2.3. Головні риси державного ладу Київської Русі та Галицько-Волинської держави

1. Система органів влади у східних слов`ян у додержавну добу.

2. Державний лад Київської Русі.

3. Державний лад Галицько-Волинської держави.

1. Система органів влади у східних слов`ян у додержавну добу.

Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов`янської державності. Його очолювали царі (вожді-князі) за підтримки вельмож (приматів), які утворювали Раду племінного союзу (Раду старійшин). Найважливіші справи вирішували Народні віча (громада). Політичне об`єднання антів нараховувало понад тисячу городищ, у т.ч. Київське городище, з якого згодом постав Київ. Характерно, що полонених анти не перетворювали на рабів, а пропонували їм за викуп повернутись у рідні краї або ж залишитись на землі антів як свої і вільні.

2. Державний лад Київської Русі.

За формою правління Київька Русь була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету, не чітко централізованою.

Князь у Давньоруській державі. Як ранньофеодальна держава Київ­ська Русь була не певною чітко окресленою територією, а сукупністю персональних княжінь. Територіальний принцип суверенітету на Русі з'явився на пізньому етапі державності, а доти загальним правилом була перевага персональних стосунків над територіальними. Державна струк­тура — це своєрідна ієрархічна піраміда правителів різних рангів, пов'я­заних між собою клятвою і вірністю. На її вершині перебував Великий київський князь. Хоча київські князі були головними, Великими кня­зями всієї держави, але з розвитком феодальних відносин самих лише засад сюзеренітету-васалітету було замало, відтак між київським і місце­вими князями укладали міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Починаючи з другої половини X ст., всю повноту влади в Давній Русі зосередили нащадки напівлегендарного Рюрика — Рюриковичі. Князів­ський рід мислився як єдина тілесна сутність, неподільне сімейне ті­ло, якому має відповідати таке саме єдине державне тіло. Причому таку єдність сприймали не як єдиновладдя одного з представників цього ро­ду, а як панування в ньому злагоди і братерської любові всіх родичів. Князів на Русі було чимало. Вони володіли багатьма уділами (волостя­ми), але це не сприймали як роздрібненість єдиного державного організ­му. Його єдність забезпечувала злагода між князями. А подрібненість держави на волості — це не що інше, як спосіб забезпечення гідного жит­тя членам княжого роду та реалізація права кожного з них на княжіння.

Занепад Руської держави починається тоді, коли втрачається єдність княжого роду, коли зникає злагода між князями. Саме як згубу та хворо­бу Руської держави розцінює автор «Слова о полку Ігоревім» міжкнязів­ські чвари, що стають звичним для державного життя Русі наприкінці XII — на початку XIII ст.

Князеві належала верховна законодавча та виконавча влада в держа­ві. Він виконував також функції воєначальника і, за давньою традицією, яка сягає часів племінних княжінь, особисто водив рать у бій із ворогом. Князі уособлювали також і судову владу. Право спадкування престолу спершу передавали за принципом «старшинства» (старшому братові), але згодом його замінили на принцип «отчини» (старшому синові). Про­те жодні нормативні акти не визначали порядку переходу князівської влади у спадщину, що нерідко породжувало тривалу боротьбу за київський стіл. А позаяк князівські сім'ї були багатодітними, політичні та майнові суперечки супроводжували кожну зміну правителя держави.

З нагоди приходу на престол нового князя відбувалася урочиста про­цедура за участю церкви. Є всі підстави вважати, що церемоніал інтронізації запозичили у Візантії. Навіть головний храм держави, де проводили урочистості — Софійський собор, — побудували у стилі Візантійського і кафедрального собору, де коронували візантійських імператорів. Князю вручали атрибути влади — скіпетр, мантію, головний убір, меч тощо.

Єдність і братерство княжого дому необхідно було періодично під­кріплювати публічними демонстраціями братерської любові перед підданцями. Для цього проводили князівські з'їзди (за давньоруською книж­ною лексикою — снеми). Їх, як правило, скликали Великі київські князі найвідповідальніші для країни періоди — коли зростала зовнішня загроза чи внутрішня згуба. Зазвичай місцем скликання князівських снемів був стольний град Руської землі — Київ, іноді — якесь із головних міст держави.

Практика скликання князівських з'їздів, імовірніше за все, була за­початкована у 1072 p., коли нащадки Ярослава Мудрого — Ізяслав, Святослав і Всеволод, а також їхні радники-бояри та представники вищого духовенства на з'їзді у Вишгороді затвердили Правду Ярославичів. Інститут загальноруських князівських з'їздів існував аж до 30-х років ХІІІ ст., хоча варто зазначити, що їх скликали нерегулярно.

Найбільш представницьким і, водночас, найвідомішим у давньоруський історії став з'їзд у Любечі 1097 p., детально описаний у літописах. Він дає наочне уявлення про коло питань, які розглядали на таких фору­мах, улагодження міжкнязівських чвар і протидія загрозі Дикого степу. У Любечі князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти вспадкованими землями і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших правителів. Насправді цей з'їзд не поклав краю князівським міжусобицям.

Власне, зовнішня загроза, на думку вчених, була потужним консолідуючим фактором єдності руських князів упродовж існування Київської Руci. За нормами князівської етики і неписаного міжкнязівського права, прийняті на снемах ухвали і постанови, зокрема щодо спільних дій проти зовнішнього ворога, були обов'язковими для виконання всіма князя­ми. Інакше винуватому загрожувало позбавлення волості (княжіння). Нагляд за дотриманням норм рицарської честі покладали на Великого київського князя.

Боярська рада. Вона до певної міри скеровувала діяльність князя, хоча певного юридичного статусу і кола повноважень не мала. За своїм кількісним складом ця установа була нечисленною (10—15 осіб), до неї входили наймогутніші феодали-землевласники, найвпливовіші князі, найвищі посадові особи, представники духовенства. Раду формував князь, він ініціював її скликання. Разом із боярською радою правитель обгово­рював питання оголошення війни й укладання миру, встановлення дого­вірних стосунків з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради стосувалася обговорення та видання законів, висування кандидатур на державні посади.

Боярська рада мала також судові повноваження, розглядаючи спра­ви, що стосувалися феодальної знаті чи інших впливових осіб. Вона брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та інших питань державного життя. За відсутності князя або в разі його раптової смерті рада перебирала па себе функції головного владного органу, наділеного повноваженнями щодо встановлення влади нового правителя.

Віче як представницький орган держави. Давньоруська держава, що проіснувала близько 350 років, була типовою феодальною монархією, у якій регіонами (волостями) керували удільні князі — васали Великого київського князя. Київська Русь не мала загальнодержавного представ­ницького органу. Проте влада Великого князя до певної міри перебувала під контролем народних зборів (віча) Києва. Волості мали свої віча. Це було продовженням традицій народовладдя давніх часів. Віча беруть по­чаток з антської доби, про що писали згадувані вже Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій.

Бідність інформації у джерелах та її суперечливість не дають змо­ги встановити час виникнення цього інституту, його соціальний склад. Відомо, що саме віче, згідно з пізнішою літописною інтерпретацією, за­просило Рюрика з братами і дружиною на княжіння на Русі. Дехто з до­слідників переконаний в аристократизмі віча і допущенні до вирішен­ня важливих справ лише «кращих» людей, дехто — навпаки, доводить широке представництво дорослого населення міста чи навіть найближ­чих сіл.

Для розвитку представницьких органів Київської Русі велике зна­чення мало віче Новгородської землі. Ще за часів Ярослава Мудро­го Новгород дістав особливі права, які встановлювали справжній його республіканський устрій і були визнані наступниками князя Ярослава. Поступово тут виник політичний устрій з поділом влади та розвиненою судовою системою. Міста і навіть села володіли автономією. Народ оби­рав Раду Панів, князя, архієпископа і посадника. Рада Панів мала за­конодавчі повноваження і була своєрідним парламентом. Архієпископ виконував функції сучасного глави держави (президента), а посадник — голови уряду. Князь був головнокомандувачем армії Новгородської рес­публіки. У літопису згадується, що народне віче, в якому мали право брати участь всі родини, міг скликати будь-хто з них, ударивши у Вічовий дзвін.

Мало кому відомо, що Новгородська республіка мала назву «Свята Софія», її іменем ухвалювали закони і підписували міжнародні угоди. Республіка Свята Софія проіснувала до 1580 р., доки кровожерливий «собиратель русских земель» Іван IV Грозний «вогнем і мечем» загарбав Новгород, вирізав майже всіх його жителів (опричники п'ять тижнів мордували населення). Московський правитель наказав батогами від­шмагати Вічовий дзвін, перевезти його до Москви, щоби він більше ніко­ли не скликав новгородців на Дворище Ярослава (так називалося місце зібрання віча).

В інших містах Київської Русі віча скликали для розгляду будь-яких питань державного управління. У них право брати участь мали усі віль­ні жителі міста. Літописи згадують про різні питання, що їх вирішували на вічах. Так, у 983 р. віче із «бояр і старців» ухвалило принести жертву поганським богам, а київське віче 987 р. розглядало питання про віру і прийняло рішення послати до різних країн послів, щоб дізнатися, де краща віра.

Віча були формою справжнього народовладдя, опікувалися найваж­ливішими питаннями державного життя. Вони мали право призначати і знімати князів, і це останні визнавали. Тому правителі прагнули при­хильності населення своїх волостей, шукали гам підтримки для утвер­дження і зміцнення своєї влади. Народ дуже вірив, що всі негаразди су­спільного життя може вирішити «добрий» князь. Тож місцеві громади вбачали гарантії свого добробуту і ефективного врядування не в законах, а в особі доброго правителя. Підтвердженням того є вигнання київським віче Великого князя Ізяслава у 1068 р. і запрошення на князювання Всеслава; рішення віче Києва про запрошення на київський стіл Володи­мира Мономаха у 1113 р., а 1146 р. — князя Ізяслава. Віче Чернігова у 1078 р. усунуло з посади князя Всеволода й обрало натомість Олега Свя­тославовича.

Віча вели переговори з іноземними купцями, чинили вічовий суд і приймали закони. Іноді міщани карали на смерть або виганяли з міста найненависніших представників адміністрації, як це було, наприклад, під час київського повстання 1068 р. Рішення приймали без голосуван­ня, схвалюючи ту чи ту пропозицію криком.

Позитивно оцінюючи віча як своєрідний прояв народовладдя, не слід забувати про те, що вони спонукали правителів до загравання з народом, догоджання йому. Князі не завжди могли опертися на власну військову дружину, а тим більше на народне ополчення, а тому для захисту своєї влади нерідко наймали вояків з-поміж варягів чи чорних клобуків (ко­чових племен, що жили на прикордонних землях). На відміну від народ­них зборів античних держав, віча мали слабку організаційну структуру. Принаймні жоден літопис не наводить якихось правил їх скликання і проведення.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування. Його виник­нення пов'язане з прадавніми родоплемінними відносинами, які з часом набули характеру взаємин усередині територіальної общини — сіль­ської громади. Сільська община об'єднувала самостійних господарів од­ного, а здебільшого кількох сіл. Члени верві спільно володіли общинни­ми землями, лісами, випасами та сіножатями, іншими колективними угіддями. Вони були пов'язані круговою порукою і несли обопільну від­повідальність за сплату данини, виконання інших обов'язків перед дер­жавою і князем, за скоєні на території громади правопорушення. Функ­ції управління у верві здійснювали старости общин із невеликим штатом виборних посадовців, а суд чинили копні (загальні) збори чи вервний суд.

Князівська дружина. «Дружина» буквально означає «загін воїнів». Джерела вказують на те, що спершу князя і дружину пов'язували дружні стосунки, підкріплені обопільними зобов'язаннями. Зокрема, князь мав піклуватися про справедливий розподіл добутих спільно з дружиною трофеїв, а дружина повинна була підтримувати й захищати правителя. У період зародження давньоруської державності військова сила (дружи­на) та князівська влада ще не становили єдине ціле. У середовищі дру­жинників князя зазвичай вважали першим серед рівних.

У ранній період Давньоруської держави княжа дружина була відірва­на від місцевих общин і формувалася з чужоземних найманців. Із часом збройна служба князю давала слов'янам ряд переваг і можливість швид­кого збагачення, вона ставала спадковою, місце батька заступав син. Дружина виконувала як внутрішні (поліцейсько-охоронні) функції, так і зовнішньополітичні завдання захисту землі від чужоземних зазіхань чи насильницьких дій із боку сусідів.

Система особистих зв'язків між князем і дружиною нагадувала васально-сюзеренні відносини у західноєвропейських державах. Проте були й суттєві відмінності: особиста відданість давньоруських дружинників на перших порах не закріплювалася тимчасовими земельними пожалуваннями (ленами), як це було у Західній Європі. Й лише військова реформа князя Володимира Великого поклала початок традиції наділяти її дружинників землею за службу і під умову служби.

Зазвичай кількісний склад дружини князя не виходив за межі 300— 100 воїнів. Структурно вона була неоднорідною. Її верхівку становила так звана «старша дружина», яку, на думку більшості дослідників, фор­мували з бояр. Джерела називають їх звичайними боярами, земськими боярамими (або старійшинами), старцями, огнищанами, княжими мужами чи просто мужами. Це був своєрідний «старший офіцерський корпус» кадрової армії. Як правило, старшу дружину, крім участі у військових ми правах, князь залучав до державного управління. З нею він радився щодо найважливіших, найпринциповіших питань політичного життя: оголошення війни та укладення миру, встановлення розмірів полюддя чи данини, організації військових походів тощо.

«Молодша дружина» від невластивих їй військових обов'язків була вільна. Її формували з військової прислуги — своєрідний «молодший офіцерський корпус». До складу входили пасинки, отроки, а також дітські, які, найімовірніше, виконували функції помічників чи зброєносців. До молодшої дружини могли брати невільників або напіввільних осіб. Нерідко джерела називають їх узагальнено дворовими людьми, звідки и пішла назва княжих слуг на терені Північно-Східної Русі (пізніше — Московії) — дворян.

Дружинники мешкали окремо на княжому дворі (в княжій резиден­ті), щоби в будь-який час бути готовими виконати завдання князя. І часом вони поступово віддалялися від свого патрона, заводили власні і морі і, отримували від князя землю і маєтності, осідали там. Матеріаль­ні розшарування дружини призвело до формування у XII ст. соціальної верстви - боярства. На думку О. Преснякова та І. Данилевського, боярство виросло з дружини шляхом часткового злиття з найзаможнішою частиною міського населення.

Церква у політичному житті Давньоруської держави. Хрещення Русі обумовило ряд суттєвих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, дало нове розуміння етики, моралі, права, могутній поштовх розпитку культури. Неоціненну роль відіграла церква у справі об'єднання східнослов'янських земель в системі давньоруської державності. Така особлива роль православної церкви в політичних, державотворчих про­цесах значною мірою обумовлювалася як потребами церковної організа­ції, візантійськими традиціями співіснування з державою, так і її струк­турною побудовою. Адже церква мала централізовану структуру, єдність якої мала міцну морально-правову базу.

Із кінця X ст. на чолі церковної організації Київської Русі стояв мит­рополит київський. Висвячували на митрополитів, як правило, в Кон­стантинополі. Це робив патріарх, обираючи з-поміж числа запропоно­ваних патріаршим синодом трьох кандидатів. Після прибуття на Русь відбувалася інтронізація митрополита в Києві, у Софійському соборі. Авторитет київських митрополитів, їхню правомочність визнавали світ­ською владою Київської Русі. На знак канонічної залежності Київської митрополії від константинопольського патріарха останній присилав до Києва святе миро.

Заснування митрополії обумовило створення єпископських кафедр, яких напередодні навали орд Батия налічували 16. При них почали фор­муватися органи церковного управління: господарською діяльністю опі­кувалися так звані владичні тіуни, а судові та адміністративні функції виконували владичні намісники.

На відміну від митрополитів, єпископи були вихідцями з місцевого населення і нерідко ставали посередниками у залагодженні міжкнязівських конфліктів, послами чи приймали взаємні присяги, скріплюючи їх авторитетом церкви. Миротворча політика православних владик обумов­лювалася як високими принципами християнської моралі, так і реаль­ними потребами церковного життя. Адже економічне процвітання церк­ви безпосередньо залежало від міцності держави, миру та спокою в ній. Тісно пов'язані з князівською владою на місцях єпископи нерідко навіть заміщали князя за його відсутності у столиці.

Досить міцним було й економічне становище церкви. За Уставом князя Володимира Святославовича, їй було передано десяту частину кня­зівських надходжень з усієї Руської землі. Церква жила і процвітала не за рахунок випадкових пожертв чи епізодичних пожалувань — вона отримувала регулярну грошову ренту, узаконену світською владою. Де­сятину відраховували від данини, від прибутків княжого суду, від торго­вого мита. Зрозуміло, що така система забезпечення церковної органі­зації сприяла стабільності економічного становища останньої, але, разом із тим, штучно прив'язувала церкву до держави, не дозволяла їй розви­нутися в автономний соціальний інститут, не залежний від князівської влади.

Надзвичайно важливою і впливовою структурою церковної організації на Русі були православні монастирі. Традиції чернецтва запозичили у Візантії. Перші монастирі на нашій землі було засновано за ініціативи київської влади, що постійно підтримувала їх. Найбільше чернечих обителей перебувало під патронатом Великих київських князів. Ще в першій і третині XI ст. у стольному граді було засновано з ініціативи Ярослава Мудрого Георгіївський та Ірининський монастирі. Згодом, впродовж дру­гі її половини XI тау XII ст., нащадки Ярослава звели Андріївський, Видубицький, Дмитріївський, Золотоверхий Михайлівський, Кирилівський та інші монастирі. У самому Києві у XIII ст. налічували майже 20 святих обителей.

Найбільший авторитет на Русі мав Печерський монастир, заснова­ній у 1050-х роках вихідцем із любецьких бояр монахом Антонієм. Наступник Антонія, син дружинника з Василькова чернець Феодосій, став­иш його ігуменом, уперше в монастирській практиці Русі запровадив чернечий статут одного з найвідоміших візантійських монахів — Феодора Студита. Він передбачав надзвичайно суворі вимоги до життя бра­тії, впроваджував підкреслено аскетичні умови її життя в святих стінах Печерського монастиря. Печерські ченці жили безперервно молячись та постуючи. Духовне подвижництво печерських братчиків принесло обителі її славу одного з найсвятіших місць православної Русі.

Система управління. Система управління Давньоруської держави не була єдиною для всіх князівств і не мала чіткої завершеної форми. Віддавна, ще з доби військової організації у княжіннях, бере початок десяткова система управління. Її суть полягала у поділі держави на тисячі, сотні та десятки (очевидно, залежно від кількості воїнів, котрі могли стати під знамена своїх воєвод). Із часом математичний зміст такого поділу втратив сенс, і князівства просто поділяли на адміністративно-територіальні округи — тисячі на чолі з тисяцьким. Він був керівником військових сил округу і водночас уособлював судову, фінансову і поліцейську владу. Тисячі (округи) складалися із сотень на чолі із соцьким, який у своїх повноваженнях був близьким до тисяцького; а сотні поділяли на десятки, очолювані десяцькими. Тож десяткова система управління була вертикальною за структурою і замикалася на місцевому князеві, котрий був васалом Великого київського князя.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна система, утво­рена при князівському дворі. Формувалася за горизонтальним принци­пом. До неї входили дворецький, стольник, конюший, чашник, ловчий та інші чиновники, які, крім суто придворних обов'язків, почали виконува­ні доручення князя, що мали загальнодержавне значення.

Князівську адміністрацію утворювали також представники централь­ної влади на місцях — волостелі й намісники. Признані князем, вони ма­ли адміністративні та судові повноваження. Селами керували старости — керівники сільських общин, обрані місцевими жителями.

Усі посадові особи різних рангів одержували за службу своєрідну платню — «корм» у вигляді частини прибутків із зібраної з люду данини чи інших поборів. Тому система утримання державного апарату Київ­ської Русі коштом місцевого населення дістала назву «системи корм­ління». Вона набула поширення в усій державі й існувала впродовж століть.

Судова система Давньоруської держави охоплювала чотири основні види судів: громадський, княжий, доменіальний та церковний.

Громадські суди були найдавнішими і найдовше проіснували. Вони поділялися на два види: суд сільської громади і суд старців. До першого входила сільська старшина. Він вирішував дрібні справи, пов'язані зі спорами всередині общини, дрібними крадіжками, влагоджував сімейні стосунки. Суд старців розглядав важливіші справи і складався з пред­ставників навколишніх сіл. Статті Руської Правди свідчать, що саме гро­мада мала повноваження видати чи приховати у себе зловмисника і несла колективну відповідальність за неправомірні дії на своїй території, зокре­ма за відсутності правопорушника.

Княжий суд спершу не набув значного поширення. Розташований у великих містах — центрах князівств, він був віддалений від населення. Тут вирішували справи, що були не до снаги громадському суду. У кня­жому головував князь або, за його дорученням, хтось із урядників. Учас­никами судового процесу були також «ябетники» — обвинувачі; «ме­тальники» — канцеляристи-писарі; «істці» — слідчі. Могли брати участь і старці — знавці звичаєвого права. Іноді на місцях княжий суд вершили тіуни — агенти князя, котрі здійснювали судочинство за його доручен­ням і від його імені. Розглядати цивільні справи доручали отрокам чи дітським. Вагому роль у роботі княжого суду відігравали мечники, які збирали докази та подавали їх до суду, а також охороняли порядок під час засідань.

У розгляді справи суддя здебільшого відігравав пасивну роль. Його завданням було оцінити представлені суду докази й ухвалити рішення. Іноді в княжому суді судили намісники князя, його уповноважені чи на­віть невільники (для більшої об'єктивності судочинства).

Доменіальний (землевласницький) суд був судом феодала-землевласника, який поширювався на підвладних йому осіб. Інші суди, зокрема княжий, не мали права втручатися в діяльність доменіального, але за­купи могли подавати скарги до княжого суду на рішення землевлас­ницького.

Церковний суд розглядав справи стосовно «поганських» звичаїв. Він карав винних за «умикання» (язичницьку традицію крадіжки дівчат до їм любу з метою одруження), чаклунство, знахарство, язичництво. Тут також розглядали злочини проти віри (богохульство, святотатство), справи про сімейні стосунки, розлучення, майнові спори між подружжям, випадки побиття батьків тощо.

Церковному суду підлягали церковнослужителі та їхні родини, люди, які шукали захисту в церкви. Він розглядав справи скандального ха­рактеру (наприклад бійка жінок). У таких судах нерідко брав участь князь і міг усунути єпископа з посади за неправедне рішення.

Мав місце і так званий «божий суд», до якого звертався той, хто не міг представити свідків (послухів), оскільки при розгляді справи вели­кої ваги, як про те свідчить Руська Правда, вимагали надати сім свід­ків доброї слави (для іноземця було достатньо двох). Коли розглядали і праву меншої ваги (при вартості позову до 2 гривень), можна було за­мість свідків очиститися присягою. У справі до шести гривень винного піддавали «пробі водою», а у вагоміших — «пробі залізом» (ордалії). У деяких випадках для з'ясування правоти у спорі застосовували судовий поєдинок.

Отже, при характеристиці державного ладу Київської Русі слід ма­ти на увазі те, що самодержавна влада Великого князя була рідкісним і явищем і могла існувати за сильної централізованої держави, яка підкріплювала її авторитет (зокрема, за правління князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха). З ослабленням централізму в державі й посиленням сепаратистських тенденцій з бо­ку місцевих правителів у князівствах утверджуються княжі династії. Великий київський князь утрачає старшинство і стає «першим серед рів­них». Його титул глави держави набуває характеру почесної історичної традиції.

Державна організація княжої доби не знала чіткого розподілу повно­важень у структурі влади й управління. Різні органи нерідко дублювали один одного і конкурували між собою. Порядок організації та здійснення державної влади в Київській Русі, способи поділу держави на адміністративно-територіальні одиниці, розподіл влади між центром і князівства­ми постійно змінювалися, що не сприяло зміцненню як влади, так і дер­жави загалом.