2. Зростання національної свідомості. Багатопартійність в Україні.

«Перебудова», як і кожна «революція згори», була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її зна­чення полягало у тому, що вона спричинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Завдяки горбачовській «гласності» люди дола­ли стереотипи й догми, які формувалися десятиліттями, отримали право на об'єктивну інформацію, могли вільно висловлювати власну думку. Цей процес, звичайно, проходив в Україні повільно і болісно, зустрічав запек­лий опір з боку консервативних сил, передусім пар­тійної верхівки на чолі зі Щербицьким, але був незво-ротним. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до націо­нальних глибин: історії, культури, мови.

Початки національного відродження

Провісником українського національного відроджен­ня стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проб­леми захисту української культури, навколишнього се­редовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого жит­тя йде рідна мова, дійшов висновку про" доцільність її конституційного_захисту та відправив до Президії Вер­ховної Ради УРСР відповідного листа. Значною була заслуга письменників у справі повернення в україн­ську літературу раніше заборонених чи «небажаних» 598 творів, зокрема В.Винниченка, Г.Косинки, представників «розстріляного відродження: М.Зерова, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Хвильового; з'явилися історичні праці М.Грушевського, Д.Яворницького тощо.

Стрімка політизація суспільства яскраво проявила­ся у створенні та діяльності різноманітних «неформаль­них» груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С.Набока, Л.Мілявський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його за­сіданнях відкрито обговорювалися питання про голо­домор 1932^- 1933 рр., визвольні змагання 1917 — 1921 рр. та ін. Тоді ж у Львові з'явилося культуроло­гічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Починаючи з 1987 р. в Україну з ув'язнення повертається цілий ряд таких відомих пред­ставників дисидентського руху, як В.Чорновіл, М.Го­ринь, М.Горбаль та ін. Влітку 1988 р. вони на базі Української гельсінкської групи створили політичну організацію республіканського масштабу, яка отрима­ла назву Українська гельсінкська спілка (УГС) і виступала за самостійність України. її лідером став політв'язень з 26-річним «стажем» Левко Лук'яненко, звільнений нагірикін. того ж року. На поч. 1989 р. виникло Товариство української мови ім. Т.Шев­ченка — перша масова українська організація, що пе­ребувала поза партійним контролем. Того ж року відбу­лася установча конференція історико-просвітницького товариства *Меморіал*, яке виступало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій. Наприкін. жов­тня 1989 р. була створена Асоціація «Зелений світ» на чолі з письменником Ю.Щербаком, що, на відміну від заформалізованого Українського держав­ного комітету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в республіці.

Творення неформальних організацій не обмежувалося лише Києвом та Львовом, а поширювалося й на інші регіони України. Зокрема активну діяльність у 1987 — 1989 рр. розгорнув політклуб «Планета», створений студентами історичного факультету Кам'янець-Подільського педінституту. Його члени (С.Бабій, Ю.Байдюк, М.Лазарович, В.Нестеренко, К.Тимчук), виступаючи в багатьох колективах міста та області, го­стро критикували партійно-державне керівництво рес­публіки, передусім першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, яке не лише пленталося у хвості де­мократичних змін, але й чинило їм усілякі перепони, ознайомлювали з -«білими плямами» української історії, засуджували дискримінаційну політику щодо україн­ської мови. У 1988 р. окремі з них організували у Кам'янці-Подільському акцію збору підписів за надання українській мові державного статусу, за що під тиском місцевого управління КДБ та міськкому КПУ ледь не були виключені з інституту. Врятували лише активна підтримка більшої частини викладацького колективу історичного факультету, студентів та статус депутата міської ради одного з організаторів акції. Ця загалом пересічна подія яскраво засвідчила суперечливість перебудовних процесів у республіці. Якщо в Москві жур­нал «Огонек», редагований українцем В.Коротичем, вже публікував відверто антирадянських авторів, то в Украї­ні навіть захист української мови міг послужити при­водом для переслідування. А в Києві за спробу прове­сти демонстрацію до другої річниці Чорнобильської тра­гедії кількох лідерів Українського культурологічного клубу було заарештовано.

Проте переслідуваннями, арештами, каральними акці­ями загонів міліції особливого призначення (ОМОН) чи навіть цькуваннями собаками годі вже було спини­ти хвилю зростаючого людського невдоволення політи­кою тодішніх республіканських властей. Так, у червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціо­новані мітинги у Львові, у яких активну участь брали такі відомі представники дисидентського руху, як В.Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітингу­ючі дискутували щодо розв'язання нагальних націо­нальних проблем, вимагали спорудження у Львові па­м'ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного те­рору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листопада 1988 р. 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром 600 мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка (вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові поширилися по всій Україні. Вагомим чинником зміцнення українського демокра­тичного руху були незалежні українські видання: дру­ковані органи УГС — газета «Голос відродження» та відновлений «Український вісник», а також журнали «Євшан-зілля», «Кафедра», молодіжні часописи «Дзвін», «Молода Україна», «Поступ» та ін. У 1989 р. нара­ховувалося понад 50 таких видань, а до сер. 1990 р. їх кількість зросла до півтори сотні (як правило, вони готувалися в Україні, а видавалися у Прибалтиці). Під їхнім впливом змінювалися у кращий бік офіційні видання: газети «Літературна Україна», «Молодь України», журнали «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор» (останні два змінили свої назви на «Дзвін» та «Березіль») тощо. Саме на сторінках згаданих ви­дань вперше з'явилися матеріали про криваві злочини комуністичного режиму в Україні, висвітлювалися ос­новні віхи українських визвольних змагань, друкува­лися твори раніше заборонених авторів.

Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні Д989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим сек­ретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до де­якого прискорення демократичних процесів в Украї­ні. Зокрема, важливою віхою у національному відро­дженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській PCP», згідно з яким проголошу­вався державний статус української мови. У

1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного Руху України (НРУ або Рух). Перший — це «живий ланцюг*, присвячений Акту злуки У HP і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до 3 млн осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухівською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. У значній мірі завдяки Рухові у ряді західноукраїнських міст відбув­ся демонтаж пам'ятників Леніну, як символів то­талітарної доби. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуністичного ідола першим позбувся Тернопіль — -8 серпня 1990 р.

Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських цер­ков — греко-католицької (УГКЦ) та автокефальної пра­вославної (УАПЦ). Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 р., під час візиту М.Горбачова до Ватикану, було домовлено • про її легалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив легалізацію УГКЦ. А 5 — 6 чер­вня 1990 р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який фор­мально затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив історичне рішення про створення її патріархату.

Становлення багатопартійності

Новий етап розвитку демократичних процесів в Украї­ні був пов'язаний з початком формування багатопар­тійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову (згодом словосполучення «за перебудо­ву* було вилучено з назви організації). Його поява відображала об'єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільства, національного відродження України. У лютому 1989 р. г. «Літе­ратурна Україна» опублікувала проект програми НРУ, розроблений ініціативною групою, до якої увійшли пред­ставники Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вересні того ж року, незважаючи на шалений опір властей та цькування ними ініціаторів, відбувся Установчий з'їзд Народного руху (його чисельність у той час станови­ла 280 тис. чол., а через рік — 633 тис), головою якого було обрано поета І. Драча, а головою Секретарі­ату — одного із лідерів УГС М.Гориня. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. То був час консолідації суспільно-політичних органі­зацій, груп і окремих громадян на грунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відроджен­ня України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу» роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української-гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета-діяльності якої — Українська незалежна соборна держава. Очолив УРП відомий правозахис­ник Л.Лук'яненко. У наступні місяці відбулися установчі з'їзди Української християнсько-демократич­ної партії (лідер — В.Січко), Соціал-демократичної партії України (А.Павлишин, А.Носенко), Української селянсько-демократичної партії (С.Плачинда, В.Щер­бина) та ін. У вересні 1990 р. створено Партію зеле­них України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та історичної спадщи­ни українського народу. Наприкінці того ж року офор­милися Демократична партія України (Ю.Бадзьо) та Партія демократичного відродження України (В.Гриньов, О.Ємець, В.Філенко). Всього до 1991 р. утвори­лося понад 20 політичних партій та об'єднань, пере­важна більшість яких або стояли на державницьких позиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріаль­но і не могли реально конкурувати з КПРС: якщо за­гальна кількість членів усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила 35 — 40 тис. чол. (Рух не був полі­тичною партією), то КПУ — 2,9 млн осіб (щоправ­да, значна частина з них лише формально числилась у партії, оскільки не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій). Значно послаблювала демократичні партії боротьба за лідер­ство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.