4. Примусове виселення українців. Ідеологічний наступ Сталінського режиму.

Трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі—Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають бути включені до складу республіки. Але по-іншому розпорядився Й.Сталін. Нав'язавши польському народові прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося примусове переселення українців звідти на схід. У 1945- 1946 рр. мало не півмільйона людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час знищили понад 10 тис. українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух провалилися. Його цілковито підтримувало населення. Не допоміг польським жовнірам і генерал К.Свєрчевський. Українські партизани розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді три комуністичних режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН-УПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісну операцію "Віспа". Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно сполонізувати лемків, їх розміщали по дві—три сім'ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Незважаючи на перемогу над фашизмом, в СРСР нічого не змінилось у політичному і культурному житті. ЦК більшовицької партії на чолі зі Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічні впливи комуністичних ідейна десятки мільйонів людей, . які були під окупацією та за кордоном. На другий день після капітуляції Німеччини було видано наказ про створення концентраційних таборів (на 1 млн. чол.) для червоноармійців, які були у німецькому полоні. Ще раніше, у травні 1944 р., комуністичний режим вдався до масової депортації народів, які, нібито, виявляли "нелояльність" щодо радянської влади. У той час з Криму поголовно було виселено 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів (сього за час війни в СРСР було депортовано близько 3,4млн осіб, значна частина з яких загинула в дорозі, або в перші роки вислання). Подібні плани розроблялися й щодо українців, однак вони, за словами М.Хрущова, "уникли цієї долі тільки тому, що їх надто багато і нікуди було висилати".

Сталін і його оточення виробили план нещадної боротьби з інакомис­ленням, ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 р. очолив А.Жданов, накинувся на "гнилу" західну буржуазну культуру, що, як і капіталізм, є "умираюча, розтлінна, ворожа і шкідлива для радянських людей". Було піддано нищівній критиці

ленінградські журнали "Звезда" і "Ленинград". Постраждало багато талановитих письменників, зокрема М.Зощенко, А.Ахматова та ін. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій — закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Град ідеологічних обвинувачень з Москви посипався на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Продовжувались звинувачення у відродженні в Україні "буржуазного націоналізму". Неодноразово наголошувалось на необхідності викорінення "ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології", "націоналістичної концепції" в літературі та мистецтв:.

Перший секретар КП(б)У М.Хрущов та його поплічники з ідеології почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Лише протягом серпня-жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов: про "Історію української літератури", про журнал "Перець", про журнал "Вітчизна", дві постанови про репертуар театрів. Дісталося недавно звільненому з концтабору О.Вишні за спробу довести свою самобутність. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Довженко, В.Сосюра та ін. Авторів "Історії української літератури" звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу "прогресивних" і "реакційних" письменників, не показано "позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України", а нібито наявне схиляння перед Заходом.

Авторам "Історії України", виданої за редакцією М.Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі "буржуазно-націоналістичних концепцій", взятих з арсеналу М.Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу "Богдан Хмельницький" композитора К.Данькевича. Колективам усіх газет та журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати "комуністичне будівництво", а не зосере­джуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до "буржуазного націоналізму".

Москві цього було мало. ЦК ВКП(б) у 1947 р., відкликавши М.Хрущова, призначив першим секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановича, одного з конструкторів голодомору 1932 — 1933 рр., керівника масового знищення української інтелігенції в 30-х роках. Він паталогічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. Злива звинувачень впала на Володимира Сосюру за вірш "Любіть Україну". Партійні бонзи та колеги по перу примусили В.Сосюру публічно "каятись" у "націоналізмі" адже, за словами Л.Кагановича, під тим віршем міг підписатися сам С.Бандера. Поет змушений був написати інший вірш під назвою "Любіть Батьківщину", в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну.

Що ж стосується західноукраїнськоїінтеліґенції, то для неї не було пощади. Уціліли ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило, були закатовані, перебували в концтаборах або піддавалися адміністративним гонінням. Було влаштоване справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем Михайлом Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводили відкриті суди. В присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду.

Керівництво УРСР посилило масові репресії на західноукраїнських землях в 1949 р. після загибелі письменника-комуніста Я.Галана. У вузах арештовували і звільняли місцевих професорів та викладачів, масово виключали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.

Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стала боротьба проти низькопоклонства" перед Заходом, яка розгорнулася наприкінці 1948 р. Нехтуючи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, комуністичний режим засуджував все буржуазне, американське, західно­європейське, прирікаючи країну на хронічне відставання в розвитку науки і техніки. Так, у 1948 р. академік Т.Лисенко і його спільники, підтримані партійним керів­ництвом, почали безглузду боротьбу проти так званих вейсманістів-морганістів. Упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вони вважали лженаукою, сміхотворною, штучною видумкою "загниваючого капіталізму". Це призвело до того, що радянська наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузях знань: генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

Отже, незважаючи на значну роль України у Другій світовій війні, вона й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві на вільний самостійний розвиток. Чи не єдиними здобутками українців у цей час стали об'єднання переважної більшості українських земель у складі УРСР та входження її у 1945 р. до складу держав засновниць Організації Об'єднаних Націй. Членство в ООН хоча й було декларативним, та все ж нагадувало світові про існування окремого українського народу, що прагнув до волі.

Лекція №16