4. Державотворчі процеси на території України (в другій половині xviIст. – 80-х роках xviiIст.). Державний лад і право української козацько-гетьманської держави.

4.1. Політичний устрій Запорізької Січі.

1. Виникнення Запорізької Січі.

2. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі.

3. Ліквідація Запорізької Січі.

4. Джерела та характеристика права Запорізької Січі.

1. Виникнення Запорізької Січі.

Наприкінці XV ст. з'являється нова соціальна сила - козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію - Запорізьку Січ, з іменем якої пов'язане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком багатьох факторів. Перший - зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, найчастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.

Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV - XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

Козаки почали об'єднуватися у великі загони і будувати укріплені поселення, перші з яких знаходилися на островах Хортиця та Томаківському. Місцеві старости почали використовувати їх для захисту південних кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Місцеві адміністратори (старости і воєводи) приймали до себе на службу козаків, під час походів закликали їх на допомогу. Д. Дорошенко вважав першим організатором козацтва черкаського старосту Остапа Дашкевича, який жив на початку XVI ст. Його спра­ву продовжили Хмельницький староста Предслав Лянскоронський та князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію та народні піс­ні під іменем Байди.

Перші дерев'яні фортеці, які козаки будували з лози, називались "січі". Вони стали прототипом справжньої Запорозької Січі, яка ви­никла трохи згодом, але вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а нижче порогів, подалі від контролю і втручання представ­ників королівської адміністрації. Туди сходилися селяни, що втекли від своїх феодалів, міщани, які не могли розплатитися з боргами, зло­чинці, які тікали від судового переслідування, шляхтичі, священики і монахи. Там знаходили притулок люди різних національностей: укра­їнці, литовці, поляки, росіяни, греки та інші.

Запорозька Січ була суто військовим табором. Там селилися лише чоловіки, жінок туди не пускали ні під яким приводом. Козаки ви­робляли своєрідні звичаї і правила, пристосовані до суворих умов по­стійної бойової готовності, їх неписані закони діяли краще, ніж пи­сане законодавство в деяких країнах. Вони не визнавали влади королівської адміністрації. Козаки жили в куренях, плетених із хмизу і вкритих від дощу кінськими шкурами. Постійна небезпека і суворе життя виробили в них своєрідну шкалу цінностей: презирство до ба­гатства, втіх та розкоші. Найбільшим багатством вважалася воля. Ли­ше відбиті у ворога коні та коштовна зброя могли бути прикрасами козака. П. Куліш писав, що тут, далеко від усього шляхетського, скла­лося козацьке братство, де усі були рівні, і ватажок, наділений дикта­торською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Запорож­жя було центром усього козацтва і тому все козацьке військо, де б воно не знаходилось, називало себе Запорозьким.

Територія Січі була поділена на 38 січових куренів за територіаль­ною ознакою (Канівський, Корсунський, Переяславський тощо). їх очолювали курінні отамани. Територія на правому і лівому берегах Дніпра біля Запорозької Січі ділилася на 5—10 адміністративних одиниць, які називалися паланками. Там козаки займалися господар­ством, там само знаходилися хутори, на яких жили з сім'ями одруже­ні козаки. Коли надходив сигнал про початок військового походу, во­ни з'являлися на Запорозьку Січ. Очолювали паланки полковники.

У мирний час на Січі знаходилося 5—6 тисяч козаків. Вони зай­малися господарськими роботами, полюванням, рибальством, солева­рінням. Велике значення для Січі мала торгівля, адже козаки не мог­ли виробляти всі потрібні для життя речі. Тому туди постійно приїжджали купці.

Значна частина козаків проживала з сім'ями у своїх хуторах і міс­тах. Так, у Каневі 1600 р. проживало 960 міщан і 1300 козаків з ро­динами. Як і січовики, міські та хутірські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Крім того, до короля постійно йшли скарги від кримських татар та турків. У 1568 р. Сигізмунд II Август надіслав козакам грамоту, заборонивши чинити напади на тур­ків і татар. Це була перша офіційна спроба польської влади вплинути на козаків. Влітку 1572 p., як уже згадувалося, король дозволив ко­ронному гетьману Юрію Язловецькому взяти на державну військову службу 300 козаків. Гетьман доручив цю справу шляхтичеві Яну Бадовському, який мав маєток у Білій Церкві. Козаки були внесені до списку-реєстру, звідки й отримали назву "реєстрових". Цей загін проіснував недовго: у 1575 р. Я. Бадовський помер і з того часу немає звісток про його козаків. Але сама організація козаків за королів­ським наказом, виведення їх з-під юрисдикції старост, мали велике значення для подальшої історії України, для розвитку самої козаччи­ни як окремого військово-шляхетного стану з імунітетом від місцевих королівських урядовців.

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 500 чоловік, на початку XVII ст. реєстр складав уже 6 ти­сяч, але основна козацька маса лишилася поза ним.

На межі XVI—XVII ст. у козаків з'являється певна майнова дифе­ренціація: з одного боку — заможні козаки, що мали своє господар­ство, пасіки, хутори, ставки і лише на час великих військових походів з'являлися на Січі; з іншого боку — запорожці, які нічого не мали. Таким чином, на території України було три групи козаків: 1) за­можні козаки, які мали своє господарство і лояльно ставились до вла­ди; 2) козацька "чернь", яка знаходилась в опозиції до влади і готова була взяти участь у будь-якій авантюрі; 3) привілейоване реєстрове козацтво, яке складало незначну частину козаків.

Слід зазначити про непослідовність політики польського уряду, який під час воєн закликав усіх бажаючих вступати до реєстрового козацтва. Це була велика принада для селян, які прагнули вирватися з кріпацької неволі. Вони тисячами записувались до реєстру, але після закінчення війни кількість реєстровців різко зменшувалась. Колишні селяни не хотіли повертатися до своїх поміщиків і поповнювали ряди запорозької "черні". Тож коли в кінці XVI ст. вибухнули великі анти­феодальні повстання під керівництвом К. Косинського (1591 — 1593 pp.) та С. Наливайка (1594—1596 pp.), найактивнішу участь у них взяло козацтво.

Обидва ці виступи були придушені. К. Косинський був убитий за нез'ясованих обставин, а С. Наливайка прилюдно стратили у Варшаві.

У ході цих повстань з'явилась нова форма антифеодальної бороть­би — "покозачення". Цей рух набрав широкого розмаху на початку XVII ст. Усе населення певного району проголошувало себе вільними козаками і запроваджувало місцеві органи самоврядування. Так, у 1604 р. жителі міста Корсуня відмовилися виконувати феодальні по­винності на користь старости Яна Даниловича. Аналогічний виступ відбувся у 1607 р. у Брацлаві. У відповідь на це уряд Речі Посполитої позбавив Корсунь і Брацлав магдебурзького права. Не менш бурхли­вими були виступи міщан в Острі (1604 р.) та Хмільнику (1606 p.). В інструкції короля Сигізмунда III від 10 січня 1616 р. було зазначе­но, що кількість "покозачених" на Правобережжі становила 40 тисяч чоловік. У постанові сейму восени того ж року зазначалося, що "покозачені (або "непослушні", як називали їх в офіційних документах) ні магістратів, ні старост, ні гетьманів не слухають, самі встановлю­ють собі право, самі обирають урядників і ватажків, і якби створю­ють іншу республіку". Цей документ засвідчує, що населення України прагнуло створити на всій території держави такі самі порядки, що існували на Запорожжі.

Наступні десятиліття були позначені селянсько-козацькими ви­ступами під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 p.), Павла Бута (Павлюка), Якова Остряниці та Дмитра Гуні (1637— 1638 pp.), в яких активну участь брало реєстрове козацтво. Після придушення останнього повстання було підписано "Ординацію Вій­ська Запорізького" згідно з якою старшину мав призначати король, а реєстр не міг перевищувати шести тисяч козаків.

Запорозька Січ вела переговори з іноземними правителями, приймала у себе послів (наприклад, 1594 р. посланця імператора Еріха Лясоту), самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24 грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі - угоду, що складалася з двох присяжних листів - Коша (у договорі "Війська") та Кримського ханства. Йшлося про гарантії ненападу і допомогу у разі нападу іншої держави.

Запорізька Січ стала важливим фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну. Специфічність цієї політичної організації (інакше кажучи, - напівдержави) полягала в тому, що вона, будучи органом примусу, не була засобом класового придушення, а засобом виховання та самовиховання тих, в чиїх загальних інтересах здійснювався цей примус.