Київська русь, її суспільно- політичний розвиток План

1.Теорія походження Русі. Норманська теорія. Руська земля за Діра і Аскольда.

2.Формування Київської Русі. Перші київські князі ( Олег. Ігор. Ольга. Святослав).

3.Київська Русь в період Найбільшого піднесення. Правління В.Великого та Я.Мудрого.

4.Причини і етапи феодальної роздробленості. Занепад Києва.

1. Теорія походження Русі

1. «Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є словянського походження і жодним чином не стосується варягів.

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байер, Г. Міллер, та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення « Повісті времених літ », де йшлося про закликання словянами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та інші.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль словян у створенні Киевської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема, М. Костомаров, В Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відіграли на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію ( за іншою версією, це були не нормани, а представники словянських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного словянства. Цей процес був складним та тривилим, І йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II-VII)

Так само хибною,на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна « Русь ». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов’язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні ( окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в IVct. прийшло на землі полян).3 VII ст. він перейшов на групу східнословянських племен Середнього Подніпровя і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII-IXct.

Поняття « Русь » та « Руська земля » вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін « Руська земля » поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

Занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальське, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю. Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340-1353) наважився титулувати себе « великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави, її на противагу до останньої, що вперто іменувала себе « Великоросією» або «Великою Росією», в офіційному діловодстві стали називати « Малою Руссю » або « Малоросією ».Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII- поч. XVIII ст. вживалися переважно назви « Москва », « Московія »( а до її населення - «московита») і лише пізніше - «Росія» (від грецької вимови терміну « Русь »). У той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».

Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу « єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна ( не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування.

Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов'язувалася безперешкодно пропустити русичів з Балкан, забезпечивши їх при цьому харчами.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шукаючи, своє, згубиш». В історії України цей князь займає почесне місце під іменем Святослава Завойовника. Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.