3. Державний лад Галицько-Волинської держави.

За формою правління це була феодальна монархія обмежена впливом боярської олігархії.

Носієм верховної влади був великий князь. Як і в Київській Русі, ця прерогатива передусім належала представникам роду Володимира Вели­кого. Галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори й ши­рокої економічної бази, тому їхня влада була слабкою і часто непевною. За традицією, її передавали у спадок старшому синові, але цієї лінії до­тримувалися не завжди.

Вплив галицького боярства поширювався навіть на князівський пре­стол. Були випадки, коли воно запрошувало або усувало чи навіть фізич­но знищувало князів. Так, повісили у 1208 р. Володимира і Романа Ігоревичів, а в 1210 р. у Галичі «вокняжився» багатий боярин Владислав Кормильчич.

У Галицько-Волинській державі, як і в більшості середньовічних феодальних держав, існувала система сюзеренітету-васалітету, за якою встановлювали своєрідну ієрархію у середовищі феодального стану. Ко­жне князівське володіння було політично незалежним, проте князі, які втратили підтримку боярства, були змушені залишати свої посади. Боярські заколоти нерідко очолювали представники церковної знаті, а то­му князі шукали підтримки середніх та дрібних феодалів, міського пат­риціату.

Династичний порядок успадкування посади першого правителя мав як позитивні, так і негативні аспекти. З одного боку, він підтримував єд­ність держави, а з другого — йому бракувало досконалості й стабільності. Сам принцип престолонаслідування поступово змінювався. Боротьба за вишу сходинку влади тривала постійно, і в ній фактично перемагав не той, хто мав на це більше підстав, а той, хто був сильніший, а голов­не заручався підтримкою боярства.

Компетенція та влада князя не були чітко окресленими й залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак у будь-якому випадку єдиновладець був головним воєначальником, він ініціював та організовував військові походи. Галицько-волинські правителі мали широкі судові, військові, адміністративні та інші повноважен­ня. Питання державного управління та суду князь, як правило, вирішу­єш за допомогою своїх радників, до складу яких входили представники служилих феодалів, духовної та міської знаті, а також вищі посадові осо­би держави. З-поміж них призначали намісників на волості, які не тіль­ки отримували за службу землі, а й збирали з населення податки та мито і навіть карбували монети й відали скарбницею. Але групи княжих рад­ників не оформилися в якийсь постійно діючий орган із чітко регламен­тованими правами й обов'язками.

Князь очолював військо держави, до складу якого, як і за часів Ки­ївської Русі, входили професійні воїни-дружинники та народне опол­чення (вої). Своє військо мали і галицькі бояри, причому їхні полки за чисельністю інколи переважали князівське військо. Бояри були силь­ною противагою верховному правителеві не тільки у військовій, а й у судовій, адміністративній та інших сферах державного управління. Князь змушений був допускати бояр до управління, оскільки фактично залежав від них, часто був знаряддям забезпечення інтересів панівної верхівки.

Галицько-волинські князі мали атрибути державної влади: «вінець» (корону), герб, державну печатку та прапор. Ці ознаки керівних повно­важень змінювались під впливом західноєвропейської геральдики. На початку XIV ст. гербом Галицько-Волинської держави стало зображен­ня золотого лева на синьому щиті, а прапором-корогвою — синє полот­нище, на якому зображений лев.

Галицьке боярство здійснювало державне управління через боярську раду. Тепер важко визначити, був цей орган постійно діючим політич­ним інститутом чи скликався час від часу, за необхідності. Значення бо­ярської ради як державно-політичної інституції особливо зросло на по­чатку XIII ст., коли боярство набуло найбільшої могутності та впливу. Намагаючись максимально обмежити владу державного правителя, во­но позбавило князя права розпоряджатися фондом землеволодінь Галицько-Волинської Русі. Як уже зазначалося, по смерті князя Романа у 1205 р. під Завихостом у Польщі бояри не дозволили вдові правити від імені свого малолітнього сина Данила, вигнали її з дітьми з Галича, і законні спадкоємці престолу мусили деякий час перебувати при дворі угорського короля.

Боярська рада була місцевим різновидом олігархічної форми прав­ління, що протистояла князівському єдиновладдю. До її складу входили великі землевласники, впливове духовенство, найвищі державні санов­ники. Раду скликали переважно з ініціативи боярства; це свідчить про те, що вона не залежала від князя. Правитель не міг видати жодного зако­нодавчого акта без згоди боярської ради. Глава держави був зацікавле­ний у співпраці з боярами, оскільки потребував відповідної військової та фінансової підтримки для утвердження власного авторитету і втілення задумів.

Сильне згуртоване боярство не давало змоги князеві зосередити в своїх руках усю повноту керівництва державою. Бояри підтримували князівську владу тільки в тих питаннях, які стосувалися їхніх інтересів, захищали від внутрішньої смути та зовнішньої небезпеки. У деякі періо­ди великокнязівські прерогативи настільки знецінювалися, що без відо­ма і підтримки бояр не проходила жодна політична акція. Усе це дає під­стави вважати, що за формою правління Галицько-Волинська держава нагадувала феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тен­денціями серед місцевого боярства.

Органом державної влади були також князівські з'їзди (снеми). Під час їх роботи укладали угоди, підписували мирні договори. Рішення кня­зівських снемів мали здебільшого рекомендаційний характер.

У Галицько-Волинській державі, як і в інших давньоруських землях, існувало віче, яке скликав князь. Однак тут воно не набуло таких форм і не було таким впливовим, як, наприклад, у Новгороді чи Пскові, бо не мало ні окресленої компетенції, ні чіткого порядку скликання. Князь намагався опертися на нього у протистоянні боярській опозиції. Данило Галицький двічі (у 1213 та 1235 рр.) скликав віче, прагнучи подолати боярські міжусобиці та об'єднати розірвану на частини Галицько-Волинську Русь, однак очікуваної реальної допомоги та істотної підтримки правитель не отримав. Позаяк міське населення було нечисленним, ві­чі не відігравало практично ніякої політичної ролі в житті краю. У де­яких випадках воно могло лише скаржитися князеві на зловживання представників адміністрації. Віче, як і боярська рада, не набуло якихось станово-представницьких форм, не перетворилося на певну інстанцію, а залишилось випадковим зібранням, у якому всім заправляла верхівка феодалів.

Для внутрішнього управління державою існувала розгалужена систе­ма посадових осіб, яких особисто призначав князь. Досить рано виникло двірцево-вотчинне управління. Своєрідність його полягає в тому, що осо­би, які обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували управлінські функції в межах держави. Централь­ною постаттю в цій системі був дворецький, який опікувався князівським палацом і очолював апарат управління. Від імені князя дворецький часто здійснював також судочинство, виступаючи в ролі «судді князівсько­го двору». Він виконував обов'язки воєначальника, забезпечував охоро­ну верховного головнокомандувача під час воєнних дій, супроводжував князя під час виїздів за кордон.

Особливе місце в органах управління належало канцлерові-печатнику, який був не лише хранителем державної печатки, а й автором текстів князівських грамот; після затвердження правителем прикладав до доку­ментів печатку — знак владного верховенства. Цей чиновник виконував також дипломатичні та військові доручення князя. Він мав у своєму роз­порядженні канцелярію — штат писців, перекладачів, канцеляристів, хранителів князівської скарбниці й архіву.

Управління князівськими маєтками здійснював стольник. Головний його обов'язок полягав у забезпеченні своєчасного надходження доходів із князівських володінь, він також був постачальником харчів до князівського двору. У розпорядженні цього чиновника перебували посадові особи нижчого рангу, зокрема, ловчий та конюший. Ловчий відав по­люванням, супроводжував під час нього князя та його почет. Головною функцією конюшого було обслуговування князівських стаєнь, споря­дження урочистих екіпажів.

Держава поділялась на князівства-земелі, а ті, у свою чергу, — на во­лості, центрами яких були міста («городи»). Землі-князівства належали на правах «отчини» «уродженим князям», тобто боярській аристократії, а управителів волостей (волостелів) призначав з-поміж місцевих бояр великий князь.

У Галицько-Волинській державі, як і в Київській Русі, існувала та­кож десяткова система управління, що виникла з військових формувань давніх часів. Звичайний територіальний округ (тисячу) очолював ти­сяцький. У межах своїх володінь він був керівником військових сил окру­гу, здійснював судово-поліцейські та фіскальні функції. З часом міс­це тисяцьких посіли воєводи, які очолювали збройні сили впливових бояр. Підпорядковані тисяцьким соцькі та десяцькі поступово ввійшли до складу двірцево-вотчинного апарату князя.

Усю адміністрацію утримували за рахунок княжих і боярських зе­мельних пожалувань. Грошово-матеріальне забезпечення чиновницько­го апарату здійснювалося шляхом застосування системи «кормлінь».

У містах панувала боярсько-патриціанська верхівка, з-поміж якої князь призначав посадників. У зв'язку з тим, що, відповідно до систе­ми «кормлінь», платня цих посадових осіб залежала від зібраних подат­ків і поборів, такі посади були досить прибутковими і престижними. Посадники не тільки мали адміністративну і військову владу, а й ви­конували судові функції, збирали данину й мито з місцевого населення та приїжджих купців. Територіально міста поділялися на сотні та вули­ці, очолювані відповідними чиновниками. З першої половини XIV ст. тут поширюється магдебурзьке право; першим його отримало місто Сянок, згодом - Львів.

Органом самоврядування на рівні сільської общини була общинна рада на чолі зі старостою. Останній мав невеликий штат помічників, які опікувалися деякими адміністративними та дрібними судовими справами.

Військові сили складалися з воїв та дружини. Перші входили до земського війська, сформованого переважно зі смердів. Частину загонів воїн формувало віче. Як уже було сказано, ратники-смерди воювали, застосовуючи власну зброю та коней, хоча здебільшого це ополчення діяло як піше військо. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів (оружників і стрільців). За військову службу старші дружинники діставали як винагороду землю, а рядові — частину здобичі.

Щоб зменшити свою залежність від бояр, галицькі князі збирали наймане військо (переважно з угрів та кочівників). Данило Галицький удосконалив військову організацію, поділивши військо на важкоозброєних оружників і легкоозброєних стрільців. Нове військо підпорядковувалося князеві.

Судова система Галицько-Волинської держави не відокрем­лювалася від князівської адміністрації. Вищою судовою інстан­цією були князь, а в окремі періоди - боярська рада. Від імені князя нерідко суд здійснював двірський, який був «суддею кня­зівського двору». Певні функції щодо забезпечення князівського судочинства належали також княжим тіунам, вірникам, мечни­кам, отрокам.

Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяць­ким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим зем­левласникам: вони судили залежних від них селян. Значною бу­ла роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні справи й де­які цивільні справи, що стосувалися церковного майна.

Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київській Русі, і мав змагальний характер.