4. Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпаття. Карпатська Україна.

Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпаття

Окрім Польщі, значну частину західноукраїнських земель після розвалу Австро-Угорщини захопили Румунія, яка зосередила у своїх руках Північну Буковину, і закарпатську Сигітщину та Бессарабію (Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський (зараз — Білгород-Дністровський район Одеської області) повіти), що до війни належала Російській імперії, — загалом там проживало бл. 1 млн. осіб та Чехо-Словаччина — Закарпаття і Прящівщину з населенням понад півмільйона чол. Різними були обставини входження цих земель до складу згаданих держав і не однаково склалися їхні долі лід чужою владою.

Румунський окупаційний режим

3 листопада 1918 р. велике народне віче в Чернівцях прийняло ухвалу про входження Буковини до складу, єдиної Української держави. На жаль, і недовго втішався волею Буковинський край. Скориставшись з того, що легіон Українських січових стрільців, який певний час перебував на Буковині, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще раніше було окуповано Бессарабію, а в 1919 р. — Сигітщину (південна частина Мармарощини).-У 1920 р. Рада послів Антанти, незважаючи на протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі опинилися у складі Румунії, яка, як і Польща, являла собою відсталу аграрну країну зі слаборозвинутою промисловістю. На становищі економічно відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія та Сигітщина.

Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919-1928 pp. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська адміністрація ліквідувала більшість українських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під і особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців «зукраїнізованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що забули рідну мову», окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізувати. Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині в 1918 p., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналогічною виявилася доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів-румунів тут на поч. 1920-х pp. не перевищувала 20%. На румун­івський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти.

Пануючу в Румунії церкву було перейменовано в «православно-румунську», а автономну буковинську й митрополію підпорядковано румунському патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії; чинилися всілякі перешкоди при вступі українців до семінарій. Будь-які протести українського населення проти за­гарбників нещадно каралися, зокрема Хотинське (1919р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання були потоплені в крові. На придушення останнього румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над вцілілими учасниками повстання окупант організували судилище, яке у кінцевому підсумку обернулося проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної громадської думки, зокрема таких всесвітньовідомих діячів науки й культури, як А.Ейнштейн, А.Барбюс, Р.Ролан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих.

У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму, який тривав до 1937 р. Це привело до деякого пожвавлення українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП) під керівництвом В.Залозецького, яка фактично так і залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею «органічної праці» і, йдучи на компроміс із владою, намагалася захищати права українського населення. Так, уклавши в 1930 р. виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, УНП отримала кілька місць у парламенті та певною мірою спричинилася до створення в уряді спеціального відомства в справах національних меншин. Офіційним партійним органом виступав тижневик «Рада», який редагував Ю.Сербинюк.

Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали студентські і товариства «Чорноморе», «Запороже», «Кобзар», а та­кож «Жіноча Громада», спортивне товариство «Довбуш»тощо. Почали відновлювати свою діяльність театральні групи, хори, інші організації культурно-мистецького спрямування. З'явилася українська преса, яку, крім згаданої «Ради», представляли тижневик «Рідний край» та єдина українська щоденна газета «Час».

Серед «нелегального сектору» виділялися комуністи й націоналісти. Зокрема, у 1930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що в-основному охоплював молодь, передусім студентську, та користувався підтримкою селянства, Націоналістичне підпілля, яке очолювали І.Григорович, О. Зибачинський, Д.Квітковський, видавало часописи «Самостійна думка» і «Самостійність», мало вагомий вплив на ряд товариств, наприклад спортивне — «Мазе­па» та студентське — «Залізняк». Як і польський, ру­мунський окупаційний режим всіляко переслідував укра­їнських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937 р. над представниками націоналістичного підпілля, яких звинувачували в антидержавній діяльності, власті по­чали переслідувати будь-які прояви українського полі­тичного життя.

З 1938 р. в Румунії знову розпочався період ре­акції. Всі партії та організації було розігнано. Серед них українські націоналісти виявилися чи не єдиними, кому завдяки конспіративній структурі вдалося не тільки зберегти, а й навіть розширити свої впливи.

Українські землі під владою Чехо-Словаччини

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття на місцевих з'їздах, зокрема в Любовні, Сваляві, Сигеті, а також на Соборі представників від усіх закар­патських земель у Хусті (21 січня 1919 p.).виявили прагнення приєднатися до УНР. Незламним було ба­жання: «Не треба нам нічого від мадярів, най живе Україна, до України, ідемо до України». Однак Закарпаття було окуповане кількома країнами, які зневажи­ли волю місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним містом Сигетом, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала Закарпаття від основної частини Укра­їни. В таких умовах утворена у травні 1919 р. пред­ставниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпат­ської еміграції в США проголосила об'єднання Закар­паття з Чехо-Словаччиною, яка зобов'язувалася нада­ти краєві широку автономію. Паризька мирна конфе­ренція затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехо-Словаччини, однієї з найдемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за словами О.Субтельного, до згаданих держав було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні. Ситуація ускладнювалася хронічним безробіттям, оскільки місцеві підприємства закривалися, не витримуючи конкуренції з високорозвинутою чеською промисловістю.

Вагомішими були результати українців Закарпаття в суспільно-політичній та культурно-освітній сферах. Празька влада, незважаючи на відкладення своєї обіцянки щодо впровадження краєвої автономії аж до 1938, p. визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах окремої адміністративної одиниці — Підкарпатської Русі, а з 1928 р. — Підкарпато-Руського краю (за її межами залишилися Пряшівщина, яка перебувала у словацькій частині федерації, та Сигітщина — у складі Румунії). Визнавався також «руський» (оскільки тутешні українці продовжували називати себе русинами) характер даної території, представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні посади. Значних успіхів було досягнуто в розбудові національної освіти. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу Чехо-Словаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то в 1930-х pp. їх число, згідно з даними Я.Грицака, доходило до 500. Чехо-Словаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком українським вузам — Українському вільному університету (1921 —1945), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова в Празі (1923-1933) та Українській і господарській академії в Подєбрадах (1922 — 1935). Щоправда, чеська влада рішуче відмовилася від пропозиції перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого зрос­тання там національної самосвідомості.

Істотною перешкодою на шляху остаточного націо­нального самовизначення «закарпатських русинів» було існування в їхньому середовищі трьох національних орієнтацій — москвофільської, русинофільської й українофільської, які перебували в постійному проти­борстві між собою, нерідко інспірованому владою. Се­ред прихильників москвофільської течії переважа­ли представники старшого покоління інтелігенції, перед­усім греко-католицького духовенства, які розглядали русинів як частину єдиного російського народу. Моск­вофіли, очолювані А.Гагатком, Г.Цуркановичем, А. Бес­кидом, утворили численні товариства та організації, ши­року мережу читалень «Общества Духновича» тощо. Однак, незважаючи на всі заходи та сприяння офіційної влади, вони протягом 1920—30-х років поступово втра­чали підтримку місцевого населення, оскільки надто вже незаперечним залишався факт існування значних мов­них і культурних розбіжностей між ними та росіянами.

Поборники русинофільської течії (І.Куртяк, А.Бродій та ін.), абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов'янське населення Закарпаття ста­новить окрему націю русинів-«карпаторосів» (за проугорську орієнтацію їх ще називали «мадяронами»). Хоч реального впливу на суспільно-політичне та куль­турне життя краю русинофіли не мали, їх послідовни­ки залишаються й досі.

Найдинамічнішою серед національних орієнтацій виявилася українофільська течія, яка була вираз­ницею ідеї єдності закарпатських українців з усім українським народом. її основу становило молодше по­коління інтелігенції на чолі зі священиком А.Волошиним та братами М. і Ю.Бращайками. Використовую­чи досвід Галичини, українофіли розгорнули активну культурно-освітню та господарську діяльність, засну­вали товариство «Просвіта» з мережею читалень по всьому краю, «Учительську громаду», Підкарпатський банк, кооперативи, театр, часописи, молодіжні організації тощо.

Карпатська Україна

У міру зростання національної свідомості серед населення Закарпаття українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов'язань, віддаючи перевагу централізованому управлінню. Ситуація змінилася після укладення 29 — 30 вересня 1938 р. Мюнхенської угоди, коли керівники Великобританії та Франції вирішили «умиротворити» фашистську Німеччину за рахунок західних територій Чехо-Словаччини. Зазнавши дошкульного удару, остання і змушена була піти на поступки в питанні словацької та української автономії і, відповідно, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію; Підкарпатської Русі. Перший уряд автономії очолив один із лідерів русинофілів А.Бродій. Однак невдовзі з'ясувалося, що він є агентом угорських спецслужб. 26 жовтня було призначено новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Августином Волошиным. Щоправда, початок його діяльності був затьмарений т. зв. Віденським арбітражем (2 листопада 1938 p.), згідно з рішенням якого фашистські лідери Німеччини й Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, де проживали більше 170 тис. осіб. За цих умов столицю Підкарпатської Русі було перенесено до Хусту.

Незважаючи на втрату значної частини території, укра­їнці із великим ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка ЗО грудня 1938 р. отримала назву Карпатська Україна. Уряд Волошина здійснив низку захо­дів, спрямованих на стабілізацію, діяльності економічних установ, комунікацій, українізацію освіти, видавничої справи, організував роздачу продовольства тощо. Для захисту кордонів і боротьби з угорськими та польськими диверсійними групами, було створено власні збройні сили — Карпатську Січ, яка нараховувала кілька, тисяч чоловік. На допомогу закарпатським українцям за Галичини масово прибували відповідні кадри ОУН, юнаки та дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити свій посильний внесок у становлення Карпатської Укра­їни. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до крайо­вого Сойму, у яких взяли участь 92,5 % населення. Переконливу підтримку — 92,4 % голосів виборців — отримало Українське національне об'єднання, очолюване А.Волошиним.

Тим часом фашистська Німеччина вирішила остаточно ліквідувати Чехо-Словацьку державу і, окупувавши Богемію і Моравію, дала згоду на окупацію Угорщи­ною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня розпочалася угорська агресія. Зважаючи на ситуацію, урядом А.Волошина, який, наївно сподівався на німець­ку підтримку, 14 березня була проголошена державна незалежність Карпатської України. Наступного дня Сойм на чолі з А.Штефаном затвердив проголошення державної незалежності та прийняв конституцію, яка (визначила назву держави (Карпатська Україна), дер­жавний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державними символами було ви­знано синьо-жовтий стяг, гімн «Ще не вмерла Україна» та герб — ведмідь на лівому червоному півполій чоти­ри сині та три жовті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом держави було обрано А.Волошина.

Та незалежність тривала недовго — вже 16 березня угорське військо захопило Хуст. Кількатисячна Кар­патська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протя­гом 5 днів чинила героїчний опір 40-тисячній регу­лярній армії. Січовики кидалися з гранатами під ворожі танки. Жорстокі бої відбулися поблизу Хуста, де .молоді хлопці-гімназисти разом зі своїм вчителем І.Го­лотою майже всі загинули. Але навіть після поразки ще до кін. травня у Карпатах точилася партизанська війна. У боях полягло бл. 5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Зенон Коссак та Михайло Колодзінський — члени ОУН з Галичи­ни. Останній на пропозицію загарбників негайно капі­тулювати заявив: «У словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати"».

усіх областей колишньої Чехо-Словаччини тільки Карпатська Україна дала належну відсіч агресору, яка, по суті, стала першим збройним опором на шляху загарбання Європи гітлерівською Німеччиною та її сателітами (в той час як чехи віддали свою державу без жодного пострілу). Преса всього світу писала про героїчну і оборону Карпатської України. Навіть ворожі до українців польські видання, вражені мужністю оборонців і Карпатської України, зазначали: «Мусимо, одначе, чесно і сказати, що в контексті останніх подій маємо більше пошани до українців, ніж до чехів і словаків. Хоч би як там було і хоч би ким були оті «січовики», все ж таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах». До речі, напередодні мадярської агресії німецький консул передав А.Волошину телеграму від А.Гітлера, з вимогою щоб територія краю була передана мадярам без опору. А. Волошин дав гідну відповідь: «Хоч Карпатська Україна! хоче жити в мирі зі своїми сусідами, однак зі зброєю в; руках виступить проти всіх, хто задумав би порушити її свободу та державні кордони».

Мадярські окупанти потопили в крові молоду незалежну Карпатську Україну. Та її коротке існування і героїчна оборона мали велике значення: вони не тільки допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації, а й стали прикладом самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу.

Лекція №14