3. Визвольний рух в Західній Україні.

У Західній Україні новий прихід радянської влади зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч людей з болем і розпукою залишали рідний край і виїздили на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страждання українському народові, і справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили . розпочаті у 1939 — 1941 рр. "соціалістичні перетворення", розгорнувши своєрідну "радянизацію-2", яка також супро­воджувалася великомасштабним терором. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців зі східними, насамперед розтоптати високу національну свідомість галичан. Розпочалася форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю. Враховуючи, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5-10 років ці землі, згідно з партійними постановами, мали зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Станіславі (з 1962р. Івано-Франківськ), Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів та ін,). У 1950 р. промислове виробництво Західної України становило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 р.

Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності і наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і так званих країн народної демократії.

Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була в 6,8 раза більшою, ніжу 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, вузи, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди компартії. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад в економіці, науці, управлінському апараті, їх отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували "недобитків українських буржуазних націоналістів". Міста і села краю вкрила щільна агентурно-інформаційна мережа держбезпеки. У західних областях в 1944—1945 рр. діяло 359 резидентів, 1 473 агенти і 13 085 інформаторів. До того ж, в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, "розгромили" 379 формувань УПА з 5 831 учасником повстанської боротьби. Основну масу агентури використовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом створення спецбоівок НКВС-НКД5, які переодягалися у форму УПА й нападали на мирне населення. Згідно з директивою МБС У PCP від 15 липня 1946 p. s західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і командування УПА за допомогою так званих "агентів-бойовиків", створення "паралельної агентурної мережі" та переведення оперативників до категорії ^uнегласних працівників".

Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-католицькою церквою. Сталінського оточення розробили і реалізували сценарій незаконного так званого Львівського синоду 1946 р. До його початку був арештований і засланий у Сибір митрополит Йосиф Сліпий. Знешкоджені єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання брестської унії 1596 p., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і в Закарпатті, Тисячі священиків-українців, які відмовились стати підданими московського патріарха, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Віддана українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена — її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом з тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки І дівчата під девізом: "Здобути волю Україні, або загинути за неї!".

У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було відправлено на Волинь стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. чол. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис, Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Всього наприкінці 1944 р. до боротьби проти УПА було залучено близько 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин.

Сутички між повстанцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущання над місцевими жителями з боку партійних, радянських та каральних органів. У щоденнику О.Довженка записано його розмову зі слухачем Московських вищих партійних курсів, який хизувався своїми "подвигами" у Західній Україні: "Одного націоналіста я повісив униз головою й палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і вмер, вигукуючи "Слава Україні!" “От гадюкам,скільки я їх перемордував".

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися повстанці. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС та марність сподівань на війну західних країн із СРСР. керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас

Чупринка (Р.Шухевич), вдалися до зміни тактики, відмовившись від дій вели­кими з'єднаннями (куренями) та перейшовши до маневрування малими, рухливішими загонами — сотнями, а згодом відділами по 10—15 вояків. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті активізували щодо нього репресивні заходи. "Бандитськими" оголошувалися цілі села, як Антонівці на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї так званих "бандпособников". Усього в 1944—1953 pp. було депортовано 600— 800 тис. чол. Крім того, по селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, вузах під тиском властей запроваджувалася система "сексотства", коли людей змушували доносити на своїх знайомих, друзів і навіть рідних. Все це спряло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА. Після загибелі у 1950 р. генерал-хорунжого Тараса Чупринки організовані дії УПА фактично припинилися, хоч окремі загони боролися до середини 50-х років, зосередивши свої сили на пропа­гандистській роботі та саботажі.

Для того, щоб не дати можливості енкаведистам вистежити своє місце перебування, повстанці, за словами колишнього вояка УПА Михайла Зеленчука, як правило, наприкінці жовтня, під час першого снігопаду, змушені були заходити у власноруч зроблену криївку і залишатися "запечатаними" там до весни. День у криївці розпочинався о 6-й ранку І завершувався о 22-й. У суворо визначений час відбувалися заняття за програмою вишколу керівних кадрів. Відпочивати, слухати радіо, читати книжки дозволялося лише ввечері, у неділю та святкові дні. Щоправда, добу під землею "зміщували" для конспірації на 12 годин: коли надворі стояла ніч, вважався день, і навпаки.

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від 16 січня 1946 p., передані новопризначеному наркому внутрішніх справ У PCP Т.Строкачу про те, що з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 103 313 воїнів УПА, затримано 110 785 дизертирів, арештовано 8 370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти у боях з УПА: кулемети, міномети тощо.

Зі свого боку "оунівська служба безпеки", яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, здійснювала терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співпрацювати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1952 pp. українські повстанці знищили ЗО тис, чол.

З ослабленням партизанської боротьби ОУН-УПА комуністичному режимові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Очевидець тих подій Ірина Наконечна згадує, як в 1949 р. засновували колгосп у селі Урмань на Бережанщині: "Активісти райцентру разом з військовими і міліціянтами зігнали людей до читальні, де перший секретар райкому партії Бондаренко поставив присутніх перед вибором: "Або в селі колгосп, або все село буде вивезено в Сибір". На початку 1950-х років колективізація на західноукраїнських землях була в основному завершена.