4. Ліквідація російським царизмом української автономії

Укладений між Московією та Польщею у 1686 році «Вічний мир» на довгі роки узаконив розкол України. Країна була в страшному, зруйнованому, спустошеному стані. Наслідком поразки національно-визвольної революції стали величезні людські втрати: за підрахунками різних дослідників вони сягнули 2,6-3,1 млн. людей (з 5 млн. етнічних українців Речі Посполітої).

Обраний на козацькій раді в Коломаці (тепер Харківська область) 25 липня (4 серпня) 1687 року гетьманом лівобережної України в надзвичайно несприятливій ситуації Іван Мазепа одразу потрапив у максимальну залежність від Московії. Підписані Коломацькі статті суттєво обмежили автономію України – забулося все, що обіцялося свого часу Богдану Хмельницькому. Фактично, відтепер гетьману забов’язувалося лише поширювати та виконувати накази царя сусідньої держави. Він вже не мав права усувати без царського дозволу старшину. Поширювалася військова присутність Москви - у гетьманську столицю Батурин вводився стрілецький полк. Руйнувалася сама економічна основа держави - українським купцям «под жорстоким наказанням» було заборонено торгувати на території Московської держави та Криму. Вводилася повна заборона зовнішніх відносин України (одержані листи від інших держав забов’язувалося не розпечатуючи пересилати в Москву). Було навіть заборонено вживати саму назву «Малоросійський край гетьманського регимента», замість цього лише частина «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державы». Окрім того, українське військо брало участь у всіх війнах Московії.

У своїй внутрішній політиці Іван Мазепа робив ставку на старшин, духовенство, намагався створити власну впливову аристократію. Тисячі вільних селян було передано старшині. У самого гетьмана було 120 тис. селян. Правління Мазепи також супроводжувалося підвищенням податків, посиленням майнової нерівності серед козаків. Будь-які виступи проти офіційної політики гетьмана жорстоко переслідувалися та придушувалися. Яскравим прикладом може стати нищення повстання 1692 р. в східних полках під керівництвом Петра Іваненко.

Разом із тим, слід відзначити величезну культурно-просвітницьку діяльність: саме Іван Мазепа розширив Києво-Могилянську колегію (з 1701 року вона набула статусу академії), створив Чернігівський колегіум. Жертвував величезні гроші на розвиток духовності. Так, було відремонтовано храм святої Софії, який з кінця 16 століття стояв напіврозвалений, без даху. За 16 років за сприяння Мазепи було відремонтовано або побудовано десятки церков. Лише Києво-печерській лаврі було виділено 73 тис. золотих.

Російсько-шведська війна, що спалахнула 1700 року, важким тягарем лягла на плечі українського народу. Згідно зобов’язань Івана Мазепи козацькі формування брали активну участь у воєнних діях. Але у чужій армії козаків вважали за солдатів 3-го сорту. У боях гинули до 50-70% особистого складу козацьких полків, що зовсім не турбувало іноземне офіцерство.

І разом із тим, серця козацької старшини стискало від болю за долю свого народу. Так, козацький полковник Горленко, втративши терпець, кричав Мазепі: «Як усі ми за душу Хмельницького Бога молемо, так твою душу і кості діти наші проклинатимуть якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!»

Зараз важко визначити історичний момент коли Мазепа прийняв рішення піднятися на боротьбу з чужоземним пануванням. Відомо, що доносів з України на Івана Мазепу, що тим або іншим чином звинувачували його в самостійницьких задумах, московському царю надійшло близько 20. Слід підкреслити безпомічну та безвідповідальну поведінку тогочасної української еліти, що такими діями постійно прямо провокувала володаря сусідньої держави активніше втручатися у внутрішні українські справи.

У ході війни зі шведами Петро І все частіше почав замислюватися про розіграш «української карти». Збереглися свідчення того, що цар був готовий віддати українські землі Польщі, аби отримати союзників проти шведів. Тому, коли над Україною нависла загроза вторгнення польського короля С.Лещинського і Мазепа запросив воєнної допомоги, то Петро І відповів як відрізав: «Я не можу дати навіть 10 людей. Боронися як знаєш». Це стало прямою зрадою угоди 1654 року, стрижнем якої був пункт про взаємну військову допомогу.

Окрім того, навіть така «обрізана» та обмежена українська незалежність почали дратувати Московію. У Петра І з’являються «реформаторські» плани відносно сусідньої країни. Так, знайдено проект від 1703 року де планувалося знищити козаччину, колонізувати українськи землі й «раз і назавжди знищити вогнище ворохобників».

Отже, іншого виходу, а разом з тим і вибору в Івана Мазепи вже не залишилося. Наприкінці 1708 року він зважується на відкритий виступ. І ось тут стала зрозумілою вся невдала феодальна політика українського гетьмана. Нове закріпачення селянства та багаторічна вірнопіддана служба московському царю призвели до того, що його виступ у принципі не міг перерости в національну революцію – і не став продовженням великої справи Богдана Хмельницького. Занадто пізно виступив Мазепа - народ вже бачив у ньому лише пана-експлуататора.

Разом із тим, зрада тих кому довіряв гетьман, кого він вивів у нову українську аристократію, кому дарував селян, землі, золото стала постійним супутником Мазепи наприкінці його правління. Як не дивно, незважаючи на всю активну меценатську політику Мазепи, справу української державності зрадило духовенство, як тільки стало зрозуміло, що ця справа - діло небезпечне. (Те саме духовенство, яке свого часу так мужньо підтримало боротьбу Богдана Хмельницького). 23 листопада у Глухові було відроджено середньовічний обряд анатеми - досі в Україні невідомий. Новгород-Сіверський протопоп Афанасій Заруцький кидав анатему на Мазепу, вигукуючи прокльони.

Таке ж дійство вирішили продублювати й у Москві, у присутності вищих осіб держави. Причому для більшої переконливості вести його доручили українцеві - митрополіту Стефанові Яворському. Той був колишнім наставником Київської академії та був відомий тим, що раніш складав панегріки на честь Мазепи. Показовим стало те, що до офіціяльних слів, приписаних формулою прокляття, він додав вже особисто від себе ще багато емоційних прокльонів, порівнюючи того, кого ще недавно так славив із «хитрим отруйним змієм», «лисом», «чортом», «скаженим вовком» і т.ін. Важко зрозуміти позицію церкви. Адже загалом за підрахунками С.Павленка на виділені І.Мазепою кошти було збудовано 26 соборів, церков і дзвіниць. Можна назвати лише деякі: у Київі – Миколаївський собор Пустинно-Микільського монастиря, Трапезна церква Пустинно-Микільського монастиря, Братська Богоявлена церква на Подолі, церква Всіх Святих над Економічною брамою Лаври, Онуфріївська башта-церква Києво-Печерської лаври, Вознесенська церква, Покрови Богородиці церква; у Переяславі – Вознесенський собор; у Чернігові – кам'яна дзвіниця із дзвоном у Борисоглібському монастирі, церква святого Івана Євангеліста та інші. Хоча із самого початку було зрозуміло, що анатема ця – суто політична акція. Адже вона була б логічною якби Мазепа навпаки руйнував церкви, а проклинати як «слугу Сатани» людину, яка вклала стільки власних коштів у Віру, як мінімум нелогічно.

Фактично Мазепа виступив сам. Лише Запорізька Січ підтримала гетьмана, стала останнім оплотом боротьби за Українську державу. Дорогу ціну сплатили запорожці за бажання мати у своїй хаті свою і правду і волю. Петро І віддав наказ зруйнувати Січ та вбивати на місці кожного спійманого козака. Але й тут не обійшлося без зради представника «еліти». Полковник Галаган, який спочатку пішов за Мазепою, але, злякавшись наслідків, кинув гетьмана та вирішив кров’ю запорожців спокутувати перед мстивим Петром І свою «провину». Коли московська армія оточила Січ на ній залишалося не більш ніж 300 козаків, які не збиралися здаватись без бою, але тут виступив Галаган, що пообіцяв українцям життя, якщо ті складуть зброю. За свою довірливість всі запорожці були страчені, піддані перед смертю нелюдським середньовічним тортурам: вони гинули на палі, їх вішали, колесували, шматували кіньми...

Пала і гетьманська столиця - Батурин. Один із головних старшин прилуцького полку Нос вночі провів ворогів таємним ходом… Захисники були захоплені зненацька, що допомогло загарбникам, виконуючи нелюдський наказ Петра І, знищити місто повністю, не залишити в живих жодного з його мешканців. Жинкі та діти, старі й малі, близько 15 тис. населення – всі загинули, не отримавши від ворогів помилування. «Жінки і діти на вістрях шабель», «Страшна різанина» - писали европейські газети, шоковані нелюдською, середньовічної жорстокістю.

По всій країні розпочалося «полювання на відьом» - на прибічників Івана Мазепи. Кров та сльози несли в Україну головорізи-мисливці – виконавці наказів Петра І. Всього було вбито понад 20 тис. «гетьманців».

За таких обставин Мазепа пішов до кінця у своїй справі. Справі боротьби за волю України. Після поразки у Полтавській битві 1709 року він разом зі своїми небагаточисельними прибічниками, що й у страшну годину не покинули свого гетьмана, відійшов у Молдову. Де вже за кілька місяців 70-річний Іван Мазепа помер. Але ще довго тих, хто виборював справу незалежності України називали гордим словом – мазепинці.

Після Полтавської битви і виступу Мазепи проти Росії натиск на Україну з боку російського самодержавства набрав цілком виразних форм. Політичний курс уряду Петра І був спрямований на обмеження української автономії аж до повної її ліквідації. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого виборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян та інших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.

Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема заборона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

У 1772 році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право віщої апеляційної інстанції і деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України – Малоросійська колегія. Український уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. І.Скоропадського (П.Полуботок був наказним гетьманом), Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.

Обрання миргородського полковника Д.Апостола новим гетьманом у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначений царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і все українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.

Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К.Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа – запроваджено земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти, було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах централістських устремлінь Російської імперії.

В 1762 р. на російський престол зійшла Катерина ІІ, яка примусила К.Розумовського «добровільно» зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська колегія, її президент П.Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Катериною ІІ політики.

Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорізької Січі, яка становила небезпеку існуванню освіченого деспотизму і тому була призначена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запоріжжя, і, звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв сталою схемою: контроль – обмеження – ослаблення – ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням генерала П.Текелі вступили на Запоріжжя. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролиття і після зачитання указу Катерини ІІ про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорізьких козаків було сформоване так зване чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорізькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю і там заснувало Задунайську січ, устрій якої копіював устрій Запорізької Січі.

У 1781 році царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Гетьманщини, а її територію поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі «Жалованої грамоти» 1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового строю її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм і на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство.

Тема ІV. Україна в нові часи: модернізація суспільно-економічних відносин (кінець ХVІІІ-початок ХХ ст.).