4. Український національний Рух у 1860-1890 роках. Валуєвський циркуляр. Емський Указ.

Український національний рух у 1860—1890-ті роки

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національ­но-визвольного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої зав­дяки освіченості, природно, посилювалися. Багато науко­вих та культурно-освітніх діячів надавали важливого; й значення формуванню національної свідомості спів­вітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

Громади

У 60 – ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкінці 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т.Шев­ченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якішим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей, ця петербурзька група в 1861 р. започатку­вала правда з великими труднощами, перший в Ро­сійській імперії український часопис «Основа», що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літератури, істо­ричні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низ-поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади — самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації.

Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освіт­ню діяльність серед широких народних мас, спрямо­вану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російсько­го словника. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції їх називали «українофілами». Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Риль­ський, М.Лисенко, М.Старицькиіі та ін.

Валуєвський циркуляр

Попри культурно - освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії» і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги свобо­ди». «Височайше» затверджена комісія у справі громадського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї». Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особ­ливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може (до речі, на конкурсі, який відбувся у 1934 р. в Парижі, українська мова посіла третє місце, після французької та перської). Незабаром після цього громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії: у 1864 р. — 12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книж­ка українською мовою! У скрутному становищі пере­бувала й періодична преса. Намагання діячів україн­ської Культури організувати стабільне видання періо­дики на національній основі наштовхувалося на тради­ційний опір самодержавства.

Емський указ

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного то­вариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у Петербург, що «розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гай­дамаччини». Він пропонував урядові вжити не частко­вих заходів, а загальних, радикальних, які б могли ви­коренити причини подібних дій. М.Юзефович вису­нув ідею ліквідувати Київський відділ Російського гео­графічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов П.Чубинський будуть тут, «ніякі заходи не при­пинять руху, який виник з їхньої ініціативи».

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїн­ську комісію, Вона працювала недовго і дійшла висновку, «що допустити окрему літературу на простона­родному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії». Вона вирішила розпустити київський відділ Гео­графічного товариства, а його активних членів і спів­робітників репресувати. Результатом діяльності назва­ної комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр її. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори, робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміні­страції наказувалося посилити нагляд, щоб у початко­вих Школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги укра­їнською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замінюючи його принизливим — «Малоросія».

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Па­рижі 1878 p., Михайло Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову само­державницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французь­кою мовою брошуру «Українська література, забороне­на російським урядом», яка завдяки підтримці керів­ників конгресу набула широкого розголосу.

Діяльність М.Драгоманова викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого та гро­мадсько-політичного діяча сипалися доноси за на­лежність до «партії українофілів-сепаратистів», за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили М.Драго­манова з посади доцента Київського університету. На поч. 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М.Драгоманов разом із С.Подолинським і М.Павликом видавав журнал «Громада» (1878—1882), який нелегально доставляли в Україну.

Радикалізація українського руху

Через кілька років після чергового царського погро­му українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на поч. 80-х років XIX ст. у зв'яз­ку з виходом у світ журналу «Киевская старина», який об'єднав навколо себе членів «Старої громади». 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукра­їнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне пи­тання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Же­лябов, Д.Лизогуб. В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Через розходження у поглядах між соціалістами І українофілами відбувся розкол.

У кін. 80-х — на иоч. 90-х pp. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших Містах виникли марксистські гуртки. У 1891 р. в Києві Почала діяти Російська соціал-демократична Група, яка проіснувала кілька років. Українські марк­систи слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки Про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців», яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були І.Липа, М. Міхноаський та В.Шемет. До неї входили письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.ВорОНий, М.КононеНко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимченко, О.Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство І.Липа.

Свої погляди тарасівці виклали в політичній декла­рації «Вірую молодих українців», опублікованій у львівському часописі «Правда» 1893 р. Провідні поло­ження цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і куль­турні Надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі се­ред народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політич­не кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і Гаслам^ що панували тоді серед української молодої інтелігенції.

У кожній українській студентській громаді діяв осе­редок «Братства тарасівців». Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї тарасівці поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім не­легально надходила в Наддніпрянщину.

Діяльність «Братства тарасівців» тривала недовго. У 1898 р. поліція викрила організацію і розгромила її. Частину тарасівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліційний нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

Жорстоко гноблена російським царатом, але неско­рена Україна йшла назустріч буремному XX ст. У над­рах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань.

Лекція 9