Українська держава на завершальному етапі національної революції (1657-1663 роки) План

1. Загострення кризи української державності у 1657- 1663рр.

2. Розчленування України на Лівобережну та Правобережну.

3. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави.

1. Загострення кризи української державності у 1657-1663рр.

Завершальний етап Національно-визвольної революції (серпень 1657 – вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку, різким загостренням соціально-політичної битви, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого – спробами відновити територіальну цілісність та державну незалежність українських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, а й своїми безрозсудними вчинками, особливо протягом 167 – 1665 рр., занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни – гострої кризи української державності другої половини XVII ст.

Іван Виговський

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу від непотрібних потрясінь міжусобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добився обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було вирішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовтня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657 – 1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу спадковості гетьманства, який намагався впровадити Б.Хмельницький, а й стало одною з причин Руїни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

Іван Виговський походив зі шляхетської родини Овруцького повіту Київщини. Навчався в Києво-Могилянській колегії. Служив юристом у луцькому суді, згодом – намісником старости. Був членом луцького братства й великим ревнителем православної віри. Народна революція 1648 р. застала його в польському війську. Під Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьмана залишався його найближчим соратником. Займав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дипломатом. З долею Української держави зв'язали свою військову й дипломатичну діяльність чотири брати Виговського, двоє з яких, козацькі полковники Данило и Василь, головами заплатили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський ішов слідами Б.Хмельницького. Основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. Було укладено союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмельницького, який передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодилася на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та не втручання у внутрішні справи України. Крім того, він надіявся, що Москва допоможе йому в боротьбі проти опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру.

Початок громадської війни

Проблема гетьмана Виговського полягає в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло стратегічного мислення, щоб усвідомити незворотність соціально-економічних та політичних завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактичного відновлення дореволюційної моделі розвитку, він потурав прагненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну організацію тільки на вищі стани, насамперед шляхту, викликав незадоволення запорожців, які вважали, що відбувається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростання соціального напруження, політичної дестабілізації, звуження соціальної бази гетьманства і, врешті, стало однією з найголовніших причин його остаточної поразки.

На початку 1658 року чітко окреслився збройний конфлікт між урядом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський блок. На чолі антиурядових сил опинилася запорізький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар – амбітні особи, які одні з перших вирішили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської влади й на хвилі народного незадоволення політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тисяч війська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликавши на допомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти внутрішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та Барабаша. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тисяч жертв, ослабивши її як військово, так і політично.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих сторонах, які своїми нерозважливими діями поклали початок Руїні. При цьому і гетьман, і опозиція припустилися ще однієї великої помилки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим самим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішилася скористатися з цього антагонізму.

Розрив відносин з Московією

Московський уряд з самого початку зволікав із визнання гетьманства І.Виговського, вимагаючи від нього чимало поступок і найперше – введення до багатьох міст України царських залог на чолі з воєводами. Уже після Переяславської ради з'ясувалося, що Москва аж ніяк не збирається дотримуватися досягнутої угоди і схильна розглядати Україну як невід'ємну частину своєї держави, на яку мають поширюватися всі її закони. І це, за словами М.Брайчевського, було цілком закономірно. Надто різною була ситуація в Україні та в Московщині й царський уряд побоювався, що ті процеси, які розгорнулися в козацькому краї, можуть поширитися на московські землі. Україна в той час була республікою демократичного взірця, тим часом як Московщина демонструвала приклад деспотичного єдиновладдя. Україна стояла на межі ліквідації кріпацтва – Московська держава знала найбрутальнішу форму того інституту. Україна мала міське самоврядування – у Московщині нічого подібного не існувало і т. ін. Отож, панівні верстви останньої з відразою ставилися до українських порядків, які неминуче революціонізували народні маси Московщини.

Початок громадянської війни в Україні давав Москві шанс посилити там свій вплив. Роблячи вигляд, що він прагне примирити ворогуючі сторони, московський уряд у дійсності провокував загострення боротьби між ними, надаючи зростаючи підтримку опозиції, і таким чином намагався позбутися невигідного < самостійника > Виготовського, а відповідно, й обмежити самостійність Української держави. Антиурядова спрямованість московської політики поставила І.Виговського перед дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Московщини на її провінцію, або боронити суверенітет України. Гетьман вибирає останнє й розриває союз із Москвою.

Гадяцький договір

Розуміючи, що збройне зіткнення з Московською державою неминуче, І.Виговський починає шукати союзників. Швеція на той час уже фактично примирилась і з Москвою, і з Польщею. Покладатися на одних татар було небезпечно. Становище ж України постійно погіршувалося, зокрема до українських кордонів вирушило велике московське військо, знову активізувалася опозиція. Тоді Виговський розпочинає переговори з Польщею.

16 вересня 1658 р. між Україною і Річчю Посполитою було укладено Гадяцький договір, який передбачає: 1) Україну в складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об’єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією, тобто особою спільного короля; 2) найвища законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель Князівства Руського; 3) на чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався по життєво і затверджувався королем; 4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство; 5) перебування польських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися українському гетьманові; 6) загальна свобода віри, слова, друку тощо.

Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб’єкт федерації. Однак Польща у принципових питаннях виявила непоступливість. Було відкинуто домагання українців про включення до складу Князівства Руського західноукраїнських земель; обмежувалися його права на міжнародні відносини; фактично ліквідовувалася створена під час революції нова модель соціально-економічних відносин; відкривалися відносини доступу в Україну польської шляхти. Тому Гадяцький договір не міг повністю задовольнити українських державників.

Українсько-московська війна

Звістка про укладення Гадяцького договору була причиною початку відвертої війни між Україною і Москвою. Цар Олексій Михайлович видав грамоту до всього українського народу, в якій оголосив гетьмана Виговського зрадником. У свою чергу гетьман розіслав маніфест до віх європейських держав, сповіщаючи про розрив із Москвою та його причини.

У цей же час починаються воєнні сутички між українським і московським військами. Ще в серпні 1658 р. брат гетьмана Данило Виговський зробив спробу визволити Київ від московітів, але вона виявилася невдалою. Навесні 1659 р. 100-150_тисячна московська армія вирушила на Україну, руйнуючи все на своєму шляху. Її зупинив ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який за підтримки міщан витримав у Конотопі більше ніж двомісячну облогу, маючи всього бл. 5 тис. вояків. На допомогу обложеним вирушив І.Виговський зі своїм військом та допоміжними силами німців, поляків, сербів, молдаван - всього бл. 60 тис. чол.. – та 40-тисячною татарською ордою. 8 липня 1659 р. відбувалася Конотопська битва, в якій московська армія була розбита. Згідно даними сучасного дослідника Ю.Мицика, тут загинуло 40 тис. царського війська, а 6 тис. кримських татар.

Поразка в Конотопській битві викликала в Москві велику тривогу. Визначний російський історик С.Соловйов так описав ці події: < Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655рр., загинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не мав змоги вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив на Москву >. Цар звелів готуватися до оборони і навіть сам наглядав за землянами роботами. До Москви почали прибувати біженці, поширювалися чутки, що цар виїде за Волгу в Ярославль.

Усунення Виговського від влади

Добившись блискучої перемоги, І.Виговський отримав можливість успішно завершити війну з Московією і припинити громадянську війну. Однак через ряд причин скористатися її плодами гетьманові не вдалося.

По 1 - орієнтація на Річ Посполиту не мала підтримки в суспільстві, яке у переважній більшості продовжувало вважати останню своїм основним ворогом.

По 2 – невдала соціальна політика гетьмана та використання в боротьбі з опозицією кримських татар настроїли проти нього переважну частину українського населення.

По 3 – воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти Кримського ханства позбавила Виговського союзників, поквапилися на захист власних домівок.

По 4 – активізувала свою діяльність опозиція, основу якої складала старшина лівобережних полків, котра боялася, що у випадку війни з Москвою бойові дії проходитимуть на Лівобережжі. Коли московський князь Трубецькой – згідно з волею царя – вже хотів запропонувати Виговському мир на умовах 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський прототип М.Филимонович і заявив про підготовку повстання проти гетьмана. На чолі добре законспірованої змови стояли полковники Я.Сомко, В.Золотаренко, Т.Цюцюра та ін.. Повстанці розгромили урядові залоги, багато прихильників Виговського було вбито, чимало їх потрапило в полон, серед них В.Виговський та І.Нечай.

Водночас різко погіршується становище гетьмана й на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю.Хмельницького. Провідну роль в їхній організації відіграли І.Богун, П.Дорошенко, І.Сірко та інші противники союзу з Польщею.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралася Козацька рада в Білій Церкві, яка обрала новим гетьманом Ю.Хмельницького. У цій ситуації І.Виговський, відчуваючи втрату підтримки, не звернувся за допомогою до турків і татар, як йому дехто пропонував, скорився постанові й добровільно віддав гетьманські клейноди, а сам подався до Польщі. Спочатку дістав від польського уряду Київське воєводство, та в 1664 р. був страчений поляками за доносом тодішнього гетьмана Тетері. Трагедія Івана Виговського – цієї, безперечно, розумної людини, щирого українського патріота – полягає в тому, що він, за словами І.Крип’якевича, знехтував здобутками Національної революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі.

Юрій Хмельницький

Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659 – 1662), старшина сподівалась, що авторитет роду Хмельницьких допоможе знову об’єднати народ, зупинити негативні тенденції, які розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним гетьманом постала гостра проблема подальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація склалась таким чином, що Українська держава фактично опинилась між двома вогнями:Московщиною, з одного боку, та Річчю Посполитою – з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку могли мати непередбачені наслідки. Тому було вирішено діяти обачливо, використовуючи суперечності між згаданими державами. Як зазначав восени 1659 р. один із польських сановників А. Потоцький в листі до короля, козацька старшина вважала за найрозумніше «не бути ні під королем, ні під царем, сподіваючись цього досягнути, обманюючи і лякаючи короля царем, а царя – королем.»

Ю. Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу польському королеві, поспішали владнати відносини з Москвою. Вони відстоювали основи договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і ввести нові пункти, які б заперечували українську державність: до складу України також мали бути включені Північна Чернігівщина й частина Білорусі; непорушність території; вільне обрання гетьмана; свободу вільних дипломатичних зв’язків з іншими державами; заборону перебування на її теренах, крім Києва, московського війська і воєвод та втручання їх у внутрішні справи України; присягу царя на умовах договору тощо. Все це було оформлено у т. зв. Жердовських статтях.

Юрій Хмельницький передав Жердовські статті через посольство на чолі з П. Дорошенком князеві Трубецькому, проте князь їх не прийняв, а зажадав переговорів із самим гетьманом. Після довгих вагань останній погодився, поїхавши зі старшиною до Переяслава, де тоді перебували московські представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки.

27 жовтня 1659 р. молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного московського війська на чолі з Трубецьким змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору. Він складавсь з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей. Його зміст, за словами В. Смолія та В. Степанкова, переносив характер українсько-московських відносин зі сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії у складі Московії:1) заборонялися зносини Української держави з іноземними країнами; 2) Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати гетьмана: обрана на цю посаду особа повинна була їхати до Москви на затвердження; 3) гетьман без Козацької ради не міг призначати й звільняти полковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя; 4) для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшувався контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані; 5) передбачалася смертна кара для українців, які відмовлялися присягнути на вірність царю; 6) Київська митрополія підпорядкувалася московському патріарху тощо.

Трагедія подальшої історії України була в тому, що цей сфальсифікований документ 1659 р. став єдиним офіційним текстом т. зв. Статей Богдана Хмельницького й на ньому згодом підписувалися всі гетьмани. Він був надрукований в «Полном Собрании Законв Российской Империи».

Нав’язавши Україні Переяславський договір, московський уряд фактично перестав рахуватися з молодим гетьманом. Воєводи втручалися в управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували населення. Гетьманська влада стала номінальною. Зростало невдоволене українського народу.

Щоб остаточно перемогти в довголітній боротьбі за українські землі, московський уряд перервав перемир’я з Польщею і в 1660 р. почав війну. 20-тисячна армія під проводом воєводи В. Шереметьєва вирушила на Волинь. По дорозі до них мав приєднатися з 30-тисячним військом Ю. Хмельницький. Шереметьєв дійшов до містечка Любар і тут зустрівся з великими силами противника. Після кількаденних боїв московське військо відступило під містечко Чуднів, витримуючи потужні атаки. Під Чудновом, на Волині, поляки розбили московські війська, змусили В. Шереметьєва капітулювати, а гетьман Хмельницький зі старшиною погодився на мир з Польщею. Тут же, на полі бою, 17 жовтня 1660 р. був підписаний Чуднівський договір (відомий також як Слободищенський трактат), який у головних рисах повторював Гадяцьку угоду, але без статті про Князівство Руське. Україна діставала автономію на чолі з гетьманом.

І без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Лівобережні полки під командуванням Я. Сомка виступили проти зв’язків із Польщею, а відтак – і проти Ю. Хмельницького. Будучи неспроможним опановувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам, молодий гетьман восени 1662 р. скликав старшинську раду в Корсуні, де зрікся влади, а в січні наступного року постригся в ченці під іменем Гедеона. В Україні загострилася спустошлива громадянська війна. Доба Руїни сягнула апогею.