Усрр в умовах сталінського «стрибка» в індустріалізацію

У 1920-ті роки промисловий потенціал України, яка належала до одного з найрозвинутіших економічних регіонів Російської імперії, було майже повністю відновлено. Але відбудова здійснювалася переважно на існуючій основі.

Успадковані від минулого диспропорції не зникли, розміщення промисловості було нерівномірним, економічно розвинутим залишався тільки Донецько-Придніпровський регіон. У промисловості переважала добувні галузі, багатьох галузей машинобудування взагалі не існувало. Тому об’єктивною необхідністю стало здійснення індустріалізації країни. Радянсько-партійне керівництво СРСР висунуло гасла подолання економічної відсталості і перетворення Країни Рад в індустріальну державу. УСРР у цих планах відводилася одна з основних ролей.

«У п’ятирічному плані УСРР необхідно забезпечити максимально можливий в даних умовах темп розвитку індустрії при неодмінній умові збільшення питомої ваги промисловості в усій продукції республіки. Особливу увагу треба звернути на відбудову, реконструкцію і розвиток металургії та важкого машинобудування…» (З резолюції Х з’їду ВКП(б)від 20-29 листопада 1927 р.).

Відмовившись від принципів непу, реалізуючи «сталінську генеральну лінію» створення нового господарського механізму, радянська влада в Україні спиралась на силові структури – армію, міліцію, внутрішні війська та каральні органи державної безпеки – Державного політичного управління (ДПУ). Господарників і спеціалістів, звиклих працювати за законами товарно-грошових відносин, примушували працювати в командній економіці репресивними методами, організовуючи так звані справи над буржуазними спецами.

14 липня 1924 р. виїзна сесія Верховного суду УСРР у м. Харкові слухала справу групи інженерів Кадіївського і Лідійського рудників Донбасу, яких звинувачували у “підтриманні контактів з колишніми власниками, отриманні від них грошей та економічному шпигунстві”. Результат - вирок про засудження до різних строків ув’язнення.

2 липня 1925 р. у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) слухалася «справа про економічне шпигунство» на Дніпровському заводі. Підсудні – 20 осіб: інженери, техніки, бухгалтери. Звинувачення – економічне шпигунство на користь колишніх власників, перевищення кошторису на ремонт підприємства, збереження старих кадрів спеціалістів. Жоден з підсудних не визнав себе винним. Вирок: троє були засуджені до вищої міри покарання, яку було замінено 10 роками таборів, п’ятеро - отримали від 5 до 6 років позбавлення волі, троє – засуджені умовно, усі інші – звільнені від покарання.

«Справа, яка набула явно загальносоюзного значення», - це відома в історії сталінських фальсифікацій «Шахтинська справа» (1928 р.) про викриття шкідницької організації спеціалістів вугільної промисловості Донбасу в Шахтинському районі. На лаві підсудних опинилося 53 людини, які мали звинувачення у таких злочинах: шкідництво, шпигунство, отримання грошей з-за кордону, створення підпільних антирадянських організацій та ін.

Процес мав бути показним. Його відвідування ретельно готувалося, передбачалось, що процес відвідає 50 тис. чоловік. Хід судового засідання висвітлювали 120 журналів (60 з них – іноземні). 23 підсудних відмовилися визнати себе винними, 10 – визнали частково, інші – визнали провину, але в ході судових засідань відмовлялися від своїх визнань, даних під час слідства. Тим часом у країні нагніталась атмосфера загального психозу, озлоблення та ненависті до «шахтинців». Повсюдно організовувалися мітинги та збори, учасники яких вимагали найсуворішої кари підсудним. Сталінська Феміда винесла свій вирок: 11 осіб засудили до розстрілу 3 – до 10 років позбавлення волі, 21 особа одержала строки від 4 до 8 років, 10 – від 1 до 3 років, 4 – засуджено умовно, 4 – виправдано.

Після «шахтинської справи» розпочалося організоване цькування фахівців, технічної інтелігенції. Багаторічне переслідування спеціалістів непролетарського походження призвело майже до цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції.

В УСРР репресії проти господарників відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР Всеволода Аполлоновича Балицького.

Історія індустріалізації в УСРР багата прикладами патріотичних починань робітників й інженерно-технічних працівників у виробничому змаганні та прикладів самопожертв тисяч ентузіастів, які відмовляли собі в найнеобхіднішому, щоб якомога швидше побудувати економічний фундамент омріяного «царства свободи і добробуту» – соціалізм.

І партійно-державне керівництво, не маючи матеріальних стимулів, прагнуло стимулювати працю робітників позаекономічними засобами, головним чином розгортанням «соціалістичного змагання».

31 січня 1929 р. першим уклали договір про соціалістичне змагання донецькі гірники шахт «Центральна» та «Північна» тресту «Артемвугілля».

У серпні 1929 р. робітники Луганського паровозобудівного заводу виступили ініціаторами руху з дострокового виконання завдань п’ятирічного плану: «П’ятирічку – за чотири роки!»

Тоді ж став поширюватися рух «госпрозрахункових бригад». Першою в Україні уклала госпрозрахунковий договір бригада формувальників Д. Горяїнова з ливарного цеху харківського заводу «Серп і молот». На початок лютого 1932 р. налічувалося 30 тис. таких бригад, в яких загалом працювало 300 тис. робітників.

Велику роль у вдосконаленні внутрішньозаводського планування відіграв рух робітників «за розроблення зустрічних планів». Першими такий план в УСРР створили робітники Дніпровського металургійного заводу ім.. Ф. Дзержинського.

У 1935 р. радянське керівництво вирішило запровадити принцип ринкової економіки – скільки виробив, стільки й заробив, і тому було вирішено організувати новий робітничий почин. Рекорд організували шахті «Центральна-Ірмене». В ніч на 31 серпня 1935 р. молодий робітник Олексій Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками й кріпильниками. Це дало йому можливість вирубати за зміну 102 т вугілля – в 14,5 рази більше за норму (7 тонн), або на 1350%. 8 вересня 1935 р. – О. Стаханов встановив новий рекорд – 175 т, а через десять днів підняв його до 227 т. Абсолютний рекорд на відбійному молотку встановив у лютому 1936 р. Микита Ізотов. За допомогою 12 кріпильників він нарубав на шахті «Кочегарка» за зміну 607 т вугілля. Керований партійними та профспілковими організаціями стахановський рух швидко поширювався по всій країні. Його ефективність була досить високою, але коли в 1937 р. знову було запроваджено граничну межу заробітної плати, його ефективність стрімко пішла на спад.

М. Ізотов став родоначальником ще одного руху - встановлення шефства ветеранів виробництва над робітничою молоддю.

Ізотовський рух наставників досить скоро набрав обертів, поширюючись і на інші галузі. По всій країні виникли ізотовські школи. Своєрідним чемпіоном став машиніст блюмінга на Дніпропетровському заводі ім. Г. Петровського, робітник з 34-річним стажем Ф. Авілов, який за роки першої п’ятирічки підготував 170 кваліфікованих працівників.

Трудовий героїзм робітників та інженерно-технічних працівників забезпечив вагомі результати капітального будівництва у важкій промисловості та певні успіхи в галузях легкої промисловості.

Серед промислових об’єктів перших п’ятирічок в СРСР виділялось 35 гігантів-новобудов, на кожну з яких було витрачено до 1936 р. понад 100 млн. крб. З них в Україні розміщувалося 12 об’єктів – 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств, тобто третина.

До новобудов належали три металургійних заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь) та Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Криммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ).

Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівельний завод, чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську).

Серед інших об’єктів новобудов було розгорнуто будівництво великих районних електростанцій і заводських електростанцій районного значення. Найбільшим у світі підприємством з виробництва зернових комбайнів став Запорізький завод «Комунар».

Забезпечував потреби всієї країни складними молотарками Харківський завод «Серп і молот».

У харчовій промисловості виникли нові галузі – маргаринова, олійна, хлібопекарська. Було побудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 м’ясокомбінатів. Став до ладу Херсонський консервний завод проектною потужністю 128 млн. умовних банок на рік. Було збудовано три цукрових заводи – Веселоподолянський, Лохвицький і Куп’янський.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську стали до ладу великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом.

В результаті проведеної модернізації Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу й машин Україна випередила Францію, Італію, наздогнала Велику Британію.