Образотворче мистецтво. Театр. Музика. Кінематограф

Боротьба між реалістичною мистецькою школою старшого покоління та авангардом молодих митців – ось лейтмотив розвитку образотворчого мистецтва України протягом 1920-х років. Мистецькі об’єднання також жили естетичними дискусіями, змаганнями жанрів, напрямів.

Центром малярського руху продовжувала залишатися Асоціація художників Червоної України (АХЧУ) у тому ж складі: І. Їжакевич, Ф. Кричевський, Г. Світлицький, С. Прохоров, М. Самокиш. Прибічників авангардного напряму, як і раніше, представляла Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ): М. Бойчук, О. Богомазов, В. Меллер, К. Гвоздик, В. Седляр та ін.

Поети та художники ультралівого авангарду залишалися в «Асоціації панфутуристів» («Аспанфут»), яку продовжував очолювати М. Семенко.

Такі великі майстри, як А. Петрицький і В. Меллер, були тісно пов’язані з театром, оформляючи декорації у театрах «Березіль», ім. Франка, оперному. Ліві авангардистські художники, що більше тяжіли до комуністичного руху, в мирний час оформляли Харківський театр, де проходив п’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад (1921 р.), Соціальний музей та Червонозаводський театр у Харкові (1933-1935 рр.)

У 1920-х роках серед великої кількості полотен вирізняються твори Ф. Кричевського – триптих «Життя» (здобув визнання на міжнародній мистецькій виставці у Венеції); А. Петрицького – «Інваліди», «Мати», «Барикади»; М. Самокиша – «Бій за прапор», «Атака», «В’їзд Б.Хмельницького до Києва», «Бій Богуна з польським магнатом Чарнецьким» ; В. Седляра – «Розстріл», І. Падалки – «1919», «Сіножать», «Молочниці»; співця української природи М. Бурачека – «Реве та стогне Дніпр широкий», «Дніпро і кручі», «Яблуні в цвіту» та ін.

Яскраве вираження нова епоха суспільних перетворень знайшла в архітектурі.

Було покінчено з експериментами в дусі конструктивізму, що залишають слід уже на злеті доби шукань (ансамбль площі Ф.Дзержинського у Харкові, 1925-1935), використання старовинної української традиції (будинок Української сільгоспакадемії в Голосієві, Київ – архітектор Д. Дяченко, київський залізничний вокзал – архітектор О. Вербицький).

Традиції української архітектури продовжували використовувати у своїй творчості такі митці, як П. Альошин та В. Троценко.

Окремо розвинулося промислове будівництво, як-от грандіозний Дніпрогес.

Архітектори, як і митці, також були організаторами різних творчих об’єднань. Серед них вирізнялося Товариство сучасних архітекторів України.

З кінця 1920-х рр. найпопулярнішим видом мистецтва стає кіномистецтво, особливо після появи звукового кіно.

У 1922 р. було введено в експлуатацію Одеську кіностудію, в 1927 р. – розпочато будівництво Київської кіностудії – на той час найбільшої в Європі.

На середину 1920-х рр. у містах та селах України працювало понад 500 кінотеатрів.

У 1923 р. режисер В. Гардін поставив фільм «Остап Бандура» за участю М. Заньковецької.

Протягом 1924-1925 рр. було створено понад півтора десятка картин.

У 20-ті рр. зійшла зоря одного з видатних майстрів українського і світового кіномистецтва – Олександра Петровича Довженка (1894-1956). У 1927 р. він поставив фільм «Звенигора», в 1929 р. – «Арсенал», а в 1932р. – перший ігровий фільм «Іван».

Перший радянський звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу» зняв на Київській кінофабриці Дзиґа Вертов у 1930 р.

«Довженко знайшов те, чого шукав і чого не дали йому берлінська наука та перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті й образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають…», - писав Ю. Яновський. (цит. за кн.: «Історія України в особах. ХІХ-ХХ ст.»).

Світову славу приніс йому фільм «Земля» (Київ, 1930 р.), який було визнано одним з 12 найкращих фільмів світового кіномистецтва.

«Особливість великих людей полягає, очевидно, в тому, що, виконуючи історичне завдання своєї державної системи, переростали це завдання і таким чином вступали у конфлікт з системою», - зазначав митець у своєму «Щоденнику».

Сталінська система не оминула й цього митця-романтика.

«Кіноповість «Україна в огні» О. Довженка є антирадянською, яскравим виявом націоналізму, вузької національної обмеженості, платформою українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої Комуністичної партії та інтересам українського і всього радянського народу…» (З виступу Й. Сталіна на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 31 січня 1944 р.).

Художника-митця зі світовим ім’ям звільняють від обов’язків члена Всеслов’янського комітету, Комітету Державних премій при РНК СРСР, від художнього керівництва Київською кіностудією і, найважливіше, - не дозволяють знімати фільми.

«Мене було привезено в Кремль…, порубано на шматки й скривавлені частини моєї душі розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго й мстивого, топтало і поганило мене…Я народився і жив для добра й любові…Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості…» (Довженко О. «Щоденник»).

Йому, як і геніальному Т. Шевченку, не дозволили жити у милій серцю Україні…Останні роки проживав в Москві під наглядом «великих світу цього…»

«Коли помру од печалі, візьміть з грудей моїх серце і поховайте його в Україні, в рідній землі, десь над Дніпром…»

Т. Шевченкові дозволили хоча б мертвим повернутись до рідної землі… Олександра Петровича і після смерті не пустили до України… Покинув він, Титан Творчого Духу, цей суєтний світ 25 листопада 1956 р… Похований у Москві...

Надзвичайно різноманітним було музичне життя радянської України 1920-х рр.

Розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних та революційних пісень, радянська масова пісня.

У цьому напрямку плідно композитори Г. Верьовка, П. Козицький, М. Ревуцький, К. Богуславський.

Вокальні твори присвячувалися вождям радянської держави – В. Леніну і Й. Сталіну; новим героям – М. Будьонному, К. Ворошилову та інші.

З’явилися перші українські радянські симфонічні твори: сюїта «Веснянки» І. Вериківського, поема-кантата «Хустина» (на слова Т. Шевченка) Л. Ревуцького, Перша симфонія Б. Лятошинського.

Творцями модерної української радянської музичної культури були Віктор Косенко, професор Київського музично-драматичного інституту, композитор і піаніст; Михайло Вериківський, композитор, диригент; Валентин Костенко, композитор і музичний критик, автор опер «Кармелюк», «Кочубеївна», «1917», «Карпати» та ін.

Музичними об’єднаннями цього часу були: Товариство ім. Леонтовича, Всеукраїнське товариство революційних музик (ВУТОРМ).

Поряд з цим розвивається музично-театральне і концертне життя.

Період українізації дуже помітно позначився на театральному житті України. Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва того періоду став харківський театр «Березіль», керований Л. Курбасом.

Драматургія тих років була представлена такими іменами, як І. Дніпровський, Я. Мамонтів, І. Микитенко, О. Корнійчук. На тлі цих діячів української драматургії незвичайно рельєфно вирізняється постать найбільшого драматурга в українській літературі, активного соратника М. Хвильового і неокласиків – Миколи Куліша.

У середині 1920-х - на початку 1930-х рр. театр «Березіль» у своєму складі зібрав видатних майстрів української сцени – П. Саксаганського, О. Мар’яненка, М. Крушельницького, О. Сердюка, А. Бучу, Н. Ужвій, О. Добровольську, Ю. Шумського та ін.

Плідно працювали колективи, об’єднані у Першому державному театрі ім. Т. Шевченка в м. Києві на чолі з керівництвом Г. Юри, український експериментальний театр під керівництвом М. Терещенка.

В УСРР на середину 1920-х рр. налічувалося 45 професійних театрів.

«Цей український рух, що позначився у всіх ділянках культури, яка здобула помітну перевагу над російською, позначився також у всіх ділянках адміністративного, економічно-господарського життя України… «Український Ренесанс» 1920-х – початку 1930-х років був очевидним виявом перемоги українських Визвольних змагань, які глибоко запали у душу цих поколінь митців. Цей рух, породжений «золотим гомоном» Києва 1917-1920 рр., був такий сильний, що буде треба 15 років жорстокого більшовицького терору, щоб його зупинили та згодом знищити…» ( Семчишин М. «Тисяча років української культури»).

«Політика більшовиків у відношенні до інтелігенції не відрізнялася від політики щодо селянства. Гаслу «пролетаризація селянства» відповідало гасло «пролетаризація інтелігенції». Це означало: інтелігенція як окрема група повинна бути заперечена і пролетаріат повинен заступити місце інтелігенції. Різниця між робітником фізичної і робітником розумової праці повинна була бути знищена…» (Петров В. «Діячі української культури ( 1920-1940). Жертви більшовицького терору»).

Релігійне життя в УСРР

Дуже важливим чинником національного відродження стала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У той період УАПЦ була підтримана офіційною більшовицькою владою. Партійно-державна верхівка розраховувала, що церковний розкол сприятиме занепаду Російської православної церкви, послабить її вплив. Офіційна ж влада насаджувала в той час войовничий атеїзм. Але УАПЦ не виправдала сподівань більшовиків, навпаки – її діяльність та зростання впливу й авторитету її лідерів стали небезпечними для радянського режиму.

У 1924 р. УАПЦ уже мала 30 єпископів, півтори тисячі священників і понад тисячу парафій. До неї стали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі.

У 1926 р. проти УАПЦ розпочався широкий наступ.

«УАПЦ виникла за згодою радянської влади під час стабілізації політичного становища в Україні…» («Історія України в особах. ХІХ-ХХ ст.»).

Радянська модернізація України

(1928-1938 рр.)

«Суть сталінського режиму зводиться врешті-решт до терору, й ідеологічний тиск та контроль – прояв цього терору. Безпідставні арешти катування, розстріли, духовні тортури були знаряддям підтримування атмосфери жаху і непевності. Репресовані люди і заборонені офіційно твори не існували, їх не згадували, суспільство жило парадним і прикрашеним життям, але і до святкового карнавалу «країни переможного соціалізму» долітав сморід «зони», нижнього світу. Але так потрібно, щоб кожен пам’ятав про небезпеку…» (Попович М. «Нарис історії культури України»).

«…українці, як ніколи раніше в своїй історії, будуть змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили…» (Субтельний О. «Україна: історія»).

«Якщо 1921 р. був часом переконливої перемоги українського селянства, а 1930 - й скінчився несприятливою нічиєю, то період 1932-1933 рр. став свідком його нищівної поразки…» (Конквест Р. «Жнива скорботи»).

«Не було жодної сфери суспільного життя, яка б тоді не зазнала тотальної нищівної «чистки». Це було справжнє «велике полювання» на українців…» (Шаповал Ю. «Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої історії»).

«Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено – брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто був перепоною на шляху…так міркував я і всі подібні до мене, навіть…коли бачив на власні очі, що означала «суцільна колективізація» – як знаходили «куркулів» і як «розкуркулювали», як безжалісно роздягали селян узимку 1932-1933 рр., а весною їх, худих як скелет, опухлих з голоду виганяли у поле, щоб «виконати більшовицький посівний план ударними темпами…», - пригадував один з партійних активістів. ( Конквест Р. «Жнива скорботи»).

Соціально-економічні перетворення в Україні в умовах радянської модернізації економіки