С.Р. №6. Особливості спілкування у малій мовній групі

Спілкування між кількома індивідами – це складна система взаємодій різного характеру. Тому увага дослідників посилилась до вивчення проблем спілкування в різних усталених соціальних мікроколективах (малих групах).

Мала група – нечисленна соціальна група, члени якої об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому особистому контакті, що слугує основою виникнення як емоційних стосунків (симпатії, неприязні, байдужості), так і особливих групових ціннос­тей і норм поведінки. Це, як правило, групи від трьох до десяти-п’ятнадцяти осіб.

Фахівці з проблем соціальної психології зазначають, що мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності та способи взаємодії, за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісного спілкування.

Залежно від віку людей, їх освіти, рівня оволодіння культурою малі групи поділяють на первинні та вторинні.

Первинні групи – соціально-мовні колективи, в межах яких від­бувається соціалізація особистості (перетворення індивіда на члена соціуму), тобто оволодіння мовою, куль­турою етносу, загальнолюдськими цінностями тощо. До них належать сім’я, школа, дитячий садок тощо. У цих групах формується ставлення людини до світу, до інших людей, а також здійснюється самооцінка. Вторинні групи – соціально-мовні колективи, в межах яких по­глиблюється або модифікується соціалізація людей.

Залежно від способу виникнення малі групи поділя­ють на формальні й неформальні.

Формальна група – група, створена за чиїмось рішенням, у ме­жах якої здійснюються ділові контакти, спрямовані на виконання групових завдань. До формальних груп належать трудові, спортивні та інші колективи. Неформальні групи – групи, які виникають спонтанно, внаслідок соціальної взаємодії людей, зацікавленості, симпатії тощо.

Кожен індивід, як правило, є членом кількох малих груп, у яких він пристосовується до їхніх вимог, зокрема вимог спілкування. Однак кожен віддає перевагу перебуванню в одній з них, де має змогу найповніше реалізуватися. Таку групу називають референтною.

Саме у межах малих груп і формується спільність мовних засобів і схожість правил їхнього використан­ня, наявність усталених мовленнєвих шаблонів, певна конфліктність чи, навпаки, безконфліктність мовлен­нєвої поведінки членів групи тощо. Система зв’язків, що породжується спілкуванням у малій групі, включає в себе зв’язки комунікативні, емоційні, рольові й неформально-статусні.

Дослідники малих мовних груп акцентують на комунікативному потенціалі групи – можливостях групового спілку­вання, які можуть бути використані для забезпечення всіх її внут­рішніх і зовнішніх реальних стосунків і зв’язків. Для теорії комунікації важливим є те, що психоло­гічну основу комунікативного потенціалу групи форму­ють групові норми, цінності, цілі, традиції, манера по­ведінки, комунікативний досвід. Комунікативний по­тенціал – динамічний у часі та просторі.

Структура малих груп. Малі групи завжди структуровані: є лідер і члени, які перебувають на різній “дистанції” стосовно нього. Найбільш віддалений стає комунікативним аутсайдером. Вплив мовленнєвої спе­цифіки лідера, як й інших його якостей, на групу може бути значним.

Мовленнєва гомогенність (однорідність) групи. Як правило, людина формує своє мовлення з орієнтаці­єю на групові очікування, на те, як прийнято розмовля­ти саме в цій групі. Це є ознакою того, що він “свій”. Лексика, вимова, жести, міміка, інтонація тощо віді­грають роль символів належності до цієї групи; за ними упізнається “свій” та визначається “чужий”.

Найважливішими умовами мовної гомогенності ма­лої групи є згуртованість, наявність лідера, час контак­тування членів групи, регулярність контактів, один код.

Групові шаблони мовлення. Вони відрізняють гру­пу від інших груп. Ними можуть бути окремі мовні одиниці; фрагменти висловлень або діалогів, які вже звучали в цій групі; специфічні початки і закінчен­ня мовленнєвих актів; цитати зі спільних улюблених творів, мовлення лідера або когось із членів групи то­що. Це своєрідні правила “мовної гри” членів групи. З часом учасники мовної групи виробляють навіть схо­жу манеру мовлення.

Особливості мовлення. Індивіди починають спіл­кування з різними установками, метою, емоціями. Різ­ною є також міра участі у спілкуванні, зацікавленості в ньому. З початком спілкування хтось оволодіває комунікативною ініціативою, і саме його мовленнєві ходи можуть визначати розвиток спілкування. Трапляється й так, що комунікативна ініціатива переходить від од­ного учасника розмови до іншого. Цей перехід відбува­ється як з волі того, хто володів ініціативою до певного часу, так і в комунікативній боротьбі. Деякі комунікативні ходи і навіть стратегії функціонально скеровані на утримання або оволодіння ініціативою. Комунікативні ходи і навіть стратегії функціонально скеровані на утримання або оволодіння ініціативою. Комуніка­тивна ініціатива виявляється в домінуванні ініціальних ходів (запитань, наказів, прохань), часто таких, що від­кривають типові обмінні структури; в умисній комуні­кативній неузгодженості, у випадках невиконання очі­куваного реактивного ходу; в контролі зміни комуніка­тивних ролей, способів розвитку теми; у встановленні й контролі норм спілкування, стилю тощо.

У межах малих мовних груп виявляються й інші особливості спілкування.

Деякі вчені виділяють дві тен­денції спілкування у малій групі:

• згортання засобів, які називають об’єкт мовлення;

• деталізація засобів, які характеризують об’єкт мовлення.

Ці процеси відбуваються тому, що спільний досвід членів групи, набутий у тривалій спільній діяльності та взаємному спілкуванні, служить надійною опорою пов­ного взаєморозуміння й імпліцитного називання предмета мовлення. Однак обмін характеристиками цього предмета, його оцінками з боку різних членів гру­пи часто становить сутність внутрішньогрупової кому­нікації. У цьому сенсі внутрішньогрупове мовлення нагадує внутрішнє мовлення людини (автокомунікацію).

С.р. №7. Мовленнєвий жанр

Визнання дискурсу найважливішою категорією міжособистісного спілку­вання поставило на порядок денний комунікативної лінгвістики проблему базової одиниці комунікації, яка б об’єднувала різноманітні мовленнєві акти. На таку роль претендує мовленнєвий жанр. Усе частіше поняття мовленнєвий жанр відносять до найважливіших понять прагмалінгвістики, стилістики, соціолінгвістики, лінгвіс­тики тексту. Практичне володіння мовленнєвим жан­ром – суттєвий аспект мовленнєвої компетенції особис­тості. Зокрема, наголошуючи на важливій ролі мовленнєвих жанрів у людському спілкуванні, польська дослідниця А.Вежбицька зазначає, що суспільне життя можна уявити як велику сітку актів мови. На мовленнєвих актах ґрунту­ється історія (пропозиції, вимоги, переговори, умови то­що), приватне життя (запитання, відповіді, суперечки, аргументація, обіцянки, сварки, скарги, докори, заува­ження та ін.). Водночас індивіди намагаються інтер­претувати те, що їм кажуть інші, тобто зрозуміти, які мовленнєві акти використовують.

Поняття жанр традиційно пов’язують передусім з літературознавством, але воно семіотичне, загальнофілологічне і стосується всіх видів словесності.

Пріоритет у формуванні загальнофілологічних ос­нов поняття жанр належить російському філологу Михайлу Бахтіну (1895-1973), який у праці “Проблемы речевых жанров” сформулював найважливіші ідеї щодо поняття мовленнєвий жанр. За М.Бахтіним, людське мовлення в типових ситуаціях втілюється в певні готові форми мовленнєвих жанрів, які “дані нам, як рідна мова”. Вони певною мірою “безособистісні”, оскільки є “типовою формою висловлень, а не сами­ми висловленнями” і характеризуються триєдністю: тематичний зміст - стиль - композиція висловлень. “Мовленнєві жанри організу­ють наше мовлення практично так, як його організують граматичні (синтаксичні) форми. Ми навчаємося відли­вати наше мовлення в жанрові форми, і, чуючи чуже мовлення, ми вже з перших слів вгадуємо його жанр, передбачаємо певний об’єм..., певну композиційну по­будову, передбачаємо кінець, тобто з самого початку ми маємо відчуття мовленнєвого цілого...”.

Ідеї М.Бахтіна розвивали польські та російські дос­лідники, зокрема А.Вежбицька, Н.Арутюнова, О.Падучева, Т.Шмельова та ін. Вони визначають мовленнєвий жанр як прийняті в конкретних ситуаціях і призначені для передавання певного змісту типові способи побудови мовлення або як розгорнуту мовленнєву побудову, що складається з кількох (іноді значної кількості) мовлен­нєвих актів.

Типологія мовленнєвих жанрів. Комплексний під­хід, який враховує типи комунікативних інтенцій, спо­соби участі партнерів у комунікації, їх рольові співвід­ношення, характер реплік, дає змогу виокремити такі мовленнєві жанри: бесіду, розмову, суперечку, розповідь, історію, лист, записку, щоденник та ін.

Бесіда. Це жанр мовленнєвого спілкування (діалог або полілог), в якому у випадку кооперативної стратегії відбувається:

• обмін думками з певних проблем;

• обмін даними про особисті інтереси кожного а учасників з метою встановлення типу стосунків;

• безцільний обмін думками, новинами, спостере­женнями (так зване фатичне (розважальне) спілкування).

У бесіді, попри різноманітні тактики, домінує стра­тегія солідарності й згоди в думках. Це своєрідний об­мін симпатіями.

Розмова. У межах цього жанру може реалізуватись як кооперативна, так і некооперативна стратегія спіл­кування. За метою спілкування виділяють:

• інформативну розмову (повідомлення, інформація);

• наказову розмову (прохання, накази, вимоги, по­ради, рекомендації, переконування в чомусь);

• розмови, метою яких є з’ясування міжособистісних стосунків (конфлікт, сварка, звинувачування).

Цілеспрямованість – характерна риса розмови на противагу бесіди, котра може бути безцільним мовленнєвим жанром.

Суперечка. Це жанр спілкування, у межах якого відбувається обмін думками з метою прийняття рішен­ня або знаходження істини. Різні точки зору учасників суперечки мають спільну дотичну, не виражену мовними формами, – зацікавленість у спілкуванні. Це зумовлює кодекс довіри, правдивість і щирість, які вияв­ляються в етикетних формах, ввічливості, істинності аргументів. Мета суперечки – пошук прийнятного рішення. Водночас це пошук істини, правильного рішен­ня. У суперечці партнери ставляться один до одного з повагою, як до рівних собі. Якщо цього немає, то супе­речка вироджується у сварку.

Розповідь. У ній переважає монологічна форма мов­лення у межах діалогу чи полілогу. Головна стратегічна лінія мовленнєвого спілкування – солідарність, згода, кооперація, “дозвіл” одному з учасників здійснити свою комунікативну інтенцію, скеровану переважно на інформування. Темою розповіді можуть бути будь-які події, факти тощо, які сталися з оповідачем або з ки­мось іншим.

Характерна риса розповіді – цілісність інфор­мації, яка забезпечується зв’язністю окремих фраг­ментів. У розповіді адресант, інтерпретуючи певну по­дію, виступає в ролі автора, який із власної точки зору оцінює її.

Історія. Має форму монологу. Важливий прагматичний чинник – пам’ять. Комунікативна мета історії – не лише повідомлення про події, які відбулися раніше, а й підведення певних смислових підсумків, резюме, зіставлення з оцінкою сучасних подій і фактів.

На противагу іншим типам мовленнєвих жанрів розповідь та історія належать до запланованих видів мовлення, “дозволе­них” учасниками комунікативної взаємодії.

Лист. Необхідна умова листування – щирість, яка можлива за внутрішньої близькості людей. Листи мо­жуть бути регулярними і нерегулярними. Регулярність листування визначається стосунками між учасниками цього виду спілкування, зовнішніми обставинами лис­тування, актуальністю тем та ін.

Записка. Цей жанр писемного спілкування великою мірою формується внутрішнім світом адресанта і адре­сата, актуальністю обставин, в яких створюється запис­ка. Тому зміст записки, як правило, короткий; розгор­нуті роздуми замінюються одним-двома словами, які виконують роль натяку. Ситуативна зумовленість і близькі стосунки між адресантом і адресатом уможлив­люють вільне вираження думок і економного використання засобів мовного коду, наприклад: “Іване! Чекаю завтра о третій”.

Щоденник. Це тип автокомунікації, тобто спілкування “Еgо” адресанта зі своїм “Alter ego”. Стилістика щоденникових записів зумовлена всіма можливими виявами особистості (Я-інтелектуальне, Я-емоційне, Я-духовне тощо). Залежно від переважання того або ін­шого начала змінюється характер викладу.

Щоденникові записи бувають, як правило, двох ти­пів. Одні щоденники віддзеркалюють орієнтацію автора на опис подій дня, місяця, року тощо; інші – міркуван­ня, “потік свідомості”, опис асоціацій тощо. Особливо велике значення мають щоденники в житті творчих осо­бистостей.