Розселянювання України в умовах колективізації. Голодомор 1932-1933 рр.

У роки першої п’ятирічки (1928-1932 рр.) радянське керівництво намагалося здійснити «надіндустріалізацію» в найкоротший термін. Виконання таких завдань потребувало величезних капіталовкладень. У країні рад таких коштів бракувало, що компенсувалося жорстокою експлуатацією населення – робітників, політичних в’язнів та селянства. Необхідність технічного переоснащення у промисловості вимагала забезпечення новозбудованих заводів та фабрик сучасним технічним устаткуванням. Його можна було придбати лише за кордоном і тільки за валюту. Одним з суттєвих джерел одержання необхідної валюти став продаж за кордон зерна (продаж антикварних речей, полотен відомих майстрів минулого, церковних коштовностей не міг забезпечити достатніх надходжень).

У 1929 р. На Заході почалася затяжна економічна депресія, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Тому більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування необхідно було збільшити експорт зерна.

Переходячи до форсованої індустріалізації, радянське партійно-державне керівництво цілком свідомо повело політику «згортання непу». Так виявилась криза непу, а її наслідком стала політика «ножиць цін». За цієї політики ціни на промислові товари свідомо завищували (використовувався державний монополізм у сфері промисловості), а на продукцію сільськогосподарського виробництва – занижувалися. Це забезпечувало максимальне перекачування коштів із сільського господарства у промисловість. Ринкова рівновага порушувалася: селянин відмовлявся продавати хліб державі. Так виникла хлібозаготівельна криза взимку 1928-1929 рр., яка загострилась загибеллю частини озимини в Україні.

У цих умовах сталінське партійно-державне керівництво, відмовившись від політики непу, перейшло до політики «комуністичного штурму» з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним (надлишковим) випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркуленням) найбільш заможних селянських господарств і примусовим об’єднанням майна всіх категорій селянства у колективних господарствах (колгоспах). Так було розпочато політику колективізації як засобу прискорення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства – основного ворога радянської влади. Радянській Україні в реалізації цієї політики відводилася першорядна роль.

На перших етапах передбачалося поступове проведення колективізації. Так, згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україна була віднесена до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Але вже 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав інструктивний лист до місцевих партійних організацій з настійною вимогою: «Степ слід повністю колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.» Отже, встановлені ухвалою ЦК ВКП(б) строки скорочувалися республіканськими партійно-державним керівництвом на чолі з С. Косіором на рік-півтора.

Суцільна колективізація фактично стала комунікацією. У лютому 1930 р. було опубліковано Примірний статут сільгоспартілі, в якому зазначалося, що «колгосп – перехідна форма до комуни».

На 1 березня 1930 р. у республіці було колективізовано 62,8% селянських господарств.

Такі високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус. А для його здійснення комуністичне керівництво повинне було передовсім зміцнити свої позиції на селі.

Кількість комуністів в українських селах було надзвичайно мізерною – у 1929 р. їх було 25 тис. осіб на 25 млн. сільських жителів, тобто на 1000 селян припадав один комуніст. Тому для проведення колективізації з міст у села відряджали на початку 1930 р. «двадцятип’ятитисячників», робітників-комуністів з великих промислових підприємств. Здебільшого це були робітники-росіяни. На допомогу їм у села направлялися комсомольці, рядові солдати і молодші командири, які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Посланцям з міста доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала жодного уявлення, як вести сільське господарство.

Прискорення темпів колективізації означало фактичне проголошення сталінських партійно-державним керівництвом та проповідникам його політики в Україні війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і відмовлятися від свого права власності на землю, худобу, реманент.

Одним з головних напрямів колективізації була ліквідація заможного селянства – найбільш небезпечного для комуністичної влади. Офіційна ідеологія кваліфікувала його як «куркульський елемент» на селі. Тому було поставлено завдання: «ліквідувати куркулів як клас».

Протягом 1927-1928 рр. з боку держави було посилено оподаткування індивідуальних господарств, власники яких відмовлялися вступати до колгоспу, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент.

До безпосереднього терору проти заможного селянства партійно-державні керівники республіки перейшли після виходу постанови ЦК ВКП(б) у січні 1930 р. «Про заходи ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Визначались три категорії власників господарств, які підлягали ліквідації. До першої належали «учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів»; до другої – «ті, хто здійснював менш активний опір»; до третьої – «підкуркульники» (ті селяни, які не хотіли йти до колгоспу добровільно). Списки «куркулів» з поділом на категорії мали складатись за рішенням наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджувались райвиконкомами.

Перша хвиля розкуркулення тривала в Україні з другої половини січня до весни 1930 р. Вона охопила 309 районів. За станом на початок березня 1930 р. були розкуркулені 2,5% господарств. Конфісковано і передано до колгоспів худоби, реманенту, будівель на суму 90-95 млн. крб.

Новий наступ розпочався у вересні 1930 р., коли почалась масова депортація «куркульських сімей» за межі України. Протягом 1930 р. було депортовано 75 тис. сімей, в основному в райони Північної Росії та Далекого Сходу. Цю категорію називали «спец- переселенцями».

У 1931 р. тривала акція ліквідації заможного селянства. Навесні та влітку були «розкуркулені» ще 23 тис. сімей, або близько 150 тис. осіб.

Всього за роки колективізації в Україні було експропрійовано 200 тис. селянських господарств. Це становило до 1,5 млн. осіб.

Фактично розпалося майже вдвоє більше селянських господарств, значна частка – з волі самих селян, які розпродували майно і виїздили на новобудови до міста, у тому числі й за межі України. Прагнучи зменшити цей відтік із села, було запроваджено у 1932 р. паспортну систему в місті, яка фактично прикріпила селян до місць їхнього постійного проживання. Фактично селяни були перетворені на державних кріпаків.

До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств, понад 80% посівних площ.

Колективізація з її масовими репресіями та політикою «ліквідації куркуля як класу» викликала опір з боку селянства.

Форми спротиву колективізації були різними: селяни відмовлялися вступати добровільно до колгоспу, нищили майно, вирізували худобу, псували реманент.

Одним з найпоширеніших були «бабські бунти»: натовпи озброєних камінням жінок вдиралися до колгоспних комор і забирали здане зерно, худобу, били місцевих представників влади, активістів. Найбільші селянські повстання відбулися: в Антонівському районі Шепетівського округу, де певний час діяв повстанський загін у складі 200 осіб; у Червоноповстанськоу районі на Одещині; на Чернігівщині та в Дніпропетровському округу поширились у п’яти районах.

У 1930 р. в Україні загальна кількість повстанців становила майже 40 тис. чоловік.

Для придушення повстанського руху використовувалися регулярні військові частини, застосовували артилерію, броньовані підрозділи і навіть авіацію.

Широке розгортання селянського руху примусило радянсько-партійне керівництво дещо послабити тиск. У березні 1930 р. у газеті «Правда» було опубліковано статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій засуджувалися «перегини» у проведенні колективізації, але відповідальність за ці помилки покладалася на місцеві партійні органи. Було прийнято спеціальну постанову ЦК ВКП(б), яка зобов’язувала партійні органи усунути допущені помилки. Почався відтік селян з колгоспів, але вже на кінець 1930р. цей процес було припинено.

Колективізація сільського господарства, розкуркулення в ході акцій ліквідації найбільш заможних селянських господарств, репресії проти найбільш кваліфікованої частини селянства – все це привнесло деградацію та дезорганізацію колгоспного виробництва. Зростаюча дезорганізація сільськогосподарського виробництва позначалась у 1932 р. вже не тільки на життєвому рівні селян, а й на хлібозаготівля. Ситуація ускладнювалася ще й посухою 1931 р.

З 1931 до 1932 рр. посівні площі в УСРР скоротились на 20%, а втрати врожаю у 1931 р. сягнули 30%. У 1930-1931 рр. дезорганізація сільськогосподарського виробництва ще не позначалася на поставках зерна державі, а лише на матеріальному становищі селян, проте у 1932 р. втрати врожаю внаслідок зростаючою дезорганізації виробництва настільки зросли, що вже позначилися й на хлібозаготівлях.

Протягом січня-листопада 1930 р. селянський сектор України здав державі 400 млн. пудів хліба, а за відповідний період 1931 р. – 380 млн. пудів. А вже з червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібників вдалося витиснути 132 млн. пудів. З 23270 колгоспів тільки 1403 виконали річний план хлібозаготівель. У жовтні 1932 р. в Україну прибула Надзвичайна хлібозаготівельна комісія, очолювана В. Молотовим. Він повідомив, що план хлібозаготівель для республіки зменшено на 70 млн. пудів, встановлювалась остаточна цифра – 261 млн. пудів, тобто у селян треба було вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень 1932 р.

Молотовська комісія з листопада 1932 р. до лютого 1933 р. додатково «заготовила» в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1931 р., що тривало до лютого 1932 р., становила 440,4 млн. пудів.

У республіці не залишилося жодних запасів. Але надзвичайна комісія не обмежилася вилученням тільки зерна, встановлювалися також «натуральні штрафи» м’ясом, картоплею, іншими продуктами харчування, які накладалися на боржників з хлібозаготівель.

Отже, держава санкціонувала проведення масового вилучення всіх наявних харчових запасів. Так почався терор голодом.

«Подальше падіння заготівель вважаємо за ганьбу для Української парторганізації й вимагаємо від усіх членів партії негайного вжиття таких заходів, що забезпечили б Україні виконання цілком рішень ВКП(б) про хліб…» (З постанови Політбюро ЦК КП(б)У від 3 січня 1932 р.).

«Прирівняти за своїм значенням майно колгоспів до державного майна… Застосовувати за розкрадання колгоспного майна вищу міру покарання – розстріл з конфіскацією всього майна і з заміною за пом’якшувальних обставин розстрілу строком у 10 років позбавлення волі…» (З постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.).

«Тих, що не виконують зобов’язань, виключити з сільради і застосовувати до них репресії…, до одноосібників, які саботують хлібозаготівлі, негайно застосовувати репресії…, до господарств, що в них виявлено закопаний хліб у ямах, застосовувати репресії…» (З інструкції РНК УСРР про застосування репресій до одноосібників від 11 листопада 1932 р.).

«Відносно колгоспів, які саботують хлібозаготівлю…, організовувати показові суди і застосовувати судові репресії…, притягувати до судової відповідальності керівників-комуністів, що обманюють державу й саботують хлібозаготівлі…, судити особливо суворо…» (З Постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про вжиття репресивних заходів по відношенню до колгоспів, що саботують хлібоздачі» від 27 листопада 1932 р.).

«Села, що саботують хлібоздачі та не виконують хлібозаготівельні плани, занести на «чорну дошку»…Щодо цих сіл вжити таких заходів: негайно припинити довіз товарів, цілком припинити державну і кооперативну торгівлю, вивезти з крамниць всі наявні товари, припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів та інших зобов’язань, очистити колгоспи від всіляких ворожих, контрреволюційних елементів, організаторів зриву хлібозаготівель…» ( З Постанови РНК УСРР і ЦК КП(б)У «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі» від 6 грудня 1932 р.).

«Через те, що в результаті вкрай поганої роботи і відсутності пильності… в значній частині контрреволюційні елементи – куркулі, колишні офіцери, петлюрівці – спромоглися проникнути в колгоспи як голови, члени правлінь, рахівники, комірники, бригадири і намагаються спрямувати роботу цих органів проти інтересів пролетарської держави і політики партії, намагаються організувати саботаж хлібозаготівель – ЦК ВКП(б) і РНК СРСР зобов’язують ЦК КП(б)У і РНК УСРР рішуче викоренити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, ув’язнень у концтабори на тривалий термін, не спиняючись перед застосуванням вищої міри покарання…» ( З постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західних областях» від 14 грудня 1932 р.).

«…у всіх колгоспах, які не виконали план хлібозаготівель, у п’ятиденний термін вивезти без виключення всі наявні фонди, у тому числі і посівні…, попередити голів колгоспів, що якщо після зазначеного терміну будуть знайдені сховані фонди, вони будуть притягнуті до суворої судової відповідальності…» (З листа ЦК КП(б)У всім секретарям райкомів, головам райвиконкомів про обов’язкове вивезення всіх наявних колгоспних фондів в рахунок плану хлібозаготівель від 24 рудня 1932 р.).

«З деяких районів України почались масові виїзди селян…Нема жодних сумнівів, що подібні масові виїзди організовуються ворогами Радянської влади… У минулому році партійні, радянські, чекістські органи України проґавили цю контрреволюційну витівку ворогів…Негайно вжити в кожному районі заходів по недопущенню виїзду одноосібників та колгоспників…, попередити, що у випадку виїзду в інші райони вони будуть там арештовуватись…» (З директивного листа ЦК КП(б)У та РНК УСРР всім обкомам від 23 січня 1933 р.).

«Весною 1933 р. Деміївський ринок (Київ). Гурт дітей – хлопчиків та дівчат – худих, брудних, голодних, обірваних, які під одним з прилавків про щось сперечались – вони не могли поділити між собою дохлого пацюка…» (З книги «Голод – геноцид 1933 р. в Україні». - К., 2000).

«Деякі божеволіли…коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухни обличчя, ноги і животи. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок… Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття… коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти лист та бруньки, проліски, кропиву…під кінець 1933 р. в селі недорахувалися 1000 чол…Настав час загарбати родинне золото. З цією метою у Києві та інших містах були відкриті магазини «торг сину», в яких був широкий вибір товарів харчування, але тільки за валюту або золото…Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду, жінок, дітей з роздутими животами…і трупи-трупи в зношених вовняних кожухах; трупи в селянських хатинах, під мостами Харкова…Я бачив усе це і не збожеволів…» (Конквест Р. «Жнива скорботи»).

«У 1933 р., після конфіскації продовольчих запасів, смертність в українському селі перевищувала народжуваність…Голодною смертю загинуло 3,5 млн. чол. Повні демографічні втрати в УСРР за 1932-1934 рр. сягали 5 млн. чол.» (Кульчицький С. «Україна між двома війнами (1921-1939)»).

«Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав непоправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з багатими народними традиціями. Замість нього з’явилось радянське село, яке вже ніколи не повстало проти радянської влади, а стало її найстійкішою опорою. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму яке було основним для ідентичності українського селянина. Тим самим вона поклала початок процесу «розселювання» – «із селян у радянських людей» – процесу, який завершився вже після Другої світової війни. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність…» (Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.»).

«Розселянювання – це втрата селянина-універсала, який правив за господаря, економіста, агронома, організатора виробництва, продавця, носія духовної культури нації. Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам'ять нації, оскільки помирали батьки, що не стигли передати досвіду від свого діда-прадіда…» (Марочко В. «1932-1933 рр.: голодомор в Україні: причини і наслідки. Конспект лекцій»).

«Москва пов’язувала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам Москви. Сталін, Каганович, Постишев запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і безпощадно здійснили це на Україні в 1932-1933 рр. засобом штучного голоду…» (Мейс Дж. «Визвольний шлях»).

«Голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами…» (Конквест Р. «Жнива скорботи»).

Надзвичайна ситуація, що склалася у сільському господарстві, потребувала особливих методів керівництва.

З січня 1933 р. створювалися політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і радгоспів. Наділені надзвичайними повноваженнями, вони мали сприяти подоланню кризи. Застосовуючи репресивні методи, політвідділи боролися з небажанням селян-колгоспників працювати у громадському господарстві. З допомогою місцевого активу, органів ОДПУ-НКВС було здійснено перевірку голів колгоспів, бухгалтерів, бригадирів, завідуючих ферм. Перевіркою було охоплено 234 тис. голів правлінь, завгоспів, бухгалтерів, комірників. Було зроблено висновок, що 65,5 тис. осіб (28%) не відповідають посадам, які обіймали.

Політвідділи налагоджували трудову дисципліну: за відмову без поважних причин від виконання дорученої роботи колгоспника оштрафовували в розмірі до 5 трудоднів, а за повторного порушення – виключали з колгоспу з позбавленням садиби.

Селяни, як за часів кріпацтва, прикріплювалися до землі: відхід у промисловість, у радгоспи міг відбутися тільки з письмового дозволу правління колгоспу на окреслений термін. У робочий час від’їзд колгоспника в особистих справах не допускався. Працювати на присадибній ділянці колгоспник міг тільки у вільний від роботи в громадському господарстві час. За порушення дисципліни політвідділи вичистили з українських колгоспників 34 тис. «куркульських елементів».

1932-1933 рр. засвідчили, що «воєнно-комуністичні» методи управління ведуть до вимирання села. Сталінське керівництво змушене було шукати шляхів вдосконалення управління селом, модернізації та підвищення ефективності і продуктивності сільськогосподарського виробництва, пробудження у селянства зацікавленості і в результатах своєї праці.

На січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК й ЦКК ВКП(б) генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін відмовився від прискорених темпів колективізації, мотивуючи тим, що її завдання виконані.

19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», за якою встановлювалися фіксовані завдання хлібозаготівель, а лишки дозволялося реалізовувати за цінами вільного ринку.

Було вжито заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства: швидко зростала мережа машинно-тракторних станцій (МТС). Починаючи з жовтня 1930 р. і до кінця 1932 р. в Україні кожні два дні з’являлась нова МТС. Наприкінці другої п’ятирічки діяли 958 МТС, які обслуговували 97% колгоспів. Наприкінці 1930-х років в МТС налічувалося 100 тис. тракторів, 33 тис. комбайнів, 550 тис. вантажівок. МТС виконували ¾ операцій з обробітку ґрунту, збирали зерно з 40% посівних площ.

Створювались виробничі бригади, з весни 1933 р. з’явилася колгоспна ланка як форма організації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалися земля й реманент на весь виробничий сезон.

Було запроваджено індивідуальну та ланкову (групову) прогресивно-відрядну оплату праці.

У 1935 р. затверджено новий Зразковий статут сільськогосподарської артілі, в якому скасовувались обмеження на прийом до колгоспу, а також зазначалося, що оброблювана земля закріплюється за колгоспами навічно, проголошувалось завдання «зробити свій колгосп більшовицьким, а всіх колгоспників заможними».

15 вересня 1935 р. в урочистій обстановці першою одержала Акт на довічне користування землею артіль «Паризька комуна» Славутського району Вінницької області.

Поява матеріальної зацікавленості позначилася на продуктивності праці в громадському господарстві. І на селі починають розгортатися почини соціалістичного змагання.

У 1934 р. було утворено Всеукраїнську комісію з присудження грамот колгоспам і радгоспам за краще господарювання, яка зайнялась організацією районних та міжрайонних виставок сільськогосподарської продукції. Переможці одержували право брати участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві.

Своїми досягненнями прославилась бригадир Старобешівської МТС на Донеччині Паша Ангеліна. Вона створила молодіжну тракторну бригаду і закликала до всесоюзного змагання тракторних бригад.

1935 р. ланкова колгоспу ім. Комінтерну в селі Старосілля (Городищенський район Черкаської обл.) Марія Демченко взяла зобов’язання виростити 500 центнерів цукрових буряків з гектара (тоді як врожайність становила 220 ц з га) і стала зачинателем всесоюзного руху пятисотенниць.

«Сталінська «революція згори» спричинилася до приголомшуючих змін в умовах життя українців… Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння…безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано дорого…» ( Субтельний О. «Україна: історія»).