4. Економічні труднощі

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової про­дукції. Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4 %, а в 1991-му — ще на 13 %! Дефіцитом окрім про­мислових товарів стали м'ясо, молочні продукти, верш­кове масло. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі (у січні 1992 р. вони вже перевищували рівень грудня 1990 р. у 8 разів, їх зростання щонайменше в 1,5 раза перевищувало зростання доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було прове­дено належної індексації вкладів, це підвищення фак­тично знецінило всі нагромадження й залишило пере­важну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень, зароблених роками важкої праці. Зни­жувалися якість і тривалість життя. Україна ще на прикін. 1980-х років стала єдиною республікою в СРСР, де смертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запро­ваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над еко­номікою України з боку центральних відомств. Загаль­носоюзна власність на території України була перетво­рена у республіканську. Створювалися власна грошо­во-фінансова система, податкова і митна служби. Од­нак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багатоти­сячні шахтарські страйки. Поряд з економічними ви­могами висувалися й політичні: надання Декларації про державний суверенітет України статусу конституцій­ного закону, забезпечення реальної незалежності усіх республік СРСР, відставка союзного та республікан­ського урядів. А вже у червні на всеукраїнському з'їзді страйкових комітетів було висунуто вимогу про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибо­ри Верховної Ради України тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилюва­ли соціальну напругу в суспільстві.

Останні потуги імперії

Проте імперська бюрократія, консервативні сили з числа прихильників існування централізованого СРСР не збиралися здавати своїх позицій, перейшовши у на­ступ проти республік, які прагнули добитися реального суверенітету. Свідченням цього стали події 13 — 20 січня 1991 р., коли московська влада вдалася до застосування військової сили у Вільнюсі й Ризі, щоб придушити незалежницькі настрої у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради України у такій ситуації здійснила безпрецедентний крок — ухвалила заяву, де засуджувала дії центру як порушення державного су­веренітету прибалтійських республік.

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті «єдиного і непо­дільного Союзу», проімперські сили вдалися до інспіру­вання сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України «незалежної Республіки Новоросії». У Донбасі поширювалися чут­ки про відновлення Донецько-Криворізької республі­ки, яка існувала на поч. 1918 р. Закарпаття стало аре­ною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було проголошено автономію. Об'єктом провокацій стало релігійне життя, коли відверті українофоби штучно роз­дували протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям виз­вольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали В Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії «Галичи­на» та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бандері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалюва­ли могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провокативна дезінформа­ція про керівників національно-демократичного табо­ру, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радян­ської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запитання з лукавим форму­люванням: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверен­них республік, в якій повною мірою гарантуватимуть­ся права і свободи людини будь-якої національності?» Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України, завдяки співпраці Народної ради та «націонал-комуністів» на чолі з Л.Кравчуком, включила на референдум додаткове рес­публіканське запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Укра­їна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний сувере­нітет України?» У Галичині додалося ще й третє за­питання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала само­стійною державою?» Під час референдуму, який відбув­ся 17 березня 1991 р., на запитання союзного бюлетня ствердно відповіли 70,2 %, республіканського — 80,2 %, а в Галичині 88 % українців проголосували проти Союзу.

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла по­ставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія і Молдова вза­галі відмовилися від його проведення. Тому після ре­ферендуму М.Горбачов розпочав т. зв. новоогарьовський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою з керівниками 9 республік,, в т. ч. й Украї­ни, про зміст нового союзного договору. Його попе­реднє підписання, незважаючи на існування у ньому багатьох невирішених питань, планувалося на 20 серп­ня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відкла­ла обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з'ясу­вати, чи його умови не суперечать Декларації про суве­ренітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огля­ду на її тисячолітню історію державотворення та по­стійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язо-им та міністром внутрішніх справ Б. Пуго була здійсне­на спроба державного перевороту. Створивши т. зв. ГКЧП (українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану), путчисти прагнули не допусти­ти підписання нового союзного договору та намагали­ся повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Єльцин (М.Горбачов у той час був інтер­нований у Криму). На відміну від нього, голова україн­ського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуиістичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесен­ня та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі і грудня 1991 р. В на­ступні дні Президія Верховної Ради прийняла поста­нови «Про департизацію державних органів, установ та організацій», «Про тимчасове припинення діяльності компартії України», про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місце­вих Рад. 30 серпня 1991 р., коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні путчу, Л.Крав­чук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про за­борону діяльності компартії України».

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський рефе­рендум на підтвердження Акта проголошення не­залежності України. В ньому взяли участь 84,2 % ви­борців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Прези­дента України. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л.Кравчука, Л.Лук'яненка, Л.Табурянського, В.Чорновола та І.Юхновського. Більшість виборців — 61,6 % — підтримала Леоніда Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності україн­ський народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжна­родної спільноти.

Лекція 18