2.Модернізація економіки України в хіх – початку хх ст.

Початок промислового перевороту.

З 1825 р. по 1860 р. число промислових підприємств в Україні зросло у 3,5 рази. У 20-х р. ХІХ ст. виникли перші цукроварні, а в середині століття їх вже функціонувало майже 200. Провідне місце займала Київська губернія. Відбулися зміни і у важкій промисловості. Раніше металургія базувалася на болотній руді Полісся і занепадала. На початку ХІХ ст. в Донбасі тільки з’являються перші копальні, а в 1860 р. регіон вже вийшов на друге місце в імперії за видобутком вугілля. Як наслідок зароджується клас робітників. В кінці 18 ст. їх 10 тис, в 1861 р. вже 115 тис. Зростає кількість купців з 18 тис. до 104 тис.

Після поразки царської армії у Кримській війні (1853-1856 рр.) та у зв’язку з чисельними селянськими виступами (1855 р. дяк Таращанського повіту Слотвинський переконав селян, що ті з них, хто запишуться до ополчення, після закінчення війни отримають козацький статус. Жителі майже 500 сіл у це повірили – проти бунтівників вжито каральних заходів. 1856 р. «Похід у Таврію за волею» - поширилися чутки, що кожен, хто переселиться у Таврію отримає вільну. А всього у селянських виступах беруть участь понад 2 млн. людей) нагальною потребою стала ліквідація кріпацтва.

19 лютого 1861 р. – скасування кріпацтва. Але: 220 тис. селян не отримали землю зовсім. 94% – отримали менше прожиткового мінімуму.

1864 р. земська реформа – створення земств – виборних органів влади (займалися освітою, культурою, охороною здоров’я).

1864 р. судова реформа. обов’язкова участь адвоката та прокурора.

Військова реформа 1862-74 рр. скасування рекрутських наборів, а замінили обов’язковою військовою повинністю. Для всіх з 20 років. Служили 6-7 років.

1865 р. цензурні установи перейшли з відання Міністерства освіти до Міністерства внутр. справ.

Промисловий переворот:

Хоч реформи 60-70 рр., насамперед селянська були обмеженими і непослідовними, але вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Перехід від мануфактури до машинної індустрії, модернізацію виробництва (використання сучасних верстатів, парових двигунів). Хоча якщо на території Центральної Росії, Прибалтиці промисловий переворот почався у 30-40 рр. ХІХ століття, то в Україні лише у 60-х рр.

Збільшувалася кількість промислових підприємств. Якщо у 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. – вже 5301. Розвивався транспорт. Протягом 1866-1879 рр. в Україні було прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець ХІХ ст. в Україні довжина залізниць становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Але нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Приміром, Київ не мав сполучення з Одесою.

З другої половини ХІХ ст. економічний розвиток України визначали вугільна, залізорудна, металургійна галузі. Якщо у 1867 р. Україна виплавляла 0,3 % всього чавуну імперії, а Урал – 65,4% то у 1897 р. – відповідно 40,7 і 35,8%. Видобуток вугілля в Україні на початок ХХ ст. зріс у 115 разів (склав майже 70% від загальноімперського), а руди в 158 разів.

Індустріалізація торкалася першочергово важкої промисловості – Донецько-Криворізький басейн. Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду. Так, однією з особливостей стало те, що розвиток економіки України мав однобокий характер. Так, наприкінці ХІХ ст. вона давала 70% усієї продукції добувної промисловості імперії, але тільки 15% переробної.

Ключові позиції в індустріалізації захопив іноземний капітал (насамперед бельгійський, французький, німецький, британський). Іноземцям належало більше 90% акціонерного капіталу монополій в Україні. З 22 заводів, які переробляли чавун та залізо лише 3 контролював російський капітал. З 41 домни на металургійних заводах Півдня України майже ¾ належали іноземцям. Лише Джон Юз (1814-1889 рр. колишній коваль з Уельсу збудував на Донбасі 10 шахт, металургійний завод) за 25 років своєї діяльності вивіз до Англії капітал у розмірі 25 млн. крб.

У 1887 р. в Києві було створено першу монополію – цукровий синдикат, до якого через шість років увійшли 203 з 224 цукрових заводів України. За виробництвом цукру Україна вийшла на друге місце у світі: 1,2 млн. т. проти 1,9 млн. т. у Німеччині.

Продуктивність заводів на Україні була в 7,3 рази вище ніж на Уралі. З’явився клас української буржуазії – понад 100 тис. осіб. Проте підприємці саме українського походження склали меншість серед своїх колег. Найвідомішими з них стала: Алчевські, Голуб, Панченко, брати Рутченки, Харитоненки, Римаренко та ін.

У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. У 1897 р. міське населення становило 13%. Однак індустріалізація мало торкнулася українців – лише 5% їх жило в містах, тоді як росіян 38%, євреїв 45%. Росіяни в 1897 р. становили 12% населення, переважно це були робітники - шахтарі та металурги, адміністративні службовці. Так, серед робітників донецьких шахт 73,3% були вихідцями з російських губерній.

Швидкий розвиток капіталізму загострив соціальні суперечності. Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо кам’яновугільних шахт. В шахтах працювали по 12 годин. На деяких фабриках доходило до 15 годин і більше. Шахтарі жили переважно у землянках. За далеко не повними даними протягом 1864-1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і було скалічено понад 16 тис. робітників. Як наслідок протягом 1880-1894 рр. відбулося понад 100 страйків і заворушень робітників. В них брали участь майже 30 тис. чол.

Західна Україна.

Була колонією Австрійської монархії з населенням у 2,5 млн. людей. На початку ХІХ ст. промисловість залишалась на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише у 1843 р., в той час як загалом в Австрії вже працювала 231 парова машина.

Хоча і на Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивався соціальний прогрес. Так, у 1848 р. було ліквідоване кріпацтво. З 1870-80 рр. розпочалося пожвавлення промисловості. Але підприємств лише 869 та й з них більшість становили дрібні з кількістю 5-10 робітників. Розвивався залізничний тр-т – на початок ХХ ст. довжина залізниць досягла 3859 км., що було обумовлено не лише економічними, але й воєнно-стратегічними міркуваннями.

Проте Західна Україна залишалась переважно землеробською. Проводилася політика спаювання населення. За підрахунками В.Навроцького у 1869 р. на кожне галицьке село припадало 4 корчми. За смертністю населення Галичина наприкінці ХІХ займала 1-ше місце в Європі. Все це спричинило хвилю еміграції – за кордон виїхало близько 500 тис. населення.