3. Політика Української Директорії

З приходом до влади Директорії розпочався новий період української революції. Гетьмана було оголошено поза законом, його декрети скасовано, відновлено попередню назву держави – УНР і чинність її законів (Універсалів). 26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію – програму діяльності нової влади. Одне з основних положень цього документу – обіцянка експропріювати державні, церковні й великі приватні землеволодіння і перерозподілити їх серед селян. Відзначалось, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції.

Однак ситуація, в якій опинилася Директорія УНР, була дуже несприятливою. Зсередини її послаблювали суперечки між лідерами. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали “радянську платформу”, виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та за пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежної держави через посилення армії та її адміністративних органів.

Селянство, що становило більшість населення республіки, не виявило бажання захищати УНР. Селяни-повстанці почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною. Тим більше, коли 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, в руках заможних селян було залишено ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. До того ж, відсутність чітких строків аграрного реформування та адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, закриття утворених за гетьмана установ, заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Це значно звузило соціальну підтримку Директорії.

До внутрішніх труднощів додалися і зовнішньополітичні. УНР опинилася в кільці фронтів: на півдні наступали армія Денікіна та французькі війська, які в грудні 1918 р. захопили Одесу, а в січні 1919 р. – Миколаїв, на східних-північних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії, яка не визнавала Україну за суверенну державу, на заході поширювала свої агресивні дії Польща. Це був справжній “трикутник смерті”, вирватися з якого Україні не дістало сил.

Великі надії покладалися Директорією на Трудовий конгрес – свого роду тимчасовий парламент, вибраний із робітників, селян і трудової інтелігенції. Напередодні відкриття Трудового конгресу 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі було урочисто проголошено Злуку Східної і Західної України в єдину соборну державу. Проте через складність політичної ситуації ця подія не вплинула на подальшу боротьбу. Перша сесія Трудового конгресу, яка відбулася в Києві у січні 1919 р., затвердила Акт злуки УНР і ЗУНР і передала тимчасово законодавчу і виконавчу владу Директорії, яка перетворилася фактично на особисту диктатуру С. Петлюри.

Між тим Радянська Росія не полишила думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим регіоном, як Україна. Наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. В грудні 1918 р. уряд Росії заявив про те, що він більше не визнає Україну як самостійну державу. Радянські війська вторглися в Україну. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Це вимусило її офіційно оголосити 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Але погано підготовлена та організована армія УНР не могла протистояти радянським військам. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливала значна активність отаманів. Два колишніх петлюрівських отамана Григор’єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії, формування Н. Махна не визнавали уряду Директорії з моменту приходу її до влади. Характерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади; наростаючий хаос і безлад; єврейські погроми; зростання масштабів отаманщини, яка, охоплювала дедалі більші території, перетворилася на потужний дестабілізуючий фактор, що послаблював Директорію зсередини. Поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишили Київ, а навесні цього ж року радянська влада була встановлена на всій території України.

В квітні 1920 р. С. Петлюра підписав угоду з Польщею про спільну боротьбу проти більшовиків, що знаходились у той час в Україні. 25 травня – 7 червня 1920 р. було вчинено сумісний воєнний похід на Київ, але він був невдалим. 21 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею, з одного боку, і Радянською Росією та УСРР – з другого, згідно з яким до Польщі відійшли західноукраїнські землі і було покладено кінець існуванню УНР.

Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала реаліям; протистояння політичних лідерів; слабка армія; міжнародна ізоляція призвели до розгортання громадянської війни, остаточної втрати контролю за розвитком подій в Україні і падіння Директорії.