Література

Під впливом революційних подій та українізації в українську літературу приходить нове молоде покоління, котре, спираючись на демократичні традиції дореволюційної літератури, прагнуло до оновлення мистецтва, до написання художніх творів, співзвучних цьому буремному часу суспільних змін. Тому 1920-ті роки в історії розвитку української літератури стали періодом «відродження».

У роки НЕПу виникли численні центри літературної творчості, створювались об’єднання, гуртки й студії, в яких митці шукали власне місце в громадському та художньому житті. Центрами тодішнього літературного життя були дві українські столиці:

історична – Київ та радянська – Харків.

«На початку 20-х років ХХ ст. у культурному процесі України відзначаються два центри: духовний – Київ, адміністративний – Харків. У першому з них зосередилась переважно дореволюційна інтелігенція, що пережила добу державного відродження і далі стояла на засадах державності і соборності України. Тут була Всеукраїнська Академія наук, були мистецькі, літературні і наукові об’єднання, що спрямовували культуру України до того, щоб вдержати її у культурному зв’язку з Заходом Європи… У Харкові, що був адміністративною столицею України, зосереджувалась українська революційна молодь (партійна і безпартійна), якої частина теж жила державницькими і самостійницькими ідеалами, а поруч неї був гурт діячів старшого покоління, письменників, митців, безперечних патріотів української державності…» (Семчишин М. «Тисяча років української культури»).

У м. Києві сформувалась група неокласиків – представників різних літературних стилів, які прагнули привнести в українську літературу найяскравіші здобутки красного письменства. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури. Ідейним натхненником групи був університетський професор, літературний критик і перекладач М. Зеров. До цієї групи входили О. Бургардт (Ю. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.

У м. Харкові сформувалася спілка селянських письменників «Плуг» на чолі з С. Пилипенком, яка ставила своїм завданням виховувати селян у більшовицькому дусі; літературна організація пролетарських письменників «Гарт» на чолі з В. Елланом-Блакитним прагнула ідеологічно впливати на робітників.

У середині 1920 –х рр.. було засновано «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). Серед її членів були – М. Бажан, О. Довженко, М. Куліш, П. Панч, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Ю. Яновський та ін. Душею організації був М. Хвильовий.

1920-ті роки характеризувались розгортанням різноманітних літературних дискусій про майбутній розвиток української літератури. В якому напрямі їй належить розгортатися? Що може слугувати моделлю для її розвитку? Якою повинна бути ця культура? – ці питання виводили диспутантів з суто літературних рамок у царину політики. Ідейним генератором такої дискусії був Микола Хвильовий (1892-1933).

«На яку із світових літератур повинна українська література взяти курс? У всякому разі не на російську…Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою…, поляки ніколи не дали б Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво…Російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування…Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі… Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, його стиль, його прийоми…Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства…» ( З праці М. Хвильового «Думки проти течії»).

«Вимоги Хвильового про “негайну дерусифікацію пролетаріату” на Україні, його думка про те, що “від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якнайшвидше”, його заява про те, що “ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва”, його захоплення якоюсь месіанською роллю української молодої інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, - все це і багато подібного в устах українського комуніста звучить більш ніж дивно. Що сказати про інших українських інтелігентів не комуністичного табору, коли комуністи починають писати в нашій радянській пресі мовою Хвильового? Шумський не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна, лише борючись з крайнощами Хвильового в лавах комуністів…» (З листа Й. Сталіна Л. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 р.).

Отже, суто літературна дискусія переросла в рамки політичної боротьби і в умовах становлення радянського тоталітарного режиму з одноособовою диктатурою Й. Сталіна та утвердження в літературі єдиної ідеології соціалістичного реалізму знаменувала собою початок періоду «розстріляного відродження» 1930-х років.