3. Соціально-політичне і економічне становище Гетьманщини в і пол. XVIII ст

Ядром і основною частиною українських земель у складі Росії стала Лівобережна Україна, яку самі українці називали Гетьманщиною або Військом Запорозьким. На чолі цієї території стояв гетьман, в руках якого була зосереджена законодавча, виконавча та судова влада. Керувати йому допомагав уряд – Генеральна старшина на чолі з генеральним писарем. Лівобережна Україна поділялась на 10 полків (Гадяцький, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський). На чолі кожного стояв полковник. Йому належала адміністративна влада на території, що займав полк, він міг роздавати маєтності. Полковник очолював полкову старшину (писар, осавул, хорунжий). Полки поділялись на сотні (по 20 у кожному), на чолі яких стояли виборні сотники.

Населення Лівобережної України на 1700 р. складало близько 1,2 млн. чол., які жили в 11 великих містах, 126 містечках і близько 1800 селах.

Судочинство мало таку структуру: сільський суд, окремий у козаків, суд сотенний, юрисдикції якого підлягали представники всіх станів, і полковий суд. Вищою апеляційною інстанцією був генеральний суд. Головною збіркою, за нормами якої велося судочинство, вважався Литовський статут, використовували також норми магдебурзького права й традиційні звичаї. Протягом 1722-1733 рр. було видано кілька гетьманських універсалів, що регламентували ведення судочинства. У внутрішньому самоуправлінні близько 20 міст користувались магдебурзьким правом.

Основою економіки українських земель було сільське господарство. Хліборобство мало в основному зерновий характер. Як і раніше, вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. Однак з часом у цій галузі відбулися значні зрушення. Розширювалися посівні площі, важливого значення набула селекційна робота.

Після революції Б.Хмельницького селяни вже не були кріпаками, однак вони поступово втрачали свої землі, зростала їх залежність від землевласників. В ці часи відбувався стрімкий процес концентрації значних земель в руках козацької старшини. Так, гетьману І.Мазепі належало близько 20 тис. селянських дворів, Д.Апостолу – понад 9 тис., П.Полуботку – понад 3 тис. тощо. Це призводило до посилення експлуатації селян.

Ліквідація в останній третині ХVІІІ ст. залишків української автономії в Російській імперії призвела до закріпачення селянства. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина ІІ остаточно заборонила перехід селян від одного поміщика до іншого. Так, у кріпосницький залежності від поміщиків знаходилося 74% селян Волині, 90-91% - на Поділлі та Київщині.

Феодальнозалежне селянство становило більшість населення і західноукраїнських земіль. Розрастання магнатського землеволодіння призвело до того, що вже на середину ХVІІІ ст. 40 магнатських родів контролювали до 80% території Правоберіжжя. Розміри панщини, яку виконували кріпаки, постійно зростали. Міста, за незначним виключенням (приміром, Львів) не мали самоврядування. Нерідко траплялися ситуації, коли населення невеличких міст відбувало панщину нарівні з селянами.

Разом із тим, в економічній галузі поступово почали завойовувати своє місце і прогресивні тенденції та процеси. Поглиблювався розподіл праці, виникла спеціалізація різних регіонів (приміром, Волинь – спеціалізувалася на вирощувані пшениці, Слобожанщина – жита, Полісся – льону та конопель), поступово формувалися мануфактури.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало собою перехід від ручного виробництва до механізованого. У кінці ХVІІІ ст. на території Лівоберіжжя було 3362 водяних і майже 13 тис. вітряних млинів, на Слобожанщині – близько 700, у Східній Галичині - 5117. Значна частина з них були великими підприємствами, які відповідали самим високим вимогам того часу, з декількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним тощо.

Так, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів (гідравлічний двигун у вигляді водяного колеса), виникнення розподілу праці та застосування найманого труда, мало результатом різке збільшення виробництва. Мануфактури швидко завойовували собі місце в економіці країни. Тільки на Лівоберіжжі й Слобідській Україні їх налічувалося вже на початок ХVІІІ ст. понад 200. Вони виробляли більша частину продукції залізоробної, паперової, винокурної, скляної, будівельних матеріалів, борошномельної та ін. галузей промисловості.

Протягом ХVІІІ ст. відбувався процес монополізації багатьох галузей промисловості. У цьому процесі теж лідирувала Слобідська та Лівоберіжна Україна. Наприкінці ХVІІІ ст. тут налічувалося до 40 великих мануфактур. Найрозвинутішою була текстильна промисловість: Путивльська (Глушківська), Ряшківська (у Прилуцькому повіті), Салтівська (на Слобожанщині). Загалом наприкінці ХVІІІ ст. функціонувало 12 мануфактур які виробляли 304 тис. аршинів сукна. Більша частина – майже 90% припадала на мануфактури Лівоберіжжя і Слобожанщини.

Найбільшою суконною мануфактурою була Путивльська (Глушківська), заснована у 1719 р. Наприкінці ХVІІІ ст. на ній працювало вже 9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. аршинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував понад 17 тис. овець.

Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовили пожвавлення торгівлі. Масово виникали торги та базари, регулярно проходили ярмарки. Право проводити торги на базарах надавалося містам і селам спеціальними привілеями. На кінець ХVІІІ ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5 тис., на Лівоберіжжі - майже 9 тис., Слобожанщини – близько 2 тис. Славилися своїми базарами міста Південної України: Одеса, Катеринослав, Єлизаветград та ін.

В той час, як базари обслуговували лише місцеві невеликі ринки, то ярмарки звязували між собою різні регіони країни. Кількість і тривалість ярмарків були різними. Приміром, раз на рік проходив ярмарок у Борисполі, Тлумачі, Баворові; двічі – у Києві, Житомирі, Кременці; тричи – у Чернігові, Тернополі, Бродах тощо. Причому ярмарки іноді тривали навіть по декілька тижнів. Так, ярмарки у Львові, Ярославі відбувалися протягом чотирьох тижнів, Жовкві – шести. Більшість ярмарків приурочували до религійних свят, що і давало їм назву - хрещенський, воздвиженський, троїцький, покровський та ін.

Загалом на українських землях зростала урбанізація, міцнішали міста. Розвивалися шляхи сполучення. Так, наприкінці ХVІІІ ст. на західноукраїнських землях почалося будівництво шосейних доріг, що було викликано як економічними так і воєнними інтересами імперії. Лише протягом 1779-1790 рр. було побудовано 750 км. доріг, які зєднали Львів із Прикарпаттям і Буковиною, Закарпаттям та Віднем.

Відбулися зміни і у грошовій системі. Так, протягом ХVІІІ ст. російські гроші поширилися на підросійські українській землі, витіснили з обігу польсько-литовську монету. Принципово важливою була грошова реформа Петра І, однією з цілей якої було поширення російських монет на території України. Відбулося обєднання грошових систем Росії й України, використання іноземних грошей заборонялося. До обігу були введені повноцінні срібні монети різних номіналів (від рубля до десяти денг, тобто п'яти копійок) і мідні копійки, денги, полушки, а також алтини і п'ятаки. В той час як на Правобережній Україні, що залишалася у складі Речі Посполитої, монетний ринок принципово не змінився. Після 1-го поділу Польщі у 1772 р. Галичину захопила Австрійська імперія і поширила на неї свою монетну систему.

Одним із головних промислів було винокуріння. Прибуток від нього був у 2-3 рази вищий, ніж від продажу зерна. Тільки в одному Полтавському полку в 20-ті роки нараховувалося 550 винокурних котлів. Також важливим був борошномельний промисел. Силу водяного колеса використовували також у виробництві паперу, заліза. На річці Ворсклі стояли 330 водяних млинів. Найбільшими містами регіону були Київ, Ніжин, Стародуб, Гадяч, Полтава. Миргород був центром селітрової промисловості. Чернігів, Глухів, Полтава – центрами продажу поташу та гончарних виробів. Стародуб – центром торгівлі вином і пивом.

Надзвичайно поширеним був чумацький промисел (чумаки перевозили сіль, рибу, товари місцевих промислів, продукти).

Купців з України можна було зустріти на багатьох ярмарках Європи. Вони вивозили пеньку, шкіру, поташ, олію, сало, вироби з дерева, гналася на продаж у Польщу велика рогата худоба. Назад купці везли тканини європейського виробництва, чай, прянощі.

На кінець XVIII ст. на Лівобережжі проживало 2,3 млн. чол., на Слобожанщині – близько 1 млн. чол. Щільність населення тут становила 25 чол. на кв. км. У 1783 р. існувало 8271 населених пунктів, з них 48 міст і 89 містечок. У Києві було 35 тис. мешканців, у Ніжині та Харкові – по 11 тис. Поряд з українцями (вони складали 90 % населення) у містах проживали росіяни, поляки, євреї, волохи, турки, греки, серби. Для всіх міст вводився герб. Міській владі дозволялося будувати промислові підприємства, утримувати корчми, засновувати школи, встановлювати щотижневі торги та щорічні ярмарки. Діяли міські сходи, що обирали міських голів, бурмистрів, старост, суддів. Для ведення міського господарства створювалися міські Думи.

В 1772 році відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого Австрія приєднала до себе Галичину. В 1775 р. Австрія відібрала у Молдови Буковину. В березі 1793 року проголошено маніфест про приєднання Правобережної України до Російської імперії. Населення новоприєднаних земель (з частиною Білорусії) складало 3 млн. чол. (це був другий поділ Польщі). В 1795 р. укладено нову угоду про розподіл Польщі (третій поділ). Австрія захопила Малу Польщу, Прусія – Велику Польщу, Росія – Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та Курляндію.

В результаті трьох поділів Речі Посполитої українські етнічні землі опинилися роздертими між двома імперіями: Російською та Австрійською.

Освіта і наука у ХVІІ-ХVІІІ ст.

Високого рівня у ХVІІ-ХVІІІ ст. досягла освіта в українських землях. Майже кожне село мало власну початкову школу. Принциповим було те, що сільські громади, розуміючи необхідність і важливість освіти, за власні кошти утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. По невеличких хуторах вчили дітей так звані «мандрівні дяки», які переходили з місця на місце. Навчання в містах забезпечували братські школи. У 1768 р. одна школа припадала на 746 осіб. Освіта охопила самі широкі верстви населення. Так, арабський мандрівник архідиякон Павло Алепський, який у середині ХVІІ ст. декілька разів побував в Україні, вражений, підкреслював: «По всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти».

Одним із провідних центрів освіти і науки зазначеного періоду став Києво-Могилянський колегіум, який з 1701 р. перетворений у академію. Вона мала дванадцятирічний термін навчання. Вивчалися граматика, філософія, богословя, геометрія, географія, фізика, медицина, мови тощо. Загалом за роки існування академії тут здобули освіту понад 25 тис. українців. Багато учнів академії в подальшому стали видатними державними діячами, вченими, літераторами: І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, Г.Сковорода, С.Яворський тощо. Деякий час тут навчався М.Ломоносов. До відкриття Московського університету (1755 р.) Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи.

За зразком київського у ХVІІІ ст. були створені колегіуми в Чернігові, Харкові й Переяславі. В них готували служителів церкви, чиновників державних установ, учителів початкових шкіл. Переяславський колегіум цілеспрямовано готував духовенство для православних парафій Правоберіжжя. У цьому колегіумі у 1751 р. викладав видатний мислитель Г.Сковорода.

Однак, з другої половини ХVІІІ ст. освіта українського населення занепала, перетворюючись на прерогативу лише вищіх верств суспільства. Внаслідок постійних обмежень з польського боку та наступу католицизму на Правоберіжжі занепали братські школи. Польська влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські навчальні заклади, що стали потужними засобами асиміляції, ополячування населення. Так, фактично вся середня освіта була підконтрольна єзуїтському ордену. Важливим осередком науки був Львівський університет, відкритий ще у 1661 р. Однак, і в ньому навчання велося латинською мовою і сам навчальний процес знаходився під постійним суворим контролем.

Важливою запорукою розвитку освіти та науки було книгодрукування. Наприкінці ХVІІ-ХVІІІ ст. в українських землях діяли майже півтора десятки друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці та ін. містах. Тільки у 1760 р. друкарня Києво-Печерської лаври надрукувала понад 2 тисячі освітних видань. У Галичині провідну роль відігравала львівська друкарня А.Піллера. Саме їй належить видання у 1776 р. першої в Україні газети - «Львівської газети».

Проте, освітні процеси на українських землях свідомо стримувалися мовною політикою, яка проводилася польським та російським урядами. Так, у Польщі у 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, залишаючи її лише в церковній сфері. А у 1720 р. книгодрукування українською у Києво-Могилянській академії заборонив російський уряд. Зачинилися більшість шкіл у Лівоберіжній та Слобідський Україні. Відтепер на 1875 р. одна школа припадала майже на сім тисяч осіб. Ті школи, які залишалися, ще з другої половини ХVІІІ ст. під тиском влади перейшли на викладання російською.

Поступово зменшувалася і кількість учнів Києво-Могилянської академії – осередку національно-патріотичного «вольнодумства», а з 1798 р. академію взагалі перетворили на духовний заклад.

Наука.

За часів свого розквіту Києво-Могилянська колегія була також і центром становлення української науки, передусім філософської. Її викладачі у своїх курсах поширювали ідеї Відродження і Просвітництва.

Розвиток філософської думки в Україні пов'язаний із іменем Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Син незаможного козака з Полтавщини, просвітитель-гуманіст, мандрівний філософ, поет і музикант, він став врівень з видатними мислителями свого часу. Г.Сковорода навчався у Києво-Могилянській академії, подорожував по країнах Європи, вчителював, деякий час викладав у Переяславському колегіумі, потім обрав життя мандрівного філософа. Понад 40 років свого життя він віддав «ходінню в народ».

Розробляючи значущі проблеми філософського, суспільно-політичного, педагогічного та етичного характеру, у центр своїх інтересів мислитель поставив людину. Він заперечував феодально-релігійну ідеологію, критикував суспільно-політичний та державний лад. Болісно відчуваючи трагізм покріпачених народних мас, «мой жребий з голяками», стверджував Г.Сковорода. Збірки «Басни харковскія» (1769-1774 рр.) та «Сад божественних пісень» (1753-1785 рр.) написані живою, образною мовою, пересипаною народними висловлюваннями, прислівями і приказками. На підтвердження своїх думок Сковорода вводив у розповідь народні оповідання, байки, пісні тощо.

Серед природничих наук виділялася медицина. У 1707 р. в Лубнах було відкрито першу в Україні аптеку. У 1735 р. відкрилася аптека у Львові, а з 1773 р. у Львові для підготовки лікарів та аптекарів була створена медична колегія. Лікарів готував медичний факультет Львівського університету, однак українці становили лише незначну частку його студентів.

Нестор Амбодик (1743-1812 рр.) – уродженець Полтави першим з українців одержав у Лейденському університеті звання доктора медицини. Навчався у Київській академії, потім у Стразбурзькому університеті. Працював у госпіталях Петербурга і Кронштадта. Автор перших в Російській імперії підручників та наукових праць з акушерства: «Искусство повивания, или Наука о бабьичем деле» (1784-86 гг.), ботаніки й фітотерапії: «Первоначальные основания ботаники, руководствующие к познанию растений» (1795 р.), «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений» (1783-88 рр.). Заснована ним медична термінологія вживається й донині.

Доктором медицини був і виходець з Київщини Петро Погребецький (1735-1780 рр.), який працював у Петербурзькому морському госпіталі. У Стразбурзі доктором медицини став Мартин Тереховський (1740-1796 рр.), а професором Кельнської академії – Іван Полетика (1726-1783 рр.) з м. Ромни, який першим із вчених Російської імперії очолив Петербурзький генеральний сухопутний госпіталь. Почесним членом 12 академій був українець із Чернігівщини Данило Самойлович (1742-1805 рр.), доктор епідеміології, військовий лікар діючої армії в російсько-турецькій війні, який понад 20 років працював лікарем Катеринославського намісництва.

Епідемії, невиліковні хвороби були страшним бичем того часу, що забирали тисячі життів. Високим завданням медиків була перемога над епідеміями. Так, Д.Самойлович не тільки описав епідемію чуми, що спалахнула в Херсоні та Кременчуці у 1784 р. а й порекомендував методи запобігання її. Єфрем Мухін (1766-1850 рр.) запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою.

Значних успіхів досягла математика. У навчальному процесі використовувалися підручники Л.Магнацького «Арифметика», Д.Анічкова «Алгебра», Л.Ейлера «Геометрія». Сильний склад математиків того часу викладав у Києво-Могилянській академії. Так, першим із вітчизняних викладачів математики був Феофан Прокопович, який прочитав в академії теоретичний курс математики. Там же викладав Іван Фальковський (1762-1823 рр.) – талановитий вчений, випускник західноєвропейських університетів, який був автором ряду праць не тільки з математики, а й географії, астрономії, історії та фортифікації.

Окремо слід виділити розвиток історичної науки зазначеного періоду. Зростала зацікавленість своїм минулим та своєю історією. Українські культурні діячі, переважно старшинського походження збирали літописи, мемуари, документи. Поширилося старшинське літописання, основний зміст якого відображав період Національно-визвольної революції (1648-1657 рр.). Найвизначнішими були літописи Самовидця, Гр.Грабянки, С.Величка. П.Симоновський написав узагалюнюючу працю «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военних его делах», в який висвітлив історію українського народу від найдавніших часів і до 1750 р. Значною подією як в науковому так і в суспільно-політичниму житті стала поява «Історії Русів», що поширювалася у рукописному варіанті наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. Вперше була видана у 1846 р. Анонімний автор «Історії» звертався до національної свідомості українського народу, оповідав про героїчне минуле, боротьбу з різноманітними загарбниками, наголошуючи, що саме Україна є продовжувачем історії Київської Русі та закликав до відновлення самоврядування.

Однак, вже тоді спостерігався відтік наукових кадрів з України. Кращі вчені віддавали переваги продовжуванню своїх розробок та викладацької діяльності в наукових центрах інших держав. Так, за 1701-1762 рр. з 21 ректора та 25 префектів Словяно-греко-латинської академії в Москві відповідно 18 та 23 були випускниками Києво-Могилянської академії, а 45 працювали професорами. З відкриттям Петербурзької академії наук (1725 р.) та Московського університету (1755 р.) процес особливо посилився - туди виїхало чимало викладачів та студентів з України.