Національно-державне відродження українського народу. Розбудова Української держави. План

1. Спроба державного перевороту в СРСР і проголошення незалежної України. Розпад СРСР.

2. Україна в 1991 – 2000 рр. Економічне становище.

3. Виборчі процеси 1998 – 2004 рр.

4. Зовнішня політика.

1. Спроба державного перевороту в срср і проголошенню незалежної України. Розпад срср.

Проте імперська бюрократія, консервативні сили з числа прихильників існування централізованого СРСР не збиралися здавати своїх позицій, перейшовши у наступ проти республік, які прагнули добитися реального суверенітету. Свідченням цього стали події 13 – 20 січня 1991 р..коли московська влада вдалася до застосування військової сили у Вільнюсі і Ризі, щоб придушити незалежницькі настрої у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради України у такій ситуації здійснила безпрецедентний крок — ухвалила заяву, де засуджувала дії центру як порушення державного суверенітету прибалтійських республік.

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті "єдиного І неподільного Союзу" проімперські сили вдалися до інспірування сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України "незалежної Республіки Новоросії". У Донбасі поширювалися чутки про відновлення Донецько- криворізької республіки, яка існувала на початку 1918 р. Закарпаття стало ареною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було проголошено автономію. Об'єктом провокацій стало релігійне життя, коли відверті українофоби штучно роздували протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям визвольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали в Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії "Галичина" та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бандері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалювали могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса. Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день. у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася про вокативна дезінформація про керівників національно-демократичного табору, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радянської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене питання з лукавим формулюванням: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?" Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України завдяки співпраці Народної ради та "націонал-комуністів" на чолі з Л.Кравчуком включила на референдум додаткове республіканське питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" У Галичині додалося ще й трете питання: "Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?" Під час референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р., на питання союзного бюлетня ствердно відповіли 70,2%, республіканського – 80,2%, а в Галичині 88% українців проголосували проти Союзу

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла поставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва. Вірменія, Грузія і Молдова взагалі відмовилися від його проведення. Тому після референдуму М.Горбачов розпочав так званий новоогарьовський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою з керівниками 9 республік, в тому числі й України, про зміст нового союзного договору. Його попереднє підписання, незважаючи на Існування у ньому багатьох невирішених питань, планувалося на 20 серпня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з'ясувати, чи його умови не суперечать Декларації про суверенітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огляду на н тисячолітню історію державотворення га постійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язовим та міністром внутрішніх справ Б.Пуго була здійснена спроба державного перевороту.

Створивши так званий ГКЧП (українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану), путчисти прагнули не допустити підписання нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Єльцин (М.Горбачов у той час був інтернований в Криму.). На відміну від нього, голова українського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуністичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад семидесятирічне існування страхітливої імперії пій назвою СРСР.

24 серпня відкрилась позачергова сесія Верховної Ради України. В

умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. В наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови "Про департизацію державних органів, установ та організацій", "Про тимчасове припинення діяльності компартії України", про передачу майна КЛУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих Рад. ЗО серпня 1991р. коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні путчу , Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради " Про заборону діяльності компартії України".

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2% виборців, з яких 90,32% проголосували за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Президенти України. До виборчого бюлетня було включено 6 кандидатів — В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук'яненко, Л.Табурянський, В.Чорновіл та І.Юхновський. Більшість виборців —61,6% — підтримала Леоніда Кравчука, який став Президентом України.

Наслідки всенародного референдуму в Україні корінним чином вплинули на становище агонізуючого Радянського Союзу. Вони, по суті, стали останнім цвяхом, забитим у його домовину. Американський часопис "Таймс" з цього приводу зазначав: "Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився". Разом з тим українське керівництво на чолі з новообраним Президентом Леонідом Кравчуком не могло не зважати, що на той час все ще існували загальносоюзні структури влади, а Президент Горбачов не полишав надій якимось чином втримати Укра­їну в орбіті імперського центру. Зокрема, не виключалася можливість різноманітних провокацій чи навіть застосування військової сили, щоб уберегти імперію від розпаду. Тим більше, що на українській території перебувала значна частина Радянської армії, яка підпорядковувалася Москві й у своїй основі особливою лояльністю до державотворчих про­цесів в Україні не вирізнялась. Існувала також небезпека некерованої дезінтеграції СРСР, що в умовах великої кількості зброї, передусім ядерної, на його території загрожувало непередбачуваними наслідками, в тому числі й для України.

Чи не єдиною розумною альтернативою такому розвитку подій могли стати багатосторонні переговори між керівниками республік, які поки що входили до складу Радянського Союзу, та України про швидкий, але в той же час керований демонтаж владних і силових імперських структур. Тому 7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом відбулася зустріч лідерів білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), тобто республік, які у 1922 р. були серед співзасновників СРСР четвертий суб'єкт — Закавказька федерація — давно припинив своє існування). Виходячи з того, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного падіння життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами га до соціальної напруженості в багатьох регіонах Радянського Союзу, а також констатуючи, що об'єктивний процес виходу республік з його складу і утворення незалежних держав став реальним фактом, вони заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Правовою підставою для заяви про остаточний демонтаж СРСР були декларації про державний суверенітет Білорусі, Росії та України, схвалені їх вищими законодавчими органами, а що стосується останньої — ще й результати Всеукраїнського референдуму.

8 грудня 1991 р. Б.Сльцин, Л.Кравчук та С.Шушкевич від імені своїх держав підписали Угоду про створення співдружності Незалежних Держав (СНД), відкриту як для всіх суб'єктів колишнього СРСР, так і інших країн. 21 грудня до Угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, а в 1993 р. і Грузія. 25 грудня 1991 р. М.Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. Нові незалежні держави стали на шлях самостійного розвитку.