1. Концепція індивідуального страхування.

Зростання участі держави у соціальному захисті своїх громадян можна умовно співставити з розвитком індустріального суспільства, через подальші етапи його вдосконалення. Разом з індустріальним розвитком відбуваються зміни в соціальному житті, особливо в сімейних стосунках, а також у поглядах окремих осіб, цілих сімей і суспільства на розв'язання соціальних проблем. В результаті виникає ціла низка ідей, які втілюються у комплекс змін – щодо ролі держави, характеру економіки, природи економічних процесів, а також ідеології. Їх дуже важко розділити на причини та наслідки без знання рушійних сил політичного розвитку.

Щоб зрозуміти започатковані теперішні зміни у системі соціального захисту населення України, необхідно розглянути історичний розвиток процесу зародження соціального страхування, зокрема в Європі.

Соціальне страхування в Європі має не таку вже й давню історію, як, наприклад, трудові відносини, але формуватись воно почало задовго до того, як з'явилась сучасна соціальна політика. Звичайно, воно не могло народитись на порожньому місці. До давньої суспільної функції благодійної допомоги, яка розвинулась та зазнала трансформаційних змін на протязі ХІХ ст., додалось на початку ХХ ст. соц. страхування.

Ідея страхування трудового населення від ризику зникнення чи скорочення доходів від власної праці, які були чи не єдиним джерелом існування, виникла завдяки цілого ряду обставин, до числа яких потрібно віднести:

1. розвиток індустріалізації та формування робітничого класу, який живе виключно за рахунок доходів від своєї праці;

2. відносне скорочення частки населення, яке живе за рахунок своєї власності, що є джерелом власного забезпечення;

3. утвердження найманої праці як сутності та постійного статусу зароджуваної нової капіталістичної системи.

Таким чином, наслідком індустріалізації, яка докорінно змінила спосіб одержання доходів, став розвиток зовсім нової концепції забезпечення, а саме: забезпечення лише через працю, в праці та завдяки праці.

Але якщо наймана праця й заснувала нову концепцію соціального забезпечення, то лише тому, що вона історично була приречена для робітників, які жили у злиднях. Право на працю, яке було завойовано робітничим класом в обмін на фактичну нерівність при розподілі доданої вартості (доходу) на виробництві, не могло вирішити питання їхнього добробуту. Будь-яке припинення трудової діяльності через хворобу, нещасний випадок на виробництві, похилий вік тощо занурювало робітника та його сім'ю у злидні, тому що його єдине джерело доходу зникало.

Головною рисою рівня життя цієї категорії населення в ХІХ столітті стало явище, яке ще в ті часи отримало назву малозабезпеченість. Єдино можливою відповіддю на це стало індивідуальне страхування, як головна риса індивідуалістичної концепції суспільних відносин, що була заповідана ще Французькою буржуазною революцією.

Сутність концепції індивідуального страхування полягає в тому, що грошові кошти, які працівник отримує за свою працю, повинні бути поділені на дві частини:

– для поточного споживання

– та для забезпечення власної соціальної безпеки у майбутньому шляхом заощадження коштів через ощадні каси.

Таким чином, індивідуальне страхування повністю базувалось на системі ощадних кас. Ця захопленість ощадними касами була одною з привілейованих тем ліберальної думки ХІХ ст., коли індивідуальне страхування вбачалось чи не як єдиний спосіб забезпечення сімейного добробуту. Мета індивідуального страхування, крім того, відповідала тодішньому ідеалу робітничого класу: накопичення з надією вийти в один щасливий день із положення робітника, придбавши власність, яка сама по собі є однією з найвищих форм матеріального забезпечення.

В широкому розумінні ідея забезпечення, джерелом якого є делегована суспільству відповідальність, розглядалась в ті часи згубною для всього суспільства. Така крайня точка зору про роль індивідууму мала своїх прихильників навіть на початку ХХ століття, коли в Німеччині уже були прийняті перші законодавчі акти щодо запровадження обов'язкового соціального страхування.

Індивідуалістична концепція страхування була приречена на загибель через те, що вона вступила в протиріччя з новими умовами праці: індивідуальне страхування не дозволяло певним чином гарантувати забезпечення найманого працівника, а індивідуальна відповідальність не співвідносилась з колективним характером праці. Неможливість робити накопичення для більшої частини робітничого класу зробила ілюзорними надії на краще майбутнє, що лежали в основі індивідуального страхування.

Нездатність індивідуального страхування вирішити проблему робітничої злиденності викликало подвійну небезпеку:

1. з одного боку, незабезпеченість працівників похилого віку ставала для ліберальної думки Європи все більш шокуючою. Дійсно, як можна допустити, щоб той, хто більшу частину свого життя присвятив праці, опинився в старості у тому ж положенні бідняка, як і той, хто ніколи не працював? Якщо праця не в змозі забезпечити гідне існування тим, хто їй слугує, то сумнівними вбачаються самі принципи індустріального суспільства.

2. з іншого боку, збереження для робітників умов життя, наближеного до стану злиденності, розглядалось заможними керівними колами багатьох європейських країн як загроза, що несла в собі можливість перетворення трудящих в «небезпечний клас».

Водночас індустріалізація збільшувала можливості виникнення нещасних випадків на виробництві, а виплату допомоги тим, хто ставав жертвою таких випадків, ніхто не міг гарантувати. Дебати про можливі способи запобігання убогості робітничого класу торкалися також і способів вирішення проблеми класичної бідності.

Таким чином, пройшли десятиріччя, перш ніж була сприйнята сама ідея про те, що акт захисту від ризику випадковостей долі чи старості може бути не добровільним, а, навпаки, для більшої ефективності він повинен бути обов'язковим і гарантуватися усім суспільством.

Найбільший вплив на розвиток системи соціального страхування внесли:

1. Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, який в 1883–1889 рр. чи не вперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування,

2. та лорд Великої Британії Вільям Беверідж, який в 1942 р. підготував доповідь, у якій були запропоновані нові підходи до політики соціального забезпечення.