3.3.4. Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі.

Нетарифне регулювання - це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни.

На відміну від митних бар'єрів, нетарифні обмеження можуть бути введені рішенням різних органів державної влади, а також місцевою владою, тобто можуть діяти на різних рівнях. Як правило, такі обмеження мають замаскований, неявний характер. Дія нетарифних обмежень поширюється не менш як на 17% товарної номенклатури імпорту промислово розвинутих країн.

До переваг нетарифних засобів можна віднести досить просту процедуру їх застосування (нормативні акти органів виконавчої влади), високу ефективність та оперативність застосування (ефект від цих засобів не залежить від економічних законів і настає відразу після їх застосування), цілеспрямовану реалізацію регулятивних цілей, відсутність необхідності узгоджувати застосування більшості нетарифних засобів з іншими державами.

Нетарифні заходи застосовуються державою звичайно у випадках:

• різкого погіршення платіжного балансу країни, якщо від'ємне сальдо його перевищує 25% від загальної суми валютних зобов'язань країни;

• необхідності поповнення державного бюджету країни;

• досягнення максимального рівня, встановленого урядом країни, зовнішньої заборгованості (понад 50% валового внутрішнього продукту);

• значного порушення рівноваги з певних груп товарів на національному ринку;

• необхідності забезпечення певних пропорцій між імпортною і експортною сировиною у виробництві;

• великої різниці між: цінами на національному та світовому ринках;

• необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

• порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм даної діяльності, встановлених законодавством країни;

• укладення міжнародних угод щодо добровільного обмеження експорту.

Як правило, всі держави використовують даний інструментарій обмеження зовнішньої торгівлі, але при цьому віддають перевагу певній групі інструментів. Наприклад, в Японії і в європейських країнах це система ліцензування; у США час від часу вводяться санітарні стандарти, за якими забороняється ввезення аргентинської яловичини; Колумбія використовує "вимоги змішування", за якими імпортер сталі за кожну тонну ввезеної продукції зобов'язаний закупити таку саму кількість дорожчої вітчизняної сталі.

Показниками ефективного використання нетарифних засобів регулювання зазвичай використовують: а) індекс частоти; б) індекс покриття торгівлі; в) індекс впливу на ціни.

Індекс частоти показує частку тарифних позицій, які покриті нетарифними обмеженнями. Як правило, використовується для визначення рівня нетарифних обмежень, але не показує відносну важливість обмеження окремих статей імпорту та їх ефективність для економіки.

Індекс покриття торгівлі показує вартісну частку експорту та імпорту, що покриваються нетарифними обмеженнями. Недоліком даного Індексу є те, що він недооцінює вплив найбільш інтенсивних нетарифних бар'єрів.

Індекс впливу на ціни - це співвідношення ціни світового ринку та ціни на товар, імпорт або експорт якого підпав під нетарифне регулювання. Недоліком даного індексу є те, що не вся різниця міжнаціональною і світовою ціною на товар залежить від нетарифних обмежень.

На сьогоднішній день не існує єдиної класифікації нетарифних обмежень. Так, за методикою П.Х.Ліндерта, частину цих бар'єрів можна віднести до законних регулюючих функцій держави, тоді як інші спрямовані на явну дискримінацію зовнішньоекономічних зв'язків. Класифікація має такий вигляд:

• бар'єри, що мають за мету загальне обмеження імпорту;

• бар’єри, спрямовані на торгову дискримінацію окремих держав за допомогою стимулювання імпорту з інших держав;

• заходи, що обмежують або субсидують експорт.

Існує класифікація нетарифних методів регулювання за механізмами дії:

1. паратарифні заходи - це різні види митних зборів (крім мита), внутрішні податки, спеціальні цільові збори;

2. міри контролю за цінами, спрямовані на захист інтересів національних товаровиробників (компенсаційні й антидемпінгові процедури);

3. фінансові заходи, які передбачають особливі правила здійснення валютних операцій для регулювання зовнішньої торгівлі;

4. кількісне регулювання;

5. автоматичне ліцензування, тобто моніторинг обсягів і напрямків товаропотоків;

6. державна монополія зовнішньої торгівлі;

7. технічні бар'єри.

Досить поширеною є класифікація нетарифних обмежень, яку розроблено Секретаріатом ГАТТ:

• участь держави в зовнішньоторгових заходах (субсидування виробництва і експорту товарів, система державних закупівель товарів, державна торгівля в країнах з ринковою економікою);

• митні, адміністративні імпортні формальності (антидемпінг, методи оцінки митної вартості товарів, митні і консульські формальності, товаросупровідні документи, товарна номенклатура зовнішньо­економічної діяльності);

• стандарти і вимоги, пов'язані з охороною здоров'я, промисловістю та технікою безпеки (в тому числі промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми);

• обмеження, які закладаються в механізм платежу (імпортні депозити, прикордонний податковий режим);

• кількісні обмеження імпорту і експорту.

У найбільш загальному вигляді нетарифні методи поділяються на такі групи:

1. кількісні обмеження - адміністративна форма регулювання торгового обігу встановленням кількості й номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту. Іншими словами, кількісні обмеження є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок;

2. заходи непрямого (прихованого) протекціонізму, серед яких центральне місце посідає регулюючий вплив податкової політики держави;

3. фінансові методи, що використовуються для стимулювання експорту;

4. правові методи, суть яких розкривається у правовому забезпеченні зовнішньої торгівлі.

Кількісні обмеження зовнішньої торгівлі охоплюють практично 50% продовольчих товарів, 50% пального і близько 100% текстильних виробів, які імпортуються промислово розвинутими країнами. Так, Німеччина встановлює квоти на імпорт вугілля, Франція - на нафту і нафтопродукти, Австрія - на вино і м'ясні консерви, Фінляндія - на олію, нафту і нафтопродукти.

Квотування (контингентування) - це обмеження державною владою ввезення товарів певною кількістю чи сумою на встановлений період часу. Квоти (контингенти) можуть встановлюватися шляхом укладання двосторонніх угод. У цьому разі контингенти називають індивідуальними і вони дійсні лише для країн, що підписали таку угоду. В іншому випадку уряд країни встановлює загальний (глобальний) контингент, який можуть використовувати усі країни. Загальний контингент дає імпортерові країни свободу вибору контрагента серед тих країн, на які поширюється дія контингенту, тоді як індивідуальний контингент обмежує вибір імпортера тільки тією країною, якій цей контингент наданий.

Загалом контингентування здійснюється з метою ліквідації торгового і платіжного дисбалансу у торгівлі з окремими країнами, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, виконання міжнародних зобов'язань і досягнення взаємовигідних домовленостей.

Від контингентів, що встановлюють кількість товарів, дозволених до імпорту у країну, потрібно відрізняти тарифні контингенти, або дозвіл на ввезення у країну певної кількості товару за зниженим митом чи безмитно; товари, що ввозяться понад тарифний контингент, обкладаються більш високим митом. Отже, тарифний контингент - це своєрідний симбіоз кількісних обмежень і митно-тарифної політики.

За ліцензійної системи вільне ввезення тих чи інших товарів забороняється. Імпорт таких товарів може здійснюватися тільки за спеціальним дозволом -ліцензією.

Ліцензія - це дозвіл, який дає право імпортерові ввозити певну кількість товару до країни. Ліцензії звичайно видаються урядовими органами найбільшим імпортерам товарів.

Товари, на експорт та імпорт яких необхідна ліцензія, можна поділити на дві групи:

1) товари, обмеження відносно яких вводяться з економічних міркувань або у статистичних цілях;

2) товари, які мають специфічне призначення або обмежені в оборотоздатності, за обігом яких встановлений контроль (зброя, товари подвійного призначення, лікарська сировина тощо).

В Україні використовуються такі види ліцензій: генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з окремим товаром або окремою країною; разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, який має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності; відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом конкретного періоду (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

З метою спрощення системи ліцензування практикується видача так званих автоматичних ліцензій, особливість яких полягає в тому, що імпортер (експортер), подаючи заявку на отримання дозволу на імпорт (експорт), автоматично отримує дозвіл на ввезення (вивезення) товару за умови, звичайно, що він не дістав офіційну відмову.

Якщо у країні існує валютний контроль, видача ліцензії означає й надання імпортерові необхідних для ввезення товарів валютних коштів.

У багатьох країнах дістала поширення практика укладання угод про "добровільне" обмеження експорту і введення мінімальних імпортних цін, що, як правило, нав'язуються розвинутими західними державами більш слабким в економічному і політичному відношенні експортерам. Такі види торгових обмежень характеризуються нетрадиційною технікою їх встановлення, оскільки торговий бар'єр, який захищає країну-імпортера, вводиться країною-експортером.

Угода про "добровільне" обмеження експорту - це нав'язане експортерові під загрозою санкцій з боку країни-імпортера зобов'язання щодо обмеження експорту певних товарів до країни-імпортера. Добровільні експортні обмеження вводяться або в результаті політичного тиску країни-імпортера, або під впливом загрози вжити більш жорсткі протекціоністські заходи. Добровільні обмеження можуть (крім введення кількісного регулювання експорту) здійснюватися шляхом зниження темпів приросту експорту або підвищення експортних цін, що спричиняє скорочення поставок.

Аналогічно діють для встановлення мінімальних імпортних цін: країна-експортер при укладанні контрактів з імпортерами керується встановленими країною імпортера цінами. При зниженні експортної ціни нижче мінімально­го рівня країна-імпортер вводить антидемпінгове мито, застосування якого може призвести до того, що фірма-експортер залишить ринок.

Найбільш жорстким заходом регулювання зовнішньої торгівлі є ембарго, що означає заборону імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій та завуальованій формах. Відкрита форма - це повна заборона торгівлі - граничний захід, який застосовується не тільки на основі рішення держави-імпортера, а й на основі рішень, узгоджених на міжнародному рівні, зазвичай у рамках ООН. Незважаючи на те, що ембарго вводиться з політичних міркувань, наслідки, по суті, є економічними. Приклади ембарго: заборона на імпорт з Іраку та Югославії; заборона арабськими країнами імпорту з Ізраїлю; заборона США торгівлі з Кубою. Різновид ембарго - часткові заборони безумовного характеру на імпорт конкретних товарів, здатних завдати шкоди різним сферам життя держави (наприклад, Іран забороняв ввозити товари, які підпадають під обмеження релігійних законів). Ввезення певних товарів часто забороняється з міркувань моралі, охорони здоров'я людей, захисту рослинного та тваринного світу (так, законодавство ЄС забороняє імпорт слонової кістки та шкір молодих тюленів). Крім постійно діючих, використовуються сезонні та тимчасові заборони на ввезення. Нарешті, до завуальованих заборон належать обмеження щодо заходу іноземних суден у внутрішні води або щодо продажу окремих товарів у роздрібній мережі країни (наприклад, у США законодавство вимагає, щоб усі перевезення у прибережній внутрішній торгівлі здійснювались суднами, побудованими у США).

Методи прихованого протекціонізму. Політика в межах державних закупівель - це прихований метод торгової політики, згідно з яким від державних органів і підприємств вимагається купувати певні товари лише у національних фірм, якщо навіть вони дорожчі за імпортні.

Найчастіше така політика пояснюється вимогами національної безпеки. Наприклад, американський уряд за законом 1933 р., який отримав назву Акт «Купуй американське», платив на 12% більше, а для оборонних товарів - на 50% більше американським постачальникам порівняно з іноземними. У країнах ЄС, де донедавна засоби зв'язку були державними, практично не було торгівлі обладнанням зв'язку, оскільки від державних фірм вимагалось купувати таке обладнання лише у своїх виробників.

Вимоги про вміст місцевих компонентів - законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яка повинна бути вироблена національними виробниками для продажу на внутрішньому ринку. Мета цього методу полягає у тому, щоб з використанням місцевих компонентів створити вітчизняне виробництво замінників імпортованих товарів.

Уряди розвинутих країн використовують вимогу про вміст місцевих компонентів з метою запобігання переміщенню виробництва у країни, що розвиваються, з більш дешевою робочою силою, і зберегти тим самим рівень зайнятості. Наприклад, США зобов'язують іноземних постачальників автомобілів на американський ринок, зокрема японських, розширити використання комплектуючих частин американського виробництва, робочої сили та послуг у сфері реклами.

Технічні бар'єри - це перешкоди для імпорту товарів, що виникають у зв'язку з їх невідповідністю національним стандартам у системі виміру та інспекції якості, вимогам техніки безпеки, санітарно-гігієнічним нормам, правилам пакування і маркування тощо. Перевірка відповідності ввезеного товару означеним вимогам обумовлюється об'єктивними потребами виробництва і споживання продукції; водночас ця процедура може виконувати і протекціоністську роль.

Важливу роль відіграє показник "вартість імпорту", який складається з трьох основних компонентів: відшкодування на транспортування, суми мита та суми податків, що накладаються на імпортовані товари. Він визначає суму, яку має сплатити імпортер в разі випуску товару у вільний обіг на внутрішньому споживчому ринку. Податки, якими обкладаються імпортовані товари, суттєво підвищують вартісні показники, що, відповідно, зменшує їх конкурентоспроможність стосовно національних товарів.

Принцип "країни споживання" полягає у тому, що всі товари, які споживаються в даній країні, незалежно від походження - вітчизняні чи імпортовані, - обкладаються однаковими податками. Разом з тим, податки з імпортованих товарів стягуються в разі митного оформлення у вільний обіг на національному ринку. З вітчизняних товарів податки стягуються тільки в разі реалізації їх споживачеві. Такий принцип застосування механізму оподаткування утворює певний розрив у часі сплати податку та надає вітчизняним товаровиробникам певні переваги на внутрішньому споживчому ринку.

Разом з підвищенням вартості у зв'язку з застосуванням національної системи оподаткування, вартість імпортованих товарів може підвищуватись за рахунок спеціальних імпортних податків та зборів, які за своїм економічним змістом відповідають імпортному миту, але застосовуються державою тільки як надзвичайний засіб з метою ліквідації дефіциту торгового та бюджетного балансів.

Збори та податки за дотримання національних особливостей митного оформлення вантажів суттєво не впливають на вартість імпортованого товару, але у зв'язку з відсутністю еквівалентів серед внутрішніх податків ці збори мають певний протекціоністський характер.

Спеціальні податки на внутрішньому споживчому ринку виконують особливу функцію стосовно імпортованих товарів, хоча формально ставки податків однакові для імпортованих та вітчизняних товарів. У зв'язку з тим, що цінова база оподаткування та методика стягнення податку щодо вітчизняних товарів відрізняються від тих, що застосовуються до імпортованих товарів, вони суттєво підвищують ціну відносно вітчизняних товарів. Таким податком є акцизний збір, який стягується як з вітчизняних, так і з Імпортованих товарів. Національний товаровиробник має можливість скористатися відстроченням сплати акцизного збору, але отримувач зобов'язаний сплатити цей податок за імпортований товар безпосередньо при митному оформленні та випуску його у вільний обіг на внутрішній ринок.

Вимоги до зовнішньоекономічного діловодства стосуються товаро­супроводжуваль­них, транспортних та інших документів, у яких зазначаються походження товару, цінові показники, технічні та якісні характеристики, кількість товару. Отримання необхідних документів на товар часто потребує не тільки часу, коштів, а й підготовки пакету проміжних документів, на підставі розгляду яких відповідними структурами держави буде видано кінцевий документ на партію товару. Національні вимоги до пакету документів, що супроводжують вантажі у зовнішній торгівлі, в багатьох країнах утворюють протекціоністський бар'єр. Протекціонізм визначається відсутністю єдиних вимог до цих документів, а також вимогами стосовно зазначених у них відомостей, які є комерційною таємницею. Крім того, отримання кожного документа пов'язане з витратами, які можуть бути віднесені на вартість товару.

Фінансові методи. Субсидії - це грошові виплати, скеровані на підтримку національних товаровиробників та побічну дискримінацію імпорту.

Розрізняють такі види субсидій:

• прямі - дотації вітчизняному товаровиробнику, які сплачуються безпосередньо в разі здійснення експортної операції;

• непрямі - приховане дотування експортерів наданням пільг в оподаткуванні, пільгових умов страхування тощо;

• внутрішні - бюджетне фінансування виробництва товарів, що реально конкурують з імпортними на внутрішньому споживчому ринку;

• експортні - бюджетні виплати національним експортерам, які покривають частину витрат і в такий спосіб підвищують конкурентоспроможність вітчизняних товарів на зовнішніх ринках.

Експортне кредитування - це метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно може здійснюватись у формах:

• кредитів національним експортерам від державних банків під ставку відсотка, нижчу за ринкову;

• державних кредитів іноземним імпортерам за умови дотримання ними зобов'язань купувати товари лише у фірм цієї країни;

• страхування комерційних та політичних експортних ризиків національних експортерів.

Одним з методів субсидування експорту є демпінг - вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм.

Ціновий демпінг - реалізація товару за кордоном дешевше, ніж на внутрішньому ринку;

Демпінг у сфері послуг - зниження ціни експортного товару внаслідок отримання на пільгових умовах транспортних послуг;

Валютний демпінг - маніпулювання валютним курсом з метою отримання переваги над виробниками країни-імпортера;

Соціальний демпінг - має місце тоді, коли низькі ціни є результатом використання праці в'язнів або нещадної експлуатації робітників.

Залежно від цілей застосування розрізняють такі види демпінгу:

• спорадичний (епізодичний) - це епізодичний продаж зайвих товарів на зовнішньому ринку за заниженими цінами;

• доцільний (навмисний) - експорт товарів за цінами, нижчими, ніж ціни внутрішнього ринку, або навіть нижчими, ніж витрати виробництва;

• постійний - постійний експорт товарів за заниженими цінами;

• зворотний - завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу цих товарів на внутрішньому ринку;

• взаємний - зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами.

Демпінгом вважається також така торгова практика, для якої не характерна суттєва різниця відповідних внутрішніх та зовнішніх цін, а саме:

• прихований демпінг - має місце тоді, коли імпортер реалізує товар дешевше, ніж придбав його в експортера, з яким він має тісні зв'язки, та дешевше порівняно з його ціною в країн і-експортер і (в основі демпінгу - трансферне ціноутворення);

• непрямий демпінг - коли товар імпортується через третю країну, в якій його ціна не вважається демпінговою;

• вторинний демпінг - коли у виробництві експортного товару використані компоненти, імпортовані за демпінговими цінами.

Згідно з формальним підходом, антидемпінг є засобом протидії тим підприємницьким структурам, які проводять агресивну знижувальну цінову політику з метою опанування ринку, витіснення з нього конкурентів, а також тим закордонним продавцям (разом з відповідними державними структурами), які використовують субсидії та інші форми державної допомоги, що ставлять їх у вигідніше становище порівняно з іншими виробниками (передусім виробниками країни-імпортера). Основні засади антидемпінгової політики держави закріплюються у спеціальному антимонопольному (антитрестівському) законодавстві.

Правові методи міжнародне регулювання міжнародної торгівлі включають такі принципи та норми:

1. загальновизнані (основні) принципи міжнародного права;

2. галузеві (спеціальні) принципи міжнародного економічного права;

3. диспозитивні та рекомендаційні принципи торгово-економічного регулювання;

4. конвенційні норми - двосторонні та багатосторонні договори та угоди.

Саме тому серед нетарифних інструментів представлені правові інструменти, які докладно вивчаються міжнародним правом, але тісно пов'язані з міжнародними відносинами, зокрема з міжнародною торгівлею.

Фундамент міжнародного правопорядку утворюють основні принципи міжнародного права. Вони виконують одночасно дві функції: 1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; 2) закріплюють усе нове, що з'являється у практиці міжнародних відносин, сприяючи їх подальшому розвитку.

Основні принципи міжнародного права зафіксовані у статуті ООН і є зобов'язаннями вищого порядку, які не можуть бути скасовані державами ні індивідуально, ні за згодою між собою.

Торгові договори й угоди належать до найважливіших засобів сучасної торгової політики країн світу. Вони визначають правові умови, на яких ґрунтуються економічні взаємовідносини урядів, а також фізичних і юридичних осіб держав, котрі підписали договір.

Сучасні торгові договори й угоди промислово розвинутих країн і країн з перехідною економікою мають різні найменування й охоплюють широке коло регульованих процесів. За своїм змістом, характером і значенням вони можуть бути поділені на дві великі групи:

1. торгові договори (договори про торгівлю і мореплавання), які визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємин між країнами;

2. торгові угоди (угоди про товарообіг, угоди про товарообіг і платежі), які регулюють окремі сторони економічних взаємовідносин.

Договори про торгівлю та мореплавання (торгові договори загального типу) встановлюють той правовий режим, який сторони надають одна одній щодо митного обкладання, торгового мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних осіб сторін, що домовляються, іт. ін. Вони укладаються на тривалі терміни (5-10 років) і передбачають можливість продовження терміну їх дії на наступний період; підписуються від імені урядів сторін, що домовляються, і, як правило, підлягають ратифікації.