Становище Західної України

в 1920-1940 р.р.

П лан

1. Окупаційний режим Польщі на окупованих територіях України.

2. Український визвольний рух.

Діяльність політичних партій та рухів.

3. Український націоналізм.

УВО Є. Коновалець ОУН С. Бандера.

4. Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпарття. Карпатська Україна.

1.Окупаційний режим Польщі на окупованих територіях України.

Національна політика Польщі на окупованих територіях

Західноукраїнське населення виявилося єдиною ве­ликою спільнотою, що після Першої світової війни не завоювала незалежності. Зазнавши поразки в націо­нально-визвольних змаганнях, більшість його опини­лася в складі Польщі, де до Східної Галичини додали­ся й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн. чоловік.

Анексія західноукраїнських земель

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляш­шя були приєднані до Польської держави згідно з Ризь­ким мирним договором (1921р.) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній і конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Пілсудчики відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що «без Львова і Галичини не може існувати польська республіка». На решті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Га­личини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти віднов­лення незалежності західноукраїнських земель та над­силав їй численні ноти протесту проти польської оку­пації краю. Навіть після остаточної ухвали про при­єднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу Окупаційною. Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною краї­ною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 75 % її населення займалося сільським гос­подарством, третина з них були безробітними. Відста­лістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аг­рарно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Гали­чині і 95 % на Волині мешкали в селі, у містах переваж­но домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміц­нення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 pp. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб не польського походження та державні й церковні володін­ня колишньої Російської імперії. У результаті, незва­жаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спря­мовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізничних працівників, дрібних чиновників. Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої — переважне західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі «А» зосереджувалось 80-% металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував Промислове будівництво в Польщі «Б». У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрувати закордон.

Наступ на національні права українців

Метою польської політики на західноукраїнських землях було придушення національних прагнень українців. Але оскільки вони складали не менше 15—16 % всьо­го населення Польщі, то влада змушена була робити це обережно, діючи за принципом «поділяй і володарюй». Насамперед вона прагнула скористатися тим, що у Польській державі українці творили ніби дві громади. До першої належали понад 3 млн. мешканців Східної Галичини (Львівське, Тернопільське й Станіславське воєводства), які були в основному греко-католиками і демонстрували високий рівень національної свідомості, політичної активності та організованості. Другу громаду, становили понад 2 млн. колишніх підданих Російської імперії, що проживали на Західній Волині, Захід­ному Поліссі, Холмщині та Піддашші. Вони належали до православної церкви, їх національний та політичний розвиток був фактично у зародковому:стані. Зокрема, перепис 1931 p.-засвідчив і існування: на Поліссі чис­ленної групи населення — 6л. 700 тис. чол., що не могла визначити, яка її рідна мова — українська, біло­руська чи польська. Себе вони називали «тутешніми», а мову свою — «тутейшою», «звичайною», «місцевою», «хлопською». Виходячи з цього, польський уряд до­кладав чимало зусиль, щоб не допустити контактів між двома українськими громадами. Так, він навідріз відмовлявся зносити «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною і Росією. Таке адміністративне роз'єднання мало перешкодити поширенню українського національного руху з Галичини на решту українських етнічних територій.

Розкольницьку політику, спрямовану на розмежуван­ня української громади та території її проживання, власті намагалися здійснювати й у самій Галичині. Вони вда­валися до сумнівних етнонаукових маніпуляцій, пере­конуючи лемків, гуцулів, і бойків, що вони є окремими народами, а не частиною української нації, роздмухува­ли русофільський рух, намагалися внести розбрат, у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо. Наступ на національні права українців був,тоталь­ним. Вже восени 1919 р. польська влада розв'язала жорстокий терор, запроторивши до концтаборів і тюрем до 100 000 українців, з них бл. 1000 греко-католицьких священиків. Мав, місце розстріл без суду 10 україн­ських священиків, у т.ч. й о.Остапа Нижанківського — відомого галицького композитора. Було ліквідовано органи самоврядування. У березні 1920 р. окупанти запровадили офіційну назву для Західної України, — «Малопольська Всходня». Терміни «Західна Україна», «українець», «український» було заборонено, натомість поширювалися назви «русій», «рускі», «русінскі». Польсько-українську двомовність у, краєвій адміністрації було ліквідовано. Українську мову вважали «винаходом більшовиків».

Значну увагу було спрямовано на обмеження впливу української інтелігенції в суспільстві. Від неї вичищали державні установи, включаючи повітові, дискримінували при працевлаштуванні. Щоб, не допустити зростання нових її кадрів, було ліквідовано всі українські кафедри Львівського університету, українцям всіляко утруднювався вступ до нього, як і до інших, навчальних закладів. Було заявлено, що студентами можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі, що фактично позбавляло українську молодь надій на здо­буття вищої освіти (у Львівському університеті час­тка українців ледве сягала 10 %). Одночасно зі вста­новленням польської окупації розгорнулося масове пе­реселення вчителів зі Східної Галичини до Західної і навіть у центральні райони; Польщі. Для посилення полонізації в українські школи відряджали польських вчителів. Як наслідок, за 20 років польського пануван­ня в Західній Україні кількість українських шкіл змен­шилася з 3662 до 144. Якщо в 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, то одна україн­ська — аж на 230 тис. українців. У Волинському воє­водстві з 1185 українських шкіл, що діяли після війни, у 1931 р. залишилося лише 5.

У загрозливій ситуації перебували й українські цер­кви — як православна, так і греко-католицька. Оскільки вони були основою національної самобутності україн­ців, то у повній мірі відчули на собі асиміляційний тиск Варшави. Найбільше постраждала православна кон­фесія на північно-західних землях. У ході примусо­вого навернення до католицької віри тут було зруйно­вано прибл. 190 православних церков, а бл. 150 пере­дано римо-католикам. У результаті з 389 православ­них церков, які діяли в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Складним було становище й греко-католицької конфесії, хоча її права захищалися особливою уго­дою — конкордатом — між Польщею і Ватиканом. Так, греко-католицьких священиків карали, у т. ч. й ув'яз­ненням, за вживання української мови або українських форм прізвищ своїх парафіян (наприклад «Левицький» замість «Лєвіцкі») при заповненні метрик. Навіть гла­ву Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького поляки в сер. 1923 р. майже місяць не пускали до Львова, ізолювавши в Познані та піддаючи жорстокому моральному тиску. Це було свідченням стурбованості польської влади зростаючим авто­ритетом владики, який під час своєї зарубіжної поїздки виступав за справедливе розв'язання західноукраїнської проблеми, зустрічався з діаспорою та керівниками дер­жав Європи й Америки.

Пацифікація

Для послаблення українського руху польська влада не і гребувала використовувати й брутальну фізичну силу. Так, восени 1930 р. у відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, які нападали на польські маєтки й спалювали їх, уряд вдався до жорстоких репресій проти всієї української спільноти, що набрали характеру державних антиукраїнських погромів і отримали офіційну назву пацифікація (умиротворення).

Щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих представників відповідала вся громада. Для проведення каральної акції в Галичині уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи та гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував, тощо. Було заарештовано понад 2 тис. українців, насамперед активістів українських організацій та установ, вчителів, студентів, школярів, молодих селян; близько третини з них засуджено на тривалі терміни ув'язнення. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати передплата українських газет, відправлення дітей в українські школи, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки.

Ще одною функцією пацифікації стало перетворен­ня її правлячим режимом на засіб боротьби з політич­ною опозицією. Звинувачуючи найактивніших укра­їнських громадських діячів у співучасті в саботажах, влада отримувала формальний привід для ізоляції їх на період виборчої кампанії, яка проводилася саме в той час. Паралельно українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів.

Перебіг пацифікації в одному із сіл на Тернопільщині письменник Богдан Бастюк описує так: «...почали з читальні. Повибивали вікна, зі стін поскидали портрети Франка і Шевченка, топталися по них, важко дихаючи і сопучи од люті. Далі настала черга бібліотеки. Книжки шматували, розкидали і топта­ли по всій читальні...

З читальні поліцаї, розділившись на групи, пішли по садибах. Та не хата в хату, а вибірково. Згідно із складеними в «кулуарах» списками... Перекидали і товкли все, що на очі потрапляло. Відчиняли скрині виймали вишивані обруси, пошивки, сорочки чоловічі й жіночі... Шматували. Кидали під ноги, топтали.. Мов скажені пси, накидалися поліцаї на книжечки та календарі, надруковані українською мовою. Нищили їх на місці, хіба що не підпалювали... Потім вдиралися до комори. З мішків на одну купу висипали зерно, крупи та борошно. Перемішували оте все. Коль ж під руки потрапляла пляшка з нафтою (гасом), ті рясно кропили нею оті хлопські припаси. Мовляв, ми вас нагодуємо!.. А на кількох садибах то й снопи зі стіжків порозкидали. Покінчивши зі снопами, скри­нею й коморою, кликали надвір господаря. Не вдаю­чись до розмов, тручали його на землю ниць і лупцю­вали отими грабовими палицями. Били так, що й шкіра тріскалася, і кров скроплювала землю. На ле­мент жінки і дітей не зважали анітрішки.

Останнім, куди завітали поліцаї, стало подвір'я Павла Бута...

• Кто єстесь?! — гаркнув один із них, люто вирячившись на Павла.

Переляканий господар, цокочучи зубами, вирішив не дратувати поліцаїв, які терпіти не могли слова "українець":

• П-поляк!..

Але це його не врятувало. Кинули Бута на землю, б'ють!.. Після десятка ударів знову питаються:

• Кто єстесь?!

• Русін! — верескнув Павло.

Та й це не допомогло. Далі б'ють. Тоді втретє:

— Кто єстесь?!

• Мішанець!..

Тобто гібрид, як по-теперішньому.

Дали Павлові ще кілька буків та й пішли з по­двір'я...»

У відповідь на протести українців щодо порушення їхніх прав Ліга Націй висловила осуд польського уряду за проведення пацифікації. Проте репресивна політика не припинялася і в наступні роки. Режим Пілсудського дедалі відвертіше виявляв свою авторитарність. Він скасував самоврядування в селах, перевів їх під владу польських чиновників, у 1934 р. організував концтабір у Березі Картузькій (нині в Білорусі), де більшість ста­новили українські політв'язні, офіційно відмовився від забезпечення прав національних меншин. Це вело до зростання серед українців національної свідомості, по­силення ворожості до Польської держави і поляків, за­гострення українсько-польських відносин