3. Перетворення Західної України на «п’ємонт» національного відродження (друга половина хіх ст.)

Після придушення революції 4848 – 1849 рр. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. зокрема було розпущено парламент і скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арен, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом — від Пруссії (1866), змушена піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок айстро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феонізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці. 60-х на поч. 70-х. Та лише 70—80-ті стали рокам становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5—10.Дрібні підприємства переважали і на Буковині та Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер.90-х років завершився промисловий переворот. Названі вище галузі виробництва у Галичині

стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на поч.70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з’єднало Львів з українськими землями, що входили до Росії. До поч.1901р. довжина залізниці досягла 3859км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому рівні. Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80% дрібних селянських господарств, на Буковині—87%. Схожа картина спостерігалася і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведену у 1867р. комасацію та сегрегацію ( комасація—це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація—відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).

Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т. зв. пропінацію. Економічний тягар, що лежав на плечах трудового люду, цим не обмежувався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки, різноманітні повинності.

Відмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служили місцевим для лихварських операцій, пристановищем для покидьків суспільства, у т. ч. й поліційних агентів. За підрахунками В. Навроцького, на кожне галицьке село у 1869 р. припадало в середньому чотири корчми.

Становище селян Західної України набагато погіршилося внаслідок економічної кризи 70 – 80-х років ХІХ ст. Дані офіційної статистики свідчили, що за смертністю населення Галичини займало перше місце в Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селян за право користуватися громадськими лісами і пасовищами. У Східній Галичині та Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робітників. Тривалість робочого дня, розміром заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. айстро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габсбургів була зарплата Західної України. Львівський робітник отримував вдвічі менше, ніж віденський. До того ж, жіночу і дитячу працю, яку досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину нижче за чоловічу.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились, які залишились аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, не міг повністю забезпечити робочими місцями сільське та міське населення краю. Це викликало в кін. ХІХ- на поч. ХХ ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, чинників соціального і національного гніту. Серед основних причин еміграції І.Франко називав перенаселення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890-1914 рр. більш як 500тис. галицьких українців емігрувало до Канади, США, Південної Америки. Великий масштабів досягла сезонна заробіткові еміграція в Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Тільки в Австрію за 1870-1913 рр. емігрувало 800 тис. селян. У Закарпатті кількість емігруючих набагато перевищила природній приріст населення.

Одним з небагатьох чинників, що позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство – торгове підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об’єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснування в 1899 р. товариство «Сільський господар», яке у 1913 р. налічувало 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції товариство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис., клієнтів. У 1911 р. воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувало 1500 різних кооперативів.

Посилення польських впливів у Галичині

Колоніальне становище Західної України, її економічна відсталість, численні кріпосницькі пережитки зумовили характер та особливості суспільно-політичного й національно-культурного руху в країні. Мляве та сонне життя галицьких українців у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис і т. зв. азбучна війна, що виникла в кін. 50-х років через проект австрійського уряду, згідно з яким українцям нав’язували латинський правопис. Усе українське громадянство одностайно виступало проти цього проекту й захистило свою слов’янську азбуку.

Галицький сейм мав складатися зі 150 послів. На перших виборах українці провели до сейму 49 своїх представників. У сеймі одразу почалася національна боротьба, яка не припинилася до початку Першої світової війни й розпаду Австро-Угорщини. На польському боці завдяки куріальній системі виборів була переважна більшість послів, тому майже всі домагання українців національно-політичного характеру діставали відмову.

Хоча формально в Галичині проголосили рівноправність поляків та українців, фактично крайова управа була в руках місцевої польської шляхти. Від початкової школи до університету панувала польська мова. Центр ваги в розв’язані питань міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова. Галицьким українцям постійно доводилося наполегливо боротися за рівноправність як в економічній, так і в політичній та культурній сферах.

Москвофіли

Фактична передача влади в Галичині полякам попервах настільки паралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або через розчарування результатами революції 1848 р. та крах сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині почали звертати погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася, головним чином, більшість галицького духовенства та старшої інтелігенції. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини.

Москвофільську течію, яка серед галицьких, буковинських та закарпатських українців спочатку існувала у мовно-літературній, а згодом суспільно-політичній формі, очолювали Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський та інші. Під впливом москвофілів у Східній Галичині діяли культурно-освітні товариства – Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народний дім», Товариство ім. М. Качковського, виходили газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд» та інші.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Д. Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Так само москвофіли заперечували існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Співпраця галичан і наддніпрянців

З другої пол. ХІХ ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці, які надавали їй особливого значення в справі українського національного розвитку. Це пояснювалося тим, що, попри політичні обмежування в наслідок сильних польських позицій, українці Галичини жили все ж у конституційній монархії, де основні права забезпечувалися набагато ширше, ніж у самодержавній Росії. Вони вже від часу революції 1848 р. брали участь у виборах, мали парламентське представництво, політичну пресу, громадські організації. У підросійській України політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли свою діяльність до Галичини, в умови вільнішого конституційного життя, зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше використати його здобутки для всієї України.

Так Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої України. З цього часу духовні зв’язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал.

70 – 80-ті роки в історії української самосвідомості були часом переважаючого впливу М. Драгоманова. Одночасно зі смертю з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію визначний український історик М. Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази українства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей драгоманівського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, політична і культурно-освітня діяльність М. Грушевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій, утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усього українства.

Втім, зв’язки між двома частинами України не обмежувалися лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини. Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції. Обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єдності і переводив її в практичні справи витворюючи спільні цінності єдиної національної культури, єдиної політичної думки.

Народовці

Однак москвофільські тенденції, спроби зв’язати українців Галичини з російською ідеєю викликала сильний опір нової генерації інтелігенції. Група молодих письменників і громадських діячів – В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климковмч та інші., продовжуючи демократичні традиції своїх попередників, напри кін. 1861 – на поч. 1862 р. заснувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси пере початок народовська (українофільська) течія. Вважаючи своїм ідеалом Т. Шевченка та «Руську трійцю», галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Народовці пишуть і видають книжки і часописи народною мовою, творять народну літературу, намагаються наблизитись до народу. Першим їх друкованим органом був журнал «Вечорниці», також журнали «Мета», «Нива», «Русалка», газети «Діло», Буковина».

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні святвечори тощо – ставав важливим чинником консолідації українських народних мас. просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльності брали Ю. Федбкович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, З. Маковей.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає товариство ім. Т. Шевченка, яке підтримали народовці. Товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося на першу новітню українську академію наук. Переломний для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ).відтоді крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим органом товариства стали «Записки НТШ».

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган – Народну владу на чолі з Ю. Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Радикальний рух

70 – 80-ті роки ХІХ ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. У цей час під впливом М. Драгоманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого покоління та молоді, до якого належали В. Навроцький, І. Франко, М. Павлик, і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала так звану радикальну політику в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв’яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обговорював положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України вперше була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці грудня 1895 р. на ІV з’їзді радикалів ця ідея в решті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, і т. ін.». Тим самим було за маніфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, в перше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, І. Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер.

Здобутки національного руху

У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угрупування зійшлися на принципі самостійності української нації. Це, по суті, була перша між партійна платформа на самостійницькому ґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українського руху в кін. ХІХ ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70 – 80-х років були розраховані на інтелігенцію і молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам.

У кін. ХІХ ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в їх лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: радикальну, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський, Л. Бачинський; соціал-демократичну на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М. Новаковським та націонал-демократичну, якою керували І. Франко, Є Левицький, В. Будзиновський. У результаті, у 1899 р. з’явилося ще дві партій національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до народу. Незабаром національна демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широко-політичну діяльність по всьому краю стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщини. На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП).

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є. Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту» (П’ємонт – історична область Італії, яка в сер. ХІХ ст. стала центром національного об’єднання), наслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.