планах. Фашисти активно загравали з лідерами ОУН. Розенберг (керівник зовнішньополітичного бюро) пропагував ідею створення формально незалежних держав. А.Гітлер теж, розповідаючи про майбутній порядок, обіцяв незалежну Україну: «Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки». Після століть бездержавності навіть такі обіцянки - «без армії, без політики, без власної економіки», але все ж таки нарешті своя держава, змушували серця патріотів битися швидше. До того ж, головним завданням здавалося спочатку проголосити незалежну Україну, а вже далі показати б усьому світові наскільки ми без своєї армії і політики. Всі ці заяви німецької верхівки були настільки обнадійливими, що у 1939 році Провід ОУН навіть наївно почав формувати майбутній український уряд.

Насправді ж, окрім політичного шантажу такі загравання з українцями мали для німців і конкретне завдання, про яке відверто висловився радник бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейст у 1939 році: «Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею не був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі…». Малося на увазі організування на території Польщі чогось подібного до повстання українців. «Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання». Причому втручання у ролі не агресорів, а «миротворців». Цей план не було реалізовано лише з причин побоювання реакції СРСР на таку відверту провокацію.

У внутрішній політиці А.Гітлер також активно експлуатував українське питання. Так, вже у 1936 році у Нюрберзі на з’їзді нацистської партії Гітлер, збуджуючи уяву своїх спільників, виступив із запальною промовою: «Якби… Україна з неозорими полями стала власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні». «Кожна домогосподарка, - переконував фюрер, - тоді б відчула зміни на краще».

У тому ж році в розмові із англійцями Герінг відверто поділився: «Ми вам гарантуємо, що… ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Так посилався чіткий месидж – експансія Німеччини буде спрямована на Схід. Як бачимо – яскравий приклад цинічної політики – кожному говорилося, обіцялося і клятвено завірялося саме те, що він і хотів почути. Спектр був надзвичайно широким – від Великої України до задовольняння прагнень «кожної домогосподарки».

Але, повторимо, така політика принесла свої результати Німеччині. Договір з СРСР було підписано, Друга світова війна стала неминучою…

Відповідно, наприкінці 1930-х, коли час дипломатичних обіцянок відійшов у минуле, а наперед висунулися аргументи військової агресії, стали зрозумілі й справжні задуми Гітлера і місце в них України. З початком війни не політика, а економіка стала домінантою міждержавних відносин. 21 червня 1941 р. Гітлер писав своєму союзнику Муссоліні: «Перш за все сподіваюсь, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним поставником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому». Так було поставлено крапку на будь-якому варіанті незалежної української держави…

16 липня 1941 р. Розенберг запропонував дозволити в Україні певний культурний розвиток - відкрити у Києві університет. На що отримав доволі різку відповідь Герінга: «Ми повинні спочатку думати як забезпечити себе продовольством» – все інше пізніше. (Саме Герінг відповідав за економічну частину плану «Барбаросса» - розробка директив щодо керівництва економікою на завойованих територіях, так звана «Зелена папка Герінга» (в ній: «відтепер і навіки – це наше, німецьке»).

У науці є таке поняття, як точка біфуркації – принциповий ключовий поворотний момент в історії. Можна сказати – розпуття, як у старих казках «ліворуч підеш – коня втратиш, праворуч підеш…» - і далі за текстом. Таке розпуття, яке має декілька рівноможливих варіантів розвитку історичних подій. Подій, які будуть визначати історію на багато десятиліть уперед, а то й на століття. Але як зробиш крок в один бік, надалі повернення вже не буде – історія назавжди обере свій напрямок. Можна сказати, що для всього людства такою точкою біфуркації став 1939 рік. Адже, хто такий Гітлер та що від нього можна очікувати, було зрозуміло будь-якій мислячій людині. Але при всьому тому Другої світової війни легко можна було уникнути. Повторимо – ЛЕГКО. І справа тут навіть не у кількості танків і літаків або бойовому дусі солдатів, а у могутньому факторі, «королеві» людської історії - економіці, яка одна-єдина і тільки вона і рухає вперед увесь історичний процес та розвиток цивілізації.

Зрозуміло, що війна одного з усім світом з економічної точки зору є абсолютний нонсенс. Це ще більш-менш реально у первісному суспільстві, коли ти фараон і за тобою стоїть армія і державний апарат, а проти тебе виступають розрізнені племена напівдиких кочовиків. Але не у реаліях ХХ-го століття. Економічний же потенціал Німеччини програвав сукупному економічному потенціалу таких країн як Англія, Франція, США, СРСР. Однак, ключові слова тут - СУКУПНОМУ потенціалу. Отже, світові «всього-на-всього» треба було створити хоч якусь систему протидії, систему колективної безпеки.

Якщо висловлюватися зовсім простою мовою, то якусь силу, яка б змусила Гітлера і далі мріяти про світове володарювання, але лише вечорами на власній кухні, після виснажливого трудового дня. Але такої системи в світі створено не було. І справа тут не тільки в роботі все того ж економічного фактору: боротьбі імперіалістичних держав за ринки, за ресурси, за корисні копалини та переділ сфер впливу, а ще й у тому, що у світі був ще один лідер, який керував в економічному сенсі значно більш могутньою країною (хоча б потенційно) і який для світу являв собою не меншу загрозу ніж А.Гітлер. Так, утвердження сталінського режиму в СРСР і прихід до влади А.Гітлера у Німеччині, були небезпеками одного порядку.

Впадає в око цілковита тотожність, подібність режимів - сталінського і гітлерівського. На чолі і Німеччини, і СРСР стояв один вождь-лідер, слово якого було остаточним і видавалося за останню істину. У країнах мала право на існування лише одна правляча партія. Будь-яка опозиція, інакодумство, взагалі будь-яка думка, окрім офіційної, були ліквідовані. Причому, ліквідовані однаково неправими методами. Не в політичному протистоянні, а за допомогою провокацій, зрежесованих судових процесів, підставних свідків та заздалегідь винесених вироків. Навіть «самоліквідація» партій (що повинно було зберегти хоча б мінімальну видимість законності) відбувалася за подібними сценаріями. Далі: в країнах було встановлено однаковий диктат страху та терору. Пошук ворогів, репресії та чистки, концентраційні табори, атмосфера тотального доносительства та стеження всіх за усіма – все це характерно для режиму обох диктаторів. І, нарешті, в економіці обоє правили командно-адміністративними методами, окрім того економіка швидко мілітаризувалася. Країни посильно готувалися до війни.

Зрозуміло, що навіть чисто психологічно Гітлер був ближчий і зрозуміліший для Сталіна, ніж будь-який інший тип правителя. В той час, як переговори щодо створення антигітлерівської коаліції мали місце, але реально не було жодного шансу на їх успішне результативне завершення. Так, СРСР, ведучи переговори, ні на секунду не відмовлявся від своєї риторики щодо неминучої перемоги «світової революції». Пропагандистська машина продовжувала працювати в агресивно-хамській манері: «Ми на горє всєм буржуям міровой пожар раздуєм!». Та й взагалі, як каже народна мудрість: «шило у мішку не приховаєш» - і світ відмінно знав ситуацію в Радянському Союзі. Було відомо і про концтабори, і про примусову працю політичних в’язнів, і про соціальні експерименти, що коштували мільйонів загиблих – «розкуркулювання», знищення села, голодомори, все це давало змогу усвідомлювати, яку небезпеку приховує (та, насправді, не сильно й приховував) у собі сталінський режим.

Переговори ж з Німеччиною Сталін розпочав ще у 1936 році (деякі дослідники називають і більш ранні дати). Із цією метою до Берліна був відправлений його особистий емісар Д.Канделакі (офіційна посада - радянський торгпред у Німеччині). Головним завданням якого було вийти на особистий кулуарний контакт із нацистськими лідерами. І сталінський посланець свого добився. Він не тільки спілкувався із першими особами рейху, а й навіть мав аудієнцію із А.Гітлером.

Однак, міждержавна політика - справа нелегка. Радянсько-німецькі економічні переговори практично зайшли у кут. Хоча Німеччина і дуже бажала отримувати з СРСР сировину, але у відповідь була просто неспроможна поставити таку кількість товарів, яка задовольнила б радянський бік. Причому Москва наполягала насамперед на постачанні військової техніки та обладнання.

Але поступово у міждержавних відносинах, які після приходу до влади А.Гітлера різко погіршилися, наступило потепління. Фюрер, відмовився від своєї антибільшовицької риторики, підкреслено посилав у бік СРСР позитивні сигнали. Так, на новорічному прийомі (1939 рік) у рейсхканцелярії Гітлер демонстративно зупинився біля радянського дипломата і майже півгодини вів із ним невимушену дружню бесіду. Таким чином, сторони йшли до взаємного зближення.

Кроком Сталіна у відповідь стала відставка 4 травня 1939 року наркома закордонних справ М. Литвинова, який був категорично налаштований проти угод із фашистською Німеччиною. (Відставці передувала особиста і дуже напружена розмова у кабінеті Сталіна, але йти на поступки нарком відмовився, за що і був негайно позбавлений посади). Новим наркомом було призначено В.Молотова. Відтепер підписання взаємовигідної умови (зазначимо, що справа вже дуже давно вийшла із суто економічної площини) було лише питанням часу і не дуже тонкої дипломатичної гри. Так, посол в Москві Шуленбург писав секретарю іноземних справ Німеччини щодо результатів своєї першої бесіди із новим наркомом у травні 1939 року: «… фактом є те, що пан Молотов майже закликав нас до політичного діалогу. Наша пропозиція щодо проведення лише економічних переговорів не задовольнила його. Звісно була і є небезпека того, що Радянський уряд використає німецьку пропозицію для тиску на англійців і французів…»

Отже, надсекретні переговори, відверті натяки і СРСР чітко дає зрозуміти: та хай їй грець, тій економіці, Сталін закликає розпочати гру на великі ставки. Ну і, зрозуміло, що цілком у дусі кремлівського тирана було трішки пошантажувати Німеччину Англією та Францією, а відповідно країни Заходу - Гітлером. Нехай похвилюються, тим краще будуть позиції Москви на таких переговорах.

А ось Гітлер прийшов у захоплення від отриманих пропозицій та обіцянок. Можна сказати, що два лідери нарешті знайшли один одного. Гітлер 22 серпня 1939 року в ейфорії вигукнув: «Я подам руку Сталіну й разом із ним приступлю до нового розподілу світу». Як наслідок, 23 серпня 1939 р. було підписано пакт Молотова-Ріббенторопа, договір про ненапад і таємні протоколи до нього.

До речі, дуже показовий факт. Коли німецька делегація на чолі з Ріббентропом летіла в Москву, їх обстріляла радянська зенітна батарея. Важко сказати, які при цьому міркування були в артилеристів (можливо, якесь особисте неприйняття німців, або, можливо, дипломатів, або й літаків…), але зі своїм завданням вони вправилися непогано - на літаку пізніше була нарахована велика кількість пробоїн. Проте німецька сторона не заявила жодного протесту. Більше того, взагалі жодним словом ні сам Ріббентроп, ні співробітники німецького посольства не обмовилися про цей інцидент. З цього можна зробити висновок щодо надзвичайної важливості успіху переговорів для німецького боку. Переговорів, які ніщо у світі не могло б для них зірвати.

Пізніше багато було написано про стратегічний вимушений характер радянсько-фашистських домовленостей. Так, Хрущов у своїх мемуарах згадував, що Сталін намагався подати договори як «військову хитрість»: «Надурю, надурю Гітлера». Красива версія, яка знімає із себе левову частину відповідальності, за все, що сталося далі за підписанням цих договорів. «Надурити» тирана і диктатора це ж не злочин, а в чомусь навіть шляхетний вчинок. Але, загалом всі подальші події, які відбулися в СРСР і у світі, свідчать, що мала місце все ж таки щира згода двох таких схожих один на одного маніяків. «Надурити» Гітлера можна було б значно більш простими методами і зі значно меншими затратами праці, енергії та ресурсів. Разом із тим, історія пізніше покаже справжню ціну цьому договору «дружби», але тим, хто насправді обдурить своїх партнерів та «друзів», виявиться зовсім не Сталін…

Причому «воєнною хитрістю» ще якось можна було пояснити виключно договір про дружбу і ненапад, але аж ніяк не таємні протоколи до нього! Весь подальший розподіл сфер впливу і відверта окупація сусідніх держав розкрили справжні плани Сталіна.

Зрозуміло, що підписання договору стало цілковитою несподіванкою у тому числі й для населення СРСР. Як же ж так – фашисти, ми ж з ними ще в Іспанії воювали, - і раптом договір про дружбу?! Тим більше, що начебто ж йшли переговори з Англією і Францією? Адже, незважаючи на роки «зачисток» і арештів, розумних, думаючих людей все ще було достатньо в Радянському Союзі. Для них це був справжній шок. Так, дружина композитора Шапоріна, прочитавши у газетах про «ворогів», які раніше підступно «заганяли у кут» дружбу народів СРСР і Німеччини, записала у своєму щоденнику: «Хто ці вороги? А ще теплі тіла загиблих у Іспанії, Чехословаччині?.. Я не можу – мене переповнює така неймовірна злоба, ненависть, презирство…». І далі: «Пакт про ненапад з Гітлером, з Німеччиною. Який ненапад? Що, німці злякалися, що ми на них нападемо?... Вірогідно, піде у Німеччину вся сировина, нафта, вугілля та інше… Руки Гітлера розв’язані. Польща буде наступною після Чехословаччини… (Вражає, наскільки далекоглядною виявилася ця жінка! – Авт.) Так, дожили. Торжество комунізму! Урок всім вікам і народам, куди приводить «робітничо-селянський» уряд. На мою думку, кожен чесний комуніст і революціонер повинен би зараз пустити собі кулю у лоб».

Письменник К.Симонов так коментував ці події «…сама ця подія чисто психологічно, особливо після всього, що відбулося в Іспанії, після відкритої сутички з фашизмом, яка там була, вразила мене так само, як і моїх однолітків, - багатьох, мабуть, досить сильно. Щось тут неможливо було зрозуміти почуттями. Можливо, розумом – так, а почуттями ні. Щось перевернулося і в навколишньому світі, і в нас самих. Начебто ми стали кимось не тим, чим були; начебто нам треба було продовжувати жити з іншим самовідчуттям після цього пакту».

Причому, увага: настроїв «надурив Гітлера» у суспільстві не спостерігалося! Навпаки, не тільки інтелігенція, а всі верстви населення були шоковані і відмінно розуміли, що цей пакт суттєво посилював Гітлера. Саме Гітлера, а не Сталіна!

Приміром, молодший командир стрілецької роти Семенов у приватній розмові стверджував: «Радянський Союз дав можливість розпочати другу імперіалістичну війну. Якби ми не уклали з Німеччиною договір, вона побоялася б починати війну з Польщею, а тепер Гітлер здійснює свої плани».

Радянському керівництву довелося терміново пояснювати свою позицію. 27 серпня 1939 року К.Ворошилов зі сторінок газети «Правда» розтлумачував: «Не тому перервалися воєнні переговори з Англією і Францією, що СРСР уклав пакт про ненапад з Німеччиною, а, навпаки, СРСР уклав у результаті, між іншим, тих обставин, що воєнні переговори з Францією і Англією зайшли у кут через непереборні розбіжності». На довгі роки офіційна наука в Радянському Союзі (правда століттям раніше її назвали б «придворною») саме так і подавала ті події. Знаходилася безліч доказів і аргументів. У принципі в цьому є певна історична правда, але тільки її частина. Так, зрозуміло, що західні країни були не в захопленні від посилення Радянського Союзу – тоталітарної країни, якою на той момент керувала купка злочинців. І відповідно не дуже поспішали форсувати переговорний процес, маючи надію, що, можливо, воєнне протистояння змете з історичної арени обох тиранів-диктаторів і Гітлера, і Сталіна. (Тим більше, тут мав місце і успіх Німецької дипломатії «На Схід! Вся наша майбутня експансія буде спрямована на Схід!» - стверджувала вона).

Але, з іншого боку, і СРСР (а вірніше його керівництво і особисто Й.Сталін) мав у цій грі свою зацікавленість, свої інтереси. Причому, будь-які угоди із Англією або Францією, або з якоюсь іншою країною, абсолютно не наближали Сталіна до реалізації цих інтересів. Це міг зробити тільки договір з йому подібним - Адольфом Гітлером. І тільки з ним.

22 серпня 1939 року відбулася зустріч французької та радянської сторони. На той момент у радянській пресі вже пройшла інформацію стосовно близького візиту Ріббентропа в Москву, тож французька сторона вже зрозумівши, які це може мати наслідки (хоча й пізно, зазначимо ми) мала причини активізувати переговорний процес. Але натомість вже представник радянського боку К.Ворошилов почав відверто тягнути час.

Він звинуватив французів та англійців у тому, що вони надто довго затягували переговори, а тому тепер вже він пропонував почекати, бо «не виключено, що за цей час можуть відбутися якісь політичні події». Фактично це

був прямий натяк на можливий союз з Німеччиною.

Загалом ставлення радянського керівництва до підписання договору яскраво характеризує такий промовистий факт. Під час переговорів ад'ютант передав Ворошилову записку від О.Поскрьобишева наступного змісту (заради максимальної точності дамо мовою оригіналу): «Клим, Коба сказал, чтобы ты сворачивал шарманку». Все. На цьому можна було ставити крапку. (Лишень зайвий раз вразимося, який був рівень розвитку людей, які займали найвищі державні посади – «шарманка» - ось вам і міждержавні переговори! Переговори, від яких залежала доля всього людства на десятиліття уперед!) Терези схилилися до договору з Гітлером, після підписання якого вороття назад вже не було…

Так само не витримує перевірку фактами і твердження, що Сталін «лише» хотів відсунути війну, розуміючи, що вона рано або пізно вибухне і тільки намагався виграти трохи часу для підготовки країни. На 1939 рік Німеччина абсолютно не була готова до війни. І справа не тільки в тому, що був відсутній навіть план нападу на СРСР («Барбаросса» буде написаний значно пізніше). Причини були, першочергово, економічного порядку. Проаналізуємо сухі, але конкретні показники. 50% свинцю, 80% каучуку, 90% олова, 95% нікелю, 70% міді, 99% бокситів Німеччина ввозила на той момент з-за кордону. Список можна продовжувати. Приміром, практично всю нафту третій рейх закуповував в інших країнах. Ресурси не дозволяли… Як-то кажуть «кишка тонка!»

Тепер щодо озброєння вермахту. На 1 вересня 1939 року німецька армія мала лише 3195 танків, 3646 літаків, і всього-на-всього 35 великих надводних бойових кораблів (для порівняння - у Англії і Франції цей показник складав 360 одиниць).

У цей же час СРСР мав близько 10 тис. танків і до 5,5 тис. літаків (причому це без допоміжної авіації і резерву!). У серпні начальник Генерального штабу ЧА командарм 1 рангу Б.Шапошников звітував щодо можливості Радянського Союзу у випадку іноземної агресії виставити 136 піхотних і кавалерійських дивізій. Вермахт навіть після проведення мобілізації мав всього 102 дивізії (до мобілізації лише – 51).

Натомість підписання договору вже надало Німеччині великі можливості, суттєво посилило позиції Гітлера. Адже, надалі Й.Сталін дружив із розмахом, із усію щирістю, що повністю виключає будь-яке сприяння договору як стратегічної пастки для довірливого Гітлера. Вже 25 серпня вражено-шоковані представники англійської та французької делегацій (з якими, нагадаємо, в той час СРСР вів переговори) почули остаточну відповідь: «через зміни політичної ситуації немає сенсу продовжувати обговорення», - відрізав Ворошилов. Пріоритети зовнішньої політики були остаточно визначені. Світ вступив у нову епоху, з якої повернення назад вже не було…

Фактично договір нарешті розв’язав Німеччині руки в питаннях воєнної агресії проти сусідів. Адже ще 23 травня 1939 року Гітлер на воєнній нараді зі своїми генералами заявив: «Немає питання про те, щоб помилувати Польщу. Є лише питання щодо нападу на Польщу за першої ж зручної нагоди». Єдине, Гітлер потребував гарантій невтручання сусідніх держав, які йому і надало керівництво Радянського Союзу підписанням пакту.

Вже 1 вересня 1939 року Німеччина розпочала Другу світову війну – напала на Польщу. Цікаво те, що фашисти спробували надати видимість «законності» своїм діям. Так, за участі в тому числі і карних злочинців, яким пообіцяли помилування, спецслужби розіграли цілу низку прикордонних інцидентів-провокацій. У тому числі «порушення кордону» і «атаку польських регулярних військ» на радіостанцію в Глєйвіці. Як наслідок, Ріббентроп вибухнув гнівною заявою, в який проголосив, що вермахт «змушений дати відсіч» польській агресії. (До речі, і приречені злочинці, і всі співробітники СД, які брали участь у цих провокаціях, як свідчив пізніше гаупштурмфюрер СС Біркель, були знищені як зайві свідки).

Зрозуміло, що у цій війні Польща була заздалегідь приреченою. Адже військовий бюджет цієї країни програвав Німецькому у 34 рази! Всього-на-всього до 200 літаків польських ВПС відповідали вимогам сучасної війни, решта (ще близько 3 сотень) були вже безнадійно застарілими. Як наслідок, німецька авіація безроздільно панувала у повітрі, бомбардувала і знищувала і наземні цілі. Гітлерівці ламали спротив противника методом потужних таранних танкових ударів. Група армій «Північ» була спрямована на Варшаву, армії «Південь» - на Львів. Однак, польська армія героїчно боронилася. До того ж 3 вересня Англія і Франція оголосили війну Німеччині (проте зазначимо, що хоча ці країни і мали всі можливості тоді ж поставити крапку на німецький агресії, але реальних воєнних заходів не задіяли). Втім, такі дії налякали Німеччину і в той же день Шуленбург звернувся до Радянського уряду з проханням виконати обов’язок союзника і теж вступити у війну – ввести війська на територію Польщі, що «не тільки полегшить наше (німецьке – Авт.) становище, але буде також у дусі угоди, підписаної у Москві, і в радянських інтересах». У відповідь СРСР лише затягував час і підкреслював щодо необхідності дотримування «демаркаційної лінії», яка була визначена у таємних радянсько-німецьких протоколах.

Хоча слід зазначити, що, наприклад, із наданням технічної допомоги СРСР не забарився – радянська радіостанція у Мінську наводила німецькі літаки на цілі у Польщі.

Фортуна ж була на боці Гітлера. Союзники не поспішали із розгортання масштабних воєнних дій, армія Польщі стрімко танула (за перші тижні було знищено 116 польських винищувачів зі 158). 7 вересня польський уряд перебрався у Люблін. В той же час німці розповсюдили відозву до українського населення із обіцянками створити незалежну Україну. Цілком можливо, що це був лише засіб тиску на союзника, але тепер вже СРСР, з одного боку, побачивши, що хоча Англія і Франція війну і оголосили, але реальних дій обмаль – отож не буде їх і проти Радянського Союзу, а, з іншого, - побоюючись, як би «союзник» Гітлер не обманув і не відмовився від положень секретних протоколів до договору від 23 серпня (адже німецькі війська вже перейшли умовну лінію «радянської сфери інтересів») терміново вступив у війну. Показово, що Сталін теж за прикладом Гітлера замаскував свою агресію гаслами щодо допомоги українцям, які «страждали у польському ярмі», розповідями про міфічне масове українське повстання на західних теренах (хоча Шептицький і офіційно спростовував цю інформацію – повстання немає, але це нікого не цікавило), про що раптом вибухнула радянська преса.

Прихильники теорії щодо «стратегічного» характеру радянсько-німецьких домовленостей не дуже афішували й зараз афішують той факт, що нападом на Польщу СРСР порушив одразу близько десяти міжнародних угод. А також і підписаний із поляками договір про ненапад, який було укладено ще 25 липня 1932 року, а потім 5 травня 1934 р. продовжено до 31 грудня 1945 р.

Отже, навпаки, це у Польського уряду була надія на допомогу СРСР у випадку німецької агресії. Причому, навіть вже після підписання пакту Молотова-Ріббентропа 27 серпня 1939 року нарком оборони К.Ворошилов зі шпальт газети «Известия» обіцяв Польщі у разі війни допомогу сировиною і військовими матеріалами. Так, після нападу Німеччини, поляки через свого посла у Москві В.Гжибовського зверталися до радянського уряду з проханням допомоги. У відповідь Молотов від імені уряду категорично відмовився.

Натомість боротися одразу із двома наддержавами сил у Польщі було однозначно недостатньо. Уже 17 вересня Червона Армія зайняла Тернопіль, Збараж, Коломию, Рівне, Дубно, на наступний день – Луцьк і Станіслав. 18 вересня польський президент Ігнацій Мосьціцький, маршал Ридз-Смігли та деякі інші високопосадовці втекли у Румунію. 21 вересня радянська артилерія обстрілювала Львів – було випущено майже 3 тис. снарядів. Наступного дня радянські війська зайняли Львів і Брест. 27 вересня після 27 днів бомбардувань і 19 днів артобстрілів здалася Варшава. Цей день став днем капітуляції Польщі…

Відповідно, тепер, після підкорення Польщі відбулися спільні паради армій-переможниць. Такі паради радянсько-німецьких військ відбулися у Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та деяких інших містах. А 28 вересня 1941 року був підписаний ще один радянсько-німецький договір. Як завжди був укладений і таємний протокол до нього. Цією угодою формально було підтверджено входження західноукраїнських і білоруських земель до складу СРСР.

З нагоди підписання нового взаємовигідного договору відбувся святковий бенкет переможців, на якому союзники були щедрими на компліменти. «За здійснення всіх планів вождя німецького народу!» - проголошував заздоровниці Сталін. «За авторитетного вождя німецького народу, який заслужено користується його любов’ю!» - не вгамовувався він. Радник німецького посольства у Москві Хілгер, який був присутній на цьому прийомі, але у загальній ейфорії не втратив тверезість мислення, записав: «Тон, яким він (Сталін – Авт.) говорив про Гітлера, і те, як він виголосив за нього тост, наштовхували на думку, що його помітно захоплювали деякі риси й дії Гітлера; але я не міг позбутися відчуття, що саме ці риси та вчинки викликали найбільшу відразу серед німців, що перебували в опозиції до нацистського режиму»…

Краще не скажеш. Сталін вбачав дуже багато спільного із Гітлером саме у цих рисах. Фактично від бачив ще одну свою реінкарнацію. Йому імпонувала безпринципність Гітлера, його прагнення йти до своєї мети, не рахуючись ні з якими нормами, законами, загальнолюдськими принципами і жертвами, ці риси Сталін називав «наполегливістю», «силою характеру» тощо. Приміром, 30 липня 1935 року у Кремлі на прийомі керівників і робітників Наркомату шляхів Сталін прилюдно назвав Гітлера «талановитою людиною».

Один з керівників радянської розвідки у Західній Європі В.Кривицький стверджував: «Якщо у Кремлі і був хтось, чий настрій можна назвати пронімецьким, то такою людиною від самого початку був Сталін. Він вітав співробітництво з Німеччиною від моменту смерті Леніна й не змінився, коли до влади прийшов Гітлер. Навпаки, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконаність у необхідності шукати дружби з Берліном». Всесвітньо відомий письменник Генріх Манн записав у своєму щоденнику «Сталін це той же Гітлер. Вони знайшли один одного, щоб виступити проти цивілізованого світу»...

Можна сказати, що відтепер два диктатори були «пов’язані кров’ю». Першим це підкреслив Й.Сталін: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути довгою і міцною».

Заради укріплення дружби Сталін терміново побудував на території СРСР додаткові концтабори. Зрозуміло, що в СРСР ніколи не відчувалася нестача саме цього будівництва, але нові табори будувалися спеціально під утримання 250 тис. полонених поляків. В них загинуло понад 100 тис. з них. В історію увійшли масові розстріли полонених офіцерів у Катині (Смоленська область), Старобільську (Луганська) та інших місцях.

Що ж відбувалося далі? З одного боку, з метою виправдання агресії на повну потужність запрацювала офіційна радянська пропаганда, яка легко могла б переконати самого диявола в тому, що його не існує, як це намагався зробити наївний поет у відомому літературному творі. Досвід аргументації щодо того, що чорне це насправді біле, а біле – найтемніше чорне у радянської влади був накопичений величезний. Вже 31 серпня 1939 року у своєму виступі на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР В.Молотов щиро заклеймив «короткозорих людей», які займалися «спрощеною антифашистською агітацією»

Ну і зовсім «хрестоматійний» приклад – 9 квітня 1940 року, коли німецькі війська вторглися у Данію і Норвегію, Молотов одразу ж заявив Шуленбургу, що Радянський Союз «з розумінням» ставиться до цих заходів і побажав союзникам «повної перемоги в їх оборонних заходах». Увага: «оборонних» заходах! Можна сказати класичний взірець підміни понять.

Таким «шедевром» сталінської пропаганди стало й відкриття, що це насправді саме Польща була фашистською державою! Відповідно будувалася і зовнішня політика. В'ячеслав Молотов із презирством заявляв, що ще недавно Польща пишалася могутністю своєї держави та армії, але достатньо було удару спочатку німецької армії, а потім і Червоної, щоб нічого не залишилося від цього «потворного дитя Версальського договору».

Отже, наголосимо і підкреслимо: у Другу світову війну Німеччина та СРСР вступили союзниками. Ще раз дамо слово В.Молотову: «не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму». Можна ставити крапку…

Шуленбург повідомляв у Берлін: «Радянське керівництво робить все можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу як підмінили. Не лише припинилися всі випади проти Німеччини, але й події зовнішньої політики, які тепер подаються, мають у своїй основі у переважній більшості німецькі повідомлення, а антинімецька література вилучається із книжкового продажу і т.ін…. Радянський уряд завжди майстерно впливав у бажаний для нього бік на своє населення, і в цей раз він теж щедрий на необхідну пропаганду».

Повторимо слідом за німцями «робить все можливе» - дійсно, агітація йшла широким фронтом і торкалася абсолютно всіх ланок суспільно-політичного життя. Приміром, зняли з прокату фільми, які можна було б трактувати як «антинімецькі». Адже Сталін вважав кіно «найвизначнішим засобом масової агітації». До забороненого списку потрапив навіть історичний «Олександр Невський». Пам’ятаємо, цей князь у 1242 році на Ладозі розбив тевтонських рицарів. Хоча і відбулося це мало не тисячу років тому, але радянське керівництво вирішило взагалі знищити всі згадки, що хоч коли-небудь мало місце військове протистояння із германцями. З цією ж метою з фільму «Трактористи» була вирізані сцена, де трактористи знайшли у землі німецьку офіцерську каску часів гетьманства Скоропадського, пробиту кулями партизанів 1918 р. Було видано навіть спеціальний наказ Л.Берії по Гулагам - заборонити охоронцям обзивати в’язнів «фашистами» (це слово аж до початку війни перестало бути в СРСР лайкою).

Причому, на жаль, весь цей театр абсурду торкнувся не лише радянської преси або кінематографії. Маріонеткові комуністичні партії інших держав також були змушені активно підтримати нову політику Й.Сталіна. Так, 2 лютого 1940 року лідер німецьких комуністів Вальтер Ульбрихт зі шпальт газети «Ді вельт» закликав: «Ті, хто плете інтриги проти дружби німецького і радянського народів, є вороги німецького народу і затавровані як поплічники Британського імперіалізму». Такі заклики мали як мінімум два наслідки: по-перше, за відданість В.Ульбрихт пізніше був призначений головою ГДР, а по-друге, дуже незавидною відтепер стала доля «ворогів німецького народу» та «поплічників».

Так «дружба німецького і радянського народів» розгорталася широким фронтом. На вівтар цього світлого почуття були принесені навіть діти. Вже восени 1939 року в Москві зачинився дитячий будинок №6, в якому перебували діти німецьких політичних емігрантів. Зауважимо, вчинок зовсім необов’язковий і навіть зайвий із точки зору «стратегічних воєнних хитрощів» - «надурив Гітлера». Слідом за дітьми настав час і їх батьків – знов-таки вражає оперативність радянського керівництва: вже на початку 1940 року в Німеччину видали цілі партії німецьких та австрійських антифашистів, які раніше знайшли собі притулок у СРСР. Тепер їх примусово, проти їх волі повертали на «батьківщину». Більшість із них – на вірну і неминучу смерть… Загалом лише за офіційними даними Радянський Союз видав німецькій владі близько 4 тисяч німецьких емігрантів. До речі, доля тих, хто все ж таки залишався у СРСР теж була незавидною – майже всі вони були відправлені у табори - ГУЛАГі. Їх звинувачували у зраді комуністичних ідеалів, шпигунстві, троцькізмі, навіть «антинімецьких поглядах». Усього в СРСР було знищено 13 керівників компартії Німеччини, а в самій Німеччині – лише 11 (що зайвий раз підкреслює подібність двох антилюдських режимів терору та винищення і змушує вкотре здивуватися: Й.Сталін закатував більше комуністів, ніж А.Гітлер!). Була розстріляна навіть сім’я К.Лібкнехта. Його сина показово виключили з лав Комуністичної партії, а племінника заарештували тощо.

Окрім того активним було співробітництво НКВС і спецслужб Німеччини. Жертвою сталінської гри стали понад 90 тисяч польських біженців (фактично кожен четвертий, з тих, хто перейшов на територію СРСР з німецької зони окупації). Зрозуміло, що у більшості ці люди були налаштовані антифашистські, а, отже, сильно цікавили німецькі спецоргани. Не вагаючись їх видавали на розправу.

Промовистий факт: навіть працівника амбасади СРСР у Лондоні М.Іванова на 5 років засудили за «антинімецькі погляди». Причому вирок було затверджено… у вересні 1941 року! Просто жахливий пам’ятник тупості радянської командно-бюрократичної системи!

Окрім того, така «дружня» пропаганда Радянського Союзу виливалася й у цілком конкретну допомогу союзнику. Свої нові погляди щодо фашизму Й.Сталін нав’язав і змусив дотримуватися абсолютно всім комуністичним партіям світу. Навіть там, де Радянський Союз напряму не допомагав А.Гітлеру воєнною силою, все одно його руйнівний внесок був значущим.

Найбільше цей вплив відчула на собі Франція. Так, лідер французьких комуністів Морис Торез в перший же день після проголошення Францією війни Німеччині втік до Москви. І вже звідти закликав французів не боронитися німецький агресії. Г.Дімітров писав: «легенда про нібито справедливий характер антифашистської війни повинна бути зруйнована». Комуністи розгорнули широкий саботаж як в армії, так і в тилу. Зривалося постачання, на заводах, підбурювані комуністами робітники свідомо не виконували плани, зростало дезертирство, солдатам роздавали листівки із закликом «не воювати за інтереси агентів британського капіталу»…

І, як наслідок, щирі вітання, які висловив Молотов 17 липня 1940 р. в день, коли Гітлер таки захопив Францію: «Найтепліші поздоровлення радянського керівництва з приводу блискавичного успіху германських збройних сил».

Як ми вже зазначили вище серйозною проблемою у підготовці Німеччини до війни був брак у неї ресурсів. І саме СРСР взявся допомогти із вирішенням цієї проблеми! Згідно з договорами поставки новому союзнику з боку СРСР склали майже 1,5 млн. т. зерна, 865 тис. т. нафтопродуктів, 140 тис. т. марганцю, 14 тис. т. міді, 3 тис. т нікелю, 101 тис. т. бавовни, 26 тис. тон хрому, 2 млн. тон лісоматеріалів… Список можна продовжувати. У 1940 р. - 40% всього експорту СРСР – це допомога Німеччині. Вдумаємося у цю цифру – 40% експорту промислово розвинутої країни, яка займала 1/6 території всієї земної кулі! Оце справді дружня допомога!

Але, увага: в наступному році Й.Сталін прийняв рішення ще збільшити поставки у Німеччину! Міді – на 6 тис. т., нікелю – на 1,5 тис. т., вольфраму на 500 т. тощо. Причому, навіть на шкоду власній промисловості. Адже ще лютневий пленум ЦК ВКП(б) підкреслив «вкрай недостатній розвиток виробництва вольфраму, молібдену, олова і кобальту».

Й.Геббельс у липні 1940 року зазначив «Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати». Саме у цей час Л.Троцький зі свого політичного заслання застерігав світ: «Сталін став інтендантом Гітлера».

Радянський розвідник Леопольд Треппер пізніше згадував, як його вразила розмова із одним німецьким офіцером. Той стверджував: «Якщо успіхи нашого наступу перебільшили всі очікування, то це завдяки допомозі Радянського Союзу, який дав нам бензин для наших танків, шкіру для наших чобіт і заповнив зерном наші засіки».

Останній ешелон з сировиною німецькі залізничники прийняли за декілька хвилин до початку війни!

Більше того, саме СРСР допоміг звести нанівець блокаду, яку намагалася встановити Німеччині Англія. Стратегічні товари для Німеччини СРСР таємно закуповував в інших країнах (приміром у США), потім розвантажував у радянських портах і передавав союзникові. Велику допомогу було надано і німецькому флоту.

А ось німці якраз і не дуже поспішали сумлінно виконувати всі, взяті на себе у зв’язку із договорами, зобов’язання. За 2,5 місяці до нападу на СРСР Німеччина взагалі припинила всі поставки. Її заборгованість досягла 229 млн. марок.

Зрозуміло, що завдяки допомозі СРСР економічне співвідношення з кожним днем стрімко змінювалося на користь Німеччини. Приєднані території давали Німеччині великий ресурс. Так інструкція Геринга стосовно Польщі від 19 жовтня 1939 року наголошувала: «… слід вивозити всю сировину, всі матеріали, весь лом, всі машини, які можуть бути використані для германської воєнної економіки. Підприємства, які не абсолютно необхідні для задовольняння самих мінімальних потреб населення, повинні бути вивезені в Німеччину, якщо тільки вивіз не потребує надто багато часу, в іншому випадку вони повинні практично використовуватися на старому місці для роботи за германським завданням».

Повною мірою запрацював механізм вивезення населення на примусову роботу в Німеччину. Так, тільки кількість польських жінок, яких віддали у прислугу в німецькі родини оцінюється у 400-500 тис. людей. Губернатор польських територій Ганс Франк 25 січня 1940 року заявив, що легко дасть (мається на увазі примусове вивезення) також і для роботи на заводах та фабриках Німеччини мільйон польських робітників. Як наслідок, гестапо влаштовувало облави, обшуки, людей хапали просто на вулицях. І вже на серпень 1940 року в Німеччину для роботи на військових заводах було вивезено 800 тис. робітників. Захоплення інших країн дало змогу збільшити кількість вивезених робітників до 3,1 млн. людей на травень 1941 року.

Так із підкорених країн вивозилися сировина, харчові продукти, невільники, верстати, обладнання тощо. З Франції вже до літа 1941 року було вивезено 5 тис. паровозів і 250 тис. вагонів. Окрім того трофейними авто (переважно французькими) було обладнано понад 90 дивізій вермахту. Вже до середини квітня 1941 р. французька промисловість виготовила для Німеччини 13 тис. вантажівок, 3 тис. літаків, 1 млн. снарядів і т.ін. Також Франція була зобов’язана надавати Німеччині 750 тис. тон зерна та іншу сільськогосподарчу продукцію.

З Бельгії було вивезено 74 тис. залізничних вагонів і понад 350 тис. автомобілів (що складало більше, ніж 90% всіх наявних авто у країні). Данія забезпечила Німеччині майже 90 тис. т. олії, близько 160 тис. т. свинини, 100 тис. т. яловичини, 60 тис. т. яєць та інші продукти (на травень 1941 р.).

Виконували замовлення військової промисловості рейху 5 тис. промислових підприємств Польщі, Бельгії, Чехословаччини, Норвегії та інших країн. Приміром, на чеських заводах був вироблений кожен п’ятий танк вермахту. Як наслідок, середньомісячне виробництво танків збільшилося зі 180 машин у 1940 році до 270 у 1941 р. Таким чином, до початку війни з СРСР кількість танків у німецький армії зросла порівняно з 1939 роком майже вдвічі!

Схожа ситуація була і у військово-повітряних силах. Вже у 1940 році було вироблено 10247 літаків, у 1941 р. – 12401 (дані по всіх видах авіації). А загалом тільки за період з серпня 1940 року по червень 1941 р. кількість воєнних літаків Німеччини зросла на 7682 машини (нагадаємо, у 1939 р. вся воєнна авіація Німеччини мала менше 4 тис. літаків).

Слід ще враховувати потенціал союзників Німеччини. Приміром, невдала війна СРСР з Фінляндією призвела до того, що понад половина всього фінського експорту пішла у Німеччину. Саме з цієї країни німці отримували нікель, мідь, молібден, кобальт та іншу сировину настільки потрібну для військової промисловості. Угорщина віддавала Німеччині більшу частину вирощеного врожаю, окрім того, десятки її заводів виконували замовлення вермахту тощо.

Таким чином, як свідчать всі вище наведені факти, договір Молотова-Ріббентропа і таємні договори до нього, істотно вплинули на світове співвідношення сил, і надзвичайно посилили позиції Німеччини. Саме допомога Радянського Союзу розв’язала А.Гітлеру руки для масштабної воєнної експансії, максимально наблизила його до втілення заповітної мрії: світового володарства.

Але не забуваємо, що у Сталіна теж була своя зацікавленість у двосторонніх домовленостях. Що ж отримав він?

Першочергово, після розділу Польщі Сталін приєднав до СРСР території Західної України. Але лише цими землями він не збирався задовольнятися. У червні 1940 року Румунія також була змушена віддати Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР своїм рішенням включила ці території до складу УРСР, а із залишків Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР.

14 і 16 червня 1940 року СРСР надіслав відповідно Литві та Латвії ультиматуми. Уряди цих країн були звинувачені у підготовці міфічної агресії, створення антирадянського воєнно-політичного союзу «Балтійська Антанта» тощо. (Причому ніколи так і не було наведено ЖОДНИХ доказів всіх цих звинувачень!) Відповідь прибалтійських країн СРСР у принципі й не цікавила, на її підготовку давалося всього 10 годин!

Для того, щоб прибалтійські держави зрозуміли серйозність намірів, ще на початку червня була здійснена певна військова підготовка за участі Наркомату оборони, прикордонників і НКВС. Сенс цих дій був однозначним: у разі неприйняття ультиматуму, питання буде вирішено воєнними силами. За цих умов уряди Литви, Латвії, Естонії пішли у відставку, а в країни були введені значні сили Червоної Армії.

Таким чином, не тільки Гітлер мав експансіоністські плани щодо сусідніх держав. СРСР теж не гребував і шантажем, і воєнною агресією приєднувати до себе нові території. Невдача спіткала Сталіна лише з нападом на Фінляндію – героїчна боротьба фінів змусила завойовника відступити. Отже, обидва диктатори мали свої, дуже подібні цинічні плани щодо переділу світу і окупації сусідніх територій – саме ця схожість задумів і однакова цілковита безпринципність їх реалізації і штовхнула їх назустріч один одному, замкнула дружні обійми.

Так, 1939 р. став роком таємних підкилимних домовленостей, цинічних торгів, де на кону стояла майбутня доля всього людства на багато років уперед – став роком початку нового переділу світу, роком початку Другої світової війни. Війни, в яку два диктатори Гітлер і Сталін вступили союзниками, наввипередки запевняючи один одного у щирій дружбі. Дружбі, яку вони «скріпили кров’ю».

І на останок цікавий і надзвичайно показовий факт: у 1939 р. журнал «Тайм» назвав Й.Сталіна – «Людиною року». Роком раніше – у 1938 р. цей же журнал «Людиною року» проголосив А.Гітлера.

Радянізація Західної України.

Домовленості з Гітлером окрім приєднання Західної України сприяли також і вирішенню питання Північної Буковини і Бессарабії. СРСР, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих територій і 28 червня 1940 р. вони відійшли до складу радянської України.

В результаті приєднання нових земель територія УРСР збільшилася до 565 км² та на 8 млн. 800 тис. населення. На перших порах радянізація відбувалася за підтримки місцевого населення, яке настраждалося під іноземною окупацією. Радянська влада конфісковувала поміщицькі землі, які частково розподілялись між малоземельними селянами, вводився 8-годинний робочий день, розвивалось медичне обслуговування, обмежувалося безробіття тощо. Було проведено також і культурно-освітні зміни: запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та вузів, просування місцевих кадрів-викладачів, завезення зі східних областей літератури української мовою тощо.

Але, разом із тим, припинили своє існування всі політичні партії, а також і всі інші громадські організації: «Просвіта», Наукове товариство ім.Т.Шевченка. Була зліквідована вільна українська преса - замість 83 газет почали виходити 6 нових. Всеохопною стала політична цензура, ввели обов’язкове вивчення російської мови, почалися репресії проти Української греко-католицької церкви. За 1939-41 рр. з Західної України в Сибір було депортовано 400 тис. людей. Загалом від репресій постраждав кожен 10.