2.2. Головні риси суспільного ладу Київської Русі та Галицько-Волинської держави

1. Становлення та розвиток феодальних відносин.

2. Суспільний лад Київської Русі.

3. Суспільний лад Галицько-Волинської держави.

1. Становлення та розвиток феодальних відносин.

В V-VII ст. у східних слов'ян відбувається процес становлення сільської сусідської громади – верві. Вона складалася з окремих сімейних дворищ, тісно зв'язаних господарськими стосунками. Земля знаходилась в індивідуальній власності малих сімей, поступово утворювалось спадкове володіння. У V-IX ст.. майнове і соціальне розшаровування поглиблюється, виділяється племінна знать-князі, "лучші мужі", воїни-дружинники.

Атрибутом феодального суспільства, основою добробуту і багатства, головним елементом правових відносин була власність на землю. Суб'єк­тами землекористування у Київській Русі стали общини, князі, бояри і церква. Общинна власність на землю мала колективний характер і ба­зувалася на природному праві; князівська збільшувалася за рахунок за­гарбання чужих територій і освоєння пустопорожніх земель; боярські й церковні землеволодіння зростали завдяки князівським і приватним пожалуванням.

Радянські ідеологія та правова доктрина відкидали приватну влас­ність узагалі й на землю зокрема. Тому дослідники намагалися довести відсутність власності на землю у феодальному суспільстві. Перебуваючи в полоні тих стереотипів, учені-історики та юристи зайве не зосереджу­валися на проблемах землеволодіння, рідко вживали термін «приватна власність», замінюючи його на аморфніші соціально-економічні дефіні­ції типу «феодальне землеволодіння», «феодальна маєтність», «феодаль­не помістя» тощо.

Насправді приватна (як, до речі, колективна, родинна) власність на землю досить рано утвердилася в Давньоруській державі. Статті 71—73 Розширеної редакції Руської Правди передбачають значний штраф ( 12 гривень — удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина) за переорювання межі чи знищення межового знака. Купчі грамоти вносять ще більшу ясність: вказують на ціну тієї чи іншої ділянки землі, її розміри, межі. Це означає, що нерухомість (земля) на Русі перебувала у товарно­му обігу, а отже, мала приватновласницький характер. При цьому варто зауважити, що правова категорія «приватна земельна власність» доби Київської Русі не є тотожною сучасному її змісту. Про це зазначає дослід­ник історик О. Толочко: «Земельна власність у ранньофеодальну епоху навряд чи включала, власне, землю, територію як необхідний компонент, оскільки була похідною від відносин влади феодала над людьми». Ін­шими словами, володіння землею давало феодалові змогу здійснювати позаекономічний примус виробника (селянина), воно не було причиною, а лише наслідком певних прав на залежну особу.

Таким чином, завдяки приватній власності на землю правитель Русі, князі, бояри і монастирі могли використовувати працю різних прошарків сільського населення і привласнювати її результати.

2. Суспільний лад Київської Русі.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі можна поділити на три категорії: а) панівна аристократична верхів­ки. б) особисто вільні верстви; в) феодально залежне населення.

Дослідники відзначають відносно ранню соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Найвищий щабель суспільної ієрархії посідав великий князь та місцеві (удільні) князі — феодальна знать. Економічною основою їхнього панування була феодальна земельна власність, а первіс­ним і формою реалізації — полюддя. Як уже зазначалося, останнє було інститутом прямого позаекономічного примусу населення, який засвідчував владу правителя на певній території. Державне й особисте князівське начала були ще недостатньо диференційовані. Але вже формувалися великокнязівський домен і домени окремих князів. То були маєтки, землі, угіддя, які належали феодалу на правах приватної власності.

Місцевими (удільними) князями спочатку ставали племінні князі вожді (світлі князі), підкорені київським князем. Згодом, наприкінці X ст., племінних володарів замінили найближчі родичі великих київ­ських князів (сини та племінники) — князі-намісники. Князівське воло­діння охоронялося правом Київської Русі посиленими засобами і вищи­ми санкціями, про що свідчать статті 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди.

До аристократичної верхівки належали також так звані старці, про яких літописи згадують як про радників князя. Вочевидь, це були пред­ставники племінної знаті, котрі долучалися до виконання судово-адмі­ністративних функцій. Генетично пов'язаними з родоплемінною знат­тю були й такі категорії соціальної верхівки Русі, як кращі мужі, княжі мужі.

Княжі воїни, дружинники і представники місцевої знаті утворюва­ли прошарок бояр. Вони поділялися на «великих» і «малих»; крім них, існували ще й земські (місцеві) бояри. Великих бояр князь призначав на посади воєводи, тисяцького, а малі ставали соцькими, десяцькими, тіу­нами, огнищанами, дворецькими тощо, тобто представниками нижчих щаблів князівського адміністративного і судового апаратів.

Русі бояри користува­лися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин зберігалося навіть із переходом від одного князя до іншого. Боя­ри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади у князівській адміністрації. Малі бояри нерідко отримували жалувані землі без права вспадкування, дару­вання чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли ці землі вику­пити й перетворити їх на вотчини. Верства бояр не була замкненою кас­тою. За визначні заслуги перед князем до неї міг увійти представник нижчих суспільних верств.

Привілейований прошарок давньоруського населення становили куп­ці. Традиційно серед них вирізнялася група, котра діставала від князя грамоту на заморську торгівлю й мала назву «гості». Нерідко ними ставали набли­жені до князя особи з-поміж князівської адміністрації.

До привілейованого населення належало духовенство. Із запрова­дженням та поширенням християнства церква стає великим феодалом. Дедалі частіше землі дарують монастирям і церквам, тож ті ставали знач­ними землевласниками. Але, на відміну від середньовічних західноєв­ропейських держав, де католицька церква відігравала першорядну роль політичному житті, на Русі православна церква була на другоряд­них позиціях, підпорядкована державі. Духовенство поділялося на біле (парафіяльне духівництво, що не давало обітниці не вступати до шлю­пу) і чорне (ченці та черниці, котрі жили в монастирях). З останньої категорії обирали осіб на найвищі церковні посади. Серед духовенства були вихідці з різних соціальних верств. Князі та бояри досить часто ставали засновниками монастирів чи багато жертвували на будівництво храмів.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпили особливі при­вілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За вбивство княжого мужа передбачено було штраф у розмірі 80 гри­вень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної люди­ни (ст.. 19, 22 Короткої редакції; ст.. 1, 3 Просторової редакції). Посилено захищав честь і гідність членів сімей аристократичної верхівки Церковний статут Великого князя Ярослава. За примушування огнищанина без санкції князя до випробування залізом (ордалії) штраф передбачався вчетверо вищий, ніж за «муку» смерда (ст. 38 Короткої редак­ції, ст..78 Просторової редакції). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передачі майна у спадок (ст.. 90, 91 Просторової редакції). Феодали не платили данини, мали інші привілеї, не зафіксовані, щоправда, у правових пам'ятках. Це виділяло їх з-поміж решти населен­ии держави.

Прошарок особисто вільних непривілейованих верств у Київській Русі був незначний. Вільне населення позначалося у документах загальним терміном «люди». Сюди належали переважно вільні общинники. Вони підлягали феодальній експлуатації, сплачуючи данину. Спочатку її збирали «з диму» (з кожного дому). Згодом, коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність феодалів на землю відкривала можливості позаекономічного примусу населення, розмір данини встановлювали залежно від кількості та якості землі, яка була у користуван­ні и селян.

Феодали постійно тиснули на селянську общину, захоплювали общинні землі, угіддя, що призводило до розорення общинників і поповнення залежних категорій населення. Стійкість общини підривала і великокнязівська влада, яка накладала на неї високі податки, побори, різні повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, через що община підпадала під вплив місцевих феодалів, а ті робили все, щоб безповоротно перетво­рити общинників на залежних селян.

Перетворенню вільних общинників на феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихії, набігів кочівників, що змушувало їх іти до феодала по допомогу. Феодальні усобиці теж нерідко призводили до збідніння сільських людей; вони намагалися домогтися заступництва могутнішого феодала, а ті перетворювали їх на підданців, примушуючи працювати на себе.

Особисто вільними селянами були смерди (назву вважають запози­ченою з перської мови). У суспільстві вони посідали проміжну позицію між князівськими дрібними службовцями (міністеріалами) і «людьми» селянської общини. Смерд мав право обирати місце проживання, зверта­тися особисто по захист до суду. Основним його обов'язком була сплата князям, боярам та іншими землевласникам данини, а також відбування військової повинності у феодальному ополченні.

Особиста недоторканність смерда обмежувалася «княжим словом» (ст. 78 Просторової редакції). Він разом із сім'єю господарював у своєму «селі» — відокремленому поселенні на землі, наданій феодалом за умови всілякої служби на нього. Цю землю вважали феодальною, про що гово­рить ст. 90 Просторової редакції, згідно з якою, у разі смерті смерда, що не мав синів-спадкоємців, землю повертали назад князеві. За право во­лодіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину. Свідченням залежного становища смерда є обставина, що штраф за його вбивство був такий самий, як і за вбивство холопа (ст. 80 Просторової редакції).

Смерд, який заслужив довіри князя, міг стати його службовцем — ємцем, отроком, дітським, старостою. Це відкривало можливості для про­сування ієрархічною драбиною. Але смерда-боржника могли перетвори­ти на феодально залежного закупа.

Відсутність у джерелах чітких згадок про смердів, суперечливість їх­нього статусу зумовили появу серед дослідників різноманітних точок зору про цю категорію населення Давньоруської держави.

До особисто вільної соціальної верстви належала також більшість міського населення. Воно поділялось на 2 основні групи: 1. міська аристократія – князі, бояри, вище духовенство, купці (за укладуваними ними угодами в разі їх банкрутства отримували пільги); “градини”, “купчини”, лихварі та “гості” – купці, що займались зовнішньою торгівлею; 2. міські низи – ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство. Більшість міщан були особисто вільними. Частина ремісників залежали від своїх господарів – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці оподатковувались або відробляли, беручи участь у будівництві і ремонті міських укріплень та наглядали за їх станом. Представники державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, отримували плату (грошову і продуктову) з коштів міського населення; на ці кошти будувались також церкви і утримувалась церковна парафія. Вільні ремісники були неоднорідними за складом – з-поміж них виділялись заможніші майстри, які мали залежних підмайстрів або учнів. З ХІІ ст. міська верхівка почала боротись за розширення прав міста і відтоді усі князі перед посіданням князівського престолу укладали “ряд” (договір) з Вічем.

Феодально залежне населення складалося з напівзалежної та пов­ністю залежної верстви. Першу утворювали рядовичі — особи, які перебували в тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору — «ряду». Причому кредитором рядовича не обов'язково мав бути феодал — будь-яка вільна особа — смерд, купець, реміс­ник, представник духовенства тощо. Рядовичі так само могли належати мі будь-якої верстви населення.

Численним різновидом рядовичів були закупи — селяни, які внаслідок розорення змушені брати у свого феодала «купу» (позику грішми) і за це відпрацьовувати в його господарстві. Від рядовича закуп відрізняв­ся тим, що він був пов'язаний відносинами лише зі своїм феодалом і пе­ребував у фінансовій та особистій залежності від свого кредитора. Багато статей Руської Правди, присвячених закупниптву (ст.. 56—64, 66 Просторової редакції), свідчать, що ця категорія селян була широкою. З формально-юридичної точки зору закуп був нібито особисто вільним: вчасмо виконавши боргові зобов'язання, він міг покинути свого покро­вителя. Але фактично цей стан закріплювали за особою довічно, його навіть передавали у спадок.

Позитивом у соціальному становищі закупа було те, що він не був покинутий суспільством напризволяще і разом із сім'єю не приречений на голодну смерть. Феодал наділяв його землею, сільськогосподарським знаряддям, робочою худобою. У документах такого не зазначено, але, очевидно, смерд отримував від феодала і якесь примітивне житло. У за­купа могло бути і власне господарство, худоба, знаряддя праці. Але становище закупа було підневільним. Він мав виконувати сільські роботи, працювати «на полі» (ст. 57 Просторової редакції), доглядати хазяйську худобу, випасати її, заганяти у двір та зачиняти в хліві (ст. 58 Просто­рішої редакції).

Закупів істотно обмежували в правах. За втечу від господаря їх перетворювали на повних («обельних») холопів. За крадіжку, скоєну заку­пом, відповідав його господар (ст. 64 Просторової редакції), проте за це закуп теж ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати за­купа тілесному покаранню «за діло» (за провину), але не міг бити його без провини (ст. 62 Просторової редакції). Проте таке застереження не дуже захищало закупа від свавілля феодала, оскільки довести свою пра­ної у підвладна особа навряд чи змогла б.

Дещо ширше захищає закупа ст. 61 Просторової редакції, яка забороняє кредитору продавати його у холопи під страхом сплати штрафу. При цьому закуп здобував волю, автоматично звільнявся від боргових зобов'язань. У незначних справах закуп міг виступати в суді як свідок, а та­кож мав право звертатися до суду зі скаргою на свого господаря.

Ізгої (від «гоїти» — жити) становили численну групу феодально за­лежного населення. Сюди належали люди «зжиті», вибиті зі звичної жит­тєвої колії, позбавлені свого попереднього стану. Вони бували вільні й залежні. Різниця полягала в тому, з якого соціального середовища особа потрапила в ізгої. Тут могли бути як жителі міст, так і селяни, колишні невільники і представники феодального класу, збанкрутілі купці й роз­орені общинники. Чимало з-поміж залежних ізгоїв було холопів. Вони не поривали зв'язків із колишнім господарем і залишалися під його вла­дою. Траплялися випадки, коли холоп, отримавши свободу, не бажав служити своєму феодалу, ставав вільновідпущеником і потрапляв у за­лежність від церкви. Руська Правда (ст. 1 Короткої редакції; ст. 1 Просто­рової редакції) охороняла життя ізгоя, ставлячи його в один ряд з інши­ми представниками вільних людей, штрафом у 49 гривень. Ніхто не мав права перетворити ізгоя на невільника, лише він сам вирішував, стати йому закупом чи холопом.

До залежних у Київській Русі належали також вдачі (особи, які пози­чали хліб або зерно і мали погасити борг або відпрацювати у кредитора впродовж року); задушні люди (холопи, відпущені на волю за заповітом господаря); прощені (холопи, чиї боргові зобов'язання пробачив госпо­дар); вотчинні ремісники (майстри певних професій, яких господар наді­ляв житлом, реманентом тощо і які працювали в маєтку свого пана).

Невільниками у Київській Русі були холопи й челядь. Холопами бу­ли одноплемінники, які за певних обставин утратили свободу. До дже­рел холопства належали: самопродаж в холопи вільної людини; одружен­ня з холопкою чи заміжжя за холопом; вступ «без ряду» (без договору) на посаду тіуна або ключника у маєток феодала; втеча закупа; скоєн­ня закупом злочину; свідоме банкрутство боржника; народження в сім'ї холопів.

Холопа у певних випадках наділяли деякими правами. Так, тіун чи ключник міг виступати в суді як свідок (ст. 66 Просторової редакції). Але свідчення холопа не мали сили повного доказу, оскільки він не міг принести клятву (клятва невільниками не давалася). Холопа, який уда­рив вільну людину (вільного «мужа»), піддавали покаранню (ст. 65 Про­сторової редакції), але за скоєну ним крадіжку відповідав його господар. І це зрозуміло, адже покарання за бійку було формою прямої відплати зловмиснику, а майнове стягнення за крадіжку було простіше переадре­сувати власнику невільника.

Замість відшкодування боргу господар міг передати потерпілому вин­ного холопа разом із його дружиною та дітьми, незалежно від того, були вони співучасниками зловмисної дії чи ні (ст. 49 Просторової редакції). За вбивство холопа його власнику сплачували тільки грошову компенсацію (урок), як за втрату майна. За допомогу, надану холопові-втікацеві держава накладала відповідальність (ст. 112 Просторової редакції) і зобов'язувала сприяти поверненню невільника його господарю (ст. 114 Просторової редакції).

І ще залежнішою, позбавленою дієздатності особою був «обельний» (повний) холоп. Його вважали річчю, рухомим майном господаря (ст. 68 Розширеної редакції), він не мав власності (ст. 58 Розширеної редакції), не міг бути суб'єктом судового процесу (ст. 117 Розширеної редакції). За скоєний ним злочин, за неповернені борги матеріально відповідав господар (ст. 57 Розширеної редакції).

Руська Правда називала челядином раба-військовополоненого, якого вважали річчю його власника. Це була цілком безправна людина. У русько-візантійських договорах X ст. челядин згадується як об'єкт ку­півлі-продажу. Він цілком належить своєму господареві, і за всяку спробу втекти від пана його суворо карали. У Розширеній редакції Руської Правди згадується «плод» від челяді, котрий, як і «плод» від худоби, є власністю господаря, яка передається у спадок (ст.. 32, 38).

Не маючи власності, не знаючи мови, звичаїв русичів, сповідуючи іншу релігію, челядин був фактично довічним рабом. Водночас закон дозволяв йому викупитися на волю, і це дає підставу вважати, що челядин міг отримувати від господаря певну платню, інакше як він міг назбирати необхідну для викупу суму? Проте довічне невільництво не мало на Русі достатнього поширення. Феодали часто осаджували своїх рабів на господарствах, і вони ставали залежними селянами. Долю рабів значно полегшувало християнство, яке не визнавало невільництва і спонукало господарів до відпущення невільників на волю.

Залежне становище окремих груп населення Русі дало підстави деякимдослідникам вести мову про наявність у державі зародків кріпосного права. Але челядь і холопи не могли бути кріпаками, оскільки пе­ребували у повній залежності від власника, тоді як панська влада на селян-кріпаків була неповною. Найближче до становища кріпака, на думку дослідника П. Захарченка, перебував рядович. Розширена редакція «Руської Правди» містить статтю, зміст якої дозволяє краще зрозуміти статус рядовича. Ідеться про норму, згідно з якою смерть рядовича не припиняла виконання договору. Зобов'язання переходили на дочку і матір за відсутності синів-спадкоємців. Вартість робіт, виконаних обома жінками впродовж року, оцінювали дешево — лише в 1 гривню. Стіль­ки тоді коштував кінь, корова — вдвічі дорожче. Договір із кредитором («ряд») рядович укладав добровільно. А тому він апріорі міг усвідомлю­вати, що умови договору йому варто виконати вчасно і у повному обсязі, не перекладаючи цей тягар на родину.

Близьким до селянина-кріпака був і закуп, зокрема закуп «ролейний» — той, що працював на полі пана, отримував від нього земельний наділ, де міг закласти власне господарство (ст.. 57, 58 Розширеної ре­дакції). Тут простежується насамперед економічна, а не особиста залеж­ність. Закупа обмежували у праві відійти від свого феодала. За спробу втечі від господаря його перетворювали на холопа (ст. 56 Просторової редакції), тобто позбавляли ще й особистої свободи. Так само, як і кріпа­ка, закупа можна було піддавати тілесному покаранню.