С.Р. №8. Правила ведення розмови

До правил ведення розмови належать звичні вихідні положення:

• те, про що повідомляється, має бути істинним;

• усе необхідне для розуміння адресанта повинно бути наявне в мовленні;

• мовець сподівається, що адресат повірить йому;

• запитання передбачає відповідь;

• наказ, прохання тощо передбачають виконання дії.

Розрізняються стратегічні та соціолінгвістичні правила ведення розмови.

Стратегічні правила:

• починайте суперечку активно;

• намагайтеся, щоб опонент не зміг сказати «ні», вибудовуйте ланцюг аргументації так, щоб він завжди змушений був говорити «так»;

• нехай опонент говорить основний час – так ско­ріше виявляться його помилки;

• якщо в певному епізоді спілкування ви відчули нелогічність власного висловлювання або його суперечливість, визнайте це якомога швидше, поки ініціативу не перехопив опонент;

• вибудуйте розмову так, щоб опонент думав, що нав’язані йому ідеї – його власні;

• якщо маєте аргумент, з яким опонент не зможе не погодитись, то сформулюйте його якомога пізніше (або взагалі не називайте його: краще хай опонент сам на нього наштовхнеться);

• викладайте свої думки так, щоб вони відповідали настроям співбесідника;

• якщо ви хочете “перетягти” на свій бік людину Дотепну, дайте їй можливість продемонструвати дотеп­ність.

Соціолінгвістичні правила:

• правила альтернації (визначають можливість альтернативи висловлювання в конкретний момент спілкування і на конкретному рівні інтерпретації: на­приклад, на лексичному рівні можна вибрати форму звертання – ти, ви, Ви, колего, панове тощо);

• правила співпояви (передбачають спільну появу в даному контексті різних елементів: наприклад, у літературному мовленні вкраплення елементів жаргону або певного діалекту);

• правила послідовності (визначають доцільність конкретного способу часової упорядкованості одиниць дискурсу: наприклад, «Ало, Юрко?» чи «Юрко? Ало!»).

Розрізняють правила, що не залежать від конкрет­ної культури (це – загальні правила ведення розмови) і правила, прив’язані до умов конкретної культури – конвенції спілкування.

З огляду на інтенції мовця виокремлюють кілька ви­дів конвенцій.

Конвенція вираження здатності. Якщо хтось каже про свою здатність виконати якусь дію, то слід очікува­ти виконання цієї дії (наприклад, на висловлювання “А я можу й образитись” індивід реагує як на попередження, що на нього образяться, якщо він не попросить вибачення).

Конвенція висловлення бажання. Висловлюючи бажання, мовець, як правило, просить у адресата дозво­лу на це (наприклад, “Я хотів би зачинити двері” інтер­претується як “Дозвольте зачинити двері”).

Конвенція дозволу. Коли хтось просить дозволу на певну дію, то слід очікувати, що він цю дію виконає, як­що отримає на це дозвіл.

Конвенція висловлення наміру. Якщо хтось каже про свій намір щось зробити, то слід очікувати, що він це зробить.

Стратегії та конвенції, так само як і правила та максими спілкування є гнучкими і залежать від прагматичних чинників: віку комунікантів, їх статі, со­ціальних ролей, національно-культурної належності, конситуативних умов (у широкому сенсі слова) і перед­бачають певну комунікативну тактику.

Комунікативна тактика – визначена лінія поведінки на певно­му етапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного ефекту чи запобігання ефекту небажаного; це мовленнє­ві прийоми, які дають змогу досягнути комунікативної мети.

Комунікативні тактики виконують функцію спосо­бів здійснення стратегії мовлення: вони формують скла­дові діалогу (полілогу), групуючи і чергуючи відтінки розмови – оцінку, радість, горе, сумнів тощо. Наприк­лад, стратегія відмови від виконання прохання може втілюватися у такі комунікативні тактики:

• видати себе за некомпетентну людину;

• послатись на неможливість виконання прохання саме в цей час;

• відмовитись без будь-якого мотивування;

• ухилитись від відповіді, не обіцяти нічого кон­кретного;

• дати зрозуміти, що не бажаєте виконати прохання.

Усі згадані тактики засновані на некооперативній стратегії поведінки адресата.

У різних ситуаціях спілкування використовують різні тактики: одні більш дієві в побутовому спілкуван­ні, інші – у діловій сфері. У спеціальній літературі за­гальновизнана типологія тактик спілкування відсутня. У межах конкретних сфер спілкування наявні спроби виділення типів тактик. Наприклад, фахівці у сфері ді­лового спілкування виокремлюють такі мовленнєві тактики:

• раптовість (використання в мовленні невідомої слухачам інформації);

• провокація (на короткий час викликається реак­ція незгоди з інформацією, яка подається, для викорис­тання цього часу з метою підготовки слухачів до конст­руктивних висновків, уточнення позиції тощо);

• апеляція до авторитетів (з метою підтримки влас­ної позиції дається посилання на авторитет слухача, ві­домих учених, діячів культури);

• залучення елемента неформальності (враховуючи предмет мовлення, розповісти слухачам, партнеру про свої помилки і їх наслідки; це дає змогу подолати стри­маність, формує атмосферу довіри);

• гумор (наводяться смішні, парадоксальні прикла­ди, розповідаються веселі історії тощо; допомагає ство­рити невимушену атмосферу);

• чорне опонування (партнеру по спілкуванню став­лять декілька таких запитань, щоб на жодне з них він не зміг відповісти).

C.р. №9. Плюралізм у визначенні терміну “дискурс”

У сучасній лінгвістиці термін “дискурс” уживається в різних значеннях. П. Серио у книзі “Квадратура смислу” розглядає вісім дефініцій дискурсу, однак найбільш уживаними є переважно чотири значення даного поняття.

Перше значення дискурсу як тексту, висловлення, занурених у певну соціокультурну ситуацію, пов’язане з часом появи даного терміна в лінгвістиці. Прийнято вважати, що поняття дискурсу було уведено основоположником трансформаційного й дистрибутивного аналізу 3. Харрисом у 1952 році.

У лінгвістиці тексту 70-х років терміни “дискурс” і “текст” звичайно ототожнювалися, що пояснювалося відсутністю в деяких європейських мовах слова, еквівалентного франко-англійському “дискурс”, його змушені були замінити найменуванням “текст”. Для розведення понять тексту й дискурсу спочатку використовувалося розмежування аспектів, які вони представляли: дискурс – соціальний, а текст – мовний. У цьому розумінні дискурс співвідносився і з висловленням, і розглядався як текст, занурений в умови його виробництва та сприйняття.

Дане значення дискурсу стало основним і єдиним в українському енциклопедичному словнику 1998 року: “Дискурс – це зв’язний текст у контексті багатьох конститутивних і фонових факторів – соціокультурних, психологічних і т.д. Дискурс називають зануреним у життя текстом, що вивчається разом з тими формами життя, що його формують: інтерв’ю, репортажі, наукові теорії... тощо”.

Друге значення дискурсу виходить із першого. Воно стало результатом розробки Т. ван Дейком концепції комунікативної природи тексту. На початку 80-х років учений обрав інше стрижневе слово дефініції дискурсу – комунікативна подія. Він підкреслював: “Дискурс, у широкому смислі слова, є складною єдністю мовної форми, значення й дії, що могло б бути щонайкраще охарактеризоване за допомогою поняття комунікативної події або комунікативного акту... Мовець і слухач, їх особистісні й соціальні характеристики, інші аспекти соціальної ситуації, безсумнівно, відносяться до даної події”. Стосовно письмових текстів учений відзначає необхідність аналізу текстів з погляду динамічної природи їхнього виробництва, розуміння й виконуваної з їхньою допомогою дії. З його погляду, дискурс – це істотна складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтерес, мета та стилі. У даному судженні закладений подійно-ситуаційний аспект розуміння дискурсу, що став основою другого значення даного терміна як комунікативної ситуації, що інтегрує текст із іншими її складовими, що передбачає разом з текстом суб’єкта висловлення, адресата, момент і певне місце висловлення.

Г.Г. Почепцов (мол.) відзначає: “Реально текст і дискурс ми можемо розглядати відповідно до речення й висловленням. Речення – звичайний для нас елемент структури. Висловлення поєднує в собі як саме речення, так і соціальний контекст його використання. На вищому рівні ті ж відносини повторюються в тексті й дискурсі”. Тим самим до складу дискурсу вводяться позамовні соціальні фактори, пізнавальні складові, попередні й результуючі комунікації. Представники сучасної американської прагмалінгвістики пропонують визначати дискурс як інтегративно контекстуалізовані висловлення, усні й письмові. Контекстуальність дискурсу сполучена з іншими його ознаками й описується як сукупність “подій, що викладаються, їхніх учасників і “не-подій”, тобто а) обставин, що супроводжують події; б) тла, що пояснює подію; в) оцінку учасника подій; г) інформацію, що співвідносить дискурс із подіями.

Основними рисами дискурсу в другому значенні є відзначена вище контекстуальність, а також особистісність, процесуальність, ситуативність, замкненість.

Особистісність дискурсу двостороння: з одного боку – це конкретна взаємодія двох індивідуальних свідомостей (адресанта й адресата), з іншого, – це вираження себе, своєї індивідуальної свідомості у комунікативній ситуації (дана проблема активно розробляється дискурсивною психологією).

Процесуальність дискурсу закладена в розгляді його не як завершеного продукту, а як процесу, що протікає при наявності як мінімум двох учасників. Ситуативний, подійовий підхід до визначення дискурсу дозволяє залучити до дослідження тексту безліч комунікативних, соціальних і інших позамовних факторів. Ситуативність дискурсу забезпечується його часовими та просторовими координатами.

Третє значення дискурсу найпоширеніше в сучасній лінгвістичній літературі, воно виходить із положення французької семіотичної традиції про ототожнення дискурсу з мовленням, переважно усним.

Співвідносячись дискурс із комунікативним процесом і накладаючи їх на співвідношення мови та мовлення, семіотики розглядали дискурс як строго прив’язану до акту мовлення подію, що моделює, варіює й регулює мовні норми й граматичні форми мовлення.

В основу вивчення дискурсу покладена діяльністна природа мовного спілкування, що стає новим аспектом на шляху пояснення такого складного феномена, як використання людьми природної мови – “знаряддя соціальної дії та взаємодії в умовах конкретних ситуацій спілкування на основі соціальної системи правил, постулатів, стратегій”.

Прагматична диференціація всього дискурсивного масиву мови обумовила метонімізацію терміна “дискурс” і використання його у четвертому значенні як типу дискурсивної практики. Таке значення дискурсу використовується у функціональній прагматиці. Основною властивістю дискурсу в даному розумінні є регулярність співприсутності мовця та слухача (інтеракції віч-на-віч). Ці регулярні інтеракції розглядаються в сукупності як взаємодія представників певних соціальних груп (лікар – пацієнт, політик – громадянин) або усередині відособленої області суспільних відносин (навчати – навчатися) тощо.

Таким чином, об’єктами лінгвістичної теорії тексту й комунікації є всі розглянуті вище поняття, кожне з яких має свій аспект і ключову позицію в даній теорії: мовлення розглядається як засіб комунікації; текст – як цілісна семіотична форма організації комунікації; комунікація – як процес інформаційного обміну; дискурс як комунікативна подія, ситуація, що включає текст і інші складові.

С.р. №10. Комунікативні невдачі при спробі модифікувати поведінку або емоційно-психічний стан співрозмовника

Процес міжособистісного спілкування – явище досить складне. Про це свідчить безліч робіт, у яких зачіпаються різні аспекти комунікації. Однією з важливих характеристик спілкування є його ефективність. Визнаючи спілкування ефективним, ми маємо на увазі, що комунікативний намір мовця здійснений, тобто висловлення повністю почуте й осягнуте адресатом, а у випадку спонукання адресата до здійснення дії або зміни стану необхідне слухачем виконано. Крім того, у процесі ефективного спілкування у комунікантів не повинен виникати небажаний емоційний ефект. Передбачається також, що, прагнучи до максимально ефективного спілкування, комуніканти керуються максимами Принципу Кооперації та Принципу Ввічливості.

Однак максимально ефективне спілкування – це модель, а реальне спілкування (навіть між близькими людьми, що перебувають у гарних взаєминах) далеко не завжди відповідає моделі. Це пояснюється більшою розмаїтістю комунікативних ситуацій, впливом на мовлення комунікантів безлічі немовних факторів. Тому найчастіше спілкування стає неефективним, і, як наслідок, виникають конфліктні ситуації. Для зменшення конфліктності спілкування доцільно простежити, які фактори потенційно можуть знижувати ефективність спілкування, інакше кажучи, які компоненти комунікативної ситуації сприяють виникненню так званих комунікативних невдач.

Пропонується розуміти під комунікативною невдачею не тільки нездійснення наміру мовця (наприклад, нерозуміння висловлення адресатом), але й виникаючий у процесі спілкування небажаний емоційний ефект. Нездійснення наміру мовця може відбутися ще й у тому випадку, коли адресат навмисно не розуміє висловлення мовця або навмисно не робить необхідної дії у випадку, коли мовець робить спробу модифікувати поведінку адресата.

Причиною комунікативної невдачі можуть стати не тільки мовні фактори (полісемія, омонімія й т.д.), але також психологічні фактори (розходження між мовцями в сприйнятті картини миру, розходження в характерах комунікантів). Крім того, існує цілий ряд прагматичних факторів, що потенційно є причиною комунікативних невдач у певних ситуаціях. До таких факторів відносять ігнорування одним із співрозмовників прагматичного компонента в семантиці слова. На наш погляд, було б точніше позначити дане явище як ігнорування емоційно-стилістичного компонента (конотативного значення) у значенні слова й кваліфікувати це як явище, обумовлене устроєм мови. Крім цього, виділяють наступні прагматичні фактори: порушення стереотипних зв’язків між категоріями змістів і наявністю стереотипів мовної поведінки й мислення.

Комунікативна ситуація модифікації поведінки чи емоційно-психологічного стану співрозмовника є однією з конфліктогенних, тобто ймовірність комунікативної невдачі в цьому випадку висока. Особливо великий шанс появи у співрозмовника небажаної емоційної реакції, якщо дія, до якої його спонукують, не збігається з його інтересами. Прояв негативних емоцій досить імовірний і в тому випадку, якщо в інтересах мовця адресат змушений припинити яку-небудь діяльність, здійснювану у власних інтересах.

Комунікативні невдачі в позначеній ситуації характерні для будь-якої комунікативної культури. Це можна проілюструвати прикладами, узятими з кіносценаріїв і розмовного мовлення носіїв російської мови й американського варіанта англійської мови.

Серед прагматичних факторів, що впливають на ефективність або неефективність спілкування в ситуації модифікації поведінки одного з учасників комунікації, нам здається доцільним виділити наступні:

1. Розходження в оцінці використовуваного функціонального варіанта директивного мовного акту мовцем і адресатом. Наприклад, мовець вважає, що він просить слухаючого зробити яку-небудь дію, а адресат розцінює висловлення як наказ. Закономірною в таких випадках стає реакція адресата й наступне пояснення мовця:

- Не вказуй (наказуй) мені.

- Так я не наказую, а прошу.

2. При однаковому розумінні функціонального варіанта директива обома комунікантами вибір мовцем певного варіанта, на думку адресата, неадекватний ситуації спілкування в цілому або одному з важливих мовних компонентів ситуації. Зокрема, відторгнення директива може відбуватися при дисбалансі соціальних статусів комунікантів, а саме, у випадку розбіжності в оцінці співвідношення статусів мовцем і адресатом. Приведемо приклад:

- Jimmie, lead the way, boys, get to work. (1)

- A “please” would be nice. (2)

- Come again?

- I said a “please” would be nice.

- Set it straight, Buster. I'm not here to say “please”. I’m here to tell you what

to do. And if self-preservation is an instinct you possess, you better do it and

do it quick. I’m here to help. If my help’s not appreciated, lotsa luck, gentlemen. (3)

- I don't mean any disrespect. I just don’t like people barkin’ orders at me. (4)

(Quentin Tarantino. Pulp Fiction.)

У наведеному прикладі мовець думає, що має досить повноважень, щоб наказувати своєму співрозмовникові, у той час як адресат уважає, що його статус недостатньо високо оцінений мовцям, тому реакція на наказ мовця – відторгнення й корекція відношення мовця до адресата (репліка 2). Реплікою (3) мовець затверджує своє право на використання мовленнєвих актів наказу, які за своїми прагматичними властивостями не залишають адресатові права на невиконання необхідної дії. Усвідомивши своє підпорядковане положення, адресат реплікою (4) відмовляється від своїх претензій.

Інший приклад комунікативної невдачі – вживання мовного акту зауваження стосовно старшого в російській комунікативній культурі. Реакція адресата “Не роби мені зауважень” не тільки заперечує право мовця на використання зауважень у даній ситуації, але одночасно є спробою модифікації поведінки мовця.

3. Невідповідність однієї з умов успішності директивного мовленнєвого акту дійсному положенню справ, а саме підготовчої умови: слухач не стане виконувати дії, не будучи спонукаємим до цього. Неправильне уявлення про те, що адресат не стане робити необхідної дії, змушує мовця як би насильно спонукати адресата до дії, викликаючи в останнього негативні емоції. На користь даного положення свідчать реакції адресата типу: “Не треба мені нагадувати!”, “Я и без тебе збирався це зробити” або “You don't have to remind me”, які вимовляються, як правило, з інтонацією невдоволення, докору.

Крім згаданих вище, існує, безсумнівно, цілий ряд неназваних тут факторів немовного характеру, які в певних ситуаціях знижують ефективність спілкування, якщо один з комунікантів не надає їм значення.