Життєвий рівень населення в модернізованій радянській Україні

«Сталінському стрибку в індустріалізацію», «революції згори» на селі було принесено в жертву життєвий рівень трудящих.

Узимку 1928-1929 рр. у містах України запровадили нормовану торгівлю хлібом за картками та низькими цінами. Скоро карткова система поширилась на основні види продовольчих і промислових товарів.

Починаючи з 1930 р. все зайняте у державному секторі населення залежно від професії і соціального стану було поділене на «шість груп постачання»: перша – робітники Донбасу та Криворіжжя, робітники гарячих цехів; друга – всі інші робітники промисловості і будівництва; третя – робітники інших галузей; четверта – службовці; п’ята і шоста – утриманці робітників і службовців. Окрему групу становили керівні працівники компартійного і радянського апаратів - їм гарантувалося постачання продовольчих товарів у широкому асортименті і в цілком достатній кількості. У найтяжчому становищі перебувало селянство, позбавлене будь-якої підтримки з боку держави.

Лише на середину 1930-х рр. вдалося дещо підняти життєвий рівень трудящих. У 1935 р. було скасовано карткову систему постачання продовольства, у 1936 р. – скасовано розподіл промислових товарів за нормованими цінами.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників та службовців стали суспільні фонди, з яких сплачувалися стипендії, пенсії, різні види соціальної допомоги. На кінець другої п’ятирічки ці фонди за розмірами перевищили чверть фонду зарплати.

«…в кожному районі була розкішна їдальня для партійно-радянського активу, так звана двадцятка. Вдень і вночі її охороняли міліціонери, щоб до приміщення їдальні не підходили голодні селяни або їхні діти й своїм страшним виглядом не псували апетит «ідейним будівникам соціалізму». Тут за сміхотворно низьку ціну подавали районній верхівці все що завгодно: білий хліб, м'ясо, курей, різносортні маринади й делікатеси, вина, шоколад. Крім того, кожний, хто був прикріплений до їдальні, одержував додому ще окремий «мікоянівський» (Мікоян – тодішній нарком харчової промисловості СРСР) пайок, до якого входило понад 20 найменувань.., обіди були дешеві і ситні за казкову для радянських умов ціну: 1 крб. 20 коп…» (Костюк Г. «Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки)»).

«Зумовлений високими темпами капітального будівництва, прогрес у промисловості майже не позначився на матеріальному добробуті народних мас» (Кульчицький С. «Україна між двома війнами (1921-1939)»).

Громадсько-політичне життя в УРСР в умовах сталінського тоталітарного режиму

Внутрішнє становище в республіці. Провідники сталінізму в Україні

«Сталінська бюрократія ставить, правда, пам’ятники Шевченкові, але з тим, щоб сильніше придушити цим пам’ятником український народ й змусити його на мові Кобзаря прославити кремлівську кліку насильників» (Троцький Л. «Про українське питання»).

«Як пояснював П. Постишев у 1936 р. «чистки» в Україні через те повинні бути масовішими, що українська специфіка постійно випродуковувала більше ворогів, аніж деінде» (Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.»).

На початок 1930-х рр. Україна була однією з найбільш економічно розвинутих республік СРСР, найбільшою за кількістю населення (після РСФСР) й найактивнішою політично, культурно та національно. Тому саме поти неї центральне партійно-державне керівництво на чолі з Й. Сталіним спрямувало всю жорстокість та силу підступного удару, утверджуючи тоталітарний режим в СРСР. Тим більше, що КП(б)У, яка керувала господарським і політичним життям республіки, являла собою складний і далеко не монолітний конгломерат. У процесі внутріпартійної боротьби, що тривала понад десять років, у процесі подолання труднощів господарського, культурного і партійного будівництва в республіці республіканська партійна організація на початок 1930-х рр. зовні скута єдиним партійним статутом, єдиною партійною програмою з ВКП(б), складовою якої вона була, виявилася по суті поляризованою між двома основними тенденціями: традиційного російського централізму і самостійницького розвитку України як цілого політично-господарського й культурного організму. Першу тенденцію у партійному керівництві республіки завжди уособлював призначуваний з Москви генеральний секретар ЦК КП(б)У, другу на початок 1930-х рр. - найстаріший член більшовицької партії, соратник Леніна, голова української делегації у Комінтерні, один із теоретиків комунізму – М. Скрипник.

У перше радянське десятиліття (1920-1930 рр.) українська тенденція поступово стає панівною та керівною у громадсько-політичному житті республіки.

УСРР її лідерами тепер починає дедалі розглядатись як республіка, що прагнула більшої економічної й політичної суверенності. Це породжувало конфліктність між централізаторською політикою Й. Сталіна й націонал-комуністами в КП(б)У. Тому для Й. Сталіна стало очевидним, що, лише ліквідувавши націонал-комуністичну течію в КП(б)У, він зможе реалізувати свої централізаторські й диктаторські плани. На початок 1930-х рр. і припадає ліквідація цієї суверенності України, яка була доручена новому сталінському наміснику з диктаторськими повноваженнями – П. Постишеву.

«У зв’язку зі слабкістю корінних комуністичних кадрів на Україні, цей рух (за національно-культурне, політичне й господарське відродження України), яки очолює часто-густо не комуністична інтелігенція, може місцями набути характеру боротьби за відчуження української культури й громадськості від культури й громадськості загально радянської, характеру боротьби проти Москви взагалі і її вищого досягнення – ленінізму. Я не буду доводити, що така небезпека стає дедалі реальнішою й реальнішою на Україні» (З листа Й. Сталіна до Кагановича та членів ЦК КП(б)У 1926 р.).

Приводом до повороту в політиці Й. Сталіна щодо партійно-державних кадрів республіки стало невиконання ними планів хлібозаготівель.

Сталінське керівництво в особі свого ставленика другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева прагнуло ліквідувати будь-яку опозиційність в українському суспільстві, як у середовищі української інтелігенції, так і в лавах самої компартії та її потужного регіонального ядра – КП(б)У. Тим більше, що страхітливі жертви 1932-1922 рр. породжували невдоволення не тільки у суспільстві, а й серед партійців.

«Українська економіка – не російська економіка і не може бути такою хоча б тому, що українська культура, виростаючи зі своєї економіки, зворотно впливає на останню, остільки і наша економіка набуває специфічних форм і характеру. Союз залишається Союзом, і Україна є самостійна одиниця…Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна!”, - писав у своєму памфлеті «Апологети писаризму» М.Хвильовий.

Поширеність критичних настроїв, наростання невдоволення сталінське керівництво вирішило знешкодити превентивним ударом, організувавши нову «партійну чистку» (попередні були у 1921, 1924, 1925, 1929 рр.).

В УСРР партійна чистка відбулася в два етапи: з червня по грудень 1933 р. та з травня 1934 р. до січня 1935 р. Після чистки було розгорнуто кампанії перевірки, а потім – обміну партквитків. Припинився прийом до лав ВКП(б) й переведення з кандидатів до членів партії. Прийом в партію було відновлено тільки з листопада 1936 р. Загальна кількість виключених із партії сягнула 112 тис осіб. Навесні 1937 р. в КП(б)У залишилось на обліку 297 тис. осіб, тобто на 254 тис. менше, ніж було на початок 1933 р.

Доба «великого терору» в Україні

Водночас із чисткою партійних лав в Україні розгорталась інша, більш глибока й руйнівна репресивна кампанія – боротьба з носіями «українського буржуазного націоналізму», яку проводив сталінський диктатор в Україні П. Постишев та посланець Москви, який прибув йому на допомогу, - Д. Мануїльський. Жертвами цієї кампанії стали практично всі, хто брав участь в Українській революції 1917-1921 рр.

«Тут, в Україні, є цілий ряд установ, які мають високе звання академій, інститутів, вчених товариств, де часто знаходять притулок не так соціалістична наука, як класово ворожа ідеологія… Справу будівництва української культури часто довіряють дворушникам, людям класово ворожим. Національне питання віддали на відкуп вихідцям з колишніх націоналістичних партій, які не зуміли зростися з партією…» (З доповіді Д. Мануїльського «Про завдання чистки київської партійної організації» від 28 травня 1933 р.).

Перші жертви (ще в 1929 р.) цілеспрямованих репресій понесло дореволюційне покоління української інтелігенції. 45 представників наукової та творчої інтелігенції були звинувачені у належності до таємної Спілки визволення України, керівником якої нібито був академік С. Єфремов. Були засуджені відомі провідники українського національно-визвольного руху та діячі культури. Серед них: М. Слабченко, В. Дурдуківський, А. Ніковський, О Гермайзе, Л. Старицька-Черняхівська, В. Ганцов та ін. Разом з ними на лаву підсудних потрапили і молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ – пілці української молоді. Вони всі були засуджені до позбавлення волі від 2 до 10 років.

З початком 1933 р. в Україні розгортається хвиля масових репресій. У різних кінцях СРСР були заарештовані колишні активні вожді національної опозиції 1926-1927 рр.: О. Шумський, К. Максимович, П. Солодуб, М. Волобуєв. Притягнуті до слідства й найближчі співробітники М. Скрипника: О. Бодан (вчений секретар Наркомосу). Були заарештовані письменники М. Яловий, О. Досвітній. Наклали на себе руки М. Хвильовий та П. Гірняк.

Атмосфера цькування, яку влаштував П. Постишев М. Скрипнику, змусила вдатися до останнього рішучого кроку – покінчити з собою. Смерть М. Скрипника справила велике враження на всю громадськість республіки. А його похорон, незважаючи на всі заходи органів ЛПУ, перетворився у «мовчазну своєрідну демонстрацію» багато чисельної маси народу, яка пильним поглядом з вікон, балконів, дахів будинків супроводжувала в останню путь популярного наркома.

Самогубство М. Скрипника стало приводом для організації боротьби «з ухилом Скрипника» у лавах КП(б)У.

У цей час фабрикуються справи: «Українського національного центру», нібито очолюваного академіком М. Грушевським, «Союзу Кубані й України», Української військової організації на чолі з О. Шумським, К. Максимовичем, П. Солодубом, «Всеукраїнського есерівського центру», «Польської організації військової»…

Нова хвиля репресій в республіці розпочалась у 1934 р. після вбивства С. Кірова. В Україні першою жертвою цієї кампанії став впливовий політичний і військовий діяч Ю. Коцюбинський. За ним вслід були репресовані інші представники старої більшовицької гвардії. Серед них: Е Квірінг, Х. Раковський, В. Затонський, Ю. Медведєв, В. Чубар та ін.

«Скрипник одібрав собі життя…для того, щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку для комунізму від того напрямку, який вони обирають. Щоб своєю смертю закричати проти брутальності, дурнотяпства, нахабства, лицемірства керівництва «в новому курсі нацполітики». Щоб своєю смертю довести, що його політика не була помилковою, не була в інтересах його амбіцій…Не знаю, чи можновладці ще здібні почути цей зойк?» (Винниченко В. «Думи про себе на тім світі» від 12 липня 193 р.).

Репресії сягнули свого піку в 1937 р. - коли у січні надзвичайний ХІУ з’їзд Рад України затвердив нову Конституцію УРСР, яка була розроблена за зразком «сталінської Конституції» 1936 р.

«УРСР є соціалістична держава робітників та селян…Політичну основу… становлять Ради депутатів трудящих. Економічну основу… становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність, соціалістична власність має або форму державної власності, або колгоспної…УРСР добровільно об’єдналась… в СРСР… Республіка зберігає за соболю право виходу з СРСР… Найвищим органом державної влади є Верховна Рада УРСР…Органами влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах УРСР є Ради депутатів трудящих…» (З Конституції УРСР 1937 р.).

У найближчі чотири місяці 1937 р., на підставі рішення ЦК ВКП(б), підлягали викриттю й репресіям 269 тис. «ворогів народу». Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних у 1937 р., були 56 були звинувачені у ворожій діяльності; з 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, зокрема П. Постишева, - вижив тільки Г. Петровський; загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, виключно з першим секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором. 37% партійців республіки стали жертвами терору.

Наклав на себе руки голова РНК УСРР П. Любченко. Протягом цих років фальсифікуються справи «Всеукраїнського боротьбистського центру»; «Українського центру білогвардійців-терористів»; «Терористичної групи М. Зерова»; «Блоку українських націоналістичних партій»; «Троцькістсько-націоналістичного центру»; «Націоналістичної фашистської організації України».

«По Україні ніби Мамай пройшов…Не було…ні секретарів обкомів партії у республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міському не було. Людей тоді на Україні просто «тягли» у «вороги»,- згодом писав у своїх спогадах М. Хрущов. Переводять до нас з іншої камери товариша Фірсова з Харкова, директора Інституту Експериментальної Ветеринарії. Сам він не ветеринар, просто партійний директор. Він не винний, а його б’ють, щоб признався, ніби він і його контрреволюційні шкідники в інституті зловмисно прищеплювали худобі смертельні хвороби…Я довідався згодом, що Фірсова перевели до Харкова і там скінчили справу – розстріляли» (Зі спогадів О. Семененка «Харків…Харків…». – Нью-Йорк, 1992 ).

Репресії були спрямовані і проти вищого командного складу Червоної армії. Не оминули вони й кадри військової інтелігенції України. До початку репресій військові округи України посідали особливе місце в Червоній армії як найбільш підготовлені, а КВО був найбільшим округом в СРСР за кількістю військ, механізованих, бронетанкових і авіаційних з’єднань.

В Україні репресії проти військовиків почалась у 1936 р. У ході їх був повністю знищений штаб Київського військового округу та його командуючий Й. Якір. Така доля спіткала Харківський округ: його командний склад на чолі з командуючим округом І. Дубовим став жертвою розправ. Також серед репресованих були комкор С. Туровський, комдиви Д. Шмідт, М. Зюка, Ю. Саблін, комбриг Б. Кузьмичов.

Усього жертвами репресій стали три командуючих військами округів, п’ять начальників політичних управлінь військових округів, три начальники штабів округів, командуючі всіма родами військ, всі начальники відділів і управлінь штабів, всі командири стрілецьких дивізій (понад 50 осіб), майже всі командири і начальники штабів кавалерійських дивізій і корпусів (понад 25 вищих кавалерійських воєначальників). Усього в Україні було репресовано понад 15 тис. представників військової інтелігенції, що становить 1/3 від загальних втрат Збройних сил СРСР.

Наслідком цих репресій було те, що на початок 1940-х рр. лише 7% командирів мали вищу військову освіту, а 37% не пройшли повного курсу навчання у середніх військових закладах.

«Масові репресії проти військових негативно вплинули на бойову підготовку військ.., гостра нестача командних кадрів, воєначальників високого рангу, яка склалась у Червоній армії напередодні війни з фашистською Німеччиною (1941 р.).., стали однією з причин поразок і невдач армії в перший період війни, призвели до величезних людських втрат і матеріальних ресурсів країни» (Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)».

Чи не найбільш руйнівними для українського суспільства, тяжкими своїми безпосередніми, а особливо віддаленими наслідками були репресії проти молодіжних організацій – Всесоюзної піонерської організації імені Леніна та Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді – Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ВЛКСМ-ЛКСМУ) і молодіжної преси.

ВЛКСМ(комсомол) – масова громадсько-політична організація, створена в 1918 р. ЛКСМУ була бойовим загоном ВЛКСМ, яка оформилася на своєму установчому з’їзді у червні-липні 1919 р. На початок 1939 р. в лавах ЛКСМУ вже налічувалось 1 521 695 членів. До початку війни відбулося 12 з’їздів ЛКСМУ.

Всесоюзна піонерська організація імені Леніна -0 масова самодіяльна комуністична організація дітей та підлітків була створена в 1922 р. як резерв ВЛКСМ.

Масові репресії проти представників молодіжного руху, нової генерації радянської молоді, проходили в Україні в три етапи: 1936р. – серпень 1937 р., вересень 1937р. – січень 1938 р., друга половина 1938 р. – початок 1939 р. На кожному з цих етапів було практично замінено і репресовано керівництво ЛКСМУ та керівництво більшості обласних, міських, і районних комітетів комсомолу. Так, наприклад, були повністю розгромлені Київський, Харківський обкоми ЛКСМУ. Жертвами репресій стали секретарі ЦК ЛКСМУ С. Андреєв, М. Кинков, Г. Сухий, С. Усенко та ін.. Протягом тільки серпня-вересня 1937 р. з лав ЛКСМУ було виключено 12 536 осіб, причому з формулюванням «націоналісти», «ворожі елементи», «шкідники» і «троцькісти-дворушники» - 6239 осіб. А протягом 1937-1938 рр. з 385 перших секретарів обкомів, райкомів ЛКСМУ жертвами репресій стали 319 осіб, з 2752 секретарів міськкомів та райкомів – 2211 осіб, з 93 членів ЦК ЛКСМУ – загинуло 82 особи та ін.

«Наслідками цих репресивних акцій стали різке зниження соціальної і політичної активності молоді, масовий відхід її від багатьох суспільних починань, моральне розбещення доносами, викриттям, девальвація морально-етичних цінностей, масове розповсюдження конформістської, подвійної моралі, повна сталінізація поглядів…, перетворення молодіжного руху в якесь аморфне відомство у справах молоді, що патронувалось партійно-державним керівництвом…» (Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)».

У 1938 р. хвиля репресій тривала В Україну з метою «викурити і зруйнувати гнізда троцькістсько-фашистських блощиць» у січні 1938 р. приїхали нарком НКВС СРСР М. Єжов та новопризначений виконуючий обов’язки першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущов.

Політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Й. Сталіна визначило додатково репресувати за першою категорією 48 тис. осіб і за другою – ще 8 тис. осіб. Нове партійне керівництво УРСР, очолене М. Хрущовим, визначило, що в республіці необхідно репресувати 6 тис. «ворогів народу», і згодом М. Хрущов виступив «зі своїм соціалістичним почином», збільшивши для НКВС норму репресованих до 30 тис. осіб.

Лише з кінця 1938 р. хвиля масових репресій почала спадати. Але сам репресивний механізм продовжував свої криваві жнива до 1941 р. (року початку війни з Німеччиною) та в перші місяці війни.

Протягом другої половини 1930-х рр.. у республіці було репресовано 360 тис. осіб.

«Поза сумнівом, Україна була однією з радянських республік, що найбільш постраждала від сталінізму, особливо якщо взяти до уваги голод 1932-1933 рр.., знищення національних еліт також було специфікою України…» (Поль Д. «Сталінські масові злочини в Україні у 1936-1953 рр.»).

«Перетворення України на державну, політичну, духовну провінцію сталінської імперії відбувалось жорстко і послідовно…Форсовано-примусова колективізація, придушення критичного мислення серед комуністів, кристалізація владно-каральних структур на тлі загострення соціально-економічної ситуації –все це було пов’язане сталінським керівництвом з рішучим наступом на «українізацію», на ліквідацію «націоналістичної небезпеки». Саме з цього часу і до останніх років існування сталінської та пост сталінської системи загроза «українського буржуазного націоналізму» стала одним з основних важелів в руках радянського партійно-державного керівництва, за допомогою якого здійснювався перманентний політичний терор в Україні, що, власне, дозволяло утримувати її у складі колишнього СРСР…» (Шаповал Ю. «Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії»).

«Масові репресії сталінського режиму є найбільш аморальним злочином проти України, оскільки якраз ці акції зруйнували не тільки суспільний соціум, а й деформували майбутній розвиток українського суспільства, призвели до безповоротних втрат у розвитку культури, літератури, національно-культурних і освітянсько-просвітницьких традицій України… Гіркі плоди сталінського посіву народ України продовжує пожинати ще і сьогодні…» (Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)»).

Кінець «коренізаціі». Етноцид

1930-ті роки характеризувалися поворотом і в національній політиці сталінського керівництва. На передньому плані постало завдання максимальної централізації та уніфікації радянського життя. У національній сфері воно виявилось у поверненні до великодержавної політики русифікації.

Українці не були єдиною етнічною групою в УСРР, яка постраждала від колективізації, голоду та репресій. Від голоду помирали і єврейські села, і села німецьких протестантів, і поселення кримських татар та інших національних меншин. А тому поворот у національній політиці спричинив зміну ставлення не тільки до здобутків українізації, а й до політики щодо національних меншин.

Восени 1934 р. було прийнято рішення про реорганізацію у прикордонних районах 18 польських сільрад. За кілька місяців 1934 р. УДБ НКВС УСРР здійснило операцію з «вилучення» 11 тис. осіб зі 140 районів Київської, Вінницької, Одеської областей та Молдавської АСРР, в тому числі з чищення «антираделементу» Мархалевського польського національного району та Пулинського німецького національного району. З цих районів було депортовано 8300 сімей.

25 листопада 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення про виселення в Казахстан 6-7 тис. польських та німецьких сімей з прикордонних районів республіки.

На кінець 1936 р. до Казахстану з України було депортовано 15 тис. сімей загальною кількістю 70 тис. осіб, з них поляків – 11 494 сімей, німців – 3 506 сімей.

Було ліквідовано знелюднілі внаслідок голоду єврейські сільськогосподарські колонії на Півдні України. Уцілілі змушені були виїжджати до створеної на Далекому Сході Біробіджанської єврейської автономної області. Єврейська інтелігенція була звинувачена у з блокуванні з українським буржуазним націоналізмом і тому також зазнала масових репресій.

Кінець політики «татаризації» Криму був покликаний масовими репресіями проти місцевої політичної та культурної еліти і депортацією 35-40 тис. кримських татар.

У 1939 р. татарську мову насильно було переведено на кириличний алфавіт.

Наприкінці 1930-х рр. були проведені масові арешти серед греків, які проживали на Чорноморському узбережжі, за «підготовку націоналістичної змови з метою встановлення на території України Великої грецької республіки».

На 1939 р. були ліквідовані всі територіально-адміністративні утворення національних меншин, навчальні, наукові, культурні заклади нацменшин, їхня преса.

«Репресії проти національних меншин в УСРР були тісно пов’язані з терором, який центральне керівництво розгорнуло проти українців…розправа з «українізацією» поховала надії національних меншин на задоволення їхніх культурних прав» (Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.»).

Отже, у 1930-ті рр. репресії за національною ознакою стають не менш поширеними, ніж репресії за партійною належністю та соціальним походженням.

СТАН КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ В1930-ті рр.

«…комуністично-імперський терор проти українців означав фізичне винищення всіх не тільки політичних, соціальних, а і культурних, наукових і церковних середовищ українства, які в 1920-30-х роках були носіями української самосвідомості і національної державності. Це був справжній геноцид. Він перервав природний процес історичного буття українського народу, завдав нації глибокої травми, від якої українці е звільнилися ще й досі» (З передмови Ю. Бадзьо «Історія застерігає» до книги Г. Костюка «Сталінізм в Україні»).

«…про якесь осмислення та світоглядне переживання надій епохи годі й говорити у суспільстві, де все духовне життя стало пропагандистською прикрасою тоталітарного режиму…» (Попович М. «Нарис історії культури України»).

Становище у галузі освіти

У 1930-ті рр. в центрі уваги радянського партійно-державного керівництва продовжувало залишатися питання про подолання неписьменності серед дорослого населення. Були ухвалені спеціальні постанови, якими місцеві органи влади зобов’язувались тримати під постійним контролем справу ліквідації неписьменності.

У роки другої п’ятирічки робота з ліквідації неписьменності серед дорослого населення тривала. Після ліквідації товариства «Геть неписьменність!» його завдання було покладене на наркомат освіти.

До шкіл лікнепу в ці. Роки було залучено 1,5 млн. неписьменних. У школах з ліквідації неписьменності навчалися 1,7 млн. осіб.

У 1936 р. було утворено вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. І вже в 1939 р. згідно з переписом населення було зареєстровано лише 15% неписьменних серед дорослого населення віком до 50 років (тоді як у 1897 р. їх налічувалося 72%).

Комуністична влада, усвідомлюючи роль та значення шкільної освіти в системі комуністичного виховання нового покоління радянських громадян, велику увагу приділила у ці роки реформуванню загальноосвітньої школи.

Реформування школи в умовах утвердження тоталітарного радянського режиму відбувалось у напрямку уніфікації її діяльності, форм навчання та посилення ідеологізації змісту навчання.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов’язкове навчання». Постанова започаткувала грандіозну кампанію – «всенародний похід за всеобуч(радянський неологізм, калька з російської – від «всеобщее обучение»). Реалізацію цієї акції було доручено Комітету сприяння всеобучу на чолі з В. Чубарем. У 1931 р. Мережа таких комітетів створювалась і на місцях. У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, в якій перед початковою та середньою школою було поставлене завдання «виховувати покоління, здатне остаточно встановити комунізм».

«З’їзд цілковито схвалює постанови і заходи уряду щодо повного запровадження загального обов’язкового навчання в 1930/1931 навчальному році…Однією з вирішальних передумов культурної революції є здійснення політехнічної освіти…З’їзд констатує…із загальної кількості 3300 семирічок понад 2/3 реорганізовано на фабрично-заводські школи (ФЗУ) та школи колгоспної молоді (ШКМ)…» (З постанови ХП Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, селянських, червоноармійських депутатів про політехнізацію шкіл від 4 березня 1931 р.).

«Школи ФЗУ мають своїм завданням готувати на виробництві з підлітків кадри кваліфікованих, класово свідомих, технічно озброєних культурних робітників…треба прийняти в Україні 180 тис. підлітків, дітей робітників, наймитів, колгоспників, бідняків, середняків, службовців та кустарів… ФЗУ нині є основною формою підготовки кваліфікованих робітників з підлітків…» (З наказу наркома освіти УСРР про роботу ЗУ від квітня 1931 р.).

«З метою забезпечення чіткої організаційної структури і порядку в школі встановити загальні для всього Союзу СРСР типи загальноосвітньої школи: початкова (має 4 класи), неповна середня (з 1-го по 7-й включно) і середня (з 1-го по 10-й класи включно) школи…Встановити, що ті, хто закінчив неповну середню школу, мають право переважного вступу в технікуми, а ті, хто закінчив середню школу, мають право переважного вступу у вищі навчальні заклади». (З постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР» від 15 травня 1934 р.).

У 1932/навчальному році в УРСР було охоплено навчанням 98% дітей віком до 10років, 95% учнів початкової школи продовжували навчання. У республіці працювало 22 тис. шкіл, в яких налічувалось 4,5 млн. учнів. Серед них 400 тис. учнів навчались у школах російських, єврейських, німецьких,болгарських, молдавських та школах інших національних меншин.

У сільській місцевості мережа навчальних закладів розвивалась повільніше. У 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

За роки другої п’ятирічки в УРСР було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, завдяки цьому було ліквідовано третю зміну. Але більшість шкіл продовжували працювати у дві зміни. За цей же період кількість середніх шкіл зросла в 10 разів, а більшість початкових шкіл було перетворено в семирічки.

У 1937/38 навчальному році кількість середніх шкіл досягла 2531, в них навчалася третина учнів, яких налічувалося 5,5 млн. осіб. А в 1940-41 в школах УРСР навчалося вже 6,7 млн. учнів.

Уніфікація системи освіти, відмова від політики коренізаціі та українізації мали своїми наслідками ліквідацію шкіл національних меншин, посилення русифікації.

«Перевіркою установлено, що вороги народу – троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в наркоматі освіти УРСР, насаджували окремішні національні німецькі, польські, чеські, грецькі й інші школи, перетворюючи їх на вогнища буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей… Політбюро ЦК КП(б)У визнає недоцільним і шкідливим подальше існування окремих національних шкіл.., постановляє реорганізувати національні школи в радянські звичайного типу.., учнів окремих національних шкіл розмістити в сусідніх радянських школах.., запровадити з осені 1938 р. прийом в ці школи дітей й інших національностей.., закінчити всю роботу до 1 серпня 1938 р.». (З постанови ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл в Україні» від 10 квітня 1938 р.).

«РНК УРСР і ЦК КП(б)У постановляють: з 1 вересня ввести викладання російської мови як навчального предмета по всіх неросійських школах України. Вивчення російської мови почати по всіх початкових школах з другого класу, а по всіх неповних середніх школах - з третього класу…Встановити такий обсяг знань російської мови: а) учні, що закінчують початкову школу, повинні одержувати такий запас російських слів, який дозволив би їм розуміти просту розмовну мову, вільно розповідати російською, володіти елементарними навичками читання і письма; б) учні, що закінчують неповну середню школу, повинні вміти вільно і правильно висловлювати свої думки російською мовою, як усно, так і на письмі; в) учні, що закінчують середню школу, повинні знати основні закони і правила російської мови, уміти вільно читати, усно і на письмі викладати зміст прочитаного і свої думки правильною російською мовою» ( З постанови РНУ УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» від 20 квітня 1938 р.).

Політико-ідеологічний вплив на учнівську молодь радянська держава забезпечувала діяльністю громадянських дитячих та молодіжних організацій – Всесоюзної піонерської організації імені Леніна та Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді – Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ВЛКСМ-ЛКСМУ).

З метою посилення комуністичного впливу на молодь ІХ з’їзд ЛКСМУ в 1936 р. ухвалив рішення про створення поряд з піонерськими організаціями, які існували з 1935 р., комсомольських організацій у кожній школі. У школах радянської України у 1940/41 навчальному році налічувалось 4 млн. піонерів і понад 250 тис. комсомольців.

Комсомольці-активісти працювали в селах завідувачами хат-читалень, бібліотекарями, організовуючи дозвілля молоді. У містах вони дбали про створення клубів, червоних кутків, про культурно-освітню роботу серед молоді.

Разом з тим у 1930-ті рр. «фронт боротьби зі шкідництвом і контрреволюцією» проорав чорну прірву й через педагогічну ниву.

«Під керівництвом ЦК КП(б)У, завдяки нашому славному ДПУ, ми розкрили і розгромили ряд націоналістичних шкідницьких організацій, завдали українській націоналістичній контрреволюції більшовицький нищівний удар…З системи наркомату народної освіти ще не вичищена уся ця контрреволюційна сволота.., навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських, денікінських послідовників…» ( З виступу В. Затонського «Підсумки листопадового пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) і завдання працівників освіти», 1934 р.).

У першій половині 1930-х рр. чисельність учительських кадрів становила 140 тис. осіб. У 1933 р. нарком освіти В. Затонський на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У заявив, що в системі наркомосу працює 30-40% «класово-ворожих елементів», від яких необхідно позбавлятися найрішучішим способом. Отже, репресувати необхідно було до 50 тис. осіб.

І справді учительство найбільше постраждало від сталінсько-затонсько-постишевських репресій.

В умовах радянської модернізації зросли і масштаби підготовки фахівців з вищою освітою робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми, інститути, університети.

Кількість вищих навчальних закладів в УРСР збільшилась з 19 в 1914/1915 р. до 129 у 1938/1939 р., а кількість студентів – з 27 до 124 тис. осіб. Радянська Україна за кількістю студентів випередила Велику Британію (50 тис. осіб), Німеччину (70 тис. осіб), Францію (72 тис. осіб). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст республіки. Серед цих міст по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (Донецьк), по три – Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя, Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон. На 1939 р. на 1000 осіб населення вищу освіту вже мали 8 осіб, а середню – 112 осіб, тобто майже 1% населення мав вищу і понад 10% - середню освіту.

У 1930 р. «інститути народної освіти» було перетворено на інститути професійної освіти, фізико-математичні та інститути соціального виховання (згодом педагогічні інститути).

У 1933 р. було відновлено діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові.

Але молох репресій не оминув і цієї сфери: науково-дослідні установи, навчальні заклади, зокрема й університети, тільки в 1934 р. позбулися 268 професорів та викладачів. З 29 директорів ІНО було звільнено 18 осіб, як «дворушники, націоналісти, петлюрівці, шпигуни». З такими ж ярликами позбулися роботи, свободи чи життя 210 викладачів педінститутів. Деякі педагогічні інститути втратили майже весь професорсько-викладацький склад.

За роки першої та другої п’ятирічок вищі навчальні заклади й технікуми республіки підготували 306 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількість спеціалістів в усій дореволюційній Росії. Проте значна частина спеціалістів робітничо-селянського походження розділила сумну долю репресованих фахівців з дореволюційними дипломами.

«Кінець українізаційного курсу і введення т.зв. сталінської лінії в увесь національно-культурний процес не тільки України, але й інших радянських республік, докорінно змінив обличчя українського шкільництва. Проведені реформи поклали край будь-яким відрубностям шкільних систем окремих радянських республік, і вони (реформи) довели остаточно до структуральної, програмової і навчально-методичної уніфікації всього радянського шкільництва. Для УРСР ця реформа мала особливо доленосні наслідки: починається повна реорганізація шкільництва, ліквідація багатьох українських шкіл, шкіл національних меншин, розбудова мережі російського шкільництва, в українських школах різко посилюється навчання російської мови, в шкільних програмах ті підручниках перекручується минуле України, замовчується праця передових діячів української культури, послідовно провадиться русифікація високої школи, в усіх ланках радянської школи практикується політизація і воєнізація…» (Семчишин М. «Тисяча років української культури»).

І хоча в роки радянської модернізації було досягнуто значних успіхів на освітній царині в ліквідації неписьменності серед дорослого населення, запровадження «всеобучу» у шкільній освіті, створення умов для розвитку вищої школи, репресивна машина сталінізму завдала непоправних ударів на освітянській ниві: повзучою русифікацією, насадженням психологічної страху, масовими репресіями, уніфікованим та заідеологізованим вихованням не критично мислячої творчої особистості, а «особистості-гвинтика у колесі історії». Вона творила ідеологічно схибленого манкурта.

Видатні досягнення українських вчених

У 1930-ті роки радянським державно-партійним керівництвом в умовах утвердження тоталітарного режиму остаточно було поставлено під контроль діяльність основного осередку наукової думки в УРСР – Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) – і остаточно ліквідовано будь-яке вільнодумство в її стінах.

Реформа ВУАН започаткована ще наркомом освіти М. Скрипником. Її метою було позбавити академіків з дореволюційним стажем керівного становища і посилити партійний контроль над ВУАН. У 1929 р. вперше в історії академії вибори її дійсних членів проводилися за списками ЦК КП(б)У відкритим голосуванням. Серед 33 новобраних академіків були не тільки всесвітньо відомі вчені, такі як О. Богомолець, М. Вавилов, О. Палладін, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький, а й представники компартійної верхівки – В. Затонський, Г. Кржижановський, М. Скрипник, О. Шліхтер. Також за цим списком пройшли перші комуністи-суспільствознавці – С. Семковський, М. Яворський, а також за фахом «мова і література» - Янка Купала (основоположник білоруської літератури) та П. Тичина. З 1930 р. президентом ВУАН, яку з 1936 р. було перейменовано в Академію наук УРСР, став О. Богомолець.

В результаті реформи було ліквідовано відділи, секції, кафедри, комісії, і ВУАН перетворилася на асоціацію окремих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих безпосередньо Президії ВУАН. Академія також почала працювати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання планових завдань. Самочинно бюрократичний радянсько-партійний апарат тепер визначав пріоритетні щодо фінансування напрямки та галузі науки.

Вагомими науковими досягненнями цього періоду відзначилася діяльність Українського фізико-технічного інституту у Харкові, який за короткий час перетворився в СРСР на один з найбільших центрів теоретичної фізики. Тут проводилися дослідження атомного ядра, фізики металів, фізики молекулярних кристалів; одержано ядерну реакцію через розщеплення ядра літію. Великий внесок у розвиток теоретичної фізики було зроблено такими вченими УФТІ, як О. Вальтер, О. Лейпунський, К. Синельников, Л. Ландау, І. Ліфшиць. Світового значення набули праці вчених-математиків: Д. Граве, М. Крилова, М. Кравчука, М. Боголюбова, М. Крейна, Г. Пфейффера та ін. Українські вчені-математики створили новий науковий напрям – нелінійну математику.

Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивались важливі напрями хімії.

О. Богомольцем, І. Шмальгаузеном, М. Холодним, В. Юр’євим були зроблені відкриття в біології.

Починаючи з середини 1930-х рр., у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. У 1932 р. з ініціативи Є. Патона на базі електрозварювальної лабораторії було засновано Інститут електрозварювання ВУАН. Колектив інституту розробив ефективний спосіб автоматичного електрозварювання під флюсом, який уперше в світовій практиці був застосований на Магнітогорському металургійному комбінаті й Дніпробуді і мав велике значення для випуску танків.

На цей період припала наукова творчість талановитого вченого-винахідника Ю. Кондратюка – піонер ракетної техніки і теорії космічних польотів.

Плідно працювали над розробкою проблем історії України академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Грушевським, М. Слабченком, М. Яворським. У лінгвістиці і літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, М. Зеровим, А. Кримським та ін.

Сталінська репресивна машина не обминула і працелюбів на теренах української науки.

Жертвами репресій стали тисячі працівників наукових закладів та вузівських учених. Поступово були знищені представники дореволюційної української науки, за винятком поодиноких постатей.

У березні 1930 р. у «справі СВУ» було засуджено 45 представників науки і творчої інтелігенції, а всього в подальші роки заарештували і репресували понад 250 осіб. У справі «Українського національного центру» піддано репресіям академіків М. Грушевського, М. Яворського.

За даними історика В. Плюща, репресій зазнали такі українські вчені: С. Єфремов, М. Слабченко, В. Перетц, О. Сокальський, М. Кравчук, С. Рудницький, М. Возняк, В. Щурат, А. Кримський, М. Холодний, В. Пархоменко, М. Горбань, І. Агол, М. Світальський, Є. Шабліовський та сотні інших.

«Академія наук УРСР перестала бути справді ре презентаційною інституцією України, а перемінилася в експозитуру московського центру і його централістичних планів…, хвиля терору поглинула тисячі жертв серед працівників української науки, яка з того часу вже ніколи не спромоглася на свою незалежність…», - зазначив М. Семчишин у своїй праці «Тисяча років української культури».

«Внаслідок антинародної політики Сталіна та його прибічників на рубежі 20-30-х рр. в Україні по суті припинився розвиток цілого ряду галузей науки, зокрема статистики, етнографії, демографії, демографічної географії, краєзнавства. Непоправної втрати було завдано національному літературознавству та мовознавству…» (Касьянов Г., Даниленко В. «Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки)»).