4. Походження слов'ян та їх розселення на території України

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження і етногез якого на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках. Вперше про слов'ян-венедів згадують римські автори I-II ст.. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менад Протектор, Маврикій Стратег та ін. Готській хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформулювалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип’ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V-IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південно слов'янська група.

Австрійське об'єднання

Східні слов'яни що жили на території сучасної України, на початку I тис. об'єдналася в державну формацію антів, яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простяглася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.

В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавінами та антами не править хтось один, але завдана управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішують разом. За часів загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброслава, Всегорда, Пригаста та інших згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об'єднання. Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких найвидатніший український історик М. Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним завданням та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо враховувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалось на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутись додому або ж залишитись уже на становищі вільних.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II-IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і різні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які ввійшли з Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об'єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В середині V ст. вони також були розбиті то розпорошені серед місцевих народів.

Водночас із занепадом готів і гунів, під натиском варварських народів загинула і Західно римська імперія. Натомість Східно римська імперія – Візантія, як і Антське державне об'єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато чому визначили політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V ст. - середині VI ст. Особливо це виявилось у т. званих Балканських війнах, які анти разом з близькими до них складами, вели за сферу впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій пол. VI ст. слов'янський наступ, за словами українського дослідника М. Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгались у візантійські володіння, а восени повертались додому. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов'янізується. Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопоннесі навіть у Малій Азії.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавінів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії – аварів. Протягом 558-568 рр. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу – Аварський каганат. Підкоривши склавинів ,авари розпочали наступ на антів ,які діяли в союзі з Візантією . У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки . З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося . Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень .

Державно-племінні утворення VII-VIII століть

Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII-XI ст., згідно з літописом «Повість временних літ», на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древляни – Східну Волинь, сіверяни – Дніпропетровське Лівобережжя, уличі – Південне Подніпров'я і Побужжя, хорвати – Прикарпаття та Закарпаття, волиняни – Західну Волинь, тиверці – землі над Дніпром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворились на об'єднання державного типу ( «князівства», «землі»). Літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє «князювання». Зокрема на початку VII ст. племена дублів на Волині утворили, насамперед у басейні Західного Бугу, Державу волинян. Письмові джерела пишуть про наявність там бл. 70 укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення не довго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали страшної поразки від аварів і опинилися під їхньою владою.

Значно успішніше відбулася етнічна колонізація проукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відіграли племена полян. Із середини 1 тис. вони входили до Антського об'єднання, а після його розпаду заснували наприкінці VI-VII ст. нове ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен – Рос або Рус, стояв напівлегенд орний князь Кий, а також його брати Щек та Хорив і їх сестра Либідь, які заснували Київ.

До полян, що знаходилися на досить вигідному геополітичному становищі, зокрема на перехресті важливих торгівельних шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і дрревляни у VII ст. почали об’єднуватись у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але й неухильно. Наприкінці VIII – у першій половині IX ст. створилося проукраїнське стабільне об'єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення.

Господарство та суспільні відносини

Основу господарської діяльності східнослов’янських племен становило орне господарство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, де були придатні для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев'яне рало, згодом з'являються і залізні наральники і плуги. Переважно поле засівали. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.

Поряд із традиційним землеробством для праукраїнців було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу, свиней рідше овець, кіз, коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли. Із ремесел найрозвинутіші були залізо будування та металообробка, котрі у великій мірі визначили рівень розвитку у суспільстві. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка та інші. Свої вироби ремісники обмінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв’язків між ремісничими центрами і ремісничою округою.

Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Проукраїнські племена мали торгово-обмінні стосунки з містами-державами Північного Причорномор'я, Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хазарією та іншими країнами та народами. Вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо.

Економічною основою східнослов’янського суспільства була родова власність на землю: роди входили до складу племені. Водночас у VIII-IX ст. суспільний розвиток відносин у слов'ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виборчий осередок.

Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінного об'єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів племен поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства, на основі яких формується Руська земля.

Вірування

Відносини високого рівня розвитку досягли давні слов'яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом – і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов’язані з аграрним культом: Даждьбог – бог сонця, Перун – бог грому, Сварог – бог неба, Стрибок – бог вітру, Род – бог природи та землеробства, Велес – бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води,деревам, тваринам. Одних із них називали добрими, інших – злими. Щоб задобрити богів їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.

Відомо про існування язичницьких культових споруд – храмів, капищ, треби, які використовувались для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну й духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави – Київської Русі.

Лекція № 2.