3. Буржуазні реформи 60-70-х років та їх здійснення в Україні. Розвиток підприємства.

Поразка у Кримській війні 1853 — 1856 pp. засвідчи­ла значну економічну та військову відсталість Російсьської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. Найболючішим питання внутрішньополітичного життя було реформування аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва.

Скасування кріпацтва

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого і861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест про селянську реформу одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошува­ли скасування кріпосного права, надаючи селянам і дво­ровим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгу­вати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми— мусили надати в постійне користування се­лян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'я­заними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати по­льові, наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, Ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від "З до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі се­лянських земель, виділяти неповні душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано 6л. 1 млн дерятин, або 15 % загальної площі землекористуван­ня. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ ко­лишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обезземелено зовсім 94 % ревізьких душ отримали наді­ли до 5 Десятин, тобто менші прожиткового мінімуму. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водо­поїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна опе­рація, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб.

Для державних селян, які становили половину всьо­го селянства України (2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Адміністративно-політичні реформи

Серйозні зміни в економічному житті викликали не­обхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60 —70-х років було проведено низку реформ, які охопили основні сторони життя країни: земську, су­дову, військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою 1864 р. в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху домінуван­ня польської шляхти, було створено виборні органи вла­ди у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо. Активними діячами земств були ви­датні представники українського національного руху — І. Шраг, О.Русов, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Коцю­бинський та ін., які через свою «політичну не благодійність» не допускалися до державних установ.

Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запроваджувався позастановий, відкритий, незалеж­ний від адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально забезпеченого населення, що призначалися жеребом.

Протягом 1862—1874 pp. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запро­ваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У сухопутних військах строк служ­би тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які мали освіту служили від 6 місяців до 4 років. Проведено пере­озброєння і переобмундирування армії тощо.

Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 p., запроваджувалася єдина система початкової освіти, вста­новлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи.

Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд по­силив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутріш­ніх-справ. Одночасно діяла й церковна цензура.

Індустріалізація

Хоч реформи 60 —70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес, формування в Україні індустріального су­спільства. Збільшувалася кількість промислових під­приємств.-Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводі», то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879 pp. В Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, напри­клад і не мав сполучення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміц­ненні зв'язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Багато важило зростання морського тор­гового флоту. Азово-Чорноморський басейн був півден­ними морськими воротами всієї країни. Збільшення то­варообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню всеросійського ринку. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка набула великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корис­них копалин півдня України створюються кам'янову­гільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861 — 1900 pp. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 до 672 млн пудів. У 1890 р. він становив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з поч. 70-х років Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для дальшого зро­стання важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х років. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 млн пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 % видобут­ку руди в Росії. У 80 -90-х роках на території Катеринославської і Херсонської губернії"! було збудо­вано 17 великих металургійних і десятки машинобудів­них заводів. Наприкінці 90-х років виробництво ча­вуну в Україні становило 52 % загальноросійської ви­плавки. Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій­ських, французьких, англійських і американських ка­піталів ринув у гірничу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвесто­ри отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Текстильна промисловість в Україні не змогла роз­винутися через конкуренцію продукції російських фаб­рик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося інду­стріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення Украї­ни становило бл. 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до -10 тис. чол. скоротилася майже вдвічі. У них проживало тільки 11,8% міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили в 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки 30 % міського. Лише тро­хи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відпо­відний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38.%, для євреїв —-45 %. Мало українців було і серед інтелігенції^6 %-— юристів, 25 — учителів, менше 10 % — письменників і митців. Росіяни в 1897 р. становили 12 % населення, переважно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8% загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 %) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреї, жили пере­важно в Правобережній Україні, становили бл. 6,5 % населення.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Росій­ській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка знач­ною мірою мала однобокий характер. У кін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції добувної про­мисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15 %. Особливістю економічного розвитку Украї­ни було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональ­них експлуататорів.

Промисловий розвиток

Один з найважливіших показників розкладу фео­дально-кріпосницької системи і формування індустрі­ального суспільства в першій пол. XIX ст. — даль­ший розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському гос­подарству машини, робочі механізми, вдосконалені зна­ряддя, а також парові двигуни. У 1825 р. налічувало­ся 6л. 6550 промислових підприємств (без виноку­рень), а в 1860 р. — вже бл. 22 330, тобто їх число зросло більш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках XIX ст. v в Україні виникли перші цукроварні, а в середині сто­ліття їх уже налічувалося майже 200. Разом зі зрос­танням кількості цукрових заводів відбувалося їх тех­нічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Ліво­бережній, та Правобережній Україні. Провідне місце в промисловості належало Київській губернії. , в Україні налічувалося бл. 20 суконних фабрик Капіталістичного типу. Дев'ять з них розміщалося в посаді Клинці на Чернігівщині, революційний період в Україні існувала металургійна кам'яновугільна промисловість. Проте перша з них базуючись на болотній руді Полісся, занепадала. На поч. XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю держав-поміщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кін. ХVІІІ ст.. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників гуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. – на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861р. становила 54%.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів Росії, у т. ч. й України. А це, у свою чергу, сприяло дальшому роз­ширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкін. 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність яких протягом 1816— 1859 pp. збіль­шилася з 18,2 до 104 тис. Зросли суми зосереджених у їхніх руках капіталів. Купецтво України за національ­ним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти, серед них — брати Яхненки, зять одного з них — Симиренко. У сер. XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90 % заводів. Але все ж економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше. При­чиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської про­мисловості й не допускав вільного розвитку її продук­тивних сил.