Розстріляне відродження: література і мистецтво

Партійно-радянське керівництво у галузі літератури та мистецтва прагнуло і ці важливі ділянки «культурного фронту» пролетаризувати відповідно до завдань соціалістичного будівництва, встановивши тотальний контроль над творчістю митців слова та пензля.

У 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було «призвано» близько 2 тис. робітників. Для них утворювалися консультативні бюро при редакціях літературних журналів, видавалися посібники: як писати романи, повісті, поеми, публіцистичні есе.

У 1932 р. після того, як ЦК ВКП(б) ухвалила постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», були ліквідовані літературно-художні об’єднання.

Під керівництвом ЦК КП(б)У в червні 1934 р. відбувся Перший з’їзд письменників України, на якому було оформлено Спілку письменників України.

«Вашим завданням є своїми творами вести людей уперед, допомагати партії у важкій роботі з соціалістичного перевиховання людини…», - заявляв у своєму виступі на Першому з’їзді українських письменників генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор.

Так проводилася «колективізація» творчої праці письменників.

Схожі процеси відбувалися й у живопису, графіці, скульптурі, кіно, театральному мистецтві.

У радянському суспільстві 1930-х рр., в якому утверджувалися деформовані цінності, українське слово не вмерло. Більшовицький режим прагнув використовувати авторитет красного письменства для зміцнення своєї влади і посилення ідеологічного впливу на український народ.

Разом з розгромом українських наукових кадрів йшов наступ і на український літературний фронт, який було визначено політично небезпечним.

Велику популярність у читачів мали поезія П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, М. Зерова, А. Малишка, М. Семенка, В. Сосюри, М. Драй-Хмари, М. Хвильового, О. Досвітнього, М. Ялового, Г. Косинки, Є. Плужника, Д. Фальківського, М. Вороного та ін.; твори прозаїків А. Головка, І. Ле, П. Панча, Ю. Смолича, З. Тулуб, Ю. Яновського; драматургів І. Кочерги, І. Микитенка, М. Куліша. Читачів захоплювали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка).

Не всі, як П. Тичина, А. Малишко, А. Головко, І. Кочерга, О. Корнійчук, змогли «вписатися» в сталінську модель української літератури.

Тільки протягом 1933-1934 рр. було заборонено понад 200 «націоналістичних» творів українських письменників, 20 перекладених(!) п’єс були також визнано націоналістичними.

500 письменників України стали безвинними жертвами сталінських репресій. Серед них: М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, О. Досвітній, М. Яловий, Г. Косинка, Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Вороний, О. Вишня, З. Тулуб та ін.

«Формула компартійної настанови для комуністичних письменників мала б звучати так: «Перш за все ти член партії, а вже потім українець і літератор…» (Єфіменко Г. «Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932-1938)»).

«Писати і саме писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменника. «Хочу» не існувало. Існувало «мусиш». Праця письменника стала партійно або ж державно обов’язковою… Письменник мусив бути носієм…істин, які ствердила партія…Прославлення – основний зміст літературної творчості. Одні з письменників мусять рубати ліс, полоти моркву, промивати золото, інші мусять репрезентувати літературу, «привселюдно» бити себе в груди і повсякденно додавати:»я – ваш!» Процес совєтизації української літератури означав для В. Сосюри – «злам» з роками поневірянь, злиднів, голоду, розладу психіки, перебування у психлікарні (поет виходив з лікарні тільки для того, щоб за короткий час знову потрапити до неї); для П. Тичини – цілковитий розпад творчості, коли «від кларнета пофарбована дудка зосталась»(за образним виразом Є. Маланюка), коли поезія стала справляти враження пародійності; для М. Рильського – поезія стала штампом; для Ю. Яновського – це тяжкий і трагічний шлях глибокого психічного зламу…Псевдописьменники заповнюють ряди українських письменників…Письменники були винищені…Українська література 30-х років в УРСР – це радянська література українською мовою» (Петров В. «Діячі української культури – жертви більшовицького терору (1920-1940 рр.)»).

Сталінізм згубно вплинув на розвиток українського образотворчого мистецтва. У своєму прагненні встановити тотальний контроль над творчістю митців ідеологічна репресивна сталінська машина «нав’язувала» митцям жанри і теми, сюжети для їхніх полотен. Ті, що належали до новаторів і не могли пристосуватися до системи адміністративно-директивного керівництва мистецтвом, ставали жертвами репресій.

У 1935 р. було організовано республіканську художню виставку. Виставка українського образотворчого мистецтва «Квітуча Україна» (1937 р.) була присвячена двадцятиріччю Великого Жовтня й експонувалась у Москві, Ленінграді (Санкт-Петербург, Росія), інших столицях союзних республік. Полотна: «Переможці Врангеля», «Дівчата» Ф. Кричевського, «Допит ворога» В. Костецького, «Кадри Дніпробуду» К. Трохименка, «Луганський паровозобудівний завод» О. Шовкуненка, «Шлях до колгоспу» М. Бурачека.

Широко відомими були вироби художньо-промислових артілей килимарства, художнього ткацтва, вишивки – в с. Діхтярі Чернігівської обл.., с. Кролівці Сумської обл.., в селах Решетилівка, Опішня, Диканька Полтавської обл.

Найбільш значними творами скульптури і спорудами архітектури цього періоду були: Меморіальний музей Т. Шевченка у Каневі на Тарасовій горі, 1936-1938 рр. (архітектори В. Кричевський, П. Костирко), пам’ятник Т. Шевченку в Харкові, 1935 р. (скульптор М. Манізер), стадіон «Динамо», 1934-1936 рр. (архітектор В. Осьмак).

У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями був репресований М. Бойчук, а школу його послідовників розгромлено.

Жертвами репресій також стали графік і мистецтвознавець І. Крушельницький, мистецтвознавець Ф. Ернст, провідні художники В. Седляр, І. Падалка, В. Касіян, О. Павленко та ін.

«Націоналісти Врона, Щербаківський, Ернст, ін., які, до речі, при петлюрівцях і при гетьманові боролися проти пролетарської революції, після перемоги радянської влади пролізли на образотворчий фронт, намагалися своїми мистецькими творами скерувати його на націоналістичне минуле, повернути малярів до гетьманів…У той час нашу дійсність подавали, свідомо перекручуючи її – робітників та колгоспників малювали як дегенератів…» (З кн.: «На фронті культури», 1935 р.).

«Отже, у мистецькому житті, як ніде інде, виявилася боротьба компартійного керівництва з національним змістом української культури. Від діячів української літератури та мистецтва вимагали «збільшовизованих» творів, тобто таких продуктів діяльності, у яких би поривався зв'язок з історичними традиціями української культури, традиційним побутовим устроєм українців, їх манерою життя. За допомогою такої творчості влада намагалася змінити менталітет українського народу, виховати підростаюче покоління в комуністичному дусі» (Єфіменко Г. «Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (932-1938)»).

У взаємозв’язку з процесами, що розгортались у суспільстві у 1920-ті рр., розвивалось і театральне та музичне мистецтво радянської України. У цей період згадані види мистецтва радянсько-партійні чиновники теж трактували як засіб партійної пропаганди. Твори митців мали оспівувати героїв революції, соціалістичне будівництво, трудовий героїзм радянського народу.

«Радянський театр як зброя повсякденної політики і культурної роботи є одним з впливовіших мистецьких засобів виховання трудящих в дусі соціалізму. У жвавій, зрозумілій широким масам художній формі, поєднуючи театральне дійство з музикою, співом, танком, - театр мусить підносити загальний культурний рівень трудящих, стати найулюбленішим місцем відпочинку трудящих мас…» (З постанови ЦК КП(б)У «Про роботу театру та самодіяльне мистецтво на селі» від 1 вересня 1933 р.).

У той час продовжували функціонувати, крім українських театрів, 6 єврейських, один польський та грецький, кількість російських зросла з 9 у 1932 р. до 19 у 1936 р., з’явилися німецький, болгарський та молдавський театральні колективи.

На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени М. Садовського, П. Саксаганського. Їхні традиції розвивали молодші віком А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, В. Добровольський, Г. Юра та ін.

Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

Значний внесок у розвиток музичного мистецтва зробили композитори М. Вериківський (скомпонував симфонічні і хорові твори, балетну музику), Л.Ревузький (один із найвизначніших учителів композиції у Києві), Б. Лятошинський (чільний репрезентант модерного напряму, великий майстер композиції та інструментарії), В. Костенко (музичний критик, автор опер «1917», «Кармалюк»), К. Данькевич та ін. Оголосивши «кобзу та бандуру класово ворожими інструментами, що орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики», сталінські опричники у 1934 р., організувавши у Харкові республіканський з’їзд народних співців, заарештували і знищили 300 його учасників – кобзарів та лірників, здебільшого людей похилого віку.

Вимітаючи з театрального мистецтва «ворогів народу», було заарештовано і знищено на Соловках режисера-новатора харківського театру «Березіль» Л. Курбаса, репресовано драматурга театру М. Куліша, режисера і актора Я. Борника, драматурга і теоретика Л. Старицьку-Черняхівську, актора Ф. Лопатинського та ін.

За невідомих обставин загинув пролетарський драматург І. Микитенко, автор п’єс-агіток про колективізацію, працю шахтарів, будівництво Дніпрогесу.

«Л. Курбас працював над тим, щоб збивати театр на позиції українського націоналізму. Під маркою «незалежності» мистецтва Л. Курбас ізолював театр від нашої радянської соціалістичної дійсності…» ( З постанови політбюро ЦК П(б)У «Про театр «Березіль» від 5 жовтня 1933 р.).

1930-ті рр. – це епоха сталінського пропагандистського кіномистецтва. Типовими стали стандартні кіно мелодрами з неймовірно щасливим кінцем, де особисте щастя невіддільне від щастя загальносоюзного.

1930 р. – на екрани виходить фільм О. Довженка «Земля», який приніс митцю світову славу.

1932 р. – фільм О. Довженка «Іван» про будівництво Дніпрогесу; 1935 р. – «Аероград» про більшовицькі перетворення на Далекому сході.

1935 р. –режисер І. Савченко створив фільм «Дума про козака Голоту».

1936 р. – вперше у вітчизняному кіно режисером І. Кавалерідзе створено кіно-оперу «Наталка Полтавка».

1937 р. – фільм-опера І. Кавалерідзе «Запорожець за Дунаєм».

1939 р. – «Щорс» О. Довженка про боротьбу за встановлення радянської влади в Україні.

Силами Київської кіностудії разом з «Мосфільмом» були поставлені режисером І. Пир’євим фільм «Багата наречена» (1938 р.) і «Трактористи» (1939р.), що стали класикою радянського сталінського пропагандистського кіно.

Одночасно найсуворіше переглянуто діяльність кінофабрик в Україні – Київської та Одеської кіностудій.

Талановитого режисера О. Довженка було «відряджено» до Москви у розпорядження «Союзкіно». Його перші художні фільми, пов’язані з українським життям, зазнали заборони і вилучення з прокату. Кінорежисер І. Кавалерідзе був узятий під суворий контроль…

«У роки сталінського тоталітарного режиму утвердилась ідеологія культури, яка одержала назву «соціалістичного реалізму»… Соціалістичний реалізм – це продукт духовної еволюції комунізму…що наслідує риси культури, спільні для всіх епох глибоких перетворень: це – руйнація витончених культур розгромлених вищих класів, поширення культурних здобутків серед нових широких мас і супроводжувана цим примітивізація культури…» (Попович М. «Нарис історії культури України»).

Церковна політика більшовиків в Україні

Більшовицький режим продовжував політику формування атеїстичного радянського суспільства. Оскільки релігія визнавалася одним із головних ворогів соціалістичного суспільства, сокира сталінських репресій не оминула також і церкву, її служителів та віруючих. Радянсько-партійне державне керівництво продовжувало розпочату у 1920-ті роки політику націоналізації та реквізиції церковного майна, нищення культових споруд.

Реквізовувалися такі церковні цінності, як золоті чаші, митри, предмети літургійного вжитку, навіть дзвони. Так, у двох найстаріших і найбільших храмах Києва, Києво-Печерській Лаврі і соборі св. Софії, незважаючи на мистецьку цінність, було реквізовано тисячі діамантів, смарагдів, золотих прикрас, лампади, свічники, митри.

Другу п’ятирічку Й. Сталін оголосив «безбожною» і тому протягом 1934-1935 рр. розгорнулося масове нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні перлини світової архітектури. Серед них тільки в Києві – Михайлівський Золотоверхий собор, Михайлівський собор, Трьохсвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря, церква Успіня Богородиці, Десятинна церква, Пустинно-Миколаївський монастир; у Запоріжжі – Покровський собор; у Харкові – Свято-Миколаївський монастир; у Полтаві – Успенський собор. Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади, кінотеатри, дитячі клуби, спортивні школи, антирелігійні музеї, божевільні і навіть в’язниці.

Порівняно з 1913 р. в Україні у середині 1930-х рр. залишилися діючими лише 9% церков.

Сталінські репресії захопили 4 митрополитів, 23 єпископів, 2000 священиків, які служили у церквах та храмах). За даними М. Семчишина, на кінець 1933 р. в Україні залишилося 200 священиків.

За цих обставин особливо жорстоких утисків зазнала одна з основних національно-духовних інституцій, виплеканих у ході національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. - Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

Органи ДПУ боролися проти УАПЦ. Спеціально була створена комісія ДПУ для перевірки складу УАПЦ. З ініціативи генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який вважав УАПЦ «розсадником українського буржуазного націоналізму», розпочалося пряме цькування керівництва УАПЦ та її митрополита В. Липківського, який змушений був відкрито заявити про свою лояльність до радянської влади. Але і це не врятувало УАПЦ від запланованого розгрому.

У жовтні 1927 р. під керівництвом ДПУ відбувся 2-й Всеукраїнський православний собор.

Використовуючи суперечності всередині єпископату УАПЦ, ДПУ домоглося ухвалення на ньому рішення про звільнення з посади митрополита В. Липківського.

Також, щоб зруйнувати економічну основу УАПЦ, на її парафії держава наклала особливо великі податки. А в січні 1930 р., за сценарієм ДПУ, було скликано Надзвичайний Всеукраїнський церковний собор, півсотні ще живих єпископів та 40 священиків, на якому було продиктовано рішення «про саморозпуск УАПЦ».

«Знищити просто чоловим ударом ті права України, які за півтора десятка років уже стали не тільки звичкою, а й обов’язком кожного громадянина, було вже неможливо. Через те Сталін вдався до іншої методи. Для нього важливим було знищити не форму, а душу, внутрішню ідейну сутність кожного народу. Але, щоб убити душу народу, треба було не тільки спаралізувати і здеморалізувати народ масовим терором, а й знищити носіїв цієї душі: письменників, художників, філософів, учених, церковних діячів і органічно пов’язаних з народом ідейних політичних діячів його» (Подоляк В. «Криваві роки»// Сучасна Україна, 1953).

«Ліквідовуючи церковні громади і знищуючи храми, компартійно-радянські функціонери не могли знищити релігійне життя. Більш успішним виявилося насадження «наукового атеїзму» серед молоді та дітей. Поступово стало формуватись покоління радянських людей, позбавлених в основній своїй масі віри в Бога» (Кульчицький С. «Україна між двома війнами (1921-1939)»).

«Упродовж часу, коли остаточно утверджувався надзвичайно жорстокої форми комуністичний тоталітаризм, українська національна культура зазнала важких втрат. Майже повністю була винищена та інтелігенція, яка сформувалась на початок ХХ ст., зокрема розстріляна й розсіяна по таборах ліва художня інтелігенція, яка свого часу активно підтримувала революцію. Літературу, мистецтво, всю гуманітарну культуру зведено до примітивного рівня…» (Попович М. «Нарис історії культури України»).

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ МІЖ СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ ( 1921-1939 рр.)

«Нерозв’язність української проблеми під час Першої світової війни та поразка Національно-визвольних змагань 1917-1920-х років ще довго залишалася об’єктом міжнародного політикуму…» (Патер І., Франчук Є. «Український рух у роки Першої світової війни»).

«Після Першої світової війни принцип самовизначення націй застосовувався не завжди, внаслідок не всі народи здобули незалежність…Близько 7 млн. українців, підданих габсбурзької монархії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності…, ставши об’єктом дискримінаційної політики, в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація…» (Субтельний О. «Україна: історія»).

Перебіг політичних подій у Європі після Першої світової війни виявився також вкрай несприятливим для українців, які опинилися поза межами УРСР. Українські землі були поділені між трьома державами – Польщею, Румунією та Чехословаччиною. У кожній з цих держав українці становили національну меншину.

За переписом 1931 р., на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн. осіб, з них 5,6 млн. українців. Понад 3 млн. українців Східної Галичини з Лемківщиною, які раніше перебували під скіпетром Габсбургів, належали переважно до УГКЦ. Понад 2 млн. українців, які населяли землі, що раніше входили у Російську імперію (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували, головним чином, православ’я. Українці Румунії посідали третє місце за чисельністю після українського населення СРСР та Польщі. Загальна чисельність українців, за офіційною статистикою, становила 580 тис. осіб.

У Румунії проживали три українські громади, які різнилися історичною долею і не були пов’язані одна з одною: найбільша громада мешкала на Буковині, друга за чисельністю громада українців мешкала в Бессарабії, третя – у Марамуреші, ця територія відібрана у 1919 р. в Угорщині.

Населення Закарпатської України, яка офіційно називалася Підкарпатською Руссю, становило понад півмільйона осіб. Близько 80% українців мешкало у Закарпатті, ще 15% - на Пряшівщині у Східній Словаччині.

Соціально-економічне становище західноукраїнських земель визначалося особливостями соціально-економічного розвитку та політичного життя трьох держав, у складі яких перебували ці землі. Міжвоєнні Польща і Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабко розвинутою промисловістю. Тільки Чехословаччина вирізнялася серед своїх сусідів вищим рівнем соціально-економічного розвитку.

У Східній Галичині 94% українського населення та 95% на Волині проживали у сільській місцевості і були задіяні в аграрному секторі економіки. Така ж ситуація склалася і в Буковині. 83% українців у Чехословаччині також займалися сільським господарством і лісництвом.

Тому в економічному відношенні західноукраїнські землі у складі цих держав являли собою аграрні перенаселені й колоніальна відсталі регіони. Панівні кола Польщі та Румунії провадили щодо цих земель політику економічного гноблення та експлуатації їхніх сировинних, матеріальних і людських ресурсів. Дещо іншою була політика чехословацького уряду, який вжив ряд заходів для поліпшення економічного становища на ново приєднаних територіях.

Уряд Польщі для зміцнення польського елементу на «східних кресах» протягом 1920-1925 рр. здійснив парцеляцію земель, осаджуючи на українських землях демобілізованих польських солдатів, відставних чиновників, а згодом і охочих. Примусовому розподілу підлягали не тільки поміщицькі маєтності, а й власність осіб непольського походження та церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті було роздано 800 тис. га землі. До 1939 р. у сільській місцевості оселилося 200 тисяч поляків, а в містах – 100 тисяч. Українські ж селяни, не маючи достатньої кількості землі для прогодування своїх родин, змушені були емігрувати до США та Канади. Протягом 1919-1939 рр. еміграційний потік зі Східної Галичини становив 190 тис. осіб, із Західної Волині та західного Полісся – 50 тис. осіб.

Таку ж політику провадив і румунський уряд. Здійснюючи аграрну реформу, влада встановила для українських селян високі викупні платежі на поміщицькі маєтності, а розмір ділянки не мав перевищувати 2/3 га. Натомість для румунських колоністів створювалися особливі сприятливі умови: вони отримували пів гектара під садибу, гектар пасовищ, 4,5 га ріллі. На відміну від сусідів, чехословацький уряд у 1920-х роках викупив у мадярських поміщиків землю, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі. Але при цьому наприкінці 1930-х років селянські господарства Закарпаття мали менше землі, ніж 703 магнатських маєтки.

Негативно вплинула на розвиток сільського виробництва економічна криза 1929-1933 рр.: істотно впали ціни, що призвело до масового розорення селянських господарств та подальшого зубожіння сільського населення.

Про економічну відсталість земель та їх колоніальну залежність красномовно свідчить стан розвитку промисловості на західноукраїнських землях.

Промисловість українських регіонів у Польщі спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 р., в ній працювало 191 тис., а на транспорті – 37 тис. робітників. Усього в цей час налічувалося 730 тис. найманих робітників, з яких 332 тис. працювало в сільському господарстві. Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревообробної та інших галузей промисловості належали польському, французькому, англійському капіталові.

Позиції українських підприємців були сильними в кооперації. На початок 1930-х рр. налічувалося понад 3 тисячі низових кооперативних осередків, які об’єднували до 370 тис. кооператорів. Існували потужні кооперативні об’єднання – «Центросоюз», «Маслосоюз», «Центробанк», «Народна торгівля». Авторитет спілок підносили їхні самовіддані та високопрофесійні керівники Юліан Павловський та Остап Луцький.

Промислові підприємства Північної Буковини та Бессарабії залишалися дрібними й напівкустарними. Лише 4,25% підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, і тільки 2 % - на яких працювало 20 робітників. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувались на розвиток таких виробництв, як обробка шкіри, варіння мила, виробництво тканин, сукна та олії.

Частка промислової продукції Закарпаття у сукупному суспільному продукті Чехословаччини становила 2%. Кількість зайнятих у промисловості не перевищувала 16 тис. осіб. За 20 років у Закарпатті не було побудовано жодного нового підприємства.

Особливо негативно на промисловий розвиток західноукраїнських земель вплинула економічна криза кінця 1920- початку 1930-х рр.

«Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали українці в результаті розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьби за незалежність, соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без змін. Населені українцями землі були нерозвиненими аграрними окраїнами…» (Субтельний О. «Україна: історія»).

«Завдяки своїй відданості й наполегливій праці у 20-х рр. ХХ ст. західні українці в дуже несприятливих умовах творили підвалини власного економічного розвитку… Українці розгорнули кооперативний рух до такої міри, що ніби створили державу в державі або своєрідну кооперативну республіку…» (Гунчак Т. «Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії»).

Політичне життя в Західній Україні.

У результаті повоєнного врегулювання Польща і Румунія одержали значну частину спадщини імперій Габсбургів та Романових. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншин становили серйозну загрозу для територіальної цілісності цих держав. Тому польський і румунський режим провадили політику, яку можна кваліфікувати одним поняття: асиміляція. Вона виражалась у брутальному викорененні культурних, мовних і релігійних особливостей своїх національних меншин.

Польська адміністрація на українських землях дотримувалась наступальної тактики і не йшла на компроміси у національному питанні. Першим кроком на території Галичини була ліквідація тих інструкцій, котрі забезпечували статус Галичини як окремої адміністративної одиниці: галицький сейм було розпущено, а поняття «Східна Галичина» було замінено на назву «Східна Малопольща»; ліквідовано польсько-українську двомовність у крайовій адміністрації.

На відміну від польських, румунські правлячі кола взагалі виключали можливість функціонування українських шкіл. Законом про шкільну систему від 26 грудня 1924 р. українців називали «румунами, що забули свою рідну мову». Було румунізовано не тільки назви населених пунктів, а й навіть прізвища.

У 1936 р. з’явився спеціальний циркуляр, яким заборонялося вживати історичні назви в офіційних документах і пресі.

Схожою була політика Варшави і Бухареста у сфері вищої школи: діяльність українських кафедр у Львівському та Чернівецькому університетах заборонили; доступ українцям до вищої освіти дуже обмежили.

Польський та румунський уряди намагалися також ізолювати населення територій, що належали колись Російській імперії, від населення колишньої Австрійської імперії. Так, польський уряд впровадив спеціальний т.з. Сокальський кордон, що відділяв Галичину від північно-західних земель.

Восени 1930 р. польський уряд розгорнув на території українських земель так звану пацифікацію (втихомирення): арештовувалися невдоволені політикою влади, жорстоко придушувалися непокірні села та цілі повіти, здійснювалася реквізиція культурно-освітніх товариств та кооперативів. Було створено концтабір у Березі Картузькій.

Такі дії набули міжнародного розголосу і викликали протести Ліги Націй.

«Відділи озброєної жандармерії та кавалерійські полки з артилерією за наказом польської влади пішли хрестовим походом проти беззбройного українського населення Східної Галичини. Шляхи цих каральних експедицій позначені актами вбивств, ганебного насильства над українським населенням, руйнуванням і нищенням бібліотек, будинків просвітніх і економічних організацій та різного приватного майна» ( Із заяви-протесту до Ліги Націй Союзу українських емігрантських організацій, жовтень 1930 р.).

Для українців західноукраїнських земель підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаковою мірою було характерним як для греко-католиків Галичини, так і для православного населення Волині, Полісся, Буковини. Тому церква стала одним із центральних об’єктів асиміляції.

У Польщі найбільших репресій зазнала саме православна церква. Зокрема на Холмщині озброєні польські загони «Кракус» руйнували православні храми й змушували українське населення переходити в католицтво. Із 389 православних храмів, що діяли на Волині у 1914 р. зберігся лише 51. Восени 1937 р. Корпус охорони прикордоння (КОП) провів акцію «ревіндикації» (примусового навернення до католицької віри). Під час цієї акції знищено близько 200 православних храмів, близько 150 передано римо-католикам. І хоча становище УГКЦ дещо вирізнялося (її правовий статус охоронявся конкордатом (особливою угодою між Ватиканом і Польщею), проте її священики також ставали жертвами репресій. Їх карали (аж до ув’язнення) за вживання української мови або українських форм прізвищ своїх парафіян під час заповнення метрик.

В Румунії православну церкву перейменували у «Румунську православну церкву», а автономну Буковинську метрополію підпорядковували румунському патріархові. Мовою богослужіння була лише румунська.

Українським священикам у Румунії, як православним, так і греко-католикам, заборонялося займати вищі посади у церковній ієрархії, українським абітурієнтам також чинилися перешкоди під час вступу до семінарії.

У цьому контексті вирізнялась ліберальна політика Чехословацької республіки, яка уможливлювала вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування у складі Чехословаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко надолужили усе те, чого їх було позбавлено за попередні п’ятдесят років угорського панування. Чехословацьке керівництво на чолі з президентом Томашем Масариком визнавало за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської руської землі (така назва стала вживатися з 1928 р.). Представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні посади в органах влади й управління.

Політика міжвоєнної Польщі та Румунії створила такий клімат, коли обмеження прав української меншості вело до наростання конфлікту між панівною нацією та національною меншиною і мало своїм наслідком загострення соціальної напруги та наростання соціальних виступів.

Влітку 1930 р. селянський рух на українських землях у Польщі набув найбільшого розвитку. Селяни, доведені до відчаю податковим гнобленням, національною дискримінацією, що поглиблювалось ще й наслідками кризи, яка наростала, піднімали масові повстання, палили поміщицькі садиби, руйнували лінії зв’язку , нападали на поліцейські пости. У Львівському, Станіславському, Тернопільському, Волинському воєводствах відбулися масові збройні виступи (організаторами яких здебільшого виступали місцеві комуністи). Кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання у травні-червні 1932 р. У ньому взяло участь понад 30 тис. селян Ліського, Сокальського, Турківського і Добромильського повітів. Армія і поліція жорстоко розправилися з повстанцями.

Воєнний стан (з 1918 до 1927 р.) на Буковині і в Бессарабії, встановлений румунським диктаторським режимом, унеможливлював легальну діяльність українських політичних партій, організацій і сприяв поширенню партизанської боротьби (яку очолювали і скеровували місцеві комуністи). Так, за період 1918-1924 рр. відбулося понад 150 збройних виступів. Найбільшим стало Татарбунарське повстання. В ніч на 16 вересня 1924 р. партизани захопили жандармський пост. Влада перейшла до ревкому на чолі з О. Клюшніковим. Ревком почав роздавати зброю селянам. Вдалося підняти на повстання 6 тис. селян. Упродовж п’яти днів повсталі тримали оборону проти румунських військових частин, кинутих на придушення повстання. Жорстоко придушувалися й інші селянські виступи.

«Взаємна ворожість польської влади і національних меншин означала щось більше, аніж просто невдачу національної політики. Це було крахом самої ідеї демократії. Бо демократія – це не стільки правління більшості, скільки захист меншості… Політика стосовно національних меншин стала пробним каменем для демократичного устрою тих держав, які виникли у Центральній та Східній Європі після Першої світової війни. Єдиною, хто більш-менш задовільно склав цей іспит на демократію, була Чехословаччина…Приклад Польщі та Румунії вчив, якою не повинна бути національна держава…» (Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.»).

Український національний рух у міжвоєнний період

У міжвоєнний період українському рухові вдалося досягти значних успіхів у справі інтеграції всіх розрізнених частин західноукраїнських земель. При цьому зберігалася різновекторність українського руху, який опирався на різні верстви населення і різнився відмінними поглядами на майбутнє України та а засоби його досягнення.

У Галичині найбільш впливовою центристською політичною партією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося у 1925 р. в результаті об’єднання Трудової партії та ряду невеликих партій і груп. Головою УНДО було обрано Д. Левицького. У політичній платформі націонал-демократів було чітко висловлено їхнє прагнення боротися за єднання всіх українців у Польській державі, щоб у цьому єднанні здобули сили для протидії асиміляторській політиці Варшави. Вітаючи успіхи українізації в УСРР, УНДО, не визначаючи комуністичної ідеології, вважало можливим у перспективі возз’єднання західноукраїнських земель з радянською Україною. В економічних питаннях партія виступала за надання землі без викупу безземельним і малоземельним селянам, перехід промислових підприємств у власність держави, розвиток кооперативного руху, дрібних промислів та ремесел.

«Орієнтуючись на внутрішні сили українського народу,… відкидаючи орієнтацію на Москву, відкидаємо й на Харків, який став символом більшовицької влади, що йде у хвості Москви…Орієнтуючись на Київ, орієнтуємось на символ українства і на реальний центр усього українського духовного життя, у вірі, що той центр у свій час стане знову і політичним центром…”(Зі статті Д. Левицького у газ. «Діло» від 14 лютого 1925 р.).

З 1925 до 1939 рр. УНДО залишалося провідною політичною силою українців у Польській державі. Свій визначний вплив уперше націонал-демократи виявили під час організації вічевої кампанії протесту проти політики осадництва у жовтні 1925 р. Чудових результатів націонал-демократи разом з іншими державницькими партіями домоглися під час виборчих кампаній в місцеві органи самоуправління у 1927 р. , до сейму та сенату в 1928 р. та 1935 р. У 1935 р., в умовах наростаючої фашистської загрози, новий лідер УНДО Василь Мудрий виступив ініціатором проведення політики «нормалізації», тобто припинення конфронтації з правлячою польською владою. Зі свого боку уряд підготував закон про амністію політичних в’язнів . Але цей компроміс не мав перспективи, бо не був широко підтримуваний ні українцями, ні поляками. З 1938 р. польська влада на місцях знову продовжила політику «зміцнення польськості на кресах».

«Доля «нормалізації» нагадує проголошення «нової ери» у польсько-українських відносинах. Як і тоді, угода була укладена на словах і не оформлена на письмі; отже, її майбутнє залежало виключно від доброї волі обох сторін. «Нормалізація» була тактичним компромісом, а не принциповою угодою. Її уклали елітарні групи українського і польського політичного істеблішменту, однак широкий загал не підтримував «нормалізацію». Тому неуспіх цих заходів був неминучим…» (Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.»).

З 1918 до 1927 р. на українських землях у складі Румунії (на Буковині та в Бессарабії) тривав воєнний стан, в умовах якого розгорнути легальну діяльність українських партій та організацій було неможливо. Лише в більш ліберальний період з 1928 по 1937 рр. на Буковині з’явилася центристська за своїм спрямуванням Українська національна партія на чолі з В.С. Залозецьким-Сасом.

«Протягом 1918-1928 рр. … було скасовано автономію Буковини…, всі політичні партії розпущено, так що українці не мали змоги виставляти самостійних кандидатів на виборах, українські депутати могли бути обрані лише за списками румунських партій…» (Шевельов Ю. «Українська мова в першій половині ХХ ст.(1900-1041)»).

Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, відзначалося неабиякою активністю. На виборах до чехословацького парламенту близько тридцяти українських політичних партій виборювали місця у нім. Найвпливовішим серед партій було Українське національне об’єднання, що стояло на українофільських позиціях. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець Августин Волошин.

Кульмінаційною вершиною досягнень українофілів у міжвоєнний період стало здобуття автономії краю 23 жовтня 1938 р. та перебрання до своїх рук політичної ініціативи від москвофілів. І, незважаючи на несприятливі тогочасні міжнародні обставини, угорську окупацію Ужгорода, Мукачевого та Берегового, уряд, який очолив А Волошин, повів політику будівництва української державності у межах обкраяної автономії. Столицею будованої держави стало м. Хуст.

Державницький курс уряду А. Волошина був підтриманий основною частиною населення. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму. Але Німеччина дозволила Угорщині окупувати всю територію Закарпаття. В умовах угорської агресії уряд А. Волошина 14 березня 1939 р. проголошує незалежність Карпатської України. 15 березня 1939 р. в Хусті зібрався сейм Карпатської України, який на шістьох своїх засіданнях протягом трьох годин роботи ухвалює документи історичної ваги: Конституційний закон про створення самостійної республіки на чолі з президентом, якого обирає парламент. Було також затверджено державний статус української мови, гімн держави – пісню «Ще не вмерла Україна», державний прапор та герб.

У той час, коли Сейм ухвалював історичні рішення, угорські війська, розпочавши вторгнення ще в ніч з 13 на 14 березня, вже вели бої за 12 км від Хусту. Їм протистояла воєнізована організація «Карпатська Січ» чисельністю у 2000 членів під зброєю. Але, незважаючи на героїчний опір, вона не змогла відвернути вторгнення. 17 березня 1939 р.

Останні захисники Карпатської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби. Тих, хто потрапив у полон, нещадно винищували.

“Незважаючи на свій короткий вік, уряд Карпатської України мав вплив, аналогічний впливові українських урядів періоду 1917-1920 рр., і сприяв перетворенню великої частини населення краю, особливо молоді, на національно свідомих українців…”

(Субтельний О. «Україна: історія»).

У палітрі політичних партій, що діяли на західноукраїнських землях у міжвоєнний період, особливе місце посідають партії правого спрямування.

У політичному життя на українських землях Польщі особливе місце посідало консервативно-монархічне об’єднання Український союз хліборобів-державників (УСХД), створений навесні 1920 р. Його лідер В. Липинський, будучи послідовним противником ідеології і практики українських націоналістів, відкидаючи «інтегральний націоналізм» Д. Донцова, виступав з позицій територіального патріотизму. За його переконанням, усі громадяни України, незалежно від їх національного походження, повинні працювати над творенням суверенної Української держави, процвітання якої має бути запорукою їхнього благополуччя. Він гостро критикував українських соціалістів і лібералів, вважаючи їх політику причиною поразки Української революції 1917-1921 рр.

Консервативною політичною силою у Закарпатті, що конкурувала з українофілами, були русофіли. Русофілів підтримували урядові кола. Так, губернатор Закарпаття у 1923-1933 рр. Антон Бескид провадив русофільську політику. Організаційно русофіли були об’єднанні в «Общество им. Духновича». Але масової підтримки серед населення вони не мали.

Діяльність численних українських легальних партій та організацій становила лише частину українського національно-визвольного руху в Західній Україні. Його невидимою, але значущою частиною була діяльність нелегальних ліворадикальних та праворадикальних організацій. Серед ліворадикальних течій найвпливовішими були комуністи.

У Східній Галичині однією з найбільш вагомих партій лівого спрямування була Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка у 1932 р. організаційно визначалась як спадкоємиця Комуністичної партії Східної Галичини (утвореної ще в лютому 1919 р.) та під тиском Комінтерну увійшла автономною частиною до складу Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП). Кількість її членів на середину 1930-х рр.. становила 4 тисячі. Але, незважаючи на таку не чисельність, вона була активною силою в політичному житті краю.

Найбільшим успіхом комуністів стала діяльність у другій половині 1920-х рр.. Українського селянсько-робітничого об’єднання (Сельробу). Утворене у 1926 р. як політична організація української бідноти з прокомуністичною і радянофільською орієнтацією, воно на виборах 1928 р. серйозно потіснило традиційні українські партії, одержавши 13 місць у польському сеймі, зібравши на підтримку своїх кандидатів 300 тис. голосів. У 1932 р. польський уряд заборонив його діяльність.

Збільшовизована КПЗУ в умовах утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР та його непослідовною політикою щодо УСРР переживала не одну ідейну та організаційну кризу, породжену фракційною боротьбою різних за політикою орієнтацією груп. Незгодні зі сталінською політикою зазнавали репресій у справі «Української військової організації» та «Польської організації військової». Врешті-решт, у 1938 р., за прямою вказівкою сталінського керівництва ЦК ВКП(б), Комінтерн ухвалив рішення про розпуск КРПП, а разом і КПЗУ як її складової частини.

Комуністичні осередки на Буковині були об’єднані в Комуністичну партію Буковини, яка тривалий час входила безпосередньо в КП(б)У на правах автономної крайової організації. Компартія Бессарабії діяла як автономна крайова організація, підпорядкована безпосередньо ЦК РКП(б). У 1922 р. вона номінально була підпорядкована компартії Румунії, фактично ж залишаючись під управлінням ЦК РКП(б). У 1926 р. Компартію Буковини стало доцільним ввести до складу Компартії Румунії. Комуністи цих українських земель використовували керівництво СРСР для розпалювання напруженості в них, що було вагомим аргументом у дипломатичному тиску на Румунію. Основною формою боротьби став партизанський рух, який фінансувався і підтримувався військовим радянським керівництвом. Протягом 1918-1924 рр. відбулося понад 150 таких збройних виступів.

Комуністи були також впливовою силою і в Закарпатті. Крайовий комітет компартії Чехословаччини активно боровся за вплив на маси. Він організовував комсомольські осередки, групи «революційних профспілок». Про зростаючий вплив комуністів у тогочасному чехословацькому суспільстві свідчили результати виборів до парламенту. Так, у 1924 р. за них віддали свої голоси 40% виборців, у 1935 – 26%. Отже, вони мали в краї більшу підтримку, ніж будь-яка інша партія.

На відміну від комуністичного руху, який у міжвоєнний період зазнав злету й падіння, український право радикальний рух у той період переживав майже безперервне піднесення. Найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України ставав українським націоналізмом.

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі було пов’язане з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної у 1920 р. групою Січових стрільців та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем. Його ж було обрано комендантом УВО. На першому з’їзді представників військових організацій було ухвалено постанови про завдання УВО.

Діяльність УВО полягала в саботажі, в експропріація грошей, майна державних установ, організацій політичних терористичних актів.

У 1920-ті рр. осередки націоналістично налаштованої молоді, крім Галичини, існували й у Чехословаччині («Група української національної молоді» у Празі, осінь 1922 р.; «Легія українських націоналістів» у Подебрадах, 1925 р.). У 1929 р. на конференції у Берліні представники українських націоналістичних організацій висловилися за злиття всіх організацій в одну – Організацію українських націоналістів.

28 січня – 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Перший конгрес (великий збір) ОУН. У його роботі взяло участь 30 делегатів і двоє гостей. З’їзд ухвалив постанови про створення та устрій ОУН, обрав керівні органи. Провід ОУН очолив Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський, секретарем - В. Мартинець.

Радикалізація українського національно-визвольного руху в 1930-ті рр.. була зворотним боком дедалі більшого відходу польської влади від демократії та відповіддю на політику пацифікації. А також вона була викликана приходом до українського руху нового покоління борців – радикально налаштованих старшокласників українських гімназій та студентів.

За 1921 – 1939 рр. націоналістичне підпілля провело 63 замахи. 29 серпня 1931 р. в Трускавці було вбито Т. Голувка, начальника східного відділу МЗС Польщі, близького соратника Ю. Пілсудського. Невдалий напад на поштове відділення у м. Городку наприкінці листопада 1932 р. з метою експропріації коштів мав наслідком арешт бойовиків та їхнє засудження до страти, що, у свою чергу, викликало зміни у керівництві крайової ОУН, провідником якої став молодий енергійний Степан Бандера.

Найбільш відомими акціями бойовиків ОУН були: вбивство 22 жовтня 1933 р. аташе радянського консульства у Львові О. Майлова та 15 червня 1934 р. – польського міністра внутрішніх справ генерала Б. Перацького, який відповідав за проведення пацифікації.

Відповіддю влади стало створення концентраційного табору в Березі Картузькій, в якій опинилися до півтори сотні ув’язнених українців – членів ОУН. Також було організовано гучні Варшавський та Львівський судові процеси над бойовиками ОУН. Мужня поведінка С. Бандери та деяких інших лідерів крайових організацій ОУН сприяли популяризації ОУН серед української молоді.

Всього протягом 1929 – 1934 рр. було ув’язнено 1024 члени ОУН. За гратами опинилось і керівне ядро крайової організації.

Послаблення впливу ОУН було спричинене не тільки репресіями, а й наростанням суперечностей між закордонним проводом ОУН (ПУН) та крайовою організацією.

Особливо вони посилилися після смерті Є. Коновальця. Напередодні вирішальних в історії Європи подій в ОУН стався розкол. С. Бандера у 1940 р. засновує ОУН (революційну), тоді як лідер Пуну А. Мельник очолив помірковане крило ОУН.

На окупованих Румунією землях у 1930-ті роки під керівництвом О. Забачинського, Д. Квітковського та І. Григоровича на противагу поміркованій УНП почала формуватися конспіративна радикальна націоналістична організація на засадах, багато в чому подібних до ОУН. Ця організація мала вплив у молодіжних та спортивних товариствах.

“Як політичний рух радикальний український націоналізм міжвоєнного і воєнного часу належить до тієї ж категорії політичних сил, що й арабські націоналістичні рухи або про- японський індонезійський націоналізм Сукарно…Як і у кожному терористичному рухові, тут були і фанатичні виконавці, і люди високого духу й моральної чистоти, і жорстокі та примітивні вбивці. Історія має віддати належне кожному за його власні якості й заслуги…” (Попович М. «Нарис історії культури України»).

Культурний розвиток

Освіта. На стані освіти насамперед позначалась асиміляторська антиукраїнська політика польського та румунського урядів.

У 1924 р. міністр освіти Польщі граф С. Грабський домігся ухвалення закону, який перетворював більшість шкіл національних меншин на утраквістичні (двомовні) з переважанням польської мови. За 20 років польського панування кількість україномовних шкіл зменшилась з 3662 до 144, натомість з’вилося понад 2000 двомовних шкіл. На Волині з 400 шкіл лишилося лише 8, разом з тим зростала кількість двомовних шкіл. А це мало своїм наслідком скорочення чисельності учнів-українців та зростання неписьменності серед населення Волинського воєводства.

Куди краще були розвинені українські народні та приватні середні школи. У 1938 р. народних шкіл було 41 і навчалось в них 6400 учнів; з 10 середніх шкіл на 1938 р. їх кількість зросла до 19 гімназій і 16 ліцеїв.

Велику виховну роботу в цих навчальних закладах проводив «Пласт».

В умовах посиленої румунізації 155 українських шкіл, які існували на початку 1920-х років, на початок 1930-х років були перетворені на румунські школи.

До входження закарпатських земель до складу Чехословацької республіки тут не було жодної української школи, тоді як за 20 років міжвоєнного періоду у краї постала велика мережа українських шкіл і вже у 1938 р. їх було 492 та 5 гімназій і 4 учительські семінарії.

У боротьбі за українську освіту окрему сторінку має національний університет. Восени 1921 р. з ініціативи української молоді та представників культури і науки був організований Український таємний університет у Львові, який проіснував до 1925 р. Було відкрито три факультети: філософський правничий і медичний, а згодом і факультет мистецтв. Ректорами цього університету були: письменник і науковець В. Щурат, визначний лікар М. Панчишин, юрист-адвокат Є. Давидяк. Усіх кафедр було 58. У складі університету навчалося 1028 студентів. Заняття відбувалися нелегально, в різний час і в різних місцях, часто піл виглядом засідань Товариства наукових викладів ім. П. Могили.

Одночасно було засновано Львівську таємну вищу політехнічну школу, яка проіснувала до 1923 р. Після прослуховування дворічних курсів студенти одержували дипломи, які визнавалися чеськими і німецькими вищими освітніми закладами, в яких українці мали змогу завершити своє здобуття вищої освіти.

У 1938 р. заходами митрополита А. Шептицького греко-католицьку духовну семінарію було реорганізовано в Богословську академію з філософським і богословським факультетами. Ректором університету було обрано Й. Сліпого. У 1933-1934 рр. в академії навчалося 319 студентів і працювало 24 професори.

Наука. Чехословацький уряд надавав фінансову підтримку діяльності кількох вищих українських навчальних закладів: Українському вільному університетові (1921 р.), Високому педагогічному інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1923-1933 рр.), Українській господарській академії у Подебрадах (1922-1935 рр.).

Приєднання Галичини до Польщі дошкульно відчули українські науковці, згуртовані в Науковім товаристві ім. Т. Шевченка (НТШ). Втративши матеріальну підтримку з боку уряду, українська наука повинна була самостійно турбуватися про кошти для розвитку наукових студій. Утиски польської влади, закриття українських кафедр у Львівському університеті призвели до того, що частина вчених подалась на еміграцію: хто – в Європу, а хто – на східну Україну, повіривши у більшовицьку українізацію.

У 1920-ті роки активно відбувався процес співпраці НТШ з ВУАН, зокрема обмін науковою літературою. Мовознавці-галичани у 1927 р. брали участь у діяльності правописної конференції у Харкові. Крім того, Київ підтримував НТШ фінансово.

Але вже з кінця 1920-х рр., після процесу СВУ, зв’язки з Києвом припиняються.

До того ж настала і фінансова скрута. Частково допомогло українське громадянство, яке масовими пожертвами зібрало для товариства 7 000 польських злотих.

У 1920 р. при НТШ було відкрито Етногроафічно-історичний музей. У його фондах зберігалося 73 000 експонатів.

У 1930-1935 рр. з ініціативи НТШ з’явилась тритомна «Українська загальна енциклопедія».

У 1937 р. під патронатом НТШ було зорганізовано Музей воєнно-історичних пам’яток

де зібрано матеріали часів національно-визвольних змагань.

У цей період при Філологічній секції НТШ почали діяти ряд комісій: бібліографічна, української мови, літератури, слов’янознавства, при історично-філософській секції постали комісії історії старої і нової України, джерелознавства, правнича, соціологічна, економіки і статистики; при математично-природничолікарській секції було засновано комісії географічну, фізіографічну, лікарську, технічно-наукову й агрономічну. В усіх цих секціях працювали видатні вчені, які зробили вагомий внесок у розвиток української науки. Серед них необхідно назвати: історика літератури М. Возняка, мовознавця І. Зілинського, археолога Я. Пастернака, математика В. Левицького, географів В. Кубійовича, С. Рудницького, музикознавця Ф. Колессу.

Українці, які не хотіли миритися з жодною із окупаційних влад, - прагнули служити інтересам української культури і в еміграції, фундуючи національні наукові центри.

Так, у Варшаві українці створили Український науковий інститут, який проіснував десять років і підготував видання 40 наукових книжок з різних ділянок українознавства.

В інституті працювали такі видатні вчені, як О. Лотоцький, А. Яковлів, Р. Смаль-Стоцький та ін.

Поважним осередком української науки в еміграції був Український науковий інститут у Берліні, створений заходами гетьмана П. Скоропадського. Інститут розгорнув широку науково-інформаційну діяльність. У міжвоєнний період його очолювали у різні роки Д. Дорошенко та І. Мірчук. У 1934 р. інститут став державною інституцією при Берлінському університеті, де працювали видатні українські науковці: С. Томашівський, Б. Лепкий, К. Чехович, Д. Чижевський.

Література. Основною прикметою літературного процесу на західноукраїнських землях у цей період було те, що письменники старшої генерації не мали великого впливу на творчість молодих, які пішли самобутніми шляхами. Ще однією прикметою літературного процесу цього часу була розмаїтість літературних угруповань, що формувалися передусім за політико-світоглядними ознаками. Після перерви, яка виникла під час українсько-польської війни у 1918-1920 рр., знову відновлюється культурне життя. З’являються журнали і газети, засновуються видавництва.

У 1921 р. у Львові вийшов перший по війні літературно-мистецький журнал «Поступ», довкола якого гуртувалися поети католицького напряму: В. Лімниченко, М. Лужницький, С. Семчук. Усі вони були в полоні символізму П. Тичини, але згодом кожен з них пішов своїм мистецьким шляхом.

Однією з доволі репрезентованих була група письменників, що об’єдналася довкола «Літературно-наукового вісника», головним редактором якого був Д. Донцов. Журнал став друкованим органом митців націоналістичного ідеологічного забарвлення. З нової генерації на передову в цій групі висунули такі поети і прозаїки, як Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Ольжич, О. Теліга, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців та ін.

Після «Вісника» не менш поважним центром стало об’єднання католицьких письменників «Логос», де найпомітнішою постаттю як поет, есеїст, драматург і літературний критик був Г. Меріям Лужницький.

Протягом 1928-1933 рр. діяла літературна група, об’єднана навколо журналу-місячника «Нові шляхи», що виходив за редакцією відомого педагога, письменника і публіциста А. Крушельницького. Він та його однодумці (Я. Галан, Р. Сказинський, В. Бобинський) були у полоні націонал-комуністичної ідеології і орієнтувалися на радянську Україну.

У 1934 р. у Варшаві група українців-емігрантів об’єдналася навколо щоквартального часопису «Ми». Найвідомішими з них були Ю. Липа, Н. Лівицька-Холодна, П. Зайцев.

Образотворче мистецтво: малярство, скульптура.

Як і на інших царинах культурного життя міжвоєнного періоду в поверсальській Польщі , у царині образотворчого мистецтва українці мали покладатися тільки на власні сили і втримати ті мистецькі позиції, які раніше мали.

Українське малярство Галичини цього періоду найяскравіше репрезентують такі митці, як І. Труш (працював у жанрі імпресіоністів, автор понад 300 полотен з мотивами Дніпра), О. Новаківський (заснував власну школу, відомий пейзажист та автор полотен «Автопортрет», «Собор св.. Юра», «Дзвінка»), П. Холодний (належав до напряму неовізантистів, автор іконостасу каплиці Богословської академії у Львові, вітражів в Успенській церкві у Львові). Крім цих трьох великих малярських індивідуальностей, у Львові жили і творили митці групи Січових стрільців – такі, як О. Курилас, О. Кульчицька, І. Іванець та ін.

Видатними скульпторами того часу були С. Литвиненко (автор надгробного пам’ятника І. Франкові на Личаківському кладовищі у Львові), М. Сагайдаківський, Г. Крук, А. Павлось (статуарна різьба), О. Лятуринська (автор погруддя Є. Коновальця у Роттердамі).

У 1923 р. з ініціативи проф. Д. Антоновича у Празі засновано Українські студії пластичного мистецтва. Це була чотирирічна мистецька школа, освіту в якій здобуло 67 студентів.

Одним з визначних явищ мистецького життя українців було існування празької школи, з якої найбільш помітними були Г. Мазепа та І. Кулець.

Не маючи змоги вільно творити на батьківщині, українські митці спробували гіркого хліба еміграційного життя.

До числа з найбільших еміграційних мистецьких угруповань українців належала паризька група. Найбільш відомими у салонах Парижа були такі українські митці, як О. Грищенко (прихильник експресіонізму та кубізму), М. Кричевський (прихильник імпресіонізму), М. Глущенко (прихильник неокласицизму та експресіонізму).

Потужні українські мистецькі угрупування існували також у Варшаві та Берліні.

Отже, український культурний процес у міжвоєнний період, незважаючи на всі складнощі громадсько-політичного життя, продовжував виконувати свою історичну місію – збереження етнічної та культурної самобутності українців на їх історичних теренах.

Театральне і музичне життя.

Відсутність сприятливих політичних умов не могла припинити процес європеїзації українського театру у міжвоєнний період. Митці західноукраїнської театральної сцени прагнули показати глядачеві нові п’єси – досягнення модерної західноєвропейської драматургії. Щоправда, відсутність українського стаціонарного театру ускладнювала театральне життя – всю репрезентацію театральної справи доводилося виконувати роз’їзним. Тереном їх виступів були Галичина, Закарпаття, землі корінної Польщі. Першим роз’їзним театром був театр «Емігрант». На Галичині існували театральні трупи Бойка, Залевського, Руденка; на Волині – О. Левицького, О. Миткевичевої та ін.

Репертуар цих театрів здебільшого становили історико-побутові п’єси, а аматорський склад був досить мінливий. Тому їх мистецький рівень був невисокий.

Незважаючи на існуючі труднощі, українське театральне життя продовжувало розвиватися зусиллями режисерів-ентузіастів та акторів – фанатиків театральної справи.

Центром українського театрального життя в Галичині був Львів. Тут у 1920 р. заходами Г. Нички було зорганізовано Український незалежний театр, що в залі Музичного інституту ім.. М. Лисенка ставив модерні п’єси Гальбе, Ібсена, Винниченка. Кульмінаційною вершиною у житті театру був період, коли головним режисером театру став актор українських та московських сцен О. Загаров, а режисером опери та оперети – Й. Стадник. Сценічну славу театру створили такі українські актори, як М. Крушельницька, М. Бенцаль, С. Стадник, Г. Борисоглібська та ін.

Фінансові труднощі змусили О. Загарова шукати кращої долі на Закарпатті, де він у 1922 р. очолив Руський театр товариства «Просвіта».

У 1928-1929 рр. був організований Театр ім. Тобілевича, що мав постійний осідок у Станіславі. Його режисером був відомий актор М. Бенцаль.

Нова сторінка в театральному житті Західної України пов’язана з творчим доробком колективу театру «Заграва», мистецьке керівництво яким здійснював досвідчений і надзвичайно обдарований актор-режисер В. Блавацький. У 1938 р. театр «Заграва», об’єднавшись з театром ім. Тобілевича, дали початок українському Театру ім. Котляревського.

На музичному житті західноукраїнських земель позначилась поява нової генерації композиторів. Творчість їхня була різноманітною щодо форм та стильових напрямів. Нове покоління у музичному житті репрезентували диригенти-композитори А. Рудницький, М. Колесса, композитори-піаністи Б. Кудрик, Н. Нижанківський, композитори-музикознавці Р. Сімонович, В. Витвицький. Поповнилося музичне мистецтво і новими інструменталістами-піаністами ( Р. Савицький, Г. Левицька, Т. Шухевич) та солістами опери ( Д. Бандрівська, В. Свірська, М. Сокіл).

Інтенсивне музичне життя викликало потребу об’єднання митців музики. Так було створено Союз українських професійних музик (СУПРОМ), що випускав фаховий місячник «Український Музика», при ньому – видання нот.

Вишколом молодих музичних кадрів займався Музичний інститут ім. М. Лисенка. Інститут мав свої філії у Перемишлі, Стриї, Станіславі, Тернополі та Коломиї.

“Український культурний процес міжвоєнного періоду мав оборонний характер. Ставши об’єктом державної дії окупаційних сил, що своєю антиукраїнською національною ідеологією і державним апаратом гльорифікували насильство, він був приречений на власні сили, власні ресурси, на власну химерну долю…по-різному проходив цей процес і в рамках сповідної, Москвою контрольованої державності, і в окупованій полякамт Галичині; зовсім іншим він був на тих територіях, що підпали під чеську та румунську владу… В усіх цих історично-політичних ситуаціях саме культура стала стимулом, а одночасно і прицілом великої всеохоплюючої дії, якої остаточною метою було вдержатись етнічно, розбудуватись економічно, виростати культурно і захищати себе від усяких небезпек ідеологічно…Розчленування українських етнографічних земель, що у висліді невдачі Визвольних змагань опинились під чотирма різними окупантами, та політика тих урядів, безперечно, зумовлювали можливості українського культурного процесу, який під різними займанщинами ро-різному себе маніфестував. Уже самий факт, щой цей процес ніколи не припинявся, а навпаки – наявно документував свою силу, був доказом того, яка була динаміка культурно-творчих кадрів українського народу, який був стан національної свідомості широких мас і які були їх стремління… ” (Семчишин М. «Тисяча років української культури»).

Навчальне видання

ВЛЯЛЬКО Вікторія Анатоліївна