2. Початковий етап національного відродження.

Колонізаторська політика російського царату не змог­ла вбити живу душу українського народу — його на­ціональну свідомість. Українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, на­рікало на скасування російським самодержавством ко­лишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища.

Передумови відродження

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відро­дження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними до простих селян й потрапити таким чином у кріпаки. Для вирішення даного питання ро­сійський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів у родинних архівах серед представників провідної верстви українського суспільства на рубежі XVIII — IX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією та фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревсько, написаної народною українською мовою. У цьому творі поет з великим замилуванням змалював того часу Україну, її минувшину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті «Історію русів» — твір, що з'явився на межі XVIII —XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в середовищі українського дворянства. Анонімний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення самоврядування.

Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські й культурні діячі І.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В.Пассек, .Орлай, І.Котляревський та ін. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів «Декларація прав людини і громадянина», твори О.Радіщева «Вольність» і «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В.Капніст в «Оді на рабство» і в драмі «Ябеда» сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпосницької системи. Гума­ністичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Таємні організації

Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних товариств. їх різновидом було масонство (з англ. mason — каменяр, муляр) — заснований на поч. XVIII ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний до державних струк­тур і державної ідеології, учасники якого визнають «Великого будівничого світу» як творця всього ладу в природі, називають себе будівничими його храму і за­кликають у своїх творах до морального удосконалення людей та об'єднання їх, незважаючи на релігійну і на­ціональну належність, на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги і вірності. Найбільша масонська ложа була заснована у Полтаві під назвою «Любов до істи­ни». Членом її був видатний український письменник І.Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадсь­кий діяч, історик В.Лукашевич намагався утворити «Ма­лоросійське товариство» з метою боротьби за політич­ну^ незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа «З'єднаних слов'ян», до якої належали здебіль­шого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між укра­їнським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масон­ських обрядів, мало цікавилися суспільно-політичними питаннями. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів - дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існува­ла філія московського «Союзу благоденства». Близь­ким до цієї декабристської організації був І.Котлярев­ський. Після ліквідації «Союзу благоденства» в січні 1821. р/більшість його членів не припинила політичної діяльності У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, ке­рував здібний організатор й освічений полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворя­нин П.Пестель. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об'єдну­вало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцер­ська молодь українського походження. Обидва товари­ства вимагали повалення абсолютизму і створення рес­публіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали «справою га­небною, противною людству», рівних прав для всіх, по­вної свободи господарського розвитку. Однак декаб­ристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П.Пестель у своїй «Руській правді» виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а насе­лення України вважав «істинними росіянами». Члени Товариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про фе­дерацію слов'янських демократичних республік, та не згадували при цьому ні про українців, ні про білорусів. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 груд­ня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнав­шись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовував­ся під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янецька управи Південного товариства. По­встання було придушене, а над його учасниками цар­ський уряд вчинив жорстоку розправу - Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпос­ництва. Важливими осередками суспільно-політично­го руху в Україні другої чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток в Харків­ському університеті. До харківського гуртка входило бл. 20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці чита­ли і поширювали революційні твори, у яких містився заклик до повалення царського деспотизму, писали ан­тикріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чер­нігівську та інші губернії. На поч. 1827 р. царські власті викрили і розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася.

Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820 р. Гур­ток прогресивних професорів протягом 1827 — 1830 pp. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтри­мувала значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г.Висоцький та ін. Царський уряд, дізнавшись про поширення «крамоли» у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції.

Кирило-Мефодіївське товариство

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу, стають нові сили не лише дворянської, а й різно­чинної інтелігенції* Виникають таємні політичні орга­нізації, члени яких прагнули не тільки звільнення се­лян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіїв­ське товариство, засноване в січні 1846 р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на хід українського відроджен­ня. Тут були історик Микола Костомаров, тоді профе­сор Київського університету талановитий письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Василь Білозерський, який згодом відіграв помітну роль в українському громадському житті, й ряд інших. Усьо­го кількість кирило-мефодіївців становила майже 100 братчиків. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник. його поезій «Кобзар» відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й мав надзви­чайний вплив на пробудження української національ­ної свідомості.

Програмні ідеї Братства було викладено в «Книзі Битія Українського Народу» («Закон Божий» ) і «Ста­туті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М.Костомаров, та у «За­писці», написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, пе­редбачали:

• створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на прин­ципах рівності і суверенності;

• побудову майбутньо­го суспільства на засадах християнської моралі, шля­хом здійснення низки реформ;

• скасування самодер­жавства, кріпосного права та станів, встановлення де­мократичних прав і свобод для громадян;

• зрівнян­ня в правах усіх слов'янських народів щодо їх націо­нальної мови, культури, освіти тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недов­го, воно не встигло вийти з підготовчої стадії і розгор­нути практичну роботу. Уже на поч. 1847 р. його членів було заарештовано, вивезено до Петербурга й там суворо покарані. Тільки через десять років, після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літера­турної і громадської діяльності. Але значення брат­ства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національно­го відродження. Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визволь­ного руху в Україні, відвернути крах кріпосної систе­ми, що назрівав.