1. Особливості розвитку українського суспільства в кінці хvііі – поч. Хх ст.: територія, етносоціальна структура населення, політичне та соціальне становище.

2. Модернізація економіки України в 19 – поч. Хх ст.

3. Українське Відродження в контексті світових цивілізаційних процесів.

Основні поняття теми: Слобожанщина, генерал-губернаторства, промисловий переворот, монополії, громади, Кирило-Мефодіївське товариство, Тарас Шевченко.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 1999. - С.184-279.

2. Історія України / Відп. ред. Ю.Сливка; керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ, 2002. - С.185-228.

3. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Харків: Школа, 2007. - С.215-260.

1.Особливості розвитку українського суспільства в кінці хvііі – поч. Хх ст.: територія, етносоціальна структура населення, політичне та соціальне становище.

В кінці ХVІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої. До Російських земель увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусії, а потім Західна Волинь. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових.

У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя було перетворено на Малоросійську губернію, а Слобожанщина – в Слобідсько-українську (у 1835 р. – перейменована у Харківську губернію). Правобережну губернію поділили на 3 губернії: Київську, Волинську, Подільську. На початку ХІХ ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською та Полтавською.

Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. було поділено на 3 губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання Бессарабії в 1812 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонською, Катеринославською і Таврійською губерніями та Бессарабською областю. У лютому 1832 р. після придушення польського повстання 1830-1831 рр. царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого увійшли Київська, Волинська і Подільська губернії.

На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Скасування Магдебургського права у 1831 р. та «Литовського статуту» в 1840 р. поклало край неросійському судочинству та виборам урядовців та місцевій автономії в Україні.

Національна політика.

Міністр народної освіти С.Уваров проголошує, що треба зміцнювати три принципово важливі суспільні основи: «Самодержавство, православ’я, народність» – фактично це новий наступ на нацменшини та посилення русифікації. Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини почали здійснювати російською мовою. Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. ці процеси в галузі освіти посилилися.

Кріпосницький гніт.

На кінець 50-х років ХІХ ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн. селян-кріпаків – це близько 40% населення українських земель, що входили до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99% загальної кількості поміщицьких селян, становила 3 дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробку землі, застосовували машини і новітній інвентар. Це насамперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові буряки.

З кінця 30-х років ХІХ ст. під посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної та Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис., а на Лівобережжі – 10,7 тис. десятин.

Водночас почали збільшуватися посіви технічних культур, так, у Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами стали коноплі та тютюн, а у Катеринославській та Херсонський – льон.

Одним з виявів волелюбних прагнень стала поява таємних політичних товариств. Їх різновидом було масонство. Найбільша масонська ложа була заснована в Полтаві під назвою «Любов до істини». Членом її став і І.Котляревський. Спочатку масонські ложі задовольнялися лише містицизмом обрядів, але пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад, що виявилося у декабристському русі. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського «Союзу благоденства». Після його ліквідації у 1821 р. виникла нова організація - Південне товариство. Вимагали створення республіки, повалення монархії, скасування кріпацтва. Але теоретик декабризму Пестель не визнавав існування українського народу.

Повстання декабристів 14 грудня 1825 р. закінчилося поразкою. Взнавши про це, під Києвом підняли повстання у Чернігівському полку, але виступ був придушений. Під впливом повстання у 1826 р. у Харківському університеті виник таємний гурток із декабристськими ідеями – до нього входило близько 20 студентів, службовців, офіцерів. На початку 1827 р. гурток був викритий та розгромлений.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Своєрідним феноменом стала боротьба Устима Кармелюка. Рух охопив Поділля, Волинь, Київщину і тривав майже 25 років. Кілька разів Кармелюка заарештовували, засилали до Сибіру, але кожен раз він тікав і продовжував боротьбу. Загинув Кармелюк 10.10.1835 р., але аж до 1840 р. суди ухвалювали вироки повстанцям. (Цікавий факт, серед населення була настільки поширеною віра у надзвичайні здібності Кармелюка, його «чародійство», що вбивця Рутковський стріляв у нього срібною кулею).

Освіта і наука: кінець ХІХ - початок ХХ ст.

Освіта мала чітко виражений становий характер: для нижчих верств населення – парафіяльні двокласні школи, для дітей купців, службовців, заможних міщан – повітові училища, інколи гімназії, для дворянських дітей – гімназії, ліцеї та університети. Продовжувалося скорочення кількості українських шкіл. Так, на середину ХІХ ст. одна школа припадала на 9,5 тис. жителів, що було значно менше ніж у попередньому столітті.

Центрами освіти і науки в Україні зазначеного періоду стали університети. У 1804 р. завдяки зусиллям Василя Каразіна та пожертвованням купців, дворян, обивателів було відкрито перший у підросійській Україні університет. Харківський імператорський університет було створено раніше, ніж університети у Києві, Варшаві, Петербурзі, Берліні, Лондоні. При університеті працювала друкарня, яка тільки за перші десять років випустила 210 різних видань, що складало половину всіх книг, виданих за цей час в імперії.

Протягом дореформеного часу 56 вихованців цього університету стали професорами і працювали в різних університетах світу. Так, випускник, а потім і професор університету Михайло Остроградський (1801-1862 рр.), відомий математик за свої видатні досягнення був обраний членом Петербурзької, Паризької, Римської і Туринської академій наук. Його праця «Курс математики» на декілька десятиліть була основним підручником з математики в усій Російській імперії. Іншим випускником Харківського університету був Микола Костомаров – громадський діяч, один із засновників «Кирило-Мефодіївського товариства», видатний історик, автор багатьох великих праць з історії козацької України.

Київський Університет Св.Володимира відкрився у 1834 р. Спочатку в ньому були філософський і юридичний факультети з чотирирічним навчальним курсом. Першим ректором університету став професор М.Максимович. Університет швидко міцнішав. У 1841 р. було відкрито медичний факультет. Якщо на момент відкриття в ньому навчалося 62 студенти, то вже у 1855 р. – 808.

Інший тип вищих навчальних закладів становили ліцєї. Вони об'єднували в собі гімназичні та університетські курси. Так, відкритий в Одесі у 1817 р. Рішельєвський ліцей на багато років став центром вищої освіти південних регіонів України. Ніжинський ліцей, перетворений з відкритої у 1820 р. гімназії вищих наук, закінчили Микола Гоголь, Євген Гребінка тощо.

На західноукраїнських землях вищу освіту надавали Львівський університет і відкриті у першій половині ХІХ ст. Реальна та Технічна академії у Львові, Чернівецький ліцей. Середню освіту надавали гімназії, проте їх кількість була незначною, а навчальний процес характеризувався інтенсивним покатоліченням учнів. У початкових школах Галичини на 1841 р. навчалося 14% дітей шкільного віку. Також відкривалися й недільні школи для дорослих. У 1848-1849 рр. їх налічувалося у Галичині 60, на Закарпатті – 9 .

Слід також виділити освітню діяльність передових громадських діячів (членів напівлегальних партійних обєднань – громад), які відкривали безплатні недільні школи для дорослих. Перша така школа відкрилася у 1859 р. у Києві. Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш писали українські підручники, самі громадівці працювали у таких школах викладачами. Також організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Усього протягом 1859-1862 рр. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах було створено 110 недільних шкіл. Царський уряд, занепокоєний діяльністю громад, ліквідував ці школи (1862 р.), заборонив видання науково-популярної та религійної літератури українською мовою (Валуєвський циркуляр 1863 р.) і здійснив арешти нгайбільш активних громадівців. Окремі українські інтелігенти із заарештованих, такі як Павло Чубинський (автор тексту «Ще не вмерла Україна») та Олександр Кониський були заслані у північні губернії Росії.

Однак, друга половина ХІХ ст. стала періодом бурхливої модернізації економіки, що вимагало наявності кваліфікованих фахівців, робітників, інженерів. Так, під тиском об'єктивних обставин у 1864 р. було проведено освітню реформу. Відтепер усі початкові школи працювали за єдиним навчальним планом і отримали назву народних училищ. У тому ж році було знов дозволено відкривати недільні школи, хоча й з великими обмеженнями та під невсипним контролем влади. Кількість початкових шкіл наприкінці ХІХ ст. зросла у понад 10 разів і становила близько 17 тисяч. Однак і вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта дітей залишалися поза школою. Згідно з переписом 1897 р. відсоток грамотних у різних губерніях України коливався від 15,5 до 27,9%.

Середню освіту в Наддніпрянській Україні можна було отримати в класичних гімназіях і реальних училищах. Класичні гімназії мали гуманітарний ухил, а в реальних училищах вивчали насамперед природничо-математичні науки. Однак і ці навчальні заклади не могли надати освіту всім бажаючим. У 1980-ті роки була значно підвищена плата за навчання, обмежено вступ до гімназій євреям. У 1887 р. видано документ, що увійшов в історію під назвою «циркуляр про кухарчиних дітей», який визнавав небажаним прийом на навчання дітей прислуги, дрібних крамарів тощо. Окрім того, навчання велося виключно російською мовою. Наприкінці ХІХ ст. на всю підросійську Україну існувало лише 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

Зміцнювалася система вищої освіти. Відкривалися нові вищі навчальні заклади: у 1865 р. Новоросійський університет в Одесі. Він мав історико-філологічний, фізико-математичний та юридичний факультети (якщо у 1865 р. у Харківському, Київському та Новоросійському університетах разом вчилося близько 1200 студентів, то вже в середині 1890-х рр. – понад 4 тис.). Протягом 1870-1890-х рр. було відкрито: Ніжинський історико-філологічний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Харківський ветеринарний інститут, Вище гірниче училище у Катенринославі.

На західноукарїнських землях, згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано з рук церкви до світських органів влади. Проголошено обов'язковість і безоплатність початкової освіти для дітей віком від 6 до 14 років, право навчання рідною мовою, а також надано дозвіл відкривати приватні навчальні заклади. Окрім того, наприкінці ХІХ ст. відкрився ряд вищих навчальних закладів: Чернівецький університет, Львівські політехнічний інститут та Академія ветеринарної медицини. Однак, вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців був нечастим явищем. Австро-угорський уряд активно сприяв політиці полонізації, мадяризації та румунізації освіти. Більшість українського населення залишалася неписемною. Так, у 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині – 75%.

Таким чином, колонізаторська політика Австро-Угорської монархії та російського царизму призводила до того, що щоб одержати вищу освіту, зробити карєру, реалізувати свій потенціал, українцеві треба було сприйняти мову і культуру іншого народу.

Нове ХХ століття ще збільшило попит на освічених фахівців. А отож, вже початок ХХ ст. приніс із собою значне розширення шкільної мережі, зростання кількості учнів, але, разом із тим і поширення національної дискрімінації. З 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, так званих вищих початкових училищ із 4-річним строком навчання. Вже на 1 січня 1916 р. таких шкіл в Україні було понад 300. Кількість студентів в університетах на початку ХХ ст. зросла у понад два рази. Так, якщо у Київському університеті у 1895 р. навчалося 2300 студентів, то у 1913 р. – вже майже 5000.

Але, наступ реакції після першої російської революції (1905-1907 рр.) давав відчутні взнаки й в освітній галузі. Посилення національного гніту та поява циркулярів, які забороняли вчителям спілкуватися з учнями українською мовою навіть за межами школи, співати українських пісень тощо. Під тиском влади зачинялися «Просвіти». Причому, циркуляр П.Столипіна від 1910 р. взагалі заборонив «інородцям» (до яких належали і українці) створювати будь-які товариства та клуби.

Не кращою була ситуація на західноукраїнських землях. Разом із зростанням шкільної мережі посилювалася й її полонізація. В початкових школах українці мали майже вдвічі менше приміщень і вчителів, ніж поляки. Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці лише дві. У 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку.

У вищій школі ситуація була ще більш напруженою. Отримання вищої освіти для більшості українського населення залишалося недосяжним. Так, у 1911 р. у Львівському університеті частка українців становила 21%, у ветеринарній академії - 10%, а у політехнічному інституті навіть меньше 5%. Із майже 80 викладачів Львівського університету українців було всього вісім. В навчальних закладах панувала антиукраїнська шовінистична агітація. Характерною стала промова професора С.Томбінського, в який він закликав не давати українцям жодних поступок у політичній, економічній або культурній галузях. Наслідками стало максимальне загострення національного питання, що привзело до зіткнень між польськими та українськими студентами. Під час одного з них студента-українця Адама Коцко було вбито, а чимало студентів отримали поранення.

Однак, у результаті тривалої боротьби за свої національно-культурні права вдалося досягти певних успіхів. Напередоні Першої світової війни у Галичині діяло 6 українських державних гімназій та понад 2,5 тис. народних шкіл з українською мовою навчання. Так, західноукраїнська молодь порівняно із мешканцями Східної України мала більшу можливість отримувати українську освіту.

Наука.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства. Тут було опубліковано «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича і М.Драгоманова, збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського. У 1874 р. та у 1899 р. було проведено в Києві відповідно ІІІ та ІХ Всеросійські археологічні зїзди, в яких взяли участь вітчизняні та закордонні вчені. Багатий етнографічний та історичний матеріал по Україні було зібрано Комісією з опису губерній Київського навчального округу (1851-1864 рр.). Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів збирала та публікувала історичні документи, видала багатотомний «Архив Юго-Западной России», присвячений минулому Правобережної і Західної України.

Неможна переоцінити також і діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка (НТШ), заснованого у 1873 р. у Львові. Хоча спочатку воно було задумане лише як осередок охорони та розвитку української культури та мови (відповідь на репресії, яким піддавалося українське друковано слово в Російський імперії) - початкова назва Товариство ім. Т.Шевченка, у 1892 р. з ініциативи членів Київської громади на чолі з В.Антоновичем та О.Косинським відбулася трансформація товариства в наукову установу. Головним завданням реорганізованого товариства стало «плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі памятки старовинності і предмети наукові України-Руси». Було утворено три секції: історично-філософську, філологічну, математично-прородознавсько-лікарську. Секції формували комісії. Так товариство перетворилося на потужний генератор української науки: математики, фізики, хімії, біології тощо. Це дозволило згуртувати навколо себе видатних науковців того часу. Так, член НШТ, уроженець Тернополя фізик І.Пулюй (1845-1918 рр.) став відкривачем катодних променів, попередником німецького вченого Рентгена. Був обраний технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи у Празі. Наукову працю поєднував із культурно-просвітницькою – став фундатором товариства «Просвіта» у Львові та однім із авторів українського перекладу Біблії тощо.

Науковим органом товариства стали «Записки НТШ». Найвагомішими були досягнення товариства у галузях суспільних наук. Історії – праці М.Грушевського та його учнів. Філології та літератури – О.Огоновського, І.Франка, М.Возняка. Світового визнання набув історик М.Грушевський. Випускник Київського університету він у 1894 р. після переїзду у Львів очолив кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, а у період 1897-1913 рр. був головою НТШ, редагував «Записки НТШ». Саме він реорганізував товариство в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), що перевело українську науку від порізнених особистих пошуків до організованого і систематичного наукового пошуку. За час його головування НТШ видало близько 800 томів наукових праць, зорема, 112 томів «Записок НТШ». М.Грушевський зініцюював низку інших періодичних видань: «Хроніка НТШ», «Збірник філологічної секції», «Етнографічний збірник», «Студії з поля суспільних наук і статистики» тощо. У 1898 р. у Львові вийшов перший том його десятитомної «Історії України-Русі», яке й донині залишається найгрунтовнішим дослідженням української історії. Створив власну школу істориків: І.Крипякевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, М.Кордуба тощо.

Крім М.Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І.Франко та В.Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 рр. «Літературно-Науковий Вісник» та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініциативою у 1898 р. була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким відтепер звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі науквої кваліфікації. Слід відзначити, що окрім українських вчених (як із західноукраїнських, так і східноукраїнських земель) у склад товариства було прийнято декілька десятків членів-чужоземців, науковців із світовим імям – А.Єнсена, В.Бехтєрєва, О.Шахматова та ін.

Науково-технічний прогрес стрімко крокував уперед, значне місце у цьому русі відводилося й українським дослідникам. Так, вчений-винахідник І.Лакасевич у Львові в 1852 р. виділив гас із нафти і сконструював гасову лампу.

На початку ХХ ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії за розвитком повітроплавання. У 1908 р. в Одесі створили перший в Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін та С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в імперії польоти на літаку. У Києві будували літаки і диріжаблі. Військовий льотчик П.Нестеров – член київського товариства провітроплавання – 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві продемонстрував низку найскладніших фігур вищого пилотажу, зокрема, «мертву петлю».

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. значних успіхів досягли вчені України у розвитку природничих наук. Науковими центрами були університети. Так, професор Д.Рожанський став засновником Харківської школи радіофізики. Розробкою проблем молекулярної фізики у Львівському університеті займався М.Смолуховський. Він створив основу для молекулярно-кінетичного обгрунтування другого начала термодинаміки.

Вагомим був доробок українських вчених у галузях генетики та медицини. Л.Симиренко та М.Кащенко займалися проблемами селекції та гібридізації рослин. Визначним ботаніком-морфологом був В.Арнольді – засновник Харківської школи альгологів.

Для розвитку медицини та перемоги над важкими інфекційними захворюваннями: чумою, холерою, висипним тифом та ін. надзвичайно багато зробив медик-епідемілог Д.Заболотний (1866-1929 рр.). Він народився в селі Чоботарка на Вінничині в простій селянський родині. Батьки, помітивши здібності талановитого хлопчика, зробили все, щоб надати йому можливість отримати гарну освіту. По закінченні Одеської гімназії, він вчився у Новоросійському університеті (Одеса), потім закінчив медичний факультет Київського університету. Працював у Пастерівському інституті у Франції, потім у Петербурзі, де створив першу в Росії самостійну кафедру медичної мікробіології. У 1928 р. вчений знов повернувся до Києва. Був обраний президентом ВУАН, заснував та очолив Інститут мікробіології і епідеміології. Д.Заболотний брав участь у боротьбі із інфекційними хворобами на Поволжі, Туркестані, Монголії, Китаї, Індії, Ірані та інших країнах. Один із засновників Міжнародного товариства мікробіологів. Цей труд вченого відзначений багатьма орденами та медалями різних країн. Медики не щадили свого життя у боротьбі зі старашними хворобами. Так, протихолерний препарат Д.Заболотний випробував на собі.

Видатний заоолог і анатом, вихованець Харківського університету Ілля Мечников (1845-1916 рр.) працював в Одесі, але не знайшовши належної підтримки та розуміння на батьківщині, переїхав до Парижу й там став першим з України лауреатом Нобелівської премії. Його учень та послідовник Микола Гамалія (1859-1949 рр.) – мікробіолог, вірусолог, епідеміолог. Разом із І.Мечниковим у 1886 р. організував в Одесі першу в Російській імперії (другу в світі, перша була створена всього роком раніш у Парижі) науково-практичну бактеріологічну станцію. У 1899 р. заснував у Одесі Бактеріологічний і фізичний інститут. Розробив план боротьби із холерою в Одесі, на Донбасі. На початку ХХ ст. керував боротьбою зі спалахом чуми в Одесі. Значний науковий внесок зробив у розвязання проблем імунітету, розробку вчення про дезінфекцію, вироблення засобів запобігання інфекційним хворобам тощо.

Дослідник запорізького козацтва Д.Яворницький (1855-1940 рр.), який все життя збирав памятки з життя Запорізької Січі, створив «Музей старожитностей Катеринославської губернії», до якого зібрав близько 86 тис. експонатів. Автор тритомної «Історії запорозьких козаків», численних наукових робіт.

Видатним діячем української історіографії був І.Франко (1856-1916 рр.), якого іноді називали «Тарас Шевченко західноукраїнських земель». Видатний письменник, громадський діяч, талановитий організатор, автор майже пяти тисяч творів у різних галузях літератури і науки, в тому числі він написав і понад 100 праць з історії. У наукових працях «Мислі о еволюції в історії людськості», «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині», «Причинки до історії України-Руси» та ін. різнобічно висвітлив проблеми всесвітньої історії. Серед найважливіших його ідей – духовна єдність нації, всупереч її розірванності між різними імперіями: «ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів».

Слід наголосити, що криваві війни початку ХХ ст., що прокотилися Україною, обірвали життя багатьох науковців. Їх дослідження були прервані. У 1915 р. загинув у складі Легіону Українських січових стрільців у бою під Галичем Володимир Гребеняк – археолог і мистецтвознавець. Студентом під час навчання працював у музеї Наукового товариства ім.Шевченка у Львові. У 1913 р. склав перший каталог його археологічного відділу – Перша світова війна обірвала його працю.