3. Україна і референдум

Виборчі кампанії

Значний вплив на розгортання демократичних про­цесів в Україні, зростання національної свідомості мали вибори до союзної, республіканської та місцевих Рад, які відбувалися у 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні —травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження {тре­тина депутатів, по суті, призначалася компартією та залежними від неї громадськими організаціями), стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійний апа­рат та чиновники на місцях розгорнули несамовиту кампанію проти демократичних кандидатів, всіляко об­ливали їх брудом, відмовляли у реєстрації тощо, народ­ними депутатами все ж було обрано багатьох прихиль­ників рішучих змін, серед них письменників Р.Братуня, Д.Павличка, Ю.Щербака, В.Яворівського, професора Р.Гром'яка, журналістку А.Ярошинську та ін. За пря­мою трансляцією з Москви першого З'їзду народних депутатів СРСР із затамуванням подиху спостерігала вся країна. Інколи до мікрофону вдавалося пробитися українським депутатам з демократичного табору. їхні виступи, як і виступи депутатів-реформаторів з інших республік, були нещадним звинуваченням комуністич­ного режиму, який понад 70 років проводив злочинну політику щодо своїх громадян. Все це не могло не впли­нути на світогляд навіть найлояльніших до тодішньої влади громадян.

Наступного року (березень 1990-го) відбулися ви­бори до Верховної Ради УРСР. Український вибор­чий закон був значно демократичнішим за союзний і передбачав обрання депутатів прямим, таємним голосу­ванням з альтернативних кандидатур. У ході передви­борної кампанії демократичні сили республіки — бл. 40 неформальних організацій — згуртувалися в Демо­кратичний блок. Він виступав за реальний су­веренітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського на­роду, за необхідність прийняття нової Конституції. У цілому по Україні Демблок, в якому найпотужнішим був Рух, добився непоганих результатів, завоювавши 1/4 мандатів. Однак вибори показали, що позиції де­мократичних сил на півдні і сході республіки ще до­волі слабкі. Значну роль у перемозі консерваторів відіграли виборчі зловживання влади та її монополь­ний контроль над державними засобами масової інфор­мації. Та, незважаючи на ці порушення, Україна все ж отримала перший у своїй історії відносно демократич­но обраний парламент. Його головним завданням мало стати перебрання на себе всієї політичної влади, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР від­булися вибори до місцевих Рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. Зате в трьох галицьких областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і впер­ше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичи­ні над приміщеннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також у ряді східноукраїнських міст, зокрема в Києві, де 24 липня 1990 р. над будинком Київської міської ради було піднято національний стяг.

Отже, в історії України розпочався заключний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність

Починаючи з 15 травня 1990 р., вперше в історії України Верховна Рада республіки стала працювати у парламентському режимі. Часи, коли депутати з'їжджалися на 1 —2 дні, лише щоб одностайно прого­лосувати за законопроекти, підготовлені апаратом, ка­нули у вічність. Перша сесія новообраного україн­ського парламенту тривала 60 робочих днів. У резуль­таті саме Верховна Рада, а не кремлівські кабінети чи закапелки ЦК КПУ, стала тим місцем, де вирішувалася доля України.

Перші кроки суверенізації

Вже з перших днів роботи українського парламенту у ньому розпочалося протистояння між прокомуністич­ною більшістю — т. зв. групою 239 на чолі з О.Мо­розом та демократичною меншістю — Народною ра­дою, лідером якої став академік І.Юхновський (при­близне співвідношення сил між ними було як 239 до 115—133 осіб). Особливо воно загострилося під час виборів голови Верховної Ради. Усвідомлюючи від­сутність будь-яких шансів на перемогу, демократичні сили запропонували 6л. десятка своїх претендентів на цю посаду (М.Горинь, І.Драч, Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, І.Юхновський та ін.). Таким чином, вони використали парламентську трибуну для пропаганди національно-демократичних ідей, оскільки сесію парламенту в прямій трансляції і в запису в ті часи дивилася і слухала вся Україна. Забезпечивши обрання головою Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23 парламентських комісій 7 далеко не другорядних (зовнішніх справ, економічної реформи, прав людини, культури і духовного відродження та ін.) очолили пред­ставники опозиції.

Основним здобутком першої сесії українського пар­ламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. За неї проголо­сувала не тільки Народна рада, а й представники про­комуністичної «групи 239». Такий перебіг подій був зумовлений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній раді додаткові аргументи у суперечці з «групою 239». По-друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відставкою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кілько­ма десятками своїх соратників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступника генерального секретаря ЦК КПРС. По-третє, роботу Верховної Ради супро­воджували постійні багатотисячні мітинги та шахтар­ський страйк, під час якого шахтарі домагалися департизації підприємств, націоналізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М.Рижковим.

Декларація про державний суверенітет України ста­ла першим рішучим кроком на шляху до повної націо­нально-державної незалежності. У своїй преамбулі цей документ проголосив «верховенство, самостійність, по­вноту і неподільність влади Республіки в межах її те­риторії та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Верховна Рада збе­рігала за Україною право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Про­голошувався намір стати в майбутньому постійно ней­тральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Важливим було положення про україн­ське громадянство. По суті, Декларація створила ос­нову для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Наступним кроком Верховної Ради після прийняття Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української PCP», прийня­тий 2 серпня того ж року. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і націо­нальний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна госпо­дарська самостійність і свобода підприємництва; вве­дення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які прагнули надати відносинам Украї­ни з іншими республіками СРСР міждержавного ха­рактеру. 29 серпня 1990 р. вони спільно з російськими депутатами з блоку «Демократична Росія» підписали «Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний сувере­нітет». До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об'єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних заходів, спрямованих на дальшу демокра­тизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою ак­цією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верхов­ної Ради були: відмова від підписання нового союзно­го договору; відставка уряду, оголошення нових парла­ментських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парла­мент піти на поступки і прийняти компромісне рішен­ня:

1) провести на поч. 1991 р. референдум про дові­ру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недо­віри — організувати до кінця року нові вибори на ба­гатопартійній основі;

2) забезпечити проходження стро­кової служби громадян України в межах республіки;

3. створити парламентську комісію для розгляду пи­тання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ;

4. до прийняття нової Конституції України «укладан­ня союзного договору вважати передчасним»;

5. відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола;

6. до 30 листопада 1990 р. привести діючу Консти­туцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізо­ване лише одне — відставка голови Ради міністрів: замість В.Масола було обрано В.Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною ра­дою і прокомуністичною більшістю. Одним із його наслідків стало позбавлення депутатської недоторкан­ності й арешт радикально налаштованого депутата С.Хмари. Водночас зростали розходження в «групі 239», передусім між новообраними першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком та головою Верховної Ради Л.Кравчуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декла­рації про державний суверенітет. До підтримки остан­нього схилялася група партійної еліти з числа дирек­торів великих підприємств та апарату Верховної Ради. Фактично вперше за останніх 60 років в Україні відбу­валося становлення групи «націонал-комуністів».