МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

В.А. Влялько

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

В.А. Влялько

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

Конспект лекції

Одеса

«ТЕС»

2011

ББК 63.3 (Укр)

В 57

УДК 94(477)

Друкується за рішенням Вченої ради Одеського державного екологічного університету ( протокол №________ від ___.___.200__ р.).

Влялько В.А.

В57 Україна між двома війнами (1921-1939 рр.): Конспект лекцій.  Одеса: Вид-во «ТЭС», 2011.  45с.

В конспекті лекції описані роки мирного розвитку України між двома світовими війнами. Період 1921-1939 рр. в історії України – це часи певних зрушень: НЕП, індустріалізація, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності, розвиток культури. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об’єднання селян у колгоспи.

Конспект лекцій використовується для студентів всіх напрямків підготовки денної та заочної форми навчання Одеського державного екологічного університету.

 Одеський державний

екологічний університет, 2011

ЗМІСТ

Передмова Україна між двома війнами (1921-1939 рр.)

Період Нової Економічної Політики ( 1921-1928 рр.)

Період нової економічної політики (1921-1928 рр.) Після революції на колишній території царської імперії утворилось 13 країн. П‘ять з них (прибалтійські країни, Польща і Фінляндія) були незалежними. В інших, у тому числі і в Україні, сформувалась і утвердилася радянська форма державності.

Переконавшись в тому, що надії на світову революцію не мають підстав, керівні кола Росії істотну увагу приділяли дипломатичному визнанню своє держави. Було підписано ряд договорів: 28 грудня 1920 р. – договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною, 18 березня 1921 р. – Ризьку мирну угоду з Польщею, за якою західноукраїнські землі залишалися у складі останньої. У 1921 р. було укладено угоду між Росією і Туреччиною про дружбу і кордони, а 2 січня 1922 р. аналогічну угоду уклала Туреччина і з Україною. На Генуезькій конференції у квітні-травні 1922 р. до складу російської делегації було включено Х. Раковського. 16 квітня 1922 р. радянська делегація уклала в Рапалло рівноправний договір між РСФСР і Німеччиною, який у листопаді цього ж року було поширено на Україну та інші республіки.

Воєнні дії на території України з 1914 р. по 1921 р., під час яких загинуло понад 1.5 млн. чоловік, майже вщент зруйнували народне господарство. У 1921 р. вироблялося всього 5% довоєнної кількості металу. 4% продукції машинобудування, збір зерна скоротився порівняно з 1913 р. у 5 разів. Загальні збитки досягли 10 млд. Золотих карбованців.

Ситуацію погіршив голод 1921-1922 рр. «Голод 1921-23 рр. безпосередньо пов'язаний , по-перше, з економічною політикою державної партії, яка проводилася до березня 1921 р. і, по-друге, з підлеглим становищем формально незалежної республіки щодо московського центру…» (Кульчицький С. «Україна між двома війнами(1921-1939 рр.)»). Кількість голодуючих зростала і досягла на кінець 1922 р. 5,6 млн. чоловік, або 25% жителів України.

«Нинішній голод не є стихійним явищем.., він породжений порушенням природного порядку праці, тим, що найнепрацездатнішій частині населення дано перевагу, а працездатне придушено.., наш уряд придушив найпрацездатнішу частину населення, відібрав у неї землю, і нині ця земля нічого не родить…Необхідно повернутись до свободи.., свободи торгівлі.., свободи друку, слова, не потрібно хапати направо і наліво…Якщо і можливий для Росії вихід, то він в одному – поверненні до свобод», - писав у листі до М. Горького Володимир Короленко 9 серпня 1921 р.

Основною суспільною силою в Україні, що продовжувала своє протистояння радянській владі, залишилося селянство. Цей конфлікт особливо яскраво проявився під час посухи і неврожаю 1921 р.

Посуха 1921 р. охопила найважливіші зернові райони СРСР – Поволжя, Північний Кавказ, а в Україні – її південні, степові райони. У регіонах, не зачеплених посухою, врожайність у 1921 р. майже не поступалася звичайній нормі. Проте тут посіяли менше, ніж у роки, що передували продрозкладці. А навіть за кращих часів ці регіони не давали багато товарного хліба. Тепер вони мали взяти на себе харчування сільського населення уражених посухою зон. Так виникла нерозв’язна ситуація з хлібом, в якій масова загибель людей від голоду ніби запрограмована. Йшлося тільки про те, на які регіони радянська держава чинитиме найбільший тиск під час вилучення хліба. В центрі уваги радянського партійно-державного керівництва опинилася Україна.

«Правобережна Україна зібрала пречудовий урожай. Робітники і селяни голодуючого Поволжя…чекають допомоги від українських землеробів. Допомога потрібна швидка і щедра… Нехай не лишиться жодного землероба, який би не поділився своїми надлишками з селянами Поволжя…» (Ленін В. «Звернення лор селян України»).

За даними Центрального статистичного бюро УСРР, урожай 1921 р. визначався в 276,6 млн. пуд. Наркомзем УСРР на сьомому Всеукраїнському з’їзді Рад визначав урожай 1921 р. – в 200 млн. пуд.

Політбюро ЦК КП(б) України в цих складних умовах вирішило не переходити до встановлення продподатку, а продовжити практику стягнення продрозкладки з урожаю 1920 р. і встановити для нового врожаю продрозкладку в обсязі 117 млн. пуд. (минулорічна розкладка становила 160 млн. пуд.). Волинська, Катеринославська, Харківська, Чернігівська губернії, які виконали найбільший відсоток розкладки, звільнялись від виконання решти. Для восьми губерній обсяг розкладки скорочувався на 20% порівняно зі встановленими у 1920 р. зобов’язаннями. Вони повинні були віддати державі ще 54 млн. пуд.

До РСФРР у січні 1921 р. з УСРР було відправлено 142 тис. пуд., в лютому – 247 тис. пуд, у березні – 1114 тис. пуд, у квітні – 132 тис. пуд. У травня 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В. Молотов повідомив голову РНК УСРР Х. Раковського і наркома продовольства про постанову партійного керівництва – відправляти не менше 40 залізничних ешелонів з продовольством на місяць у розпорядження наркомпроду РСФРР. В Україні такої кількості зерна не було. В травні за допомогою збройної сили вдалося зібрати і надіслати до Росії 522 тис. пуд. хліба. Хоч перспектива голоду у червні вже цілком окреслилася – з України було вивезено в Росію 728 тис. пуд. хліба.

У липні 1921 р. загроза голоду стала настільки реальною,що селяни завзято опиралися заготівельникам. В. Ленін 6 липня 1921 р. підписав телеграму, в якій вимагав відправлення до РСФРР не менше 74 вагонів хліба щодобово і наказав щоденно сповіщати по прямому дроту ЦК РКП(б), Раднарком РСФРР. Виконуючи ці телеграфні вказівки, ЦК КП(б)У зобов’язав губкоми партії щоденно вантажити хліб на північ у таких кількостях: Полтавщина – 20 вагонів, Київщина – 10 вагонів, Запорізька – 7, Кременчуцька, Миколаївська, Одеська – по 5, Чернігівська – 3 вагони. Одночасно Запорізька губернія повинна була дати Донбасу 25 вагонів хліба, Полтавська і Кременчуцька – по 5 вагонів. Партійно-державне керівництво УСРР закликало при цьому керівників губерній «прийти на допомогу голодуючим пролетарських центрів Росії, урізуючи до останнього ступеня власні потреби».

А паралельно в цей час з голодуючих районів Поволжя, Північного Кавказу, Уралу в Україну йшли ешелони з переселенцями. У 1921-1922 рр. загальна їх кількість становила майже 440 тис. осіб.

Московський більшовицький центр єдиним методом виконання хлібозаготівель вважав силові заходи: застосування армії та репресій щодо непокірного українського селянства.

«На Україні голод охопив п’ять південних губерній…У 21 повіті цих губерній селяни не зібрали посіяного насіння. У 10 інших повітах чистий збір зерна не перебільшував 5 пудів на душу населення. Цієї кількості вистачало на те, щоб не вмерти голодною смертю. Третина території УСРР була голодуючим регіоном. У 46 повітах Наддніпрянщини (25 лівобережних і 21 правобережних), тобто приблизно на половині території республіки, чистий збір зерна перевищував 10 пудів на душу сільського населення. Такий урожай міг забезпечити мінімальну, часом голодну норму споживання для робітників та червоноармійців, а українські селяни повинні були помирати голодною смертю…Загальна чисельність втрат від голоду виражається у цифрі близько 5,5 – 7,5 млн. чол. Вже на початку осені 1921р. харчування населення стало різко погіршуватись…Населення, з’ївши все, що можна вважати їстівним (собак, котів, мишей), почало харчуватись сурогатами – (кураєм, макухою та ін..) Доведені до відчаю люди у селах і навіть у містах почали їсти трупи, зустрічаються факти людоїдства…» (Зі звіту Центральної Комісії боротьби з наслідками голоду при ВУЦВК від 1923 р.).

Вперше про голод голосно заявив Скрипник на VІ конференції КП(б)У на початку грудня 1921 р.: «Стосовно потреб наших голодуючих губерній ми виявили злочинну недбалість». Але лише у січні 1922 р. ЦК КП(б)У отримав дозвіл від більшовицького центру на певну свободу дій і негайно вжив заходів. Х.Раковський негайно уклав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА) – неурядовою організацією в США для надання допомоги потерпілим від світової війни. Крім неї, в Україні працювали такі закордонні допомоги голодуючим: місія Нансена, «Джойнт», Американська менонітська допомога, Міжнародний союз допомоги дітям, Шведський Червоний Хрест, Діяльність цих організацій та врожай 1922 р. допомогли припинити масову смертність. Та на допомогу центру з України продовжували вивозити хліб. Тільки з серпня 1922 р. до січня 1923 р. у сусідні республіки було вивезено 9 млн. пудів зерна. Тому голод тривав на півдні УСРР і в першій половині 1923 р.

«В умовах голоду політична активність селянства зменшилась до нуля. Голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював селянських повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допоміг природному катаклізму справитися з «куркульським бандитизмом». У 1921 р. в Україні було вперше апробовано терор голодом» (Кульчицький С. «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)»).

Політика комунікації села в умовах НЕПу

Становище у сільському господарстві України зими 1920-1921 рр. погіршувалося день у день. Ще не було підписано мирного договору з Польщею (в Ризі проводились виснажливі переговори). Петлюрівські загони тримали в напрузі весь західний кордон. У такій ситуації центральний уряд не мі не звернути найпильнішої уваги на повстанський рух в Україні. Фактично на весну 1921 р. громадянська війна плавно переросла у селянську війну на величезній території.

Поштовхом до рішучих змін в економіці стали масові селянські заворушення в Україні і Тамбовщині. Проти одного з таких повстань у Росії на Тамбовщині було виставлено 50 тис. червоноармійців на чолі з М. Тухачевським. 15 тисяч повсталих моряків Кронштадту були знищені армією за участю делегатів Х з’їзду РКП (б), єдина їх провина – невдоволення політикою уряду щодо робітників і селян.

«Очищення України від бандитизму є питанням життя та смерті для радянської України і питанням надзвичайної ваги для всієї радянської Федерації та її міжнародного становища…» (З постанови РПО РСФРР від 6 грудня 1920 р.).

«Боротьба з бандитизмом та куркульським повстаннями повинна проводитись найбільш нещадно.., з метою попередження повстань… слід брати заложників з числа осіб, що підозрюються у співучасті та співчутті бандитам або повстанцям.., у разі втечі місцевого населення у банди або участі у повстанні…заложники будуть розстріляні… За принципом кругової поруки покласти на всі села відповідальність за будь-яке заворушення…У разі явно вираженої ворожості населення… дане населення може бути покаране такими покараннями: контрибуція продовольчими товарами, контрибуція грошова, виселення родин ватажків повстання, конфіскація їхнього майна і передача його бідноті, обстріл населення, його цілковите знищення…» (З «Інструкції РНК УСРР про боротьбу з бандитизмом та куркульськими повстаннями» від 20 квітня 1920 р.).

Загальне керівництво воєнною кампанією боротьби з бандитизмом в Україні покладалося на головкома С. Каменєва. Безпосередні операції планувалися й очолювалися Х. Раковським та командуючим військами України й Криму М. Фрунзе.

Для боротьби з селянськими загонами виділялися найбоєздатніші частини Червоної армії: у Подільську губернію – корпус Червоного козацтва на чолі з В. Примаковим, на Київщину – 25-та Чапаєвська дивізія, 44-та стрілецька дивізія під командуванням І. Дубового, 9-та кавалерійська дивізія Г. Котовського, в Одеську губернію – 51-та Московська стрілецька дивізія, очолювана В.Блюхером.

На території УСРР було зосереджено 1 млн. червоноармійців. Тоді як чисельність повстанських формувань на початок 1921 р. становила 40 тис. осіб.

Лише голод 1921-1923 рр. та терор голодом, застосований державною більшовицькою владою проти селянства, виявились дієвішими факторами, ніж воєнний терор у боротьбі з антибільшовицьким селянським рухом.

Разом з тим нове наростання селянського руху було яскравим свідченням краху аграрної політики більшовиків в українському селі. Більшовицька влада змушена була замінити свою попередню політику новою економічною політикою (непом).

У 1921 р. Х з’їзд РКП(б) за доповіддю Леніна взяв курс на нову політичну економічну політику (НЕП). Активне проведення непу розпочалося в 1923 р., коли українське селянство вже було втихомирене голодом. НЕП означала перехід від управління народним господарством вольовими методами до регулювання її шляхом ринкових відносин. Завдяки введеному продподатку замість продрозверстки селянин міг на власний розсуд використовувати надлишки.

«З метою забезпечення правильного та спокійного ведення господарства на засадах більш вільного розпорядження землеробом своїми господарськими ресурсами, з метою зміцнення селянського господарства та підняття його продуктивності, а також з метою встановлення чітких зобов’язань перед державою, продовольча розкладка, як спосіб державної заготівлі продовольства, замінюється натуральним податком…» (З резолюції Х з’їзду РКП(б) від 8-16 березня 1921 р.).

Перехід до нової економічної політики у відносинах з селянством досить скоро дав позитивний результат.

19 квітня 1922 р. було ухвалено постанову ВУЦВК «Про відбудову та зміцнення сільського господарства України», в якій накреслено програму сприяння селянству. У 1922 р. засіяли 14,4 млн. десятин землі,зібравши на ній восени лише 637 млн. пудів, або 60,2% проти показників 1916 р. Це давало можливість поліпшити харчування населення, зберегти поголів’я худоби.

Восени 1923 р. був розширений, особливо у степових районах, озимий клин. Це забезпечило зростання врожаю до 765,4 млн. пудів.

У 1926 р. було зібрано 1057 млн. пудів зерна, що дорівнювало щорічному збору зернових протягом 1911-1915 рр. У цілому обсяг валової продукції у 1927 р. перевищив рівень 1913 р. Це дало можливість СРСР продавати зерно на зовнішніх ринках.

У 1924-1925 рр. було здійснено перехід до грошового податку, найбільш зручного для селян. Відроджувалась робота млинів, крупорушок, олійниць, сироварень, коптилень. На кінець непу по селах України діяло 70 тис. різного роду невеликих підприємств.

В усіх без винятку селах займалися переробкою м’яса, у кожному третьому селі працювали майстерні кушнірського ремесла, перероблялась вовна; у половині сіл вичинювались шкури, ткали рядна, виготовляли чоловічі та жіночі сорочки, запаски, пояси; у кожному селі свої шевці шили взуття.

Почався розвиток торгівлі, якому сприяла і грошова реформа (1924р.). Запровадження товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі і зміцнення фінансів стимулювали підприємницьку діяльність.

Відбудові і розвитку економіки надав поштовху план ГОЕЛРО (затверджений у грудні 1920 р.), згідно з яким у Південному економічному районі (Україна і частина прилеглої території Росії) намічалося ввести потужності на 560 тис. кіловат.

Поєднання різних форм власності (Наказ РНК УСРР від 9 серпня 1921 р. передбачав передачу в оренду дрібних підприємств кооперативам, комнезам, артілям або приватним особам) дало можливість досягти значних зрушень у народному господарстві. Підприємства об’єдналися за галузевою, територіальною або мішаною ознакою (Трест «Донвугілля» об’єднав більшість шахт, «Південсталь» - 15 металургійних заводів і т.д.). Формуванню ринку засобів виробництва допомагала і діяльність синдикатів – організацій, що здійснювали закупівлю сировини, планування торговельних операцій тощо.

Розроблена була і концепція кооперування (праця В.І. Леніна «Про кооперацію», січень 1923 р.), в якій обґрунтовувалась необхідність поєднання суспільної власності на засоби виробництва з «ладом цивілізованих кооперативів».

Економічний розвиток радянських республік тих років характеризувався все більшим зростанням ролі центру, особливо після утворення СРСР 30 грудня 1922 р. У компетенції України залишались тільки внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров’я, соціальне забезпечення. Цей процес прискорювала і Перша Конституція СРСР (26 січня 1924 р.) і Конституція УСРР (1925 р.).

На кінець 20-х років економіка України в умовах НЕПу наближалася до показників 1913 р. Майже подвоїлось виробництво промислової продукції.

До 1923 р. в основному завершились аграрні перетворення на селі. У травні 1923 р. завдяки запровадженню єдиного сільськогосподарського податку було вирішено, що на отримані від нього гроші держава формуватиме хлібний фонд через закупівлі на ринку. Сприяло позитивним зрушенням в аграрному секторі і створення в 1921 р. єдиної системи споживчої кооперації, з якою потім відокремилась сільськогосподарська кооперація. Всіма видами кооперації було охоплено 85% селянських господарств.

Усе це зумовило піднесення зернового виробництва з 227 млн. пудів у 1921 р. до 637 млн. пудів у 1922 р. і 1057 млн. пудів у 1926 р. (щорічний збір зерна в 1911-1915 рр. становив у середньому 1084 млн. пудів). Створення Всеукраїнської спілки скотарської і молочної кооперації «Добробут» дало можливість у 1925-1926 рр. заготовити 682 тис. пудів м’яса. Кооператив «Кооптах», для прикладу, у 1925 р. зібрав 1580 вагонів яєць.

Всього цього вдалося досягти без деформацій і матеріальних та людських втрат, що позитивно позначалося на природному прирості населення ( у 1927 р. 22,5 чол. - на 1000 чоловік проти відповідно 18,8 чол. у 1911-1913 рр.).

У 1925 р. в Україні діяло понад 11300 виробничих сільськогосподарських кооперативів (машино-тракторних, тваринно-молочних, буряківничих, насінницьких), які охоплювали 1,5 млн. селянських господарств, або 30% від загальної кількості. Працювало 6700 споживчих товариств, тоді як колективні господарства у 1928 р. охоплювали лише 4% господарств, переважно бідняцьких.

Приватне господарство селянина не вписувалось в комуністичну доктрину. Своїм незалежним від держави існуванням селянин-власник кидав виклик радянському тоталітарному політичному режиму. Політика «комуністичного штурму» на селі у попередні роки зазнала краху. Необхідно було знайти інші шляхи колективізації сільського господарства. Лідер більшовиків В. Ленін запропонував перейти до «кооперативного будівництва на селі, як основи, що забезпечить здійснення подальшої колективізації сільського господарського виробництва».

«Політика кооперативна у разі успіху дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу, в невизначений строк, до великого виробництва на засадах добровільного об’єднання» (Ленін В. «Про продовольчий податок»).

Проте в умовах встановлення одноособової диктатури Й. Сталіна та утвердження командно-адміністративної радянської економічної системи концепція «кооперативного соціалізму» залишилася нереалізованою альтернативою.

Поступово Й. Сталін взяв курс на примусову колективізацію, відмовившись від НЕПу.

Почала різко зростати кількість колгоспів (з 5454 у жовтні 1925 р. до 12042 на жовтень 1928 р.). Але біднота і середняки не поспішали до них вступати. Восени 1928 р. в України було колективізовано менше 4% селянського землекористування. З часом цей добровільний процес набув примусового характеру, що перекреслило багато здобутків НЕПу.

«Якби партійне керівництво цілком зрозуміло «кооперативний соціалізм», навряд чи воно побажало б покласти його в основу економічної політики. Ринкова політика щодо селянства рано чи пізно змусила б комуністичну партію відновити ефективність «командних висот» єдино можливим шляхом: приватизацією або корпоратизацією підприємств. В обох випадках це означало добровільну відмову від економічної диктатури і ставило б під сумнів політичну диктатуру ВКП(б). Такі перспективи Й. Сталін та його однодумці не допустили. Вони підтримали сталінську ідею колективізації, яка б забезпечувала прискорений розвиток підприємств державного сектора за рахунок перекачування створюваного у сільському господарстві національного доходу і підводила під існуючий тоталітарний режим надійний економічний фундамент» (Кульчицький С. «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928 рр.)»).

Неп у промисловості

Надзвичайно складним було становище і в промисловості республіки. Багаторічна війна спричинила величезний розвал у промисловому виробництві.

У 1920 р. Україна одержала лише 10% від кількості довоєнної промислової продукції. З 11 тис. підприємств, розміщених на території УСРР, у 1922 р. працювали 2552, з 57 доменних печей – лише одна. Було повністю знищено близько 4 тис. км залізничного полотна. Вціліло лише 40% паровозів. Загальна сума збитків, завданих Україні громадянською війною, оцінювалось в 12 млрд. крб.

«Основним моментом непу в промисловості є принцип зосередження сил і засобів пролетарської держави на завданнях піднесення великих підприємств, які за своїм господарським укладом найбільше відповідають формам державного капіталізму...

Від системи розподілу державою всіх матеріальних ресурсів ми прийшли до системи часткового розподілу лише державних ресурсів, одержуваних в порядку надходження продподатку і з виробництва підприємств, які лишились в безпосередньому керуванні державою. Певна частина державних ресурсів і ресурси приватного господарства дістають право вільного обігу на товарному ринку за принципом купівлі-продажу…

Принципи трестування (з’єднання ряду підприємств в одне господарство) повинні застосовуватись не тільки в загальнодержавному масштабі, але й в усякому іншому…Свобода державних трестів у виступах на ринку повинна бути обмежена рамками державного плану…Прагнення розвантажити державні органи від дрібних і середніх підприємств, а також бажання залучити до господарської роботи якомога більше підприємств приватними особами на умовах оренди…» (З резолюції Шостої конференції КП (б)У).

Першорядним завданням стала реорганізація управління націоналізованою промисловістю з метою поступитися частиною одержавлених до цього підприємств. В умовах непу главки скасовувались, а підприємства об’єднувались в госпрозрахункові трести, тобто передбачалося забезпечити самоокупність трестів.

Трести в УСРР почали організовуватись з осені 1921 р. Більшість великих шахт, де працювало 94 тис. робітників, об’єднав трест «Донвугілля», 15 металургійних заводів і низку шахт – трест «Південсталь»; залізорудно промисловість об’єднав «Південнорудний трест», хімічну – «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобензол», харчову –«Цукротрест», «Олійтрест», «Бахсіль». Загалом на діючих промислових підприємствах, охоплених трестами, налічувалося майже 220 тис. робітників.

З утворенням трестів на УРНГ було покладено загальне керівництво державною промисловістю України. Проте і з утворенням трестів централізована система управління промисловістю так докорінно і не була змінена.

«Політика непу спинилась біля воріт трестів, а в трестах проводиться стара главківська політика…Мені трапилось у Луганську, у керівника паровозобудівельного заводу, запитати, скільки коштує ваш паровоз, дорожче чи дешевше, ніж до війни, - він відповідає: «У мене нема елементів, щоб зробити таку калькуляцію, я не знаю, скільки коштує мій паровоз, бо машино трест продає паровоз, машино трест купує сировину, і в мене бракує елементів калькуляції…» (З виступу Х. Раковського на Сьомій партійній конференції КП (б)У у квітні 1923 р.).

Чудовим досягненням політики непу було успішне проведення грошової реформи. Саме вона забезпечила успіх непу і показала приклад ефективного втручання держави в ринкові процеси. Однак не слід переоцінювати цієї ефективності. Реформа в своїй основі мала директивний характер. Особливістю її в Україні було те, що республіка була «посаджена на голодну фінансову норму».

На початку серпня 1921 р. Х. Раковський, Г. Петровський, Ф. Сергєєв (Артем) та В. Чубар заявили протест проти політики російського нарком фіну щодо України. У своєму протесті до ЦК РКП(б) вони вказували, що середня фінансова норма, яку отримала УСРР за червень – липень, становила 30 млрд. крб., а це на 20 млрд. менше, ніж видано Москві з губернією. Керівники республіки наполягали на тому, щоб бюджет УСРР становив не менше 25% від загально федеративного. Однак у Москві затвердили для УСРР не більше 15% загальних витрат федеративного бюджету. У 1923-1924 рр. частку УСРР у союзному бюджеті було збільшено до 19%.

Незважаючи на всі складності та суперечності нової економічної політики, вона принесла ряд позитивних зрушень.

На початок 1922 р. поліпшилося становище з паливом, і республіка почала виходити з паливної кризи. У 1925/1926 господарському році Донецький басейн дав 20 млн. т вугілля або 78% проти рівня 1913 р. А в 1928 р. вугільна промисловість вперше перевершила довоєнне виробництво.

На кінець 1926 р. виробництво електроенергії також перевищило довоєнний рівень. Розпочалося будівництво великих енергетичних об’єктів згідно з планом ГОЕЛРО – Дніпрогесу, Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС. Того ж року налагодилося виробництво на Дніпровському, Костянтинівському, Макіївському та Єнакіївському металургійних заводах. Але в 1925/1926 господарському році було досягнуто рівня 113 р. з виплавки чавуну лише на 58%, а з виробництва сталі – на 63%.

Успішно розвивалося машинобудування, продукція якого становила 58% від довоєнного рівня виробництва. У 1921 р. на Кічканському машинобудівному заводі випустили перший український трактор. Пізніше на Харківському паровозобудівному заводі на базі вагонного цеху створили тракторний цех і почали виготовляти невеликими партіями гусеничний трактор «Комунар», а завод «Червоний прогрес» (м.Токмак) організував випуск колісного трактора «Запорожець».

На середину 1920-х рр.. значно перевищили довоєнний рівень виробництва шкіряна, взуттєва, текстильна, швейна, хлібопекарна, борошномельна, м’ясна та деякі інші галузі.

У цілому на середину 1920-х років промисловість УСРР, подолавши економічну кризу, вийшла на 90% довоєнного рівня обсягу промислового виробництва. Вперше капіталовкладення в українському промисловість були спрямовані на новобудови.

«Нова економічна політика… стала «передишкою», стратегічним відступом, який у найближчому майбутньому міг забезпечити ширший фронт для комуністичного наступу…» (Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.»).

«Запровадженням непу державна партія зробила спробу пристосувати ринок до своєї комуністичної доктрини. Спроба була приречена на провал від початку, тому що комунізм є запереченням ринку…», - зазначає сучасний український історик С. Кульчицький.

Із завершенням відбудовного процесу партійно-державницьке керівництво СРСР, підтримане керівниками УСРР, висунуло гасло перетворення «Країни Рад з відсталої аграрної в передову індустріальну». Так із середини 1920-х рр. почалася поступова відмова від непу.

Культура і духовне життя в УСРР у роки НЕПу

«Для України 20-ті роки ХХ ст. були періодом національного відродження. УНР за часів Центральної Ради і Директорії, УНР або Українська держава П. Скоропадського не мали ні можливостей, ні достатнього часу, щоб подолати наслідки багатовікової русифікаторської політики царизму. УСРР мала для цього час і відповідні можливості, втілені у офіційному курсі на українізацію…» (Кульчицький С. «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928 )»).

Українізація – політика коренізаціі комуністичної ідеології в Україні

Більшовики, завоювавши владу в Україні за допомогою мільйонної армії, змушені були не тільки будувати економічний фундамент для свого політичного режиму, а й опановувати духовне життя українців. Українці мали переконатися в тому, що радянська влада – це їхня власна влада. Необхідно було здійснити укорінення ідеологічно чужої влади.

«Проголошуючи абсолютну необхідність існування і дальшого розвитку національних республік, з’їзд закликає членів партії пильно стежити за тим, щоб об’єднання республік не було використане шовіністично настроєними чиновниками як прикриття їхніх спроб ігнорувати господарські і культурні потреби національних республік» (З резолюції ХП з’їзду РКП(б)).

У квітні 1923 р. ХП з’їзд РКП (б) проголосив політику «коренізації». Її провідниками в республіці стали спочатку нарком освіти Олександр Шумський, а потім призначений після нього на цю посаду Микола Скрипник та невелика група їхніх однодумців – відповідальних працівників КП(б)У, яких заведено називати націонал-комуністи. Саме час перебування М. Скрипника на цій посаді (1927-1933 рр.) визначається як період найвищого піднесення політики «українізації».

Починати коренізацію – українізацію - вимагалося із залучення до партійного, а надто до радянського апаратів місцевих кадрів.

«Щодо українізації відповідальних працівників вважати необхідним, щоб керуючий та відповідальний склад обов’язково протягом півроку пройшов курс з українізації з проведенням відповідних іспитів…працівників, що ухилялися…, притягти до партійної відповідальності…» (З постанови ЦКК КП(б)У про необхідність українізації керівного складу КП(б)У від 30 вересня 1926 р.).

За даними 1923 р. тільки 737 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили в анкеті, що знають українську мову. Вага українців у державному апараті не перевищувала 35%. Особливо незначною вона виявилася в керівних структурах апарату. Зокрема в колегіях наркоматів службовців-українців налічувалося до 14%.

Результати українізації партійно-державного апарату були вагомі: в 1923 - 1927 рр. питома вага українців зросла з 35 до 54%; у 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У сягнула 52%. Однак у ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало 25%. Першими секретарями (у 1925-1934 рр. – генеральними) ЦК КП(б)У центральне партійне керівництво рекомендувало тільки не українців – німця Е. Квірінга, єврея Л. Кагановича, поляка С. Косіора.

Одним з головних напрямів коренізаціі стало розширення сфери вживання переслідуваної сотні років української мови.

«Повна рівноправність української та російської мов.., усунення тих перешкод, які б заримували природний розвиток української культури…З метою сприяння вивчення комуністами української мови вважати необхідним введення викладання української мови к обов’язкового предмета в радпартшколах.., визнати бажаним вести викладання в радпартшколах українською мовою… Головне завдання партії у галузі освіти полягає у перетворенні української народної школи в знаряддя комуністичної освіти серед українського селянства…» (З Директиви пленуму ЦК КП(б)У з національного питання від 17 жовтня 1922 р.)

У 1925 р. було введено обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві; у 1927 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович заявив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. 25% інститутів та 59% технікумів, 4/5 загальноосвітніх шкіл перейшли н українську мову викладання.

Більша частина книжок, журналів, газет стала видаватись українською мовою. Якщо у 1922 р. видавалося 53 українські газети, то в 1933 р. з 426 газет 373 були україномовними.

З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалась навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах.

У 1927 р. був упорядкований правопис, у 1928 р. він був затверджений і діяв до 1933 р.

Українською мовою велося радіомовлення в 11 містах республіки.

У 1938 р. з 84 театральних колективів українською мовою працювали 57 театрів.

На Кубані, де компактно проживали українці, відкривались українські школи, видавались українські газети, працювало українське радіомовлення.

«Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть,- писав С. Петлюра, спостерігаючи в еміграції за подіями в Україні.

Не менш наполегливо здійснювалась політика коренізаціі і в районах України, компактно населених національними меншинами.

У жовтні 1924 р. було утворено Молдавську автономну республіку. В результаті національно-територіального районування в республіці було виділено 13 національних районів, утворено 954 сільських та 100 містечкових рад національних меншостей, працювали сотні шкіл з німецькою (566), єврейською (342), татарською (31), болгарською, польською, та іншими мовами навчання. В 1938 р. в УСРР діяло 6 театрів єврейською мовою, по одному – молдавською, польською, німецькою, болгарською, грецькою мовами. Мовами національних меншин виходило 35 газет і журналів.

Хоча українізація мала офіційний характер, проходила вона досить суперечливо і не зовсім гладенько. Не приховували свого ворожого ставлення до політики українізації деякі вищі партійні керівники республіки, зокрема секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь заявляв: «Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, а отже, й робітничу клясу тепер буде для інтересів культурного поступу заходом реакційним…Запровадження української мови…за теперішнього співвідношення між містом і селом – це значить стати на погляд нижчої культури села, як рівняти з вищою культурою міста» (Майстренко І. «Історія Комуністичної партії України»).

Опір українізації чинили росіяни та російськомовні працівники партапарату, представники військової та технічної інтелігенції, священики Російської православної церкви. Показовим з цього приводу є заява російського письменника Олексія Толстого, який на засіданні Одеського інституту народного господарства назвав «українізацію порушенням громадянських прав», а своїх колег, які перейшли на українську мову викладання, - ренегатами.

Неодноразово і на різних всесоюзних форумах у Москві українські національні комуністи ставали об’єктами атак з боку російських більшовиків за їхню, нібито, насильницьку «українізацію пролетаріату в УСРР».

Політика українізації підривала рівновагу сил, що склалася на початку 1920–х рр. у республіці між комуністичним режимом і українським національним рухом.

Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УСРР. Після переможного завершення боротьби всередині керівництва ВКП(б) з 1929 р. поступово утверджувалась одноособова диктатура Й. Сталіна. На зміну добі творення прийшла доба жорстокого бюрократичного централізму, русифікації, масового терору, перший удар якого впав на національну еліту – українську інтелігенцію.

«Було б помилкою вважати «українізацію» результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном Української революції. З другого боку, бурхливий розвиток «українізації» уможливлювала та обставина, що московський центр після смерті Леніна був зайнятий внутрішньопартійною боротьбою і тому не міг ефективно втручатись в українські справи… Тим більше, що більшість партійного керівництва України між Сталіним і Троцьким виступала на боці першого…Жодна з республіканських версій «коренізації» в СРСР не зайшла так далеко, як українізація. За десять років (1923 -1933 рр.) українці перетворились на структурну повноцінну, з урбанізовану і сконсолідовану націю – набрали таких рис, яких їм бракувало під час революції 1917-1921 рр. Вони вступили у ХХ ст. як модерна нація». (Грицак Я. «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.»).

«Українізація… Цей «крутий злам» був воістину однією з найбільших історичних трагедій українського народу за всю його історію.., ця сталінська політика була спрямована на те, щоб вибити з українського народу всякі залишки національного почуття і національної свідомості…» (Дзюба І. «Інтернаціоналізм чи русифікація?»).

«Головна мета політики «українізації» - «вкорінення» більшовицької влади в український ґрунт, намагання зробити її «своєю» для пересічного українця, досягти такого становища, коли переважна частина українців не будуть вважати більшовицьку владу чужорідною чи окупантською силою…» (Єфименко Г. «Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932 -1938 рр.)»).

Освіта

Розгортаючи культурне будівництво в роки НЕПу, більшовицька влада зробила ліквідацію неписьменності (лікнеп) найважливішою державною справою.

«З метою надання усьому населенню можливості брати свідому участь у політичному житті країни Раднарком постановив: все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати та писати, зобов’язане вчитись грамоті українською,російською чи іншою мовою за вибором… Наркомпросу дозволяється залучати до навчання неписьменних у порядку трудової повинності все письменне населення країни з оплатою праці за нормами оплати для працівників освіти…Робітники звільняються на дві години раніше для занять у школах при збереженні оплати праці…Ті, хто буде перешкоджати неписьменному відвідувати школу, та ті, що будуть ухилятись від встановленої повинності, будуть притягатись до кримінальної відповідальності… З метою реалізації декрету створюється Всеукраїнська комісія по боротьбі з неписьменністю…» (З постанови РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю» від 21 травня 1921 р.).

Ліквідація неписьменності в Україні розпочалась дещо піні ще, ніж в РФРСР. Причиною цього були загальнополітичні обставини. Перший рік роботи мав невеликі успіхи. Ліквідація неписьменності (лікнеп) велась за рахунок державного бюджету… Неп відіграв негативну роль у лікнепі: лікнеп переводиться на місцевий бюджет…Після незначного розмаху робота починає скорочуватись і на кінець 1922 р. робота по ліквідації неписьменності проводиться тільки в містах, особливо успішно у лавах Червоної армії… Протягом 1921-1923 рр. кількість тих, хто навчається грамоті, нараховується до одного мільйона чоловік. Значно покращується робота, коли В. Леніним було проголошено завдання: до 10-ї річниці Жовтневої революції – жодного неписьменного… Кампанія, яка розпочалася у 1923 році, значну увагу зосереджує на роботі на селі… Лікнеп ведеться переважно українською мовою… На 1-ше травня 1924 р. в Україні існувало до 8 тис. лікпуктів, в яких навчалось 295 тис. неписьменних…Кількість неписьменних з 48% у 1920 р. знизилась до 36% у 1926 р., у тому числі серед чоловіків – до 18%. Мережа закладів для малописьменних налічує 755 шкіл. Вдалося розгорнути широку видавничу діяльність. Протягом 1923-1924 рр. було видано 300 тис. навчальних посібників, які безкоштовно поширені серед населення України. Вдалося налагодити випуск газети “Геть неписьменність” та видавати “Бібліотеку для малописьменних”.

За п’ять років (на 1927 р.) зусиллями Всеукраїнської комісії у справах боротьби з неписьменністю, яку очолював Голова ВУЦВК Г. Петровський, було ліквідовано неписьменність у 2 млн. населення, у тому числі у 700 тис. жінок. Відсоток письменних у містах виріс удвоє, а на селі – більше ніж утричі. Але 5 млн. жінок залишаються ще неписьменними. Було відкрито 7 тис. вечірніх шкіл та гуртків. У них три-чотири рази на тиждень навчалося до 200 тис. чол.. Крім того, до 50 тис. чол.. було охоплено індивідуальним навчанням.

Вже на кінець 1920-х років 51,9% населення України вміли читати й писати. Утвердившись при владі, державна партія продовжила курс на створення відповідної політичному режиму системи освіти.

«Мета радянського виховання і освіти – розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективу, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом…Всі заходи по вихованню і освіті як дітей і юнацтва, так і дорослого населення, будучи строго погоджені з основними завданнями соціалістичної революції. Повинні виходити з життєвих умов та інтересів, трудящих, маючи тісний зв'язок з народним господарством і державним будівництвом Радянських Республік…» (З Кодексу законів про народну освіту УСРР від 22 листопада 1922 р.).

Незважаючи на господарські труднощі, протягом 1923-1925 рр. майже усемеро було збільшено асигнування на освіту.

У 1924 р. висунуто завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового навчання.

Для дітей-сиріт та безпритульних (їх налічувалось 1,5 млн. осіб) організували десятки виховних закладів. Одним з відомих теоретиків цієї роботи був видатний радянський педагог Антон Макаренко (1888-1939 рр.).

Однак у роки НЕПу так і не вдалося залучити до навчання всіх дітей. Наприкінці 1927 р. поза школою залишилося понад 35% дітей.

Водночас велась активна та цілеспрямована робота щодо «пролетаризації» студентства. Дітям священнослужителів, землевласників, підприємців, інших «ворожих радянській владі» осіб вступ до вищих навчальних закладів був закритим: до них набирали виключно за рекомендацією партійних, радянських та профспілкових організацій, військових частин.

Наприкінці 1921 р. у вищих навчальних закладах республіки налічувалось 12 робітничих факультетів. Перші робітфаки відкрились при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах у 19221.р. Перше відрядження робітничої та селянської молоді на робітфаки відбулось у 1923 р. – понад 4 тис. осіб, у 1925 р. на 30 робітфаках, які діяли на той час в Україні, вже навчалось 7,5 тис. студентів.

В результаті зростання мережі вищих навчальних закладів українців серед студентів у республіці наприкінці 1920-х було трохи більше половини, росіян – 20%, євреїв – 22%.

В УСРР створювалась система навчальних закладів, покликаних забезпечити партійно-державний апарат кадрами кваліфікованих працівників,- комвузи, радпартшколи.

У 1921 р. в Харкові почала працювати вища партійна школа, яку у 1922 р. було перетворено в Комуністичний університет ім. Артема.

Отже, в 20-ті рр., продовжувався процес формування єдиної системи освіти, яка б забезпечувала виконання завдань з утвердження пролетарської диктатури.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередились в установах Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Відносини з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені-академіки не бажали коритися диктату. Серед осередків, які партійна влада виділяла як осередки національного опору була й Українська Академія наук. УАН вважалася політичним центром ліберально-демократичної опозиції (на жаргоні чекістів вона визначалась як “кадетська”, “гетьманська”). Тому, коли академіки, не узгодивши свої дії, обрали у квітні 1922 р. президентом УАН колишнього міністра науки і культури при гетьманові Скоропадському М. Василенка – РНК УСРР не затвердили його на цю посаду.

У листопаді 1923 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення «не заперечувати проти в’їзду М. Грушевського» і доручило вести цю справу В. Затонському, який досить виразно пообіцяв М. Грушевському посаду президента ВУАН, але «з’ясувавши ясно і чітко лінію М. Грушевського», уряд так і не дав добро на його обрання президентом ВУАН.

З березня 1922 р. ВУАН очолював О. Левицький, а після його смерті, з травня 1922 р. - В. Липський, який на цій посаді залишався до 1928 р.

У 20-ті роки ХХ ст. у ВУАН існували три відділи - історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Роботою першого відділу в той період керували яскраві особистості вчені А. Кримський і С. Єфремов. У цьому відділі в той час працювала К. Антонович-Мельник, вдова В. Антоновича, яка завідувала бібліотекою ім. В. Антоновича. Вдова Б. Грінченка Марія Миколаївна була членом-редактором Комісії для складання словника живої української мови, нештатним співробітником відділу – донька М. Старицького, відома письменниця Л. Старицька-Черняхівська, в етнографічній комісії працювала мати Л. Українки та сестра М. Драгоманова, відома поетеса, член-кореспондент ВУАН О. Пчілка (Косач). Комісію музичної етнографії очолював чоловік Лесі Українки – К. Квітка, І. Житецький завідував відділом рукописів бібліотеки, фундаторами комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства були «неокласики» П. Пилипович та М. Зеров, організатором комісії для дослідів над громадськими течіями в Україні став націонал-демократичний діяч П. Стебницький. У системі першого відділу дуже плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. У 1921 р. було організовано Археологічний інститут.

Після приїзду в Україну в 1924 р. М. Грушевського істотно пожвавились дослідження з історії України. Спеціальні археографічні експедиції розшукували документи в архівах Москви, Львова, Кракова, Варшави. М. Грушевський організував роботу цілого ряду комісій: для дослідження історії Києва та Правобережжя, Лівобережної України, культурно-історичну, історичної писемності. Неоціненним особистим доробком вченого є завершення 4 та 5 томів «Історії української літератури» та видання «Історії України-Руси» до 9-го тому включно.

Впродовж 1926-29 рр. вийшло три томи Російсько-українського словника за редакцією С. Єфремова та А. Кримського, Історичний словник у трьох томах Є. Тимченка. Інститут української наукової мови видав 15 термінологічних словників із запланованих 34-х.

Величезна праця здійснювалась у традиційній галузі українознавства – етнографії та фольклористиці. Етнографічна комісія на чолі з фольклористом А. Лободою, ректором Київського інституту народної освіти (КІНО), спиралась на широку мережу кореспондентів.

Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК) врятовував і зберігав національні історичні цінності, консультував різні комісії з приводу вилучення музейних цінностей на потреби голодуючих, для вивозу з музеїв СРСР на продаж за кордон, займався захистом археологічних збірок Києва, охороною архітектурних пам’ятників Чернігова, організовував реставрацію дренажів Андріївської церкви у Києві, створив Лаврський музей культів та побуту, вів дослідження та організовував збереження храму св. Софії.

Під керівництво академіка С. Єфремова почалась робота з академічного видання класики української літератури. Встиг видати твори Т. Шевченка.

Незаперечна роль у дослідженнях староукраїнської культури та літератури належить академіку В. Перетцу.

У фізико-математичному відділі ВУАН працювало 30 кафедр. На світовому рівні проводились дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен). Фундамент нелінійної механіки заклали праці з проблеми втоми заліза в старих залізничних мостах вчених Інституту технічної механіки.

Особливо плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут соціально-економічного відділу ВУАН.

Наприкінці 1920-х рр. у науково-дослідних установах працювало близько чотирьох тисяч учених.

Прагнучи поставити під свій контроль ВУАН, державна партія спробувала розчинити склад непокірних академіків вірними вченими-партійцями.

З переїздом М. Грушевського до Києва та початком його діяльності в УАН розгорівся запеклий конфлікт між ним та С. Єфремовим і А. Кримським. Боротьба між цими групами була використана радянськими партійно-державним керівництвом для посилення контролю над ВУАН.

З прикрістю відзначаючи наявність гострого конфлікту між двома угрупованнями, слід зауважити, що цей конфлікт був не тільки особистим, а й ідейним. Націонал-демократично налаштовані академіки не могли пробачити М. Грушевському його компромісів зі владою.

У 1928 р. мали відбутися вибори академічного керівництва. Партійне керівництво, прагнучи забезпечити свій вплив на ВУАН, планувало обрати до складу академіків відданих вчених-партійців та ввести їх до Президії ВУАН.

Збори відбулися 3 травня 1928 р. На засідання прибув з Праги академік В. Вернадський. Несподівано академік Тутковський висуну на голову зборів М. Скрипника. Відбулось голосування. Головою обрали В. Вернадського, він сів за стіл президії під оплески залу. М. Скрипник ледве стримувався, радився з партійцями. І коли президентом ВУАН обрали епідеміолога, учня І. Мечникова – Д. Заболотного, а неодмінним секретарем – А. Кримського, М. Скрипник скипів та вигукнув: «Ну, досить!», закрив збори, не маючи на це права, і вискочив із залу; за ним вийшли партійці. Так Академія забалотувала партійних висуванців. Але вже наступного 1929 р. ВУАН без опору обрала академіками М. Скрипника, С. Семковського. Так було «поправлено» Академію владою.

«Без урахування доробку української науки, в тому числі гуманітарної, не можна говорити про національне культурне піднесення в 20-х роках. Сам процес українського ренесансу мав багато складових. Взаємовідношення цих різноманітних складових було гострим, іноді антагоністичним – через властивий епосі дух нетерпимості і вплив адміністративного тиску. У 20-ті роки тільки почали розкриватись різноманітні можливості української культури, що їм розквітнути найближчу епоху не вдалося» (Попович М. «Нарис історії культури України»).

Хоча відносини ВУАН з керівництвом радянської України були протягом 20-х рр. напруженими, уряд УСРР визнав Академію наук України найвищою науковою державною установою республіки і забезпечував її фінансування.