3. Литовсько-польські унії та їх наслідки для історії українських земель.

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377-1392 рр.) З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням держави внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посилення агресивних сусідів – Тевтонського ордену та Московського князівства.

У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки.

У 1385 р. він уклав у замку Крево, неподалік Вільно, унію.

Кревська унія (1385 р.) передбачала:

1. Об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги (якій на той момент було всього 11 років) і литовського князя Ягайла;

2. обрання польським королем Ягайла;

3. перехід у католицтво населення Литви.

Унія мала свої наслідки і для західноукраїнських земель. У 1370 р. після смерті Казимира Галичину віддали Угорщині, але після укладення Кревської унії Польща знов набирає силу і в 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинається ополячування та окатоличування. На галицьких землях утворюється Руське воєводство. Латина стає офіційною мовою, всі права і привілеї надаються відтепер винятково польській шляхті та католицькому населенню.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішнєю загрозою. (Тиснув Тевтонський орден, Московія). Однак, Велике князівство литовське ще залишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать – надто впевненою в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому протягом практично двох століть після укладення унії зберігалася державна окремішність Литви і Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

Перемога у Грюнвальдській битві суттєво укріпила позиції Великого князівства Литовського. (Хрестоносці протягом 1300-1400 рр. здійснили більше 70 походів на землі Литви, але й Литва за цей період не менш 50 вторгнень на землі Пруссії). Грюнвальдська битва сталася 1410 р. Об’єднані сили поляків, литовців і татар розбили хрестоносців. З 15 полків Литви сім були набрані з українців і білорусів. А з 16 полків Польщі 6 були українськими.

У 1413 р. між польським королем Ягайлом і князем Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно неї Польща була змушена визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля. Але принциповим моментом стало зрівняння у правах і привілеях польської та литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це не посилювалося, що обмежувало її права та її участь у державному управлінні. Це призводило до розколу, посилювало соціальний та національний гніт.

Люблінська унія.

Захопивши Західну Україну польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вони мріяли про всі українські землі, що були захоплені Литвою. Остання ж опинилася перед наростаючою небезпекою зовні. Насамперед з боку Московського князівства і Кримського ханства. Московія в 1480 р. практично скинувши монголо-татарське іго сама стала зазіхати на чужі землі. Поширення експансії викликало необхідність виправдати її. Так постала доктрина «третього Риму». Князь московський Іван ІІІ у 1493 р. прибрав собі титул «государя всієї Русі» і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. Наслідок – збройні конфлікти з Литвою. 1500-1503 рр. – литовсько-московська війна. У 1522 р. Москва відбирає у Литви Чернігів і Стародуб.

1558-1583 рр. - нова війна з Московією – Ливонська війна. Виснажені війною литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки поставили умову – об’єднання.

На півдні становище литовської держави ускладнювалося Кримським ханством, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а з 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. У 1482 р. татари напали на Україну і спалили Київ. З 1450 по 1556 рр. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі.

Все це спричинило підписання у 1569 р. Люблінської унії, яка передбачала.

1. Об’єднання Польщі і князівства Литовського в єдину федеративну державу Річ Посполиту.

2. На чолі об’єднаної держави став монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався у Кракові;

3. Спільним для Польщі та Литви був сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця;

4. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

5. Під юрисдикцію Польщі (яка вже мала Галичину, Холмщину та Західне Поділля) відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київщина;

6. Українська шляхта зрівнювалася у правах з польською та литовською.

Наслідком підписання унії став повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Із переходом українських земель з під влади Литви було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Поширюється презирство до українців - вживається назви „хлопи”. «хлопська мова», «хлопська віра». Цю віру поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою». Зросло кріпацтво до 6 днів на тиждень. У 15-17 ст. українців витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міст, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обраними чи призначеними бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Позитивним наслідком прийняття унії стало об’єднання більшості земель України у складі однієї держави.

Освіта і наука у польсько-литовські часи.

У ХІV – ХVІ ст. більшість українських магнатів поступово ополячилися. Селянство, знаходячись у кріпацькій неволі, боролося за виживання, тож немало можливості виступити реальним захисником національно-культурних інтересів. Єдиною верствою суспільства, яка вела боротьбу за збереження та розвиток рідної школи, освіти, культури, мистецтва було українське міщанство і дрібне боярство. Пробудженню національної самосвідомості сприяло проникнення в Україну ідей гуманізму епохи Відродження.

Гуманістичне вчення утвердилося спершу в Італії, запанувавши в тогочасних вищих навчальних закладах. Якщо раніше викладалися переважно богословські науки, то відтепер почали викладати предмети про людину і суспільство: граматику, історію, риторику, поетику тощо. Професорів, які викладали ці науки, а також їх студентів називали гуманістами. Матеріалом для досліджень слугувала переважно антична спадщина давньогрецьких та давньоримських мислітелів. Ідеалом проголошувалося виховання всебічно освіченої та гармонійної особистості. Згодом з Італії вчення розповсюдилося по всій Європі, проникло і в Україну.

Не маючи власної вищої школи українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до нових ідей. Так, у Краківському університеті українці навчалися з самих часів його заснування (1364 р.). Лише у ХV - ХVІ ст. тут отримали освіту 800 українців. У ХV ст. в університеті викладали 13 професорів-українців. Вчилися українці також у вищих навчальних закладах Франції, Німеччини, Італії тощо. Так, у списках італійського Падуанського університету ХVІІ ст. було понад 2 тис. українців.

Видатним українським вченим, який здобув собі освіту та визнання світового рівня на чужині, став Юрій Дрогобич (справжнє імя - Юрій Котермак, дотримуючись тогочасних звичаїв вчений іменував себе за назвою рідного міста). Закінчивши Краківський університет зі званням магістра, він продовжував навчання далі. Набувши звання доктора медицини та філософії у славетному Болонському університеті в Італії, у 1478-1482 рр. продовжив у ньому викладацьку діяльність, згодом став першим українцем - ректором цього університету. У 1483 р. лише через 30 років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за сто років до випуску книг Івана Федорова, у друкарні Януаріуса Зільберта побачила світ перша в історії друкована праця українського природодослідника під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 р. Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету». Згодом вчений знов повернувся до Кракова.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька словяно-греко-латинська академія (колегіум), яку відкрив 1576 р. князь Костянтин Острозький у м. Острозі (Рівненнська область). ЇЇ ректором був український шляхтич із Поділля Герасим Смотрицький. Викладали випускники європейських університетів: Василь Суразький, Демян Наливайко, грек за походженням Кирило Лукаріс (згодом Константинопольський патріарх), ієромон з Острога Купріян, який навчався в Падуї та Венеції та інші. Цю академію закінчило багато майбутніх політичних та церковних діячів України: гетьман Петро Сагайдачний, Йов Бороцький – перший ректор Львівської братської школи та ін. Протягом перших 60 років академію закінчили 500 осіб. Після сметрі князя Острозького навчальний заклад почав поступово занепадати. Пізніше його онука Анна-Алоїза перетворила його в єзуїтський колегіум.

Розвитку освіти та науки в Україні того часу сприяли братства, до яких входили заможні ремісники і торговці – організації спочатку релігійного спрямування, що ставили собі за мету захист православя, а пізніше їх діяльність набула громадсько-політичного та національно-культурного напряму. Вони активно виникали при церковних парафіях у ХV-ХVІІ ст. На перших порах діяльність братств мала религійно-балагодійний характер. Опікувалися церквою, надавали матеріальну допомогу храмам, підтримували дисципліну в церкві, влаштовували обіди для бідних верст населення, організовували шпиталі тощо. Але згодом вони все активніше почали виступати на захист українського населення.

Братства існували у кожному місті і містечку Галичини, Поділля, Волині, Київщини. Найдавнішим стало Львівське братство при Успенському соборі, засноване близько 1453 р. Члени братств розуміли, що лише наявність у суспільстві освідченних людей дає можливість на боротьбу за національні права. Так, Йов Борецький (у 1604 р. він був призначений ректором Львівської братської школи, а з 1615 р. – ректором Київської школи) наголошував: «Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не заснували, бо якщо науку мали б, то через несвідомість свою не прийшли б до такого занепаду». Отже, культурно-освітня діяльність стала провідним напрямом роботи братств. При кожному з них було засновано братські школи, у яких навчання велося українською мовою, організовувалися друкарні.

Школа при Львівському Успенському братстві була відкрита у 1583 р. В ній викладали грецьку та старословянську мови, а також «вільні науки». У шкільній бібліотеці були твори Аристотеля, Платона та інших філософів. У 1609 р. у братській друкарні вийшов збірник «О воспітанії чад», який зберігся до наших днів. Наприкінці ХVІ ст. у школі налічувалося понад 60 учнів.

У братських школах навчалися як діти заможних міщан, так і бідні діти-сирітки, про яких дбало братство. Метою школ було надати таку освіту, яка з одного боку спиралася б на власні культурні традиції, а з іншого не поступалася б за своїм рівнем польським або західноєвропейським навчальним закладам.

В результаті об'єднання Київської братської школи з Лаврською, заснованою Петром Могилою, виник вищий навчальний заклад – Києво-Могилянський колегіум. За період ХVІІ-ХVІІІ ст. його закінчило 14 майбутніх гетьманів України.

Українська еліта надавала значну підтримку розвитку освіти та науки. Так, коли пожежа у 1614 р. знищила братську школу під Старокиївською горою, то Є.Гулевич-Лозко подарувала свою садибу на Подолі у власність братства, дала кошти на будівництво монастиря та шкільного будинку для навчання дітей всіх верств населення. Надзвичайно важливою для Київського братства була й допомога гетьмана Петра Сагайдачного, який у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став опікуном братської школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Братські школи мали свій «Статут» або «Порядок». У ньому формулювалися вимоги до вчителів. «Має бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не пяниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівний, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у всьому». Підкреслювалася рівність всіх учнів: «Багатий над убогим у школі нічим вищий не має бути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні. Дидаскал (вчитель – Авт.) має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять по вулиці поживи просити».

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів, Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені-викладачі Острозької академії написали ряд наукових праць із мовознавства, філософії, астрономії тощо. Викладачі Києво-Могилянського колегіуму розробляли проблеми філософії, логіки, психології, мовознавства, інших наук. Так, Йосип Кононович-Горбацький написав «Підручник логіки», а Інокентій Гізель – «Загальний нарис філософії».

В Україну приїздили працювати також освічені іноземці, яки також зробили великий внесок у розвиток української культури та науки. Так, тривалий час працював військовий інженер з Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» - першу наукову працю з економічної і фізичної географії України.

Італієць Франческо Альгаротті – вчений і дипломат, автор праць із різних галузей знань – від астрономії до історії, який у 1739 р. здійснив поїздку по Російській імперії, під час якої написав «Листи про Росію» (інша назва – «Подорожі по Росії»), де у тому числі надав географічну, економічну, військово-політичну характеристику України. Окремо відзначив роль козацтва – «військової нації» у боротьбі проти іноземного панування.

Книгодрукування.

Заслугою Львівського братства стало започаткування книгодрукарської справи. В Європі друкарство винайшов німець Йоган Гетенберг у 1450 р. Першу друкарню на українських землях у 1573 р. заснував Іван Федоров, який переїхав в Україну з Москви. Вже у наступному році вийшла перша книжка І.Федорова – «Апостол». Переїхавши на запрошення князя К.Острозького до Острога Федоров продовжив книговидавництво і у 1578 р. видав «Буквар» і ряд інших книжок (всього майже 30 видань). «Острозька Біблія» видана 1581 р. стала першим виданням Біблії словянською мовою. Помер І.Федоров 5 грудня 1583 р. і був похований в Онуфрієвському монастирі. На надгробній плиті було зроблено напис: «Іоан Федорович Друкар Москвитин… друкар книг перед тим нєвиданих».

Окрім Острога та Львова друкарні відкрилися і в ряді інших міст: Києві, Луцьку, Новгороді-Сіверському та при монастирях (наприклад, у Почаївському). На початку ХVІІ ст. архімандріт Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький також заснував друкарню. Головним друкарем у Лаврі був Памво Беринда. У 1627 р. він видав «Лексикон славенороський і імен толкованіє» - перший друкований український словник, над яким вчений працював майже 30 років. В цій роботі перекладено українською мовою понад 8 тисяч словянських та іншомовних термінів, а також надане їм тлумачення.