2. Національна політика в Україні. Українізація.

У 1920-х – початок 1930-х рр.. здійснювалась політика, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, у 1922 р. – 23,3%. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках. Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана намаганнями укоренитися в національних республіках – звідси й назва політичного курсу – «коренізація». Коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

Українізація.

В Україні політика «коренізація» набрала форми «українізації». Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Діяли державні курси вивчення української мови і культури. Фактично політикою українізації мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, але українізацію переклали на плечі Наркомату освіти. Кадровий кістяк українізації склали так звані національні комуністи. Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала в середині КП(б)У ще за часів революції. До неї належали М. Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський. До націонал-комуністів приєдналася українська інтелігенція. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М.Грушевський, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір зокрема верхівки КП(б)У, у якій українці не досягали кількісної переваги. Керівником ЦК КП(б)У ніколи не був українець. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «великодержавний ухил». У 1923 р. Я.Яковлев змушений був визнати, що в апараті влади в Україні панує «склад бюрократії з росіян і русифікованих євреїв, які є послідовними провідниками великоросійського національного гніту».

До противників українізації належала російська бюрократична верхівка і російське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про престижність усього російського. До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. А.Луначарський виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби перекладати російську літературу українським «наречием». Проти українізації виступали священики РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від самого початку була приречена на провал.

Реалізація політики українізації дала значні результати. Протягом 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54%. В 1922 р. українською мовою велося 70% діловодства. Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти, одним із головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. Було запроваджено для дітей обов’язкове 4-класне, а у 1931 р. – 7-класне навчання. 97% українських дітей навчалися рідною мовою, було 55% студентів українців. Кількість газет українською мовою збільшилася до 60%, книжок – 77%. На українську мову переводилися театри, радіомовлення, кіностудії. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншостей. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Діяли національні школи.

Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення.

У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення. І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури. Все це привело до зростання впливу національної ідеї. Воно пов’язувалося насамперед з кількома іменами: письменника Миколи Хвильового, Олександра Шумського, Михайла Волобуєва.

До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Головною загрозою для «соціалістичного ладу» було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Звільнено з роботи близько 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. В українських школах стало обов’язковим вивчення російської мови. Зменшувалася кількість українських шкіл, закривалися українські театри тощо.

Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, але найстрашнішим явищем став масовий терор. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтелігенції. Незабаром українізацію було потоплено в крові, задушено в муках штучного голодомору.